Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том II. Відгук

Другий том Лавкрафта – наче подвійна порція найсмачнішої літератури. Він охоплює твори, написані у період з 1926 по 1928 роки – саме тоді, коли талант майстра розквітнув із повною силою. Його найгеніальніші творіння, мені здається, припадають на наступний період (як же я чекаю на третій том!), але вже тут містяться вічні твори – від Ктулху до Данвіча.

Якщо перша книга була переважно про пошуки незвіданих знань або світів якимось одинаком або двома друзями з міста, то дане видання насичене розповідями про столітні протиприродні ритуали із сільської глибинки. Прадавнє зло блукає у лісах, ховається у надрах, спочиває під водою, чекаючи, коли зірки займуть відповідне положення, а вірні послідовники виголосять своє закляття-привітання, і мерзенні боги з-поза меж простору і часу знову прийдуть володарювати над нашою планетою. Це епічно.

Однак. Не можу дібрати слів, щоб описати переклад. Численні помилки з прикінцевих сторінок першого тому перекочували в другий, де заполонили майже половину книги. Це був жах. Орфографічних помилок – купа, не так багато пунктуаційних, не так багато синтаксичних. Переклад власних назв вражає. Кмітливо переклали імена у «Любій Ерменґард», але не зважили на такий самий гумористичний ефект в «Ібіді» (дивно, що в цьому творі пояснена майже вся гра слів, крім головної). Френсіс Бейкон з першої книги став Феніксом (!) Беконом. У рамках одного (!) речення використовуються два варіанти написання – Мерблгед і Марблгед. А помилки на кшталт Капа-Верде – це взагалі знущання. Постає питання, чи взагалі хтось перевіряв цю частину книги перед друком. Я впевнений, що десь із середини до кінця точно перевіряли, оскільки там кількість помилок на допустимому рівні. Що, до речі, дало змогу насолодитися поки що найкращим романом Лавкрафта.

Як і у відгуку до першого тому, подекуди мій переклад власних назв не збігається з версією перекладачів. У таких випадках я спочатку подаю свій варіант, а у квадратних дужках варіант перекладачів і оригінальне написання.

Далі наведені відгуки на окремі твори, які я оцінював наступним чином:

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Поклик Ктулху 8/10

Коли зорі займуть відповідне положення, земля здригнеться і планетою поповзуть чутки про повернення доісторичних богів, яких доглядає у морській безодні Ктулху. Тоді надцять мільярдів людей відкриють свої примірники Лавкрафта і читатимуть до останнього подиху. Однак велетенські пінгвіни закрекчуть своєю сардонічною посмішкою, Мі-ґо луснуть зо сміху, розпоросивши спори у нижні шари атмосфери, а голова Лавкрафта, яка зберігається в Міскатонікському університеті окремо від тіла прошепче: «З першим квітня».

Оповідання «Поклик Ктулху» ведеться у вигляді рукописної сповіді Френсіса Вейланда Терстона, який після смерті свого двоюрідного дідуся Джорджа Ґеммелла Енджелла [двоюрідний дядько Джордж Ґеммелл Енґелл, grand-uncle George Gammell Angell] у 1927 році знаходить серед його речей один незвичайний документ під назвою «Культ Ктулху». Цей документ у свою чергу складається зі свідчень двох інших людей і купи газетних вирізок, які стосуються подій, які мали місце навесні 1925 року.

Отож, в першій частині йдеться про незвичайні сновидіння, які Генрі Ентоні Вілкокс почав бачити після незвичного для Нової Англії землетрусу. Йому ввижалося підводне місто з архітектурою, яка не піддається поясненню. Запам’ятався йому барельєф, який він після пробудження відтворив у майстерні. На ньому було зображене антропоморфне створіння з головою восьминога. Цей монстр нагадав Енджеллу статуетку, яку він бачив у 1908 році. Тоді, згідно з другою частиною документа, луїзіанський детектив Джон Реймонд Леграсс [Джон Реймонд Леґресс, John Raymond Legrasse] звернувся до знавців старовини з проханням розповісти про знахідку, отриману під час одного з рейдів. У диких болотах тоді було затримано декілька десятків деградованих і божевільних послідовників невідомого культу. Поклонялися вони божеству, чия подоба була відображена у статуетці. Енджелл поєднав окремі свідчення і прийшов до висновку, що певний доісторичний культ досі залишився у світі, проте невдовзі старий загадково помер.

