Підсумки книжкового виклику на 2017

Настав час підбивати підсумки книжкового виклику, який я оголосив собі рік тому.

До прочитання було заплановано 63 твори, 15 з яких не вдалося прочитати: вісім з них були із серії про сакса Утреда, з якої я спромігся дочитати тільки два (це найбільше розчарування року); ще сім я не знайшов у мережі безкоштовно, без реєстрації і смс (схоже, доведеться відмовлятися від піратських звичок і купувати на Амазоні).

Із 48 прочитаних у рамках виклику творів є одна коротка розповідь Борхеса, а ще 6 коміксів та графічних романів, які складаються із 26 випусків (всі засновані на творчості Лавкрафта, кхе-кхе). Крім того, поза книжковим викликом я прочитав оповідання і новели, які увійшли до перших двох томів повного зібрання прозових творів Говарда Філіпса Лавкрафта. Відгуки на них з’являться на початку січня.

Отже, без зайвих слів – книги, які варто було прочитати цього року:

1. Говард Філіпс Лавкрафт. Справа Чарльза Декстера Ворда

Я читав усього Лавкрафта більше, ніж п’ять років тому, і тоді в мене склалося враження, начебто він не досяг свого ідеалу – чи, вірніше, ідеалу в моєму баченні – і з того часу я жив із цим переконанням. Цього ж разу він перевершив будь-які мої сподівання. Цей роман насичений розслідуваннями, темними справами, позаземними страхіттями й іншим божевіллям. З усіх творів автора цей поки що найкращий. За моєю шкалою, це 9 з 10 – можливо, найкраща книга у моєму житті. Всі інші позиції мають 8 з 10 – почесне місце на полиці.

2. Алан Мур і Джейсен Берроуз. Провіденс

Дванадцять випусків цього комікса випромінюють ауру, яку повинен був мати ідеальний твір Лавкрафта (так я гадав до того, як прочитав роман із попереднього пункту). Кожна дрібниця продумана авторами і майже скрізь є посилання на першоджерело. Переконатися у цьому можна на даному сайті, він цілковито присвячений у тому числі вивченню алюзій на Лавкрафта і там детально описана кожна сцена. Мур і Берроуз поєднали персонажів і події, які шанувальники невимовних жахіть чекали десятиліттями.

3. Нік Каттер. Глибина

Я не знав, хто такий Каттер, допоки не прочитав його роман. В обмеженому середовищі, звідки нікуди тікати, страхи дитинства знову переслідують вже дорослих героїв. Це той випадок, коли кров холоне в жилах. Тримає в напруженні до кінця. Начебто сам Кінг рекомендує це свіженьке чтиво.

4. Стівен Кінг. Зелена миля

До слова, про Кінга. Класика містичного. У реальний світ проникає непояснюване, яке творить дива. Проте їм не місце серед жорстокості. Наприкінці ще й можна пустити сльозу, якщо маєте таку слабкість.

5. Чак Поланік. Колискова

Один чоловік поставив собі за мету позбутися жаху, який загрожує всьому людству. Або ж його мета – залишитися єдиним, хто здатен керувати цим жахом. Складно сказати.

6. Говард Філіпс Лавкрафт. Барва з позамежжя світу

Поза трьома вимірами, які, як нам здається, нами давно підкорені, існує дещо інше, для чого наші життя не важливіші за життя мікробів.

7. Говард Філіпс Лавкрафт. Поклик Ктулху

Про Ктулху, який став, можливо, відомішим за Лавкрафта. З розрізнених свідчень різних людей сплітається нитка, яка приводить до розв’язки.

8. Денієл Кіз. Множинна особистість Біллі Мілліґана

Боротьба із самим собою, яка навряд чи може закінчитися успіхом. Боротьба, яка складніша за протиборство з оточуючим світом, який бачить у тобі злочинця і пройдисвіта.

9. Говард Філіпс Лавкрафт. Жах Ред Гука

Перша цілком виразна робота майстра, яка ставить у центр характер місцевості над характером персонажів.

10. Конні Вілліс. Вимкнути світло / Відбій тривоги

Дві книги з однією історією. Головні герої застрягли під час Другої світової війни, звідки не можуть вибратися, тому що всі обставини проти них.

11. Реймонд Чендлер. Довге прощання

Найкращий детективний роман про Філіпа Марлоу.

12. Говард Філіпс Лавкрафт, Ден Локвуд та інші. Антологія Лавкрафта (томи 1 і 2)

Класичні оповідання Лавкрафта, передані графічним шляхом.

13. Клайв Стейплз Льюїс. Відкинутий образ: Вступ до літератури Середньовіччя і Відродження

Від творця Нарнії про те, чому написане багато віків тому не слід сприймати буквально.

14. Айзек Азімов. Сталеві печери; Роботи світанку; Роботи та Імперія

Перша, третя і четверта книги серії про можливість (чи неможливість) співіснування з роботами і не тільки з ними.

Між Лавкрафтом та іншими жахами з одного боку та фантастикою з іншого протиснулася документальна (майже) біографія, детектив і праця з розряду «популярно про літературу». Наступного року буде, сподіваюся, більше різноманіття і ще більше цікавого. Книжковий виклик на 2018 уже за тиждень.

Денні Дензіґер і Джон Ґіллінгем. 1215 – рік «Маґна Карти». Рецензія

Денні Дензіґер, схоже, є знавцем Середньовіччя. І кожного разу йому допомагає інший співавтор. Цього разу – це історик Джон Ґіллінгем, а книга ця про «Маґна Карту» – «Велику хартію вольностей», яку вважають прабабусею всіх конституцій світу (принаймні, англосаксонського).

Епіграфом до кожного розділу книги слугує одна зі статей «Маґна Карти». Так, ми потроху дізнаємося про повсякденне життя англійців 1215-ого року з прив’язкою до історичного документа. Це час правління Іоанна Безземельного, який успадкував трон від свого брата Річарда Левове Серце – так, саме того, чий замок дивним чином опинився у Києві. Коли славетний Річард помер, воюючи за свої французькі володіння, корону успадкував молодший брат. Невдачі спіткали його із самого початку. Його одруження закінчилося скандалом, який призвів до втрати більшої частини земель на континенті. Потім йому прийшло в голову опиратися рішенням Папи Римського – і це в часи, коли Ватикан де-факто був центром світу (в самому Ватикані де-юре центром називали Єрусалим). А після нищівної поразки у своїй єдиній битві за все життя (у Середні віки армії надавали перевагу грі у хованки або облозі, аніж прямому конфлікту) нещадні барони почали вимагати законних демократичних прав у країні, де демократії зроду-віку не існувало.

Наприкінці наведений повний текст «Маґна Карти» у сучасному перекладі. Якщо ви гадаєте, що це зразок правового документа, де описані свободи і обов’язки громадян, то ви глибоко помиляєтесь. Як завжди, багатії в першу чергу думали про себе. Перші статті і загальна їх більшість стосуються земельних питань. Зрозуміло, що коли складалася хартія, то автори перш за все бажали припинити свавілля і навести порядок, щоб кожний знав, що йому дозволено, а що – ні. Проте, звісно ж, на життя простих людей ці закони впливали в останню чергу. Не дарма окремий розділ книги присвячений розвінчанню міфів, які протягом століть нашаровувалися на вельми короткій і прозаїчній «Маґна Карті».

