Переклад Елізабет Невілл Берклі та Льюїса Теобальда-мол.
ВСТУПНИЙ КОМЕНТАР
Поданий
нижче вкрай унікальний виклад
подій або запис вражень був знайдений за обставин настільки надзвичайних, що
вони заслуговують ретельного опису. У середу 27 серпня 1913 року близько 8:30
вечора мешканців невеличкого прибережного селища Потоуонкет (штат Мен, США) збудив
громовий звук під супровід сліпучої блискавки. Ті, хто був поблизу моря, побачили,
як велетенська куля вогню стрімко впала з небес не дуже далеко від берега та підняла
в повітря жахливий стовп води. Наступної неділі група рибалок у складі Джона
Річмонда, Пітера Б. Карра та Саймона Кенфілда спіймала у свій трал і витягнула
на берег металічну брилу масою 160 кілограмів, яка виглядала, за словами містера
Кенфілда, наче шмат металургійного шлаку. Більшість мешканців погодилася, що цей
масивний предмет і був якраз тією вогняною кулею, яка впала з неба за чотири
дні до того, а доктор Річмонд М. Джонс, місцевий науковий експерт, зробив
висновок, що це, певно, аероліт, або метеоритний камінь. Відколюючи зразки, щоби
надіслати їх фахівцеві в Бостон, доктор Джонс виявив дивну книгу, вкладену
всередину напівметалевої брили. В книзі містилася нижченаведена розповідь, і
вона досі знаходиться у його володінні.
Своєю формою
знахідка нагадує звичайний записничок близько 13 на 8 сантиметрів завбільшки та
тридцять сторінок завтовшки. Проте матеріал, з якого він створений, має помітні
особливості. Очевидно, що палітурка зроблена з якоїсь темної кам’яної речовини,
невідомої геологам, яку неможливо зламати будь-якими механічними засобами.
Здається, жоден хімічний реагент на неї не діє. Сторінки мають подібні
властивості, за винятком того, що у них світліший колір і вони настільки тонкі,
що є досить гнучкими. Процес зшивання книги не дуже зрозумілий для тих, хто
вивчав її. Він передбачав приклеювання сторінок до палітурки. Тепер їх неможливо
відокремити, і сторінки годі вирвати, хоч би яку силу до них не застосовували.
Мова книги є «бездоганною класичною грецькою», а декілька дослідників-палеографів
заявляють, що вона написана скорописом, який використовували близько другого
століття до н. е. В тексті замало свідчень, щоби визначити дату. Спосіб письма
неможливо встановити, крім того факту, що він був механічним і мав бути
подібним до сучасного способу з використанням грифеля та грифельної дошки.
Після серії спроб проаналізувати книгу, зроблених покійним професором Чемберсом
із Гарварду, декілька сторінок, головним чином ті, які містили заключну частину
розповіді, геть стерлися, до того як їх прочитали. Ця обставина становить
практично непоправну втрату. Те, що залишилося від змісту, було перекладено
сучасною грецькою палеографом Резерфордом і в такому вигляді запропоновано для
перекладу нам.
Професор
Мейфілд із Массачусетського технологічного інституту, який обстежив зразки
дивного каменя, заявляє, що це справжній метеорит. Із цією думкою не
погоджується доктор фон Вінтерфельдт із Гайдельберга (інтернований у 1918 році
як небезпечний агент ворожої держави). Професор Бредлі з Колумбійського коледжу
дотримується менш догматичного погляду: він указує на присутність у великих
кількостях певних абсолютно невідомих елементів і попереджає, що будь-яка
класифікація наразі неможлива.
Наявність,
природа та зміст цієї дивної книги становлять таке фундаментальне питання, що
не видається можливим навіть спробувати дати на нього відповідь. Текст, у тій
формі, в якій він зберігся, тут передано настільки буквально, наскільки
дозволяє наша мова, у надії, що хтось із читачів урешті-решт натрапить на
тлумачення та розкриє одну з найвеличніших наукових таємниць останніх років.
Елізабет Невілл Берклі, Льюїс Теобальд-мол.
(Текст розповіді).
Я стояв на
вузькій ділянці землі та був на самоті. З одного боку за смугою яскравої сколихнутої
зелені простягалося море – синє, світле і схвильоване, і над ним здіймалися
випари, які туманили мій розум. Насправді, вони були настільки густими, що
викликали в мене дивне враження, наче море злилося з небом, оскільки небеса
були такі ж світлі й сині. З другого боку стояв ліс, майже такий самий древній,
як і море, і він простягався до безмежжя углиб суходолу. Його охоплювала
темрява, оскільки дерева були гротескно величезними та пишними, і їх було неймовірно
багато. Їхні велетенські стовбури мали страшний зелений колір, який чудернацько
переливався у вузький зелений клаптик, на якому я стояв. На деякій відстані обабіч
мене дивний ліс тягнувся вниз до самої води, стираючи берегову лінію і повністю
замикаючи вузький клаптик. Я помітив, що деякі дерева стояли безпосередньо у
воді, наче нетерпимі до будь-яких перешкод на своєму шляху.