Знахідки двоюрідного діда неабияк зацікавили Терcтона, проте на цьому би все закінчилося, якби він не натрапив на газетну статтю про норвежця Густава Йогансена [Ґустав Йогансен, Gustaf Jogansen]. Ознайомившись з нею, він навідується до його дому в Осло. На жаль, той вже помер, але залишив по собі журнал. У 1925 році одночасно с божевільними снами Вілкокса Йогансен разом з екіпажем плив Тихим океаном. Їм довелося пережити бурю, напад агресивно налаштованих представників місцевого племені і нарешті жах на невідомому острові. Вони на власні очі побачили місто неможливої архітектури, яке Вілкокс бачив тільки у снах, і зустріли те чудовисько, на появу якого чекали культисти з Луїзіани.

Чому саме Ктулху став поп-зіркою, якщо Лавкрафт створив цілий пантеон богів? На мою думку, інших богів людський розум просто не може осягнути думкою. Навіть сам Ктулху, їхній жрець, створіння, підневільне верховним богам, зводить людей із розуму своїм виглядом, тому складно уявити, на що здатні інші. Цікаво, що другий за популярністю (але це не точно) – Ньярлатхотеп – теж всього-на-всього посланець богів, тобто теж займає щось на кшталт робочої посади. Він може приймати форму, зрозумілу смертним. А інші перебувають у напівтемряві і недосяжні для нас.

Натура для Пікмана 7/10

Річард Аптон Пікмен [Річард Аптон Пікман, Richard Upton Pickman] був найбільш талановитим художником. У цьому зізнається Тербер [Тарбер, Thurber] своєму другові Еліоту. Однак його праці викликали дедалі більшу огиду і страх, тому мистецькі кола Бостона зрештою відхрестилися від нього. Один тільки Тербер не міг вгамувати свого захоплення реалістичністю нанесених на полотно жахіть. Відчуваючи його довіру, Пікмен повів свого останнього прихильника до своєї студії. Там він показав йому незавершені картини: всі вони виглядали неприродно реалістично. Зображали вони антропоморфних істот із собачими обличчями, зазвичай під час харчування. Їхніми стравами завжди були люди.

Після цього Пікмен повів Тербера у підвал, де знаходилася наймерзенніша картина – портрет однієї з потвор. Він жахав своєю реалістичністю. Істота не тільки виглядала живою, але й надзвичайно нагадувала людину. Тербер помітив причеплену поряд фотографію, яку Пікмен використовував для створення фону картини, і взяв її. Та раптом Пікмен дістав револьвер, і Тербер, збентежений, несвідомо поклав фотографію до кишені. Якийсь шерех доносився із сусіднього приміщення, тому Пікмен вийшов туди. Тербер почув бурмотіння, шум метушні, а за ним шість пострілів. Коли Пікмен повернувся, то пояснив, що довелося пристрелити голодних щурів, які лізли з-під землі. На цьому завершився візит Тербера, і він пішов додому. Вдома він поглянув на фотографію, яку мимоволі захопив із собою: на ній був взагалі не фон, а живе чудовисько. А Пікмена більше ніхто не бачив живим.

Ця розповідь де в чому перекликається із «Зачаєним жахом». Описані потвори теж дещо нагадують деградованих нащадків людей, які перебралися під землю і перейшли на харчування людьми.

Таємничий будинок у туманній височині 6/10

На північ від рибальського містечка Кінґзпорт височіє круча, а на кручі стоїть старовинний будинок. Містяни його бояться і вірять, що стоїть він там споконвіку, і ніхто не наважується до нього наближатися, дарма що видимої стежки до нього немає, а по прямовисній скелі ніхто до нього не полізе.

На відпочинок до Кінґзпорта приїжджає філософ Томас Олні з родиною. За своє життя він побачив багато чого і буденні речі викликають у нього тільки нудьгу. Тому він полюбляє залізти якнайвище над урвищем і споглядати ранковий туман, отримуючи від цього насолоду. Проте найбільше йому хочеться відвідати будинок у височині. Одного ранку він виходить за місто і починає шукати дорогу до нього. Після довгих блукань він пробивається до будинку, але розуміє, що єдині двері знаходяться прямо над обривом і до них не дістатися. Тоді через них якимось чином приходить хазяїн будинку і впускає Олні через вікно. Довго він розповідає тому про давні часи і в певний момент до нього приходять гості – древні боги і божества, Нептун, Ноденс та інші, і веселяться вони усю ніч. З того часу Олні більше не шукає нічого нового і цікавого, звичайне життя перестало бути для нього нудним і, схоже, уява покинула його.

Срібний ключ 6/10

Рендольф Картер загубив шлях до світу снів. Колись він вільно подорожував невідомими стежками, відвідував чарівні міста і знав імена легендарних богів. Тепер повсякденність поглинула його. Оточуючі глузували з цього уявного світу і привчали вірити у реальні речі. Тож, до тридцяти років Картер перестає відвідувати світ фантазій. Втім, він розуміє безглуздість реального світу і шукає порятунку у потаємних знаннях. Але вони приводять його тільки до страхіть чи розчарувань.

Попри це, після цих пошуків сни його знову стають дедалі яскравішими. Це не фантастичні місця його юності. Але в них він зустрічає свого двоюрідного діда, який вже давно помер. Той розповідає йому, де дістати срібний ключ, який стане йому у пригоді, та не розповів, як саме. Картер знаходить ключ і через якийсь час відчуває, що має їхати до старого будиночку в лісі, де в дитинстві він часто навідував свого двоюрідного діда. Пробираючись по пагорбу через ліс, Картеру починають ввижатися речі, давно зниклі, і непомітно він сам стає хлопчиком і вже не може згадати, звідки у нього взявся ключ. Він не виправдовується перед дідусем і бабцею за те, що гуляв допізна у лісі. А наступного дня він відносить ключ до лісу і несвідомо встромляє його у знайдену шпарину. Після цього, зізнаються родичі, малий Ренді перемінився і став, як ніхто, багатий на уяву.

Сновидні пошуки незвіданого Кадата 7/10

Казки від дядечка Лавкрафта – це цілком можливо. «Сновидні пошуки незвіданого Кадата» нагадали мені «Хроніки Нарнії», настільки цей роман анти-моторошний на тлі інших творів.

Уві сні Рендольф Картер декілька разів бачить невідоме місто з мармуру, яке зачаровує його. Проте боги більше не дають йому споглядати цю красу і на жодну молитву не відповідають. Тому Картер вирішує будь-що дістатися останньої схованки земних богів – гори Кадат у світі снів, дороги до якої не знає ніхто – і вмовити їх знову дозволити поглянути на місто, яке приходило йому у сні. Наймудріші люди, яких він зустрічає на своєму шляху, радять відмовитися від цієї мети, бо Кадат охороняють Інші боги – божевільні боги космосу, яким немає справи до бажань людей, але вони готові ревно захищати спокій земних богів. Картер долає чимало труднощів, потрапляє в полон, знаходить ворогів і союзників. Нарешті він здогадується, де шукати Кадат, і вирушає туди, сподіваючись, що скоро йому вдасться знову відвідати чарівне місто.

Світ сну – безмежний, все, що існує в ньому, створено тими, кому воно наснилося. І сновиддя різних людей поєднуються в одне. Тут живе Куранес, чиє тіло знайшли десь на англійському узбережжі, але тут він став королем. Безіл Елтон, наглядач маяка, розповідав про тутешні моря. У підземному царстві володарює собакоголовий гуль, який колись носив ім’я Пікмен. Зі всіма ними Картер знайомий, тому що він, як і вони, часто навідувався сюди у сні. Там вони шукали порятунку, проте кожний тепер має власну думку, що краще – чи сон, чи ява.

Справа Чарльза Декстера Ворда 9/10

Ілюмінати і масони – це вигадка. У темних закутках світу досі ховається таємне товариство, яке загрожує усьому людству. Вони здолали смерть і опановують знання, яке забрали з собою в домовину найвидатніші уми, воскрешаючи їх з небуття і знаходячи для них такі тортури, поруч з якими і пекло здаватиметься порятунком. Ці три чаклуни обдурили салемських мисливців на відьом, а четвертий – Чарльз Декстер Ворд – не з власної волі призвів до їхньої смерті, зустрівши трагічний кінець, який настав ще до їхнього.

Джозеф Кервен, Саймон Орн [Симон Орн, Simon Orne] і Едвард Гатчінсон [Едвард Гатчинсон, Edward Hutchinson] здавна товаришували і у своїх темних справах підтримували один одного. Не дивно, що під час процесу над салемськими відьмами їх втрьох звинуватили у чаклунстві. Друзі сховалися хто куди, а Кервен переїхав у Провіденс, штат Род-Айленд, де і прожив майже вісімдесят років, не видаючи помітних ознак старіння. Ще задовго до смерті Кервена підозрювали у чаклунстві, хай би як він не намагався відбілити своє ім’я в очах містян. Зрештою, звинувачення у більш ніж лихих діяннях були підкріплені доказами, на його оселю було скоєно рейд, а в підземеллі під нею нападники стали свідками такого, про що заприсяглися ніколи і нікому не розповідати – настільки побачене було за межею здорового глузду.