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Мочитися у холі вважалося винятковою невихованістю – якщо тільки ви не були головою сім’ї. Тоді це дозволялося»

«Багато в чому відлучення від церкви Іоаннові було вигідним. Він конфіскував усе майно духовенства на тій підставі, що, оскільки воно не виконувало своїх обов’язків, то не мало й права користуватися цим майном. Фактично уряду було б не під силу в одну мить перейняти на себе управління майном подібної величини, тому він дозволив духовенству викупити привілей управління своїми власними землями. Він арештував і ув’язнив численних жінок і коханок, а потім відпускав їх під опіку їхніх "чоловіків" (знову ж таки, за гроші) і під глузування багатьох, чию увагу привертало видовище священників, які теоретично сповідують целібат, але готові заплатити стільки, скільки від них вимагають, щоби продовжувати грішити»

«На початку двадцятого століття стало модним розвінчувати міфи щодо "Маґна Карти", розглядати її лише як вираження корисливих інтересів "феодальних баронів". Але цей погляд не торкнувся символічного значення "Маґна Карти". Це був продукт суспільства, в якому звикли мати справу з проблемами і привілеями свободи – свободи від рабства або кріпосництва, муніципальних свобод, свободи Церкви, свободи торгівлі»

Схожі дописи:

→ Френсіс і Джозеф Ґіс. Життя в середньовічному місті: Місце дії – Труа, історична столиця Шампані, на схід від Парижа. Час дії – 1250-ий рік, період правління графа Тібо IV – поета, обожнювача французької королеви і учасника Хрестового походу.

→ Роберт Лейсі і Денні Дензіґер. Рік 1000: Яким було життя на рубежі тисячоліть: Путівник по Англії того часу. Як і календар, книга розбита на дванадцять розділів, зміст яких так чи інакше відповідає тим заняттям, які займали центральне місце у відповідні їм місяці.

→ Террі Джонс, Алан Ерейра. Життя у середньовіччі Террі Джонса: Спроба відшарувати від правди вигадки романтиків XIX століття і голівудських режисерів; факти, які насилу вкладаються в голові тих, хто вчив історію лише в загальноосвітній школі.

Стівен Кінг. Зелена миля. Рецензія

Стівен Кінг – майстер. Здається, ця думка проминає в моїй голові після кожної прочитаної книги. Як безболісно поєднати фантастику і реалізм? Спитайте у Кінга.

Мабуть, немає сенсу детально заглиблюватися у сюжет «Зеленої милі», тому що ця книга і однойменний фільм надто відомі, щоби переказувати їх у тисячний раз. До тюремного блоку Е федеральної в’язниці Колд-Маунтен доправляють Джона Коффі, двометрового негра, визнаного винним у зґвалтуванні і вбивстві двох дівчат. Блок Е всі називають Зеленою милею: зелена через колір, в який пофарбована підлога його коридора, а миля взята з виразу «остання миля» - останні кроки, які ув’язнені проходять до електричного стільця. Оповідачем у книзі є старший наглядач Зеленої милі Пол Еджком. Під його керівництвом працюють Брутус Хоуелл, Дін Стентон, Гаррі Тервілліґер та Персі Ветмор. З плином часу Пол, а згодом і декілька інших наглядачів, дізнаються про надприродні сили, якими володіє Джон Коффі. Спочатку в’язень виліковує інфекцію сечових шляхів Пола, а потім зцілює тільки-но розчавлене мишеня на прізвисько містер Джинглз, яке поселилося на Зеленій милі.

Джон Коффі не схожий на вбивцю, він замкнений і сором’язливий. Маючи інтелект аутиста і погану пам’ять, він не вміє зав’язувати шнурки і боїться темряви. Він не може згадати, звідки з’явився, що також не вдалося дізнатися слідству. Враховуючи його здібності до зцілення, можна сказати, що він звалився з небес. І справді, персонажі книги сприймають його Божим подарунком, оскільки за сюжетом майже всі вони дуже релігійні люди. Джон Коффі виступає в ролі Месії, страждаючи за тих, хто його оточує, забираючи у них їхній біль. І, як і дві тисячі років тому, він належно оцінений невеличкою групою і зневажається всіма іншими.

Одного разу Полу наснився сон, де він разом з наглядачами – центуріони, які вбили цвяхи в долоні і ступні трьох приречених чоловіків. Пол хоче зняти їх із хрестів, але поруч немає драбини. Цей сон є відображенням всієї «Зеленої милі». Джон постає розіп’ятим перед Полом та іншими, вони не бачать можливості його врятувати, гірше того, їхній обов'язок – стратити його. По обидва боки від Джона – Персі Ветмор і Едуард «Дел» Делакруа. Дел – приклад розкаяння. За все своє життя він здійснив тільки одну дурість, а одна потягнула за собою іншу, і тепер він чекає на смертний вирок. Він віддав би все, щоби повернути час назад, але дороги вороття немає. Персі – душа, яку не врятувати. Боягуз, який вважає, що йому дозволено все, поки за нього можуть заступитися впливові родичі. Життя не вчить його нічому, тільки більшій підступності. Вони втрьох – Джон Коффі, Едуард Делакруа і Персі Ветмор – приречені на смерть, а Пол Еджком може тільки спостерігати, безсилий щось вдіяти.
Переклад мій, але перед публікацією я дізнався, що КСД видало книгу українською. Дивовижно!

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Я кажу лише, що він зрозумів те, що я мав на увазі. Не те щоб я звільнився б через це. Тільки не під час Депресії, яка прогулюється навколо стін в’язниці, ніби небезпечний злочинець, той, якого неможливо кинути в клітку, як наших підопічних»

«Світ обертається, ось і все. Можна триматися за нього і обертатися з ним, а можна піднятися у знак протесту і миттєво втратити опору під ногами»

«З відкритого вирізу його сорочки диміло. А струм все продовжував гудіти, і гудіння заповнювало мою голову, вібруючи в ній. Я думаю, це той звук, який чують божевільні, цей або схожий на нього»

«Отже, особливі умови для тих, хто жив тут ще за царя Гороха. І де ще вони до місця, як не в будинку для людей похилого віку?»

«Я втомився, що люди огидні одне одному. Відчуття, наче моя голова повна уламків скла»

Схожі дописи:

→ Денієл Кіз. Множинна особистість Біллі Мілліґана: Попри те що під час затримання в квартирі Біллі знаходять вогнепальну зброю, він поводиться не як 26-річний рецидивіст, а радше як зляканий хлопчик, який не розуміє, що відбувається.

→ Хорхе Луїс Борхес. Фунес пам’ятущий: Фунес міг згадати будь-який день свого життя, положення хмаринки у будь-яку секунду спостереження і всі пов’язані з цим відчуття, які його тоді охоплювали. В той же час він не розумів поняття узагальнення і абстракції.

→ Чак Поланік. Колискова: Карл Стрітор подорожує Америкою, щоби знищити всі примірники збірки дитячих віршиків і залишитися єдиними, хто вміє використовувати закляття, сховане в цій книзі, яке змушує заснути його слухачів навіки.

Герберт Джордж Уеллс. Війна світів. Рецензія

Скориставшись машиною часу, яку вигадав Герберт Уеллс і сконструював вочевидь Томас Едісон, Том Круз мандрує у 19-те століття. Він зустрічає братів Люм’єр, навертає їх у саєнтологію і вмовляє віддати йому головну роль у їхній першій стрічці. Аби влитися в образ свого персонажа, Том Круз перевтілюється на іншого чоловіка («Місія нездійсненна» навчила його виготовляти бездоганні маски), втопленого ним у Темзі, і живе разом із його дружиною, яка, як це завжди буває, нічого не підозрює. А він сам не підозрює про небезпеку з іншої планети. Ця книга про безіменного оповідача – але ж ми знаємо, що це Том Круз – і про його безсилля перед вторгненням марсіан.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття Британська імперія займає панівне положення і ніхто на планеті не може зрівнятися з нею в силі. Однак з Марса, на якому астрономи спостерігали серію спалахів, на Землю прибувають циліндричні капсули; істотам, які в них ховаються, судилося за лічені дні здолати організований опір і повернути навтікача уряд найвеличнішої держави. Події книги розгортаються навколо неназваного оповідача і його брата. Оповідач є одним із перших, хто бачить першу капсулу після приземлення. Також він стає свідком того, як із неї вилізає сіре, незграбне створіння з великою головою і щупальцями, а потім тепловий промінь починає знищувати всіх, хто стоїть надто близько до місця приземлення. Оповідач, один із небагатьох, хто усвідомлює всю небезпеку, відвозить сім’ю в інше місто, але через цікавість повертається додому, де вперше бачить бойову машину марсіан, яка пересувається на трьох ногах. Там же він зустрічає артилериста, чий загін було розбито вщент. Той вчить оповідача виживанню, і це допоможе йому в наступні кілька тижнів.