Я не бачив
жодного живого створіння чи навіть сліду, що хоч колись існувало якесь живе створіння,
крім мене. Море, небо та ліс оточували мене та простягалися до меж поза моєю
уявою. І не було чутно жодного звуку, крім шерхоту схвильованого вітром лісу і шуму
моря.
Стоячи на цьому
тихому місці, я раптово почав тремтіти, оскільки хоча я й не знав, як потрапив
сюди, і насилу міг згадати своє ім’я та роль у суспільстві, я відчував, що з’їду
з глузду, якщо зможу зрозуміти, що приховано від мого ока. Я пригадував те, що
знав, те, про що мріяв, те, що уявляв і чого жадав у якомусь іншому далекому
житті. Я згадував довгі ночі, коли вдивлявся у зоряне небо та проклинав богів
за те, що моя вільна душа не могла перетнути неосяжні безодні, недоступні для
мого тіла. Я воскрешав у пам’яті древнє блюзнірство та кошмарні заглиблення в
папіруси Демокріта; але з появою спогадів я здригнувся від ще більшого жаху,
оскільки зрозумів, що був самотнім – страшенно самотнім. Самотнім, однак неподалік
від наділених свідомістю рушійних сил, суть яких була неосяжна і невловима, і я
молився, щоби ніколи не довелося їх ні збагнути, ні зустріти. Мені ввижалося,
що у голосі розгойданого зеленого гілля я помітив щось на зразок злісної
ненависті та диявольського тріумфу. Іноді складалося таке враження, наче воно
перебуває в жахливому діалозі з чимось страхітливим і немислимим, що до певної
міри приховане за лускатими й зеленими тілами дерев – приховане від очей, але
не від свідомості. Найгнітючішим з усіх було лихе відчуття, що мені все тут
чуже. Хоча я й бачив навколо себе речі, які міг назвати – дерева, траву, море і
небо – я відчував, що їхній зв’язок зі мною відрізнявся від того, який був між
мною та деревами, травою, морем і небом, знайомими мені з іншого життя, пам’ять
про яке примеркла. Мені складно було визначити природу цих відмінностей, проте
я затремтів від шаленого страху, коли усвідомив їхню присутність.
І тоді на
тому місці, де я раніше не міг розрізнити нічого, крім оповитого туманом моря,
я помітив Зелену луку – відділену від мене величезним простором блакитної води,
до дрібних хвиль якої доторкалося сонце, втім, дивовижно близьку. Часто я
боязко озирався через праве плече на дерева, але все ж волів дивитися на Зелену
луку, яка діяла на мене дивним чином.
Саме коли
мій погляд був спрямований на цей незвичайний клаптик, я вперше відчув, як зрушується
земля. Шматок берега, на якому я стояв, почав ритмічно здригатися, що наштовхувало
на лячні припущення щодо свідомого характеру цих подій, а потім відділився від укритої
травою землі та став відпливати. Його повільно відносило наче якимось потоком
непереборної сили. Я не рухався, уражений і переляканий цим безпрецедентним
явищем – я стояв нерухомо, допоки широка смуга води не розверзнулася між мною та
краєм дерев. А потім присів від певного приголомшення і знову подивився на
воду, до якої доторкалося сонце, і на Зелену луку.
Здавалося,
за моєю спиною дерева та те, що, імовірно, за ними ховалося, випромінювали незмірну
загрозу. Про це я знав, і не озираючись на них, оскільки все більше
призвичаювався до краєвиду та все менше покладався на ті п’ять чуттів, які
колись були моєю єдиною опорою. Я знав, що зелений і лускатий ліс ненавидить
мене, однак тепер я був у безпеці, оскільки мій шматок берега віднесло далеко
від землі.
Але хоч одна
небезпека минула, інша вже замаячила переді мною. Крихти землі постійно відламувалися
від плавучого острова, який тримав мене, тому смерть наближалася в будь-якому
випадку. Втім, навіть тоді я, здавалося, усвідомлював, що смерть уже не буде
для мене смертю, оскільки я знову озирнувся на Зелену луку, переповнений
загадковим відчуттям безпеки, що якось дивно суперечило загальному стану
тривоги.
І вже тоді я
почув на незмірній відстані звук падаючої води. Не такий як звук якогось
тривіального каскаду, котрі траплялися мені, але такий, що можна було б почути
в далеких краях скіфів, якби всі води Середземного моря спадали у бездонну
прірву. Саме в напрямку до цього звуку дрейфував мій дедалі менший острів,
однак я не заперечував.
