Отже, «Улісса» читав. «Місіс Делловей» тепер також прочитав. Для комбо шедеврів потоку свідомості залишився Пруст і «У
пошуках утраченого часу». І дочитавши Вірджинію Вулф, очікую, що його буде
непросто закінчити, враховуючи розмір у сім книг. Справа в тому, що потік
свідомості можна розглядати з двох боків. Читаючи книгу, складно взагалі про
щось скласти враження, адже є лише натяк на прямолінійність сюжету. Наприклад,
з Джойса в моїй голові не залишилось взагалі нічого, на превеликий жаль. Однак
дочитавши книгу і поглянувши на неї здалеку, бачиш повну картину. Подібне мені вдалося
з Вулф, на щастя.
Стрижнем книги є розповідь про приготування
Кларисси Делловей до прийому, який відбудеться у неї вдома ввечері. Цей шмат
розповіді вміщений в одну добу. Зі стовбура сюжету в різні боки розходяться
гілки – моменти з життя інших персонажів. Описані події можуть відбуватися одночасно з
оповіданням, а можуть виринати з минулого. Так само вони можуть переплітатися:
наприклад, вдень чоловік Кларисси Річард зустрічається з Г’ю Вітбредом та
іншими своїми друзями, які пізніше приходять до сім’ї Делловей в гості.
Хочу сказати, що місіс Делловей – не той тип
людини, про чиє життя мені хочеться читати. Мемуари Вірджинії Вулф були значно
цікавішими. А тут жінка, якій за п’ятдесят, яка живе із забезпеченим чоловіком,
півдня переймається вечірнім прийомом, півдня згадує минуле. Багате на події
життя.
Перевага книги в тому, що вона є
віддзеркаленням способу життя вищого прошарку британського суспільства після
Першої світової війни. Досягається це все тим же потоком свідомості. Зображення
віддаляється і наближається від однієї деталі до іншої, поступово освітлюючи повну
картину. Як знайти терпіння, вишукуючи за розрізненими епізодами сюжет, – інше
питання. Я люблю вишукану мову, люблю насичений опис, але, як на мене, інтерес
до будь-якої книги тримається передусім на сюжеті. А тут до самого кінця не
видно, куди він прямує.
Українською мовою вже є версія від Komubook.
«І вона марнувала свій жаль. Оскільки він був
доволі щасливим, він запевняв її – абсолютно щасливим, хоча він не зробив
нічого, варте згадки. Все його життя було провалом»
«Це вельми дивно, але вона була одним із найзатятіших
скептиків серед тих, кого він знав, і можливо (це була теорія, яку він вигадав,
щоб пояснити її натуру – таку прозору і незбагненну водночас), можливо, вона
промовляла до себе: оскільки ми приречена раса, прикута до потопаючого судна (в
дитинстві вона найбільше полюбляла читати Гакслі і Тіндаля, а вони
захоплювалися подібними мореплавними метафорами), оскільки все це поганий жарт,
то давайте хоча б займатися своєю справою, пом’якшувати страждання наших
товаришів по ув’язненню (знову Гакслі), прикрашати темницю квітами і надувними
подушками, поводитися якнайпристойніше»
«Кларисса мала чисте серце, це й все. Пітер
вважав її сентиментальною. Так і було. Оскільки вона дійшла висновку, що варто
казати тільки те, що відчуваєш. Кмітливі слова – безглузді. Потрібно казати
тільки те, що відчуваєш»
Немає коментарів:
Дописати коментар