Поклик Ктулу. Темні закутки Землі

ВСТУП

 

«Жах – той справжній жах, який паралізує розум і лишає на ньому рубці нічних кошмарів, – такий жах ніколи не виліковується по-справжньому».

 

Сни про майбутнє

 

«Чи був це сон? Неможливо сказати. Але сподіваюся, що так. Адже якщо побачене і пережите мною є чимось більшим за фантазії потьмареного мозку, то, певно, над всесвітом панує божевілля».

 

Пролог

 

«Необізнаним чи обманутим людям, гадаю, можна де в чому навіть позаздрити. Коли нам про щось невідомо, воно нас не турбує, а уявна – хоч і несуттєва – небезпека не завдає нам шкоди. Знати істини, що ховаються за реальністю, – це значно більший тягар».

 

Інцидент неподалік

 

«06» вересня 1915 року

вечір

 

Схоже, я стаю жертвою власного успіху. Я дуже швидко розплутав останні п’ять справ, і газети прозвали мене місцевим героєм. Та то просто склалася серія вдалих здогадок, не більше. Я – звичайний коп, який виконує свою роботу.

Отже, в будинку неподалік піднявся рейвах. Певно, просто купку дітлахів понесло після самогону. Нащо тоді викликати детектива?

Можливо, хлопцям у кашкетах дошкуляє працювати в таку погоду, і вони хочуть розділити своє щастя з «місцевим героєм». Це не перша добродушна витівка, якої мені довелося б зазнати після тих газетних статей.

Але не знаю… щось тут не так. Це не просто звичайне погане передчуття – мені важко пояснити, але це щось більше.

Певно, я просто втомився. А ще ці сни. Вже й забув, коли востаннє висипався – мабуть, щонайменше місяць тому. Десь саме стільки і триває моя серія вдалих здогадок.

Останнім часом сни погіршилися. Я вже ледь не боюся заплющувати очі. Спершу допомагав бурбон, але більше ні.

Мабуть, недосип розхитує мені нерви. Що ж, беруть дрижаки чи ні, а час вирушати.

 

Проповідь на катедрі

 

Я продовжую перекладати Пнакотицькі уривки, і мені дедалі більше кортить вступити в контакт зі своїми їтіанськими володарями. Для нас вони є істинними богами.

Їхній інтелект і знання перевершують наші в масштабах, які неможливо осягнути.

Тепер я знаю, наскільки нікчемним є людство у цьому всесвіті… приречений і посередній вид, вивергнутий як побічний ефект експерименту Древніх.

Наше щастя, що такі недосконалі істоти, як ми, мають таке коротке і скінченне майбутнє.

 

Щоденник культиста

 

«20» серпня 1915 року

 

Ми стежимо за ним уже два місяці. Наближається день контакту, і мені не стає терпцю. Віктор досі не поділився, як планує привести до нас містера Волтерса. Знаю тільки те, що це мусить нам вдатися.

 

«24» серпня 1915 року

 

Сьогодні ми почули натхненну проповідь. Віктор розповідав нам, як Велика Раса перетнула межі часу і навідала його у снах.

Серед мислячих істот на цій землі та в океанських глибинах ми – простий гвинтик більшого задуму. Я можу лише сподіватися, що моя віра цими останніми днями здобуде мені прихильність наших володарів, коли ті пройдуть крізь браму.

 

«29» серпня 1915 року

 

Експерименти в підвалі забрали життя ще одного з наших рядів. Потрібен новий доброволець, але охочих не бракує. Наша вірна служба дає благословенні плоди, адже він прибуде зовсім скоро.

 

«03» вересня 1915 року

 

Кінець приготуванням – план Віктора запущено. Скоро він буде тут. Напевно, він уже підозрює про свою справжню природу або принаймні задумувався про природу своїх здібностей.

 

«06» вересня 1915 року

 

Він прибув. Нарешті починається.

 

«Бостон Ґлоуб» за «20» серпня 1909 року

 

Просвітлені чи ошукані?

Залаштунки найдивнішої церкви Бостона

 

Ті з наших читачів, які живуть неподалік від їхнього головного осередку в звичайному на вигляд будинку в Бостоні, не потребують знайомства з Їтіанським Братством (чи як там називається цей культ).