За сто з гаком років після страхітливих подій, пам’ять про які очевидці даремно стерли з анналів історії, народився Чарльз Декстер Ворд. Він завжди цікавився старовиною, тому рано чи пізно йому судилося якимось чином дізнатися, що він є нащадком Джозефа Кервена. Про це зловісне ім’я у Провіденсі залишилися тільки чутки, але і їх достатньо, щоб розпалити інтерес юнака до свого пращура, і кожна нова відомість тепер наближує його до страшної і спокусливої правди – мерця можна підняти з могили і він розкаже свої таємниці. Ворд стає одержимим своїм предком, змінюються його звички, манера спілкування і навіть зовнішній вигляд. Увесь цей час за ним занепокоєно спостерігають його батьки і родинний лікар, доктор Віллетт, які змушені запровадити молодика до психіатричної лікарні. Поки молодший Ворд знаходиться під опікою, його батько і доктор Віллетт прямують до ферми, яку Чарльз винайняв для проведення дослідів з некромантії. Виявляється, ця будівля побудована на місці давнього житла Кервена, тому десь під нею ховаються підземні ходи. Старому Ворду стає зле і він не може продовжувати пошуки, проте доктор Віллетт спускається у підземелля, в якому стикається з жахіттями, здатними у мить пофарбувати волосся у сивину, позбавити клепок у голові чи змусити серце зупинитися.

Я тримаю у руках найкраще, що я прочитав у 2017 році. Те, що я відчуваю, складно передати словами, – так завжди буває, коли зустрічаєш дещо ідеальне або близьке до нього. Роман містить розлогий екскурс у минуле, де у подробицях розповідається про діяльність Джозефа Кервена. Лавкрафту вдається дивовижно вдалий портрет некроманта, а ще краще – відтінки відношення до нього жителів Провіденса: від підозр і побоювань до вимушеного схвалення (чи радше спроб не вдаватися до несхвалення). Якщо одні містяни до останнього відмовлялися від рішучих дій проти чаклуна, то інших по-серйозному ніколи не переконала його показна товариськість, а дехто не приховував ворожого ставлення до нього із самого початку. Кульмінацією став масштабний напад, який нагадав «Жах Ред Гука» і поліцейський рейд на осередок богохульних жертвоприношень. Коли ж настала потреба у повторному викоріненні зла, то вийшло якось більш класично по-лавкрафтівськи: герой залишився наодинці і був вимушений самотужки брати на себе відповідальність...

Риса, яка відокремлює цей роман від попередніх творів – тут жах найбільше наближений до відчутного. Тут відсутній безкрайній космос з Азатотом у центрі порожнечі і міріадами безумних богів, які танцюють навкруги нього. Побачене, почуте і вловиме іншими чуттями та інтуїцією можна сприйняти і, на цей раз, хоч якось усвідомити. Тому що в основі твору – давні забобони, а не божевільні страхи вищого рівня. Попри згадку про Йоґ-Сотота, вона є тут лише частиною ритуалу з воскресіння мерців, а на справжню могутність цього божества і на способи поклоніння йому лише натякають – це надто тяжкий тягар для людського розуму, саме це і є страх незбагненного, зобразити який так довго намагався Лавкрафт.

Барва з позамежжя світу 8/10

В Аркемі [Аркгем, Arkham] подейкують, що Еммі Пірс трішки несповна розуму, та навіть там з якимось непояснюваним острахом розповідають про Пекельну пустку [гибле пустище, blasted heath]. Проте більше, ніж Пірс, про історію її появи не знає ніхто.

Колись навколо Аркема жило багато фермерів, однак після подій 1882-83 років всі гідні люди покинули це місце. Не вдалося тут осісти і емігрантам: щось незбагненне і не з цього світу їх тут переслідувало, і врешті-решт ця місцевість спустіла. Тільки Еммі Пірс залишився, та й то він живе майже на околиці Аркема. У вісімдесятих тут було все по-іншому. Там, де зараз знаходиться відразлива Пекельна пустка, вкрита попелом, тоді стояла ферма Наума Ґарднера. Жив він із дружиною і трьома синами, і мав велике господарство. У червні на його ділянці біля колодязя впав метеорит. Запрошені вчені і Еммі Пірс дивувалися з його властивостей, а досліди в лабораторії підтвердили, що матеріал, з якого він створений, не відповідає нічому відомому.