Брат оповідача живе в Лондоні. Як і більшість інших, він поки що не відчуває загрози, але марсіани наближаються, і він рятується втечею. Вибратися з Лондона нелегко – поїзди звідси їдуть і відмовляються повертатися, дороги перекриті суцільними потоками людей, порятунок відбувається хаотично і власними силами. Брат оповідача дістається морського берега, де йому вдається сісти на переповнений човен. Відпливаючи з країни, він стає свідком грандіозної битви бойових машин з міноносцем. Морські судна виявляються єдиною зброєю, яка може завдати хоч якусь шкоду машинам марсіан.

В цей час оповідач вирушає з дому до дружини. На шляху він зустрічає священника. Дім, в якому вони ховаються, засипає землею під час приземлення чергової капсули. Священник поволі божеволіє, а коли оповідач продовжує подорож без нього і дістається до Лондона, то вже сам втрачає глузд і хоче покінчити з життям, кинувшись на розтерзання бойовим машинам.

«Війна світів» стала класикою фантастики поряд з іншими книгами Герберта Уеллса («Машина часу», «Невидимець»). Вона була написана на хвилі занепокоєння про можливе вторгнення до Великої Британії. Уеллс передбачив це, як і застосування методів блискавичної війни, використаних згодом нацистською Німеччиною. Зав’язка цієї книги майже паралельна історії Другої світової війни – чужоземна (позаземна) раса у пошуках ресурсів і території нападає на світ, який вважав себе у безпеці, розраховуючи на свою військову міць, але під активним натиском вдався лише до хаотичного спротиву і дуже скоро здався на ласку ворога. Ось тільки розв’язка вийшла інакшою. У книзі люди не мали жодного шансу.

Що найбільше мене вразило в цій книзі, так це послідовний розвиток характерів, подій, напруження. Поступове збожеволення священника і оповідача, який тримався до останнього, не було раптовим і безпідставним. Цікавість перетворювалася на шок, а на зміну шоку приходив страх, – і ось вже всією країною поширюється паніка, як брижі на водній гладі після кинутого камінця.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Кількома хвилинами раніше на моїй думці було тільки три речі: величина ночі, космосу і природи, моя власна слабкість і горе, і скоре наближення смерті. Тепер же я прийшов до тями, я став звичайним громадянином. Безшумна пустка, втеча, полум’я – все це було схоже на сон. Я запитував себе, чи дійсно все це трапилося. Я не міг у це повірити»

«Всюди навкруги нього – у кімнатах поверхом нижче, у сусідніх домах і домах навпроти, і по всьому Лондону – люди протирали свої очі і відкривали вікна, щоб виглянути з них, запитати щось і швидко вдягнутися, тільки-но перший подих неминучої бурі страху подув між вулицями. Таким був початок грандіозної паніки»

Схожі дописи:

→ Айзек Азімов. Роботи та Імперія: Під час подорожі Гладія знаходить своє покликання – встановити мир між усім людством – землянами, позаземцями і переселенцями. У двох роботів, які супроводжують її, своя мета.

→ Нік Каттер. Глибина: Всі персонажі, які опинилися на підводній станції, поступово і безповоротно божеволіють. І, що найважливіше, спасіння серед реальності немає. Залишається лише порівняне спасіння у самому божевіллі.

→ Конні Вілліс. Вимкнути світло / Відбій тривоги: Поллі вивчає реакцію жителів на Лондонський бліцкриг; Ейлін доглядає за евакуйованими дітьми; Майк спостерігає за евакуацією з Дюнкерка. Троє студентів з 2060-ого року опиняються у 1940-ому.

Марсель Швоб. Книга Монель. Рецензія

Тобі здається, що ти тримаєш її у своїх обіймах, але це всього-на-всього спогад про неї. Тобі здається, що вона помирає, але ні, вона розкладається – розкладається на дюжину граней своєї особистості. Тобі здається, що її звуть Монель, але насправді вона мрійниця, дикунка, чаклунка, витвір тисячолітньої фантазії, втілений у казках і народних оповіданнях. Тобі здається, що це кохання і втрата, але це протосюрреалізм Марселя Швоба.

«Книга Монель» – один із тих творів, які неможливо у повній мірі зрозуміти, не знаючи контексту. Марсель Швоб написав цю збірку оповідань у пам’ять про дівчину, яку колись зустрів, а потім втратив. Ця книга – про ілюзорний світ, в якому прагнуть залишитися дівчата, на противагу тому, де вони змушені працювати, щоб вижити. Ще сто років тому дорослішали рано. Збірка користувалася попитом у дореволюційній Росії, але, отримавши три переклади, два з яких фрагментарні, книга, схоже, пішла у небуття. Змінився час і звичаї, Швоба перестали розуміти і перестали хотіти зрозуміти. Переклад я взяв з книги Швоб М. Лампа Психеи. – СПб. : Ad Astra, 1910, він найповніший і найвдаліший.

Книга відкривається монологом Монель, її «словами». Вона виступає в ролі проповідника і наставника, вона молода, але життя навчило її багатьом речам і змусило дивитися на світ по-філософськи. В основному вона розповідає про життя і смерть, про ціну миті й безглуздість гонитви за минулим. І вона розповідає про своїх «сестер». Друга частина збірки складається з декількох розповідей, які присвячені молодим дівчатам. Одні з них егоїстки, інші – вірні, деякі – безсердечні, а деякі – самовіддані, але біда всіх у тому, що вони плекають ілюзії. Особливо мені сподобалася розповідь про дикунку, де одна дівчинка зустріла іншу, яка виросла на природі, виховала її, а коли першій прийшов час одружуватися і вона не хотіла цього, друга відплатила їй за все зроблене нею добро. Третя частина збірки розказує про те, як оповідач зустрів Монель, втратив її і знову знайшов. Виявилося, що Монель лише підліток (книга містить ілюстрації, які допомагають зрозуміти це), вона тільки-но полишила дитинство і працює, щоб забезпечити молодших діточок. Її мрія – світ, де не буде роботи, де можна завжди гратися і залишатися безтурботними. Вона хоче добра дітям і сподівається, що дорослі теж навчаться знаходити радість у безкінечних розвагах.

Світ Монель – це ілюзія. Вона розповіла про своїх сестер, і очевидно, що кожна з них втратила зв’язок із реальністю. Вони збудували уявну стіну, яка захищає їх від зовнішнього світу, і хочуть жити за нею так, як їм буде зручно. Монель теж будує стіну, але для інших. Її світ не обмежений своїм его, вона готова віддати себе близьким людям. Вона розповіла казки про своїх сестер і, сподіваюся, «Книга Монель» – це також казка, де на неї чекає щасливий кінець.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Я поведу тебя к моим сестрам, которые – я сама, и похожи на безразумных проституток; и ты увидишь их, снежаемых эгоизмом, и страстью, и жестокостью, и гордостью, и терпением, и жалостью, – не нашедших еще себя; и ты увидишь их, идущих в даль искать себя; и ты сам найдешь меня, и я сама найду себя; и ты потеряешь меня, и я потеряю тебя. Ибо я та, которую теряют, как только находят»

«Не устраивай жизни своей по узорам, сложенным из белых половинок. Ибо потом ты найдешь узоры из черных»

«Не любуйся минувшими жизнями, ни твоею прошлою жизнью; не собирай пустых оберток»

«Та, другая Ильзе, бледнее, что появлялась из глубины зеркала, была узницей с ледяными устами. Ильзе жалела ее, потому что она казалась печальной и жестокой. Ее утренняя улыбка была бледным рассветом, еще омраченным жуткими ночными тенями»

«Дело в том, что отец ее был большой мечтатель и любил строить воздушные замки. Какой-то поклонник его прекрасных идей предоставил ему свою землю для того, чтобы творить, и немного денег для того, чтоб мечтать»

«Казалось, что дом этот был тюрьмой или больницей. Но тюрьмой, куда заключали невинных, чтобы уберечь их от страданий; больницей, где лечили от труда жизни. И Монелла была тюремщицей и сиделкой»

Схожі дописи:

→ Кнут Гамсун. Голод: Роман-не роман, повість-не повість, без сюжету у загальноприйнятому значенні цього слова, це, скоріше, нариси з життя неназваного молодого чоловіка, який у злиднях поневіряється Христіанією.

→ Жоріс-Карл Гюїсманс. На шляху: Після подій першого роману, де головний герой поринає у вивчення сатанізму і окультизму, у другій книзі він осмислює пережиті страхіття, змінює свої переконання і стає на шлях католицизму.

→ Вірджинія Вулф. Місіс Делловей: Перевага книги в тому, що вона є віддзеркаленням способу життя вищого прошарку британського суспільства після Першої світової війни. Досягається це потоком свідомості.

Френсіс і Джозеф Ґіс. Життя в середньовічному місті. Рецензія

Черговий фрагмент мозаїки під назвою Середньовіччя – робота істориків Френсіс і Джозефа Ґіс «Життя в середньовічному місті». Місце дії – Труа, історична столиця Шампані, на схід від Парижа. Час дії – 1250-ий рік, період правління графа Тібо IV – поета, обожнювача французької королеви і учасника Хрестового походу.

Починаючи з Темних віків, Труа був резиденцією єпископа і одним із найбільших міст у північно-західній Європі. Знаходячись на перехресті торговельних шляхів, Труа перетворився на важливе ярмаркове місто. Це підтверджує хоча б той факт, що він був одним із десяти міст Франції, в яких проводились ярмарки міжнародного рівня – в Труа таких було дві щорічно! Це був проміжний пункт між Фландрією й Італією, найбільшим постачальником і найбільшим вкладником тогочасного світу. Перший ярмарок проходив улітку, другий – на початку зими, і це були зовсім не примітивні взаємовідносини купівлі-продажу. Уже тоді в певній формі існував капіталізм, позики, страхування і продаж боргових зобов’язань. На ярмарках продавали все – від задоволення для шлунку до задоволення для тіла, від продукції дрібних фермерів до виробів фламандських текстильників. Проте трон завжди займали прянощі. Один із сучасників заніс до переліку 288 найменувань, деякі на вагу золота – образно, якщо не буквально.

Ярмарки дали суттєвий поштовх місту, і у тринадцятому столітті на півночі країни його перевершував тільки Париж. Труа не міг конкурувати зі столицею Франції, в якій було створено більше сотні гільдій, функціонував університет з тисячами студентів і, звичайно ж, знаходився королівський двір. Проте столиця Шампані залишалася гідним супротивником, а її графи були помітними дійовими особами як під час заколотів проти корони, так і під час бойових дій пліч-о-пліч з нею. Місто розквітало. Нові оборонні стіни давно затьмарили залишки мурів римського гарнізону. Місцеві євреї були гідною альтернативою італійським банкірам. Місто могло похвалитися двома десятками храмів і ремісниками, чиї гільдії володіли достатніми коштами, щоб фінансувати будівництво цих храмів.

Втім, розвиток торгівлі став зашморгом на шиї міста. Прогресивні методи, які спочатку притягували гроші до Труа, потім змусили їх оминати місто. Італійцям стало вигідніше сидіти вдома і доручати роботу посередникам. Втрачався сенс їздити в місто, якщо контакти давно налагоджені, і купувати товари двічі на рік, якщо бізнес можна вести цілий рік. Втім, занепад настав уже після 1250-ого.

Що таке «Життя у середньовічному місті»? Це одна з книг трилогії про тогочасне місто, село і замок. Чому саме Труа? Середньовічна Франція переважала за територією і населенням всі інші країни – логічно було б написати про французів, чия історія дійшла до наших часів у численних пам’ятках. Париж усім відомий, тому подружжя Ґіс обрало найближче велике місто – Труа. Чим особливий рік 1250? Труа знаходиться на межі своєї слави і занепаду. Ярмарки досі грають важливу роль у житті суспільства, однак з’являються перші прояви Нового часу. До нього ще далеко, але він переможе. Як оцінити книгу? Це суто нон-фікшн. Як завжди, все засновано на наукових джерелах. Читається легко і можна знайти багато цікавого.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«На кожні дві тарілки припадає по одній чаші з двома ручками. Ця чаша називається екуель. Вона наповнена супом або тушкованим м’ясом. Два сусіди ділять між собою екуель, а також винну чашу і ложку»

«Навіть для заможної міської родини зробити життя зручним є проблемою. Але настання моменту, коли комфорт стає складним питанням для великої кількості людей, – це ознака поступу цивілізації»

«Іноді поганський дух римської поезії зводить з вірної стежки. Гвіберт Ножанський у своїй автобіографії зізнається, що в перші роки свого чернецтва він захоплювався віршуванням і навіть вдавався до використання "певних лайливих слів і складав короткі твори, що не відзначалися цінністю і скромністю, і взагалі – позбавлені пристойності", поки не проміняв цю шокуючу звичку на коментарі до Святого Письма»

«Юдейський трактат з етики попереджає, що ніхто не має права виражати свій гнів ударами по книзі або ударами книгою по людях. Розлючений вчитель не повинен бити поганого учня книгою, так само і учню не слід використовувати книгу для відбивання ударів»

Схожі дописи:

- Роберт Лейсі і Денні Дензіґер. Рік 1000: Яким було життя на рубежі тисячоліть

- Вільям Манчестер. Коли вогонь був єдиним джерелом світла: Середньовічна думка і Ренесанс: Портрет епохи

- Йохан Хейзінга. Осінь середньовіччя

Джек Мак-Девітт. Мандрівники у часі не вмирають. Рецензія

Що може бути краще за подорожі у часі? Стати свідком легендарних подій, зустрітися з визначними історичними постатями, побачити, почути і доторкнутися до їхнього спадку, загубленого у безодні віків. Ще краще робити це з другом, тому що такий секрет неможливо втримати в собі, ним необхідно з кимось поділитися. Проте, чи можливо після захопливих пригод повернутися до звичайного життя? Джек Мак-Девітт висловив свою думку щодо цього у романі «Мандрівники у часі не вмирають».

Одного дня у 2018-ому році зникає науковець Майкл Шелборн. Його син Едріен (або Шел для друзів) отримує від адвоката свого батька лист з інструкціями знищити три пристрої, які були у володінні Майкла. Пристрої схожі на Кьюподи (аналог Айподів у цій книзі), але їхній інтерфейс не заповнений модними додатками, а лише запитує, чи хочете ви вирушити у мандрівку. Після відповідей на декілька подібних питань світ навколо Едріена раптово зникає і миттєво з’являється знову. Трохи помізкувавши, він неохоче доходить висновку, що у нього в руках прилад для мандрівок у часі. Тепер він знає, де шукати свого батька. Але не знає, коли.

Девід «Дейв» Драйден, найкращий друг Шела, знайомить його з Гелен Сученко (звичайне собі прізвище, продовжуйте читати), з якою в нього виникають романтичні стосунки. В той же час він розповідає Дейву про три прилади – конвертори – і вони разом вирушають на пошуки Шелборна-старшого. Перебираючи різні варіанти, вони вирушають у Сельму, штат Алабама, в день «Кривавої неділі», відвідують Америку в часи боротьби за незалежність і Александрійську бібліотеку. Нарешті вони знаходять Майкла Шелборна в Італії сімнадцятого століття, але він уже доживає свій вік і не хоче покидати місце, яке йому полюбилося. Беручи з батька приклад, Шел теж насолоджується різними часами і країнами, допоки однієї ночі в його дім не влучає блискавка. Залишається ще багато сторінок, і нескладно здогадатися, що це ще не кінець.

За деяким винятком книзі бракує оригінальності взагалі. В певному сенсі, її зміст настільки плаский, що я не знав, про що написати. Спробую пояснити. Суть книги – відвідати якомога більше видатних місць. Жодного зв’язку між ними немає, це просто «події і люди, про яких мріяв Майкл». Додам ще кілька безглуздих дрібничок. Конвертори були винайдені випадково в ході рядового експерименту. Випадковість ця не пояснюється, але без неї не було б роману. Про місце знаходження Майкла Шелборна дізналися з Інтернета. Після довгих пошуків навмання. Мандрівки у часі виключають виникнення парадоксів – таке нам доказують кілька разів на прикладах – але Дейв повертається у минуле, щоб допомогти самому собі. З ним нічого поганого не стається. З не настільки невдалих моментів можна виділити наступне. Минуле не змінити. Навіть якщо ти будеш намагатися вплинути на результат якоїсь події, він залишиться тим же, що вже був зафіксований у хроніках – і ти зрозумієш, що він став таким, який тобі відомо, якраз через твоє втручання. Інша цікава ідея – мандрівники у часі не вмирають, вони живуть вічно в тому чи іншому часі, в якому колись були. Та й інші люди теж, виходить, безсмертні. Я завжди жив, живу і житиму в 2017-ому.

У черзі в мене було ще дві книги Мак-Девітта, але витрачати час на них не буду. Родзинки тут немає, другорядні сюжетні лінії недоопрацьовані: кохання Шела і Гелен, неясні почуття Дейва до Гелен і Кеті, спроби Аспасії Кефалас доказати автентичність давньогрецьких п’єс, які двоє друзів анонімно надсилають їй. Кінець розмитий і передбачуваний водночас, антиклімакс у всій своїй красі.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов'язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Але, якщо подумати, сенсу чекати не було. Мандрівникам у часі не потрібно чекати нікого»

«Сучасникам були відомі тільки особи при владі та базікала. І спадкоємці владних осіб. Потрібен свіжий погляд, щоб зрозуміти, хто тримає світ на своїх плечах. Ніхто тут й гадки не має, хто такий Йоганн Кеплер. Про Галілея вони знають тільки те, що він вчитель, з яким Інквізиція мала не найкращі стосунки. Я сумніваюся, що хтось чув про Френсіса Бекона. Навіть у Британії ніхто його не знає. Він просто дядько з кумедним прізвищем»

«"І не забувай," – сказав Майкл, – "мандрівники у часі не помирають. Не має значення, що ти побачив далі стосовно мене, я завжди буду тут"»

«До того ж, ми всі в певному сенсі мандрівники у часі. Чомусь виходить так, що існує весь потік часу, але ми сприймаємо тільки єдину мить»

Схожі дописи:

- Конні Вілліс. Вимкнути світло / Відбій тривоги

- Айзек Азімов. Сталеві печери

- Нік Каттер. Глибина

Роберт Лейсі і Денні Дензіґер. Рік 1000: Яким було життя на зламі тисячоліть. Рецензія

Коротка передісторія. Один із колекціонерів стародавніх книг для їх легшого пошуку розділив свою бібліотеку на секції. Кожна секція відповідала бюсту відомої особистості, який в ній стояв. У секції з бюстом Юлія Цезаря серед інших зберігався середньовічний календар, який через своє місцезнаходження отримав сучасну назву «Юліїв робочий календар».

Тепер цей рукопис належить Британському музею. На його основі Роберт Лейсі та Денні Дензіґер написали книгу «Рік 1000: Яким було життя на рубежі тисячоліть» – короткий путівник по Англії того часу. Як і календар, книга розбита на дванадцять розділів, зміст яких так чи інакше відповідає тим заняттям, які займали центральне місце у відповідні їм місяці. Тут буде найдоречніше просто перерахувати теми, розглянуті авторами.

Січень: плутанина з датою початку року, святі і їх поява, значення календарів.

Лютий: формування англійської ідентичності, еволюція мови, спричинена тісними контактами з данами.

Березень: формування назв міст, рабство, соціальні стани.

Квітень: Великдень, піст, харчування.

Травень: карбування монет, торгівля.

Червень: міста, порти, мореплавство.

Липень: голод, монастирське життя, рукописи.

Серпень: медицина, гігієна.

Вересень: свійська худоба, поганські вірування, перемога християнства.

Жовтень: військова справа, розваги.

Листопад: роль жінок, зрада, судочинство.

Грудень: кінець світу.

Ця праця розрахована передусім на новачків. Кожному питанню приділили всього-на-всього по кілька сторінок, якісь глибинні дослідження відсутні, нових і надзвичайних фактів немає. Просто книга, яка поверхнево знайомить із Середньовіччям, тісно обмежена часовими (основні факти розкидані в межах кількох десятиліть) і просторовими рамками (дані про країни поза Англією майже відсутні). Після прочитання потрібно копати далі.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов'язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Село, в якому він жив, було центром і ледь не краєм світу для англійця»

«Ель був напоєм Середніх віків. Споживати його було безпечніше, ніж воду, оскільки кип’ятіння і дозрівання забезпечувало певний рівень захисту від забруднення»

«Приблизно 10 відсотків населення Англії мешкало у містах до року 1000, тобто сільське господарство країни досягло ефективності, за якої воно виробляло надлишкові 10 відсотків, а мешканці міст отримували достатньо прибутку для придбання продуктів харчування та інших необхідних запасів»

«Під час вивчення 127 різноманітних жестів, наведених в "Monasteriales Indicia" ("Чернечих знаках"), складається враження, наче прийоми їжі в трапезній бенедиктинців були більше схожі на зібрання бейсбольних тренерів: всі несамовито кивали, стискали мочки вух, багатозначно терли пальцями вниз і вверх по носу і погладжували свої животи»

«Бути християнином у 1000-ому році значило бути сучасним. Це слугувало символом того, що суспільство прагне до централізованої влади, організованого карбування монет і податкової системи, а також, найголовніше, цілісної національної ідентичності, яку церква енергійно проповідувала і на яку благословляла»

Схожі дописи:

- Террі Джонс, Алан Ерейра. Життя у середньовіччі Террі Джонса

- Бернард Корнвелл. Вершник на блідому коні

- Вільям Манчестер. Коли вогонь був єдиним джерелом світла: Середньовічна думка і Ренесанс: Портрет епохи

Деніел Кіз. Множинна особистість Біллі Мілліґана. Рецензія

Колись повість Стівенсона про людину з двома особистостями, мабуть, викликала фурор у літературному світі. Але чи рівня містер Хайд двадцяти чотирьом особам, які ділили між собою тіло Біллі Мілліґана? Свого часу «Химерна історія доктора Джекіла і містера Хайда» була чимось на зразок сьогоденних романів Стівена Кінга, знайомлячи читачів з надприродним і немислимим. Роман Деніела Кіза, на противагу, є здебільшого документальним, біографічним, і на відміну від вигадок Стівенсона, тут пропонуються факти.

КСД не придумав кращого перекладу назви, ніж «Таємнича історія Біллі Міллігана». Вона не відзначається таємничістю (цікаво, чому ж її теж не назвали химерною?), та й будь-яка книга є історією в певній мірі. Зрозуміло, що додаткові пояснювальні слова неминучі, тому в моєму варіанті книга називатиметься «Множинна особистість Біллі Мілліґана». Це, здається, хоч якось наближене до суті оригіналу. Але кожен має право на думку. До речі, у КСД – свіженьке видання, 2016 року. З’являється все більше перекладної художньої літератури і це не може не тішити.

Книга ґрунтується на реальних подіях. Автор особисто неодноразово розмовляв з Мілліґаном, майже усіма особами, чиї імена опинилися на сторінках роману, використав матеріали справи і записи лікарів. У жовтні 1977 року серія викрадень, пограбувань і зґвалтувань сколихує Колумбус, штат Огайо. Підозрюваним виявляється Біллі Мілліґан, який раніше вже засуджувався за збройні напади і пограбування. І хоча під час затримання в його квартирі знаходять декілька одиниць вогнепальної зброї і набої, сам він поводиться не як 26-річний рецидивіст, а радше як зляканий хлопчик, який не розуміє, що відбувається. Мілліґана готують до суду. Його адвокати випадково дізнаються про те, що у нього розлад множинної особистості – те, що ми називаємо «роздвоєнням особистості», але в унікальній, значно ускладненій формі. Про це перед ними обмовляється один з тих, хто «живе» у тілі Мілліґана. А згодом ще й з’ясовується, що на момент скоєння злочинів справжній, так званий «ядерний» Біллі вже багато років «спав»: його внутрішня «сім’я» вклала його спати через його схильність до суїциду, яка розвилася після того, як він почав втрачати дедалі більше часу, який відбирали в нього інші його особистості. Саме на підставі тяжкого психічного розладу і неможливості адекватно оцінювати події адвокати і пропонують будувати захист. Цікаво, що на це знадобилася згода усіх особистостей.

Мілліґана визнають неосудним і відправляють на лікування у клініку для психічно хворих у місті Атенс. Процес реабілітації проходить непросто. З одного боку, психіатрам вдається «розбудити» Біллі, особистість-ядро, і почати процес злиття всіх особистостей в одне ціле. З іншого боку, Мілліґан неодноразово стикається з труднощами. Недовіра до лікарів та їхніх методів є найменшою перешкодою. Сам Біллі прагне «злитися» і в подальшому знайти своє місце в суспільстві. Значно гіршою є ситуація навколо Біллі. Те ж суспільство, частиною якого він хоче стати, зазвичай ставиться до нього вороже. Його діагноз приймає за дійсне виключно те нешироке коло людей, яке оточує його безпосередньо. Більшість із них ставилася до нього скептично, але змінила свою думку після тісного знайомства і щоденного спілкування. Проте всі інші з ним незнайомі й бачать у ньому лише ґвалтівника і вправного дурисвіта. Книга Кіза достовірно і фактографічно показує жорстокість і несправедливість світу. Преса чіпляється за будь-яку нагоду очорнити ім’я Мілліґана. Це засмучує його настільки, що після нервового зриву на поверхню виринає ще 13 «небажаних» особистостей, про яких досі не знали, на додачу до вже відомих 10, яких вважали єдиними. Таким чином, ставлення преси до нього значно ускладнює процес лікування. Один крок далі роблять політики. На фоні передвиборної кампанії вони позбавляють Мілліґана права на найменшу помилку і агітують за переведення Біллі, якому спокій і догляд в Атенсі дозволили досягти значного успіху в реабілітації, до лікарні суворого режиму, оскільки на основі одиничних випадків люті (які мені здаються неминучими, враховуючи те, через що він пройшов) його вважають небезпечним для оточення. У значно жорсткіших умовах, безперечно, всі попередні досягнення зводяться нанівець і Біллі знову починає втрачати час, іноді не спроможний визначити, ким з особистостей він є. Дорога до одужання ще далека.

Мені сподобалося спостерігати за боротьбою всередині і зовні. Коли ти вже виграв першу, друга стає ще вимогливішою до твоєї стійкості. Деніел Кіз мав змогу дізнатися про неї з перших вуст. В книзі він зображений як Письменник і є, може, не одним із центральних персонажів, але суттєво важливим в якості місточка між Біллі Мілліґаном і читачами. Рівень його майстерності визначає, чи можемо ми зрозуміти головного героя, чи ні. Біллі виглядає звичайною людиною, з тими ж бажаннями, що й у всіх. Він став заручником обставин, змушений спокутувати «чужу» провину і намагається протистояти зовнішньому тиску. Про всі його переживання, іноді спільні з членами «сім’ї», можна дізнатися з книги, присвяченій, мабуть, найвідомішому випадку розладу множинної особистості або генію, який ошукав увесь світ.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов'язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Якщо під час допиту ви поставите одному з нас пряме питання, у відповідь ви отримаєте правду або мовчання. Звичайно, в деяких випадках правду можна піднести різним чином. Англійська мова за своєю природою допускає двозначність»

«Спробую поясніте. Біллі був обдарованою дітіною. Він був всіма наме разом. Тепер він про це не памятає» (моя спроба передати югославський акцент Рейджена; чи вдала, чи ні - не мені судити)

«Що ж, він поволі звикав перебувати в певному місці, потім заплющувати очі і, розплющивши їх, опинятися деінде в інший час. Він гадав, що таке трапляється з усіма»

«Я про те, що вони називають "співсвідомістю". Це наче я пронизую співсвідомість разом з деким з-поміж інших. Я думаю, це відбувається поступово. Я не думаю, що всі ділять співсвідомість з усіма іншими, але кордони зникають. Час від часу такому-то відомо, що відбувається з таким-то, і я не знаю, чому або як»

Схожі дописи:

- Патриція Гайсміт. Талановитий містер Ріплі

- Бен Вінтерс. Підземні авіалінії

- Алан Мур і Джейсен Берроуз. Подвір’я Алана Мура

Вільям Манчестер. Коли вогонь був єдиним джерелом світла: Середньовічна думка і Ренесанс: Портрет епохи. Рецензія

Гуманізм і Ренесанс виплекали покоління людей вільної думки, які згодом стануть першими протестантами. Вільна думка також відкрила нові горизонти, в буквальному сенсі, - без нового світосприйняття не відбулося би першої навколосвітньої подорожі. Історик Вільям Манчестер вважав, що протестантизм і перші географічні відкриття позначили кінець Середньовіччя – епохи, в якій єдиним джерелом тепла і світла був вогонь.

Автор одразу ж попередив, що він не знавець саме Середніх віків і познайомився з темою вже під час написання книги. Її зміст доповнює ті знання, які я отримав з інших подібних творів. Про Середньовіччя прочитав немало, проте тепер дізнався, яким чином воно завершилося. Відродження нероздільне із Середніми віками, так само Реформація не може розглядатися окремо (втім, її початок майже категорично позначений зміною думки Мартіна Лютера щодо католицизму). Найголовніше, чому між цими епохами неможливо провести лінію, це тому, що вони характеризують час із різних точок зору. Я ніколи про це не задумувався, але Середньовіччя – це світоглядне поняття, широке, в той час як Ренесанс – поняття мистецьке і певною мірою освітнє, тобто вузьке. З Реформацією завжди було набагато легше – це поняття з релігійної і духовної сфери. Однак про Середньовіччя і Відродження я раніше думав, що одне хай не слідувало (все ж таки певний час вони існували паралельно), але точно витіснило інше. А з цієї книги я дізнався, що Реформація зупинила ходу Ренесансу, що Церква, як ніхто інший, всіляко підтримувала відродження традицій античної думки, але потім їй довелося спрямувати свою увагу на більш практичні речі, а саме на Контрреформацію. Замість послідовників Рафаеля і Мікеланджело на перший план вийшли послідовники Торквемади.