Далеко
позаду відбувалися дивні та страшні речі. Я обернувся, щоби поглянути на них,
однак здригнувся від побаченого. Оскільки в небі у химерному танці кружляли темні
примарні силуети, нависаючи над деревами і наче приймаючи виклик сколихнутого
зеленого гілля. Тоді густий туман здійнявся з моря, щоби приєднатися до
небесних силуетів, і берег зник із мого поля зору. Хоча сонце – що то було за
сонце, я не знав – яскраво блищало на воді навколо мене, здавалося, що земля,
яку я покинув, опинилася в епіцентрі диявольської бурі, де зіткнулися сили
пекельних дерев і того, що вони приховували, із силами неба та моря. А коли
туман розвіявся, я побачив лише блакитне небо і синє море, а земля й дерева
зникли.
Саме цієї
миті мою увагу привернув спів на
Зеленій луці. До цього часу, як я писав, я не зустрічав жодних слідів людського
життя, але тепер до моїх вух доносилася ледь чутна пісня, походження та суть
якої були явно безпомилковими. Хоча слова було взагалі неможливо розрізнити, пісня
пробудила в мені дивний ланцюжок асоціацій, і я згадав про деякі невловимо
тривожні рядки, які колись перекладав із однієї єгипетської книги, які у свою
чергу були взяті з папірусу зі стародавнього Мерое. В моїй голові проносилися
рядки, які я боюся повторювати – рядки, в яких мова йде про дуже давні речі й
форми життя з часів, коли наша земля була надзвичайно молодою. Про речі, які
мислили, рухалися і жили, але яких, однак, боги і люди не вважали живими. Це
була дивна книга.
Я слухав і
поступово усвідомлював одну обставину, яка до того спантеличувала мене лише
підсвідомо. Хоч би скільки я не дивився, мої очі не могли розгледіти на Зеленій
луці жодного окремого об’єкта: я розрізняв лише загальний образ яскравої
однорідної зелені. Однак тепер я бачив, що течія пронесе мій острів зовсім
поруч із берегом, тому я міг дізнатися більше про цю луку та співи на ній. Викликане
цікавістю, моє бажання побачити тих, хто співає, лилося через край, хоч і впереміш
із побоюванням.
Шматочки
дерну продовжували відриватися від крихітного клаптика, який ніс мене, але я не
звертав уваги на їхню втрату, оскільки відчував, що не помру з тілом (чи з видимістю
тіла), яке, як здавалося, належало мені. Я був майже переконаний у тому, що все
навкруги, навіть життя і смерть, було ілюзорним, у тому, що я перетнув межі
смертності та тілесного існування, і став вільним, непідвладним. Про своє місцезнаходження
я не знав нічого і лише відчував, що не міг перебувати на тій планеті Земля, до
якої колись так призвичаївся. Якщо не зважати на деякий нав’язливий жах, я
відчував себе наче мандрівник, який тільки-но розпочав безкінечну подорож до
відкриттів. На мить я замислився про землі та людей, яких залишив позаду, і про
дивні способи, за допомогою яких міг би одного дня розповісти їм про свої
пригоди, навіть при тому що можу ніколи не повернутися.
Я плив уже
дуже близько до Зеленої луки, тому голоси були чіткими та виразними, але хоча я
й знав багато мов, мені не вдавалося до кінця розтлумачити слова пісні. Вони справді
були знайомі мені, що я ледве й відчував ще раніше, на більшій відстані, але
крім туманного і в той же час моторошного спогаду, це більше нічого не викликало.
Якась найнезвичайніша властивість
голосів – властивість, яку годі описати – водночас лякала і зачаровувала мене.
Мої очі тепер розрізняли окремі предмети серед усюдисущої зелені – каміння, покрите
світло-зеленим мохом, значної висоти кущі та форми великих розмірів, упізнати які
було складніше, і здавалося, наче вони якимось дивним чином рухалися або
гойдалися посеред чагарників. Пісні, на виконавців яких я так прагнув хоч оком
кинути, здавалися найгучнішими там, де цих форм було найбільше і рухи їхні були
енергійнішими.
І тоді, коли
мій острів підплив ближче, а звук далекого водоспаду став гучнішим, я чітко
побачив джерело співу і в одну
страшну мить згадав усе. Про такі речі я не можу, не смію розповідати, оскільки
вони дали моторошне пояснення всього, що спантеличувало мене; і це пояснення
зведе вас із розуму, так само як воно майже звело з розуму мене… Тепер я
зрозумів суть тих змін, через які я пройшов і через які пройшли деякі інші, хто
колись теж був людиною, і мені відкрилися знання про нескінченний цикл
майбутнього, від якого не може врятуватися жоден подібний до мене… Я житиму
вічно і мислитиму вічно, хоча моя душа молить богів про благо смерті та забуття…
Усе перед моїми очима: за оглушливим потоком лежить земля Стетелос, де молоді
люди є несказанно старими… Зелена лука… Я надішлю повідомлення через страшну
неосяжну безодню…
(На цьому місці текст стає нерозбірливим).
Немає коментарів:
Дописати коментар