Завдяки цій події Ґарднер ненадовго став місцевою знаменитістю, допоки метеорит дивовижним чином не зник, вдарений шістьома блискавками за ніч. Проте далі фермера чекали лише невдачі. Прийшов час урожаю, і земля вродила овочі і фрукти небачених розмірів, але вони були гіркими і бридотними на смак. Тварини теж з часом змінили поведінку: коти і собаки зникли, свійські тварини марніли, а дикі кролі і білки пересувалися у неприродній спосіб. Ґарднери постійно до чогось дослухалися, але не знали, до чого. Вночі навколо висіла фосфоресцентна аура, джерелом якої був, вірогідно, колодязь. І, найжахливіше, за, здавалося, безвітряної погоди, гілки дерев згиналися наче в судомах.

Першою ці лячні натяки помітила дружина Наума і невдовзі збожеволіла. Щось страшне почало коїтися з родиною. Спочатку вони втомлювалися, потім дехто втрачав глузд і зрештою розпадалися на шматки. Еммі Пірс, який став свідком смерті останніх, хто стражденно дожив до наступного літа після приземлення метеорита, привів ще кілька чоловіків, щоб нарешті дізнатися причину хвороби Ґарднерів і занепаду ділянки навколо будинку. Ніч застала їх за розслідуванням і тоді вони дізналися про причину – сяйво не з цього світу, яке ширилося довкола колодязя, висмоктуючи життя з усього, що знаходилося поряд.

Слідом за «Справою Чарльза Декстера Ворда» це найбільш лячне оповідання на цей момент. Жахи нагромаджуються один на одному. Схоже, раніше я помилявся щодо того, що Лавкрафт не зміг довести свою майстерність до досконалості. Не потрібно шукати еталонного Лавкрафта деінде в адаптаціях і інтерпретаціях – він тут, у цій книзі.

Нащадок 5/10

Дивакуватий лорд Нортем, який постійно до чогось дослухається і волає, коли дзвенять дзвони церкви, розповідає своєму сусіду Вільямзу про себе. Колись він жив у родинному маєтку і з того часу у нього залишилися лише тіні спогадів. В чому він тільки не шукав допомоги, до чого він тільки не вдавався, щоби дістатися до невловимих спогадів у глибині думок. І обирав між релігією і окультизмом, і шукав у Арабській пустелі Безіменне місто, і назва «Некрономікон» йому не є незнайомою. Можливо, десь в голові є брама до інших світів і її просто треба знайти.

Дуже давній народ 6/10

Надзвичайні і яскраві сни інколи сняться. Наприклад, комусь наснилося, що він на Іберійському півострові доби Римської імперії і звати його Луцій Целій Руфус. Він закликає виступити в похід проти дуже давнього народу, який двічі на рік своїми шабашами лякає людей, поклоняючись навіженим божествам. Влада неохоче погоджується, тому що про дуже давній народ ходять не надто приємні чутки. Підійшовши до пагорбів, на яких проходить ритуал, легіонери заклякають – їхні смолоскипи гаснуть, щось поглинає зорі і тільки на тлі численних ритуальних вогнів шаленіють богохульні обриси.

Історія Некрономікону 4/10

«Некрономікон», або «Аль-Азіф», був написаний на рубежі 7 і 8 століть божевільним арабом Абдулом Альхазредом після відвідин руїн Вавилона, катакомб Мемфіса і підземель Безіменного міста в пустелі. Ця книга містить заборонені знання, які ваблять багатьох спраглих до таємниць, тому перекладалася декілька разів на грецьку, латинську і англійську. П’ять примірників вціліло в музеях Лондона, Парижа, Гарварда, Аркема і Буенос-Айреса, а також відомо про книги у деяких приватних колекціях, зокрема, можливо, у нашого давнього знайомого Р.А. Пікмена [Р.Ю. Пікман].

Жахіття Данвіча 7/10

У провінційному містечку Данвіч, що у Массачусетсі, панує занепад і деградація. Обмежені рамками своєї громади, місцеві мешканці повільно сповзають на дно цивілізації, приймаючи дикість, неосвіченість і примітивне поняття культури. Однак тут живе родина, яку навіть данвічці сприймають з відразою і пересторогою. За півтори милі від Данвіча живе чаклун Старий Вейтлі [Старий Уотлі, Old Whateley], його схиблена донька Лавінія і її смаглявий козломордий син Вілбур.

Ніхто не знає, хто був батьком Вілбура. Тільки Старий Вейтлі зізнався одного разу, що колись всі почують, як його онук буде кликати свого батька за іменем із вершини пагорба. До речі, на довколишніх пагорбах встановлені моноліти, які стоять із прадавніх часів. Подейкують, що найвідсталіші представники роду людського там досі проводять нечестиві ритуали, під час яких земля під пагорбами тремтить і гримить, а дрімлюги шаленіють у своєму співі. Цю гілку родини Вейтлі здавна ототожнювали з подібними безбожними проявами, і Вілбура Вейтлі теж одразу ж незлюбили. Він зростає у три-чотири-п’ять разів швидше за інших дітей і в десять уже виглядає, як дорослий чоловік. Тим часом дві не менш дивні речі відбуваються на фермі Вейтлі. По-перше, вони купують худобу в небачених кількостях, однак ніхто не помічає, щоб на пасовищі її ставало більше. По-друге, в будинку час від часу проводять ремонт, прибираючи перегородки і внутрішні стіни, допоки не залишаються тільки зовнішні. І постійно навколо ферми стоїть мерзенний запах, від якого скаженіють собаки.

Одного дня помирає Старий Вейтлі, а згодом зникає Лавінія. Вілбур залишається один на господарстві, та ремонт і закупівля худоби чомусь не припиняються. Вілбур вирушає до сусіднього Аркема, де у бібліотеці Міскатонікського університету зберігається один із примірників «Некрономікону». Вдома у нього є англійський переклад, проте роки поставилися до нього безжально, тому Вілбуру конче необхідно звіритися з латинською версією. Доктор Генрі Ермітедж, працівник університету, забороняє Вілбуру забрати книгу із собою, тому той вдирається до бібліотеки вночі з наміром вкрасти її. Втім, сторожовий пес не дає йому це зробити і з помітною жорстокістю загризає крадія-невдаху. Ермітедж разом із колегами Ворреном Райсом і Френсісом Морґаном знаходять тіло порушника. Воно є тільки частково людським, а знизу – лускатим, волохатим і зі щупальцями. Намагаючись дізнатися таємниці родини Вейтлі, доктор Ермітедж починає розшифровувати знайдений щоденник Вілбура і доходить до приголомшливого висновку – на тій фермі залишилося дещо не з цього світу і потрібно якнайшвидше здихатися цього богохульства. Та вже пізно: з оболонки, на яку останнім часом перетворилася ферма Вейтлі, виривається місяць негодований монстр, невидимий для людського ока, що стає благословенням для психіки мешканців глибинки, які, і не бачачи його образу, очікують найгірше.

Цю повість вирізняє екшн – події змінюють одна одну з калейдоскопічною швидкістю, відчувається пригодницький дух, а загальна приреченість не встигає призвести до чийогось божевілля. Знову Лавкрафт створює портрет занепалої глибинки, в якій живуть ті, хто скотився на дно, і ті, хто ще намагається триматися гідно. Є й ті, хто не втратив клепки, проте пам’ятають про неприпустими закляття з доісторичних часів. Газетярі з великого міста кепкують з оцих простаків, а професори, знані на таємницях наших предків, гарячково шукають серед заборонених знань надію. Далеко від сучасної цивілізації вони рятують людство, яке, як завжди, ніколи не дізнається про космічну загрозу.

Ібід 5/10

Іронічний нарис про загальновідомого Там-Само [Ібід, Ibid], найплодовитішого автора усіх часів. Народився він у п’ятому столітті в Римській імперії і прожив насичене життя. Після смерті його діяння згадували з шаною і з роками його почали вважати святим. Череп його мандрував Італією, Францією, Англією, Ірландією і Америкою, допоки не загубився у Вісконсині. Там-Само досі шанується як величний автор і найавторитетніше джерело посилань і цитат.

Схожі дописи:

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібранняпрозових творів. Том I: Твори, написані у період з 1917 по 1926 рік – «Музика Еріха Цанна», «Герберт Вест – Реаніматор», «Зачаєний жах», «Щури у стінах», «Покинутий будинок», «Жах Ред Гука», «Холод».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том III: Твори, написані у період з 1930 по 1935 рік – «Шепіт у пітьмі», «У горах божевілля», «Морок над Інсмутом», «Сни у відьминому домі», «Потвора на порозі», «За пеленою часу».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том IV