Для тих же, хто ще не стикався з цією таємничою напіврелігійною громадою, доведеться в кількох словах пояснити.

Відколи нашу країну заснували на засадах свободи віросповідання, її терен був домом для великої кількості дрібних релігійних громад, які не є частиною панівних течій.

Чимало з них зосередилося в штатах Нової Англії, куди ті ж пілігрими вирушили в пошуках нового світу, вільного від релігійних переслідувань.

Але напрошується запитання: в який момент релігія стає культом, а її довірливі адепти – не кажучи вже про безневинних сусідів – стають жертвами? Саме таке запитання ставить наша газета стосовно Їтіанського Братства.

Упродовж місяця наші безстрашні репортери старанно вишукували правду про цю так звану церкву.

Її походження оповите певною таємницею – не в останню чергу тому, що очільники громади відмовилися давати інтерв’ю чи якось допомогти нашому розслідуванню.

Проте, очевидно, Братство заснував понад двадцять років тому чоловік на ім’я Віктор Голт, поклавши в основу одкровення, яке він отримав з-за меж цього світу.

Голт не з’являвся на люди вже майже шість років. Його послідовники буцімто вірять, що він єднається з таємничими силами, котрі стоять за його вірою, і що він незабаром повернеться з новими мудрощами і настановами.

Це скидається на невинну, хоч і дивакувату, церковну громаду, яка мало чим відрізняється від багатьох інших. Однак ті, хто живе поряд із головним осередком Братства, розповідають дещо протилежне, зловісніше.

Адепти цієї загадкової секти вештаються на перехрестях, кидають загрозливі погляди на своїх безвинних сусідів і часто вчиняють дрібні злочини, яким місцева поліція, схоже, безсила запобігти чи зарадити.

У вікнах старого будинку цілодобово горять дивні вогні. Вони несподівано змінюють кольори і відкидають чудернацькі, незбагненні тіні.

Ще більше занепокоєння викликають звуки, які чутно зсередини таємничої будівлі. Звідти доноситься наспівування, неземна музика і, що найгірше, немовби крики заблуканих душ в агонії.

Серед сусідів цієї секти багато хто переконаний, що під час служби ті приносять людські жертви або вчиняють інші звірства.

Тим небагатьом, хто наважився поскаржитися в поліцію, відповіли, що оскільки будинок є приватною власністю, а конкретних доказів будь-яких протиправних дій немає, то можна хіба що подати скаргу на зчинений галас.

Чи повторюються в нашому місті жахіття Салема – більше двох століть потому? Чи здійснює це Їтіанське Братство невимовні – і злочинні – акти поклоніння із застосуванням тортур і жертвопринесень?

Чому нічого не робиться, аби послабити страх і страждання, завдані місцевій громаді?

Джерело з відділу поліції на умовах анонімності повідомило газеті, що Братство підозрюють у причетності до ряду злочинів на прилеглій території, але наразі відсутність доказів і небажання знервованих свідків зробити крок уперед перешкоджають будь-якому офіційному розслідуванню.

Наша відповідь: ну і нехай. Де не може – або не хоче – проводити розслідування поліція, там в інтересах мешканців Бостона продовжить діяти «Ґлоуб», безстрашно викриваючи правду про цю так звану церкву та її послідовників.

Упродовж наступних місяців наша газета опублікує свої знахідки, щоб усі могли дізнатися правду!

Примітка редактора: Із превеликим сумом ми змушені повідомити про смерть репортера Говарда Еддлстоуна, який очолював розслідування газети щодо Їґіанського Братства, поки він, очевидно, не потонув у Бостонській гавані.

Коронер встановив, що смерть сталася внаслідок самогубства. Ми висловлюємо співчуття родині загиблого.

 

Пнакотика

 

Виглядає як середньовічний рукопис, але в ньому стверджується, що це переклад із давньогрецької набагато давнішого твору, який існував ще до появи перших людей.

Його сторінки обляпані, побляклі, а подекуди навіть обгорілі, що ускладнює читання. Ті розділи, які ще можна прочитати, розповідають історію неймовірно далекої давнини.

У них ідеться про раси настільки дивні, що людський мозок не спроможний їх збагнути, і про війни, що велися крізь широчінь часу й простору.