Книга формально розділена на три розділи, але цей поділ виглядає довільним. Я б розділив її теж на три частини, але наступним чином. В першій, як це часто буває, автор знайомить із загальними рисами епохи. Тут можна дізнатися про різні подробиці з життя середньовічної людини. Відрізняє цю книгу з-поміж інших, можливо, прискіплива увага до сексуального життя населення, про що інші книги, які я встиг прочитати, дивним чином замовчують. Якщо я скажу, що Папи влаштовували вдома борделі, а незаконних дітей без докорів сумління визнавали своїми і потім призначали кардиналами, які у майбутньому самі мали непогані шанси зайняти місце своїх батьків, мене можуть звинуватити у тому, що я розповідаю загальновідомі факти. Але стільки подробиць я не читав ніде. Друга частина протягом десятків сторінок описує зародження реформаторського руху. Тут розказано, чому ревні католики стали протестантами, а Папа Римський дозволив їм від’єднатися, враховуючи, що до того будь-яка єресь підводила до багаття. Третя частина присвячена першій навколосвітній подорожі під проводом Фернана Магеллана. Дуже ретельно описуються події, які передували експедиції, неодноразові заворушення на кораблях флотилії, смерть Магеллана на одному з островів Філіппінського архіпелагу і наслідки плавання, яке фактично позначило кінець доби Середньовіччя, зруйнувавши усталений світогляд тогочасного населення і ще на крок наблизивши його до Нового часу.

Отже, помітно було, що ця праця написана не експертом. В той же час я дізнався дещо нове. До того ж, тепер мені відомі подробиці двох визначних подій, які обумовили кінець Середньовіччя – початок Реформації і перше навколосвітнє плавання, шляхи двох визначних осіб епохи – Лютера і Магеллана. Якщо подивитися на це з іншого боку, я не дуже розумію, чому дві історії про передвісників Нового часу займають більше половини сторінок книги про портрет доби Середньовіччя і Відродження.

Як завжди, декілька уривків, які я вважав за необхідне виділити, у моєму перекладі. Але спочатку вперше спробую оцінити книгу за шкалою від 0 до 10.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов'язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

«Закуті у кайдани неосвіченості, страхом привчені до дисципліни і вкриті щитом забобонів, вони заледве пролізли у шістнадцяте століття зі своєю неоковирною, згорбленою, клишоногою ходою рахітиків; їхні безглузді обличчя, обсипані віспинами, сліпо вдивлялися у майбутнє, яке, на їхню думку, було їм відомо, – легковірні, жалісні простаки, яких от-от засмокче у найпотужніший, найнезбагненніший, найнездоланніший вир з часів Аларіха, який перевів побратимів-вестготів і гунів через Альпи, кинувся на Рим і загасив вогонь знань тисячу років до цього»

«Середня тривалість життя молодої жінки становила двадцять чотири роки. За традицією у день весілля її мати дарувала їй клапоть гарного сукна, з якого можна зшити сукню. Через шість-сім років це плаття слугуватиме їй за саван»

«Незрівнянна іронія Реформації в тому, що рух проти Риму, який почався зі ствердження індивідуальності поглядів, тепер цілком їх відкидав. Відступництво вважалося як образа Господа і зрада держави. Воно каралося швидкою, болісною смертю»

«Їхні ясна пухли від цинги, зуби випадали, в ротовій порожнині з’являлися виразки. Вони ледве могли ковтати, а потім, вже приречені, взагалі не могли. Не маючи сил, щоби піднятися, дехто розвалювався на палубі, зібгавшись у затінку. Ті, хто ще міг стояти, кульгали, тримаючись за палиці, і белькотіли самі до себе – у віці двадцяти з чимось років їх долав старечий маразм»

Схожі дописи:

- Террі Джонс, Алан Ерейра. Життя у середньовіччі Террі Джонса

- Йохан Хейзінга. Осінь середньовіччя

- Клайв Стейплз Льюїс. Відкинутий образ: Вступ до літератури Середньовіччя і Відродження

Жоріс-Карл Гюїсманс. Собор. Рецензія

«Собор» є завершальною книгою трилогії про Дюрталя – парижанина кінця 19-ого століття, який наситився світським життям, залишив у минулому свої загравання із сатанізмом і присвятив себе духовному пошуку. Після відвідин монастиря Нотр-Дам де л’Атр головний герой не знаходить собі місця в Парижі, де йому нудно. Життя у місті йому остогидло, і коли чи не єдиний його друг абат Жеврезен пропонує йому разом поїхати в Шартр, де в місцевому соборі панотцю запропонували роботу, Дюрталь їде з ним. Втім, йому довелося подолати великі сумніви щодо правильності цього вибору. Дюрталь прагне зближення з Богородицею, якій присвячений Шартрський собор, але досі (починаючи з попередньої книги) пручається, коли доводиться робити вибір на користь життя в духовній гармонії.

Ця книга є продовженням і доповненням попередньої – «На шляху». Динамічність сюжету відсутня взагалі, оскільки не сюжет грає головну роль у цьому романі. Весь твір є, по-перше, епічною одою Шартрському собору. Споруда не просто розглядається зовні і зсередини, наводиться детальна історична довідка про неї – дивовижно, але окремий розділ присвячений аналізу собору як книзі, виконаній з каменю, з відповідними метафорами для кожного її елемента. Також наводиться значення і символізм нефів, склепінь і скульптур – буквально кожного куточка цієї визначної споруди. Звідси витікає моє «по-друге»: книга присвячена різноманітним аспектам католицького символізму. Які думки мали європейські містики і навіть перші Отці церкви про рослини, тварин, кольори і запахи – все це можна дізнатися зі сторінок даної книги.

Загалом, Гюїсманс мене розчарував. Енциклопедичність, якою виділяється його magnum opus, мігрувала у трилогію про Дюрталя, але не здобула розвитку. Було незвично (у гарному сенсі) читати про словесну інтерпретацію запахів, але каталогізація врешті-решт набридла через відсутність чого-небудь якісно нового. Гюїсманс досконало володів одним прийомом, якого вистачило на одну книгу. «Собор» з його прямолінійністю можна було б просто переписати у вигляді підручника, хай як цікавого.

Краса мови і, як завжди, виключно якісний переклад (Жорис Карл Гюисманс. Собор / пер. Н. Зубкова. – М. : Энигма, 2012. – ISBN 978-5-94698-043-2), посприяли тому, що я виділив багато смачних з погляду літератури уривків.

«И впрямь иногда змея словно поднималась, набрасывалась на утесы, а те хватали ее клыками, и вода, отравленная укусами, совершенно менялась: из стальной становилась белесой, пенистой, как мучной отвар; потом Драк вновь бежал быстрее, прорывался через темень ущелий, отдыхал, развалясь, на солнышке, вскакивал опять; от него отлетали чешуйки, похожие на радужную пенку застывающего свинца; он пластал свои кольца все дальше и дальше, затем наконец пропадал, сбросив кожу, оставив за собой на земле белую шелуху камней да выползину высохшего песка»

«Гул молитв доносился отовсюду, благовонным дымом благих душ поднимался над городом, где во славу Божию не читали ничего, кроме сводок цен на зерно и котировок лошадиных рынков, по известным дням собиравших в кафе на площади всех окрестных барышников»

«Придя в себя, приходилось пожимать плечами и улыбаться обманчивым загадкам, выдуманным в часы унынья, но на смену жалости к себе как к человеку, пойманному на бреде, все равно приходила надежда не совсем потерять все хорошее, что есть в благом обмане, и Дюрталь начинал нестись на другой химере, по его сужденью, более благоразумной, приходя в конце концов к чему-то среднему, к компромиссу, полагая, что идеала легче достигнуть, если урезать его»

«Во избежание праздности, в качестве меры духовной гигиены, Дюрталь решил вновь устремиться к собору и прочесть каменную книгу в таком состоянии, когда мечтания меньше докучают»

«Если к этому присоединить мои собственные исследования о религиозной живописи, ныне отнятой у святилищ и хранящихся в музеях; если прибавить мои замечания о соборах, которые я изучал, получится, что я обошел всю область мистики кругом, извлек эссенцию из Средних веков, связал, так сказать, сноп из разделенных, разбросанных в веках колосьев и особенно основательно наблюдал один из них: символику, некоторые элементы которой вследствие долгого небрежения почти утрачены»

«Этот собор – компендиум Неба и Земли; он показывает нам сплоченные ряды небесных жителей: пророков, патриархов, ангелов и святых, освящая их прозрачными телами внутренность храма, воспевая славу Матери и Сыну; Земле он проповедует духовное восхождение, движение человека ввысь, ясно указывая христианам путь к совершенству»

Вільям Хоуп Ходжсон. Дім на перетині світів. Рецензія

При розгляді книги «Дім на перетині світів» Вільяма Хоупа Ходжсона порівняння з Лавкрафтом, в моєму випадку, неминуче. З іншими авторами жахів я знайомий щонайбільше уривчасто (передусім це Дерлет і Кінг), а ось із татусем космічного хоррора Говардом Філіпсом я знайомий доволі непогано і в часовому вимірі від Ходжсона він не настільки віддалений. Проте порівняння буде потім.

Двоє англійців – Тоннісон і Берреггног – прибувають до ірландської глибинки для відпочинку і риболовства. Одного дня вони натрапляють на велетенську прірву з озером посередині. Поблизу прірви вони обшукують давні руїни, серед яких знаходять рукопис безіменного автора, якого заради зручності називають Самітником. У своєму щоденнику він описав фантастичні явища, свідком яких йому довелося стати у домі, який раніше стояв на місці прірви. У рукописі міститься кілька пригод самітника, але головним чином увага приділяється двом із них.

Перша – це класичні жахи. Одного дня, подорожуючи садом, який ріс навколо дому, Самітник зустрів свиномордого монстра, якого, захищаючись, поранив. Вночі вже ціла зграя подібних півзвірів-півлюдей взяла в облогу будинок. Врешті-решт йому вдалося відбити їхній напад. Друга пригода – суто фантастична. Одного разу Самітник помітив, що час поступово прискорюється. День і ніч почали змінювати одне одного все швидше, допоки роки не стали пролітати, наче секунди. Так промайнули мільйони років, наше сонце згаснуло, на зміну йому прийшла зелена зірка, яка теж наприкінці припинила своє існування.

Ми дізнаємося, що після прочитання рукопису Тоніссон і Берреггног дізналися у найближчому селі, що сталося з домом Самітника. Дуже давно, покоління тому селянин, який час від часу підвозив туди харчі, на місці дому просто знайшов прірву, на краю якої він колись стояв і в яку потім впав.

Розповідь Ходжсона набагато переконливіша за розповіді Лавкрафта. Він не скупий на деталі і кожен його хід виглядає логічним, тільки під кінець він починає трохи захоплюватися фантазіями. Загалом цей роман написаний краще, ніж будь-який Лавкрафтів, проте перший автор програє другому у відсутності цілого уявного всесвіту. Виявилося, що лише писати гарно – недостатньо. Треба ще вигідно відрізнятися чимось від інших. У Лавкрафта було чим. У Ходжсона – ні.

«І ось я, крихкий пластівець душі-пилинки, замерехтів беззвучно через безодню, покинувши далеку синь і пірнувши у гладінь невідомого»

«Це все було настільки дивно і неймовірно. Вночі я мав ще досить сил, хай і був підстаркуватим, а тепер, лише через кілька годин!.. Я глянув на невеличку купку пилу, на яку перетворився Димок – кілька годин! – і засмівся немічно і гірко. Це було пронизливе ґелґотіння, яке вразило мої затуманені відчуття»

«На певний час сила-силенна думок заполонила мою голову, і я був здатен тільки сліпо витріщатися перед собою. Здавалося, мене поглинуло море сумніву, здивування і скорботних спогадів»

Бен Вінтерс. Підземні авіалінії. Рецензія

Наступна свіжа книга – «Підземні авіалінії» Бена Вінтерса, опублікована у 2016 році. Назва є прямим посиланням на так звану «підземну залізницю» – мережу підпільних маршрутів, якими на початку 19-ого століття негрів доправляли з невільницьких штатів до штатів, які скасували рабство.

Події книги відбуваються у наш час в альтернативній версії США. Рабство досі не скасували в чотирьох південних штатах, та й на Півночі афроамериканцям доводиться жити несолодко. Раб-втікач на ім’я Віктор примусово завербований федеральним урядом і змушений ловити таких же втікачів в обмін на те, що його самого не повернуть назад до власників. Він отримує завдання знайти в Індіанаполісі негра зі службовим іменем Галка. Той, як виявляється, не є рабом, а лише був засланий на один із заводів Півдня, щоб зібрати там компромат, якого вистачить, щоби звідусіль викорінити рабство. Однак пакунок з компроматом він залишив на заводі, на якому працював під виглядом раба, чим значно ускладнив життя всім головним дійовим особам. Внаслідок перестрілки Галку випадково вбивають, і Віктор змушений замість нього їхати у рабовласницький штат і зазирати в очі страхам свого минулого.

Події розвиваються паралельно на декількох рівнях. По-перше, два рівня має боротьба з рабством. Поряд з подіями, які супроводжують головних героїв, в новинах – на більш глобальному рівні – висвітлюється шлях Донателли Батліш, яка відкрито дотримується аболіціоністських поглядів, від висунення її кандидатури на посаду голови Комісії з цінних паперів і бірж до вбивства. По-друге, події розділені у часі на два або три шари – в залежності від того, з якого боку дивитися. Звісно, все головне відбувається в наш час. Віктора, крім того, нерідко переслідують спогади минулого. І нарешті, в дитинстві його брат свято вірив, що він і Віктор існують одночасно в двох часах – теперішньому і майбутньому. По-третє, Віктор, тренований спецслужбами, володіє здібністю абстрагуватися і дивитися на навколишнє середовище чужими очима, окрім своїх.

Подібна багатошаровість оповідання – головне досягнення автора. В іншому нічого надзвичайного Бен Вінтерс не вигадав – він переніс у сучасне середовище те рабство, про яке можна дізнатися з підручників. Забагато слів на букву F. Він отримав за книгу якусь премію – я не проти.

«Гарний затишний квартал – таку картину я побачив, квартал чорних, де живуть робітники, люди бідні, але горді. Такий район, по якому біла людина їхатиме з дверима на замку, очікуючи щось погане, без іншої причини, окрім як через колір шкіри його мешканців»

«Я сказав "ні", а Бридж "чому ні?", і я набрав повні легені отрути і відповів: "Тому що мене дістало це існування, за виглядом наближене до людського, дістало підкоряти не тільки свої здібності, але й свою справжнісіньку людську душу диявольській волі авторитарної держави. І колись я перетворю свою плоть на метал і стану мечем, націленим на твоє серце"»

«Те, чого раб хоче, але ніколи не отримає, це не тільки свобода від кайданів, але також свобода від пам’яті»

«Створіть такий загін, не залишивши їм іншого вибору, крім як жити, наче тварини, і тоді люди почнуть тикати на них пальцем і казати: "Ви тільки подивіться на цих тварин"»

«Іноді, я клянуся, я це бачу – його проблиски на мокрому асфальті, його просвіти між словами у реченні незнайомця, зелене видиво, яке неможливо пояснити, – світ, яким він мав бути, і він наче поволока, яка обгортає світ реальний»