Деякі ідеї настільки химерні, що звучать як повне божевілля. Мандри в часі, летючі поліпи, проєкція свідомості, Велика раса Їт… голова паморочиться від самого лише читання.

 

Таємничий телефонний дзвінок

 

«Якщо тілу дати час і спокій, воно може зцілити себе від травм, і так само розум має свій захист. Головним таким механізмом є забуття – милосердна пітьма, яка затуляє розум і пам’ять від найстрашніших жахів».

 

Відвідини старого містечка

 

«Я не маю сподівань, що мій читач повірить тому, що я збираюся розповісти. Здоровий глузд відкидає такі фантастичні історії. А втім, я не знаю, що гірше: якби моя розповідь була правдою або якби моя уява була здатна таке витворити».

 

Відсутні записи

 

1916-1921 роки

 

Я взагалі не можу пригадати, чому мене помістили в психіатричну лікарню Аркема вперше або що сталося за ті шість років, поки я не потрапив туди вдруге.

Кажуть, тієї ночі в Бостоні я пережив якусь зміну особистості – за мною трохи поспостерігали, вирішили, що я не становлю небезпеки, і відпустили. Минуло шість років, і раптом я став колишнім собою, так само загадково.

Я знову опинився в лікарні, вони не знайшли нічого поганого, і ось я тут. Серед особистих речей, які мені повернули, є щоденник у шкіряній палітурці – можливо, він розповість мені те, що я забув.

Переглянувши щоденник, я знайшов записи лише про своє життя як детектива поліції.

Немає жодного натяку на якусь хворобу, психічну перевтому чи будь-яке інше пояснення зміни особистості – або такого ж раптового одужання, яке досі пантеличить моїх лікарів.

А втім, зі щоденника вирвані деякі сторінки. Хто це зробив і чому – не можу сказати. Невже я знищив їх сам, щоби придушити якийсь жахливий спогад? Чи це лікарі вирішили, що їх вміст зашкодить лікуванню?

Чому була стерта частина мого життя? Що саме я забув і хто хоче, щоб воно лишалося забутим? Це пересторога, яка оберігає мою психіку, чи ключ до чогось важливого?

 

Туманне минуле

 

«06» лютого 1922 року

ранній вечір

 

Минуло понад 6 років, відколи я увійшов у той дивний будинок у Бостоні.

Але для мене це було лише 5 місяців тому. Амнезія, кажуть лікарі. Ймовірно, спричинена різким нервовим потрясінням.

Пам’ятаю, як перевіряв дальній бік бібліотеки, там були крики.

Згідно зі звітом поліції, будинок обшукували годинами, аж раптом знайшли мене нерухомого на підлозі.

Коли я розплющив очі й заговорив, мої колеги зо страху відсахнулися – щось неприродне було в моєму голосі й порожніх очах.

Мене поклали в психіатричну лікарню Аркема, де мені діагностували важкий випадок шизофренії.

Коли пересвідчилися, що я не становлю небезпеки ні собі, ні іншим, мене звідти виписали.

Я небагато дізнався про те, чим займався наступні 6 років.

З тих уривків, які мені вдалося скласти докупи, я дізнався, що здебільшого подорожував і навчався.

Моя пристрасть до окультного виявилася незгасною: я з головою пірнав у твори, які стосуються відьомських культів і темних легенд, часто написані мовами, яких я не знаю.

Коли я отямився 5 місяців тому – рівно через 6 років після того, як побував у тому будинку в Бостоні, – від моєї іншої особистості не залишилося жодного сліду.

Я знову став собою або, принаймні, тим, кого вважаю собою.

Повернення до нормального життя було болісним процесом.

Останніми днями уві сні мене турбують космічні пейзажі і лякає власне відображення у дзеркалі.

Я починаю згадувати те, що трапилося того дня, понад шість років тому, – речі, про які нікому не розповідав.

 

Новий клієнт

 

«06» лютого 1922 року

ніч

 

Маю нового клієнта: це містер Артур Андерсон, він – регіональний менеджер мережі магазинів «Перший національний продуктовий».

З його слів, хтось вдерся і пограбував їхній магазин в Іннсмуті, а директор магазину, чоловік на ім’я Браян Бернем, безслідно зник.

Поки що складається враження, що Бернем – це такий собі зелений пройдисвіт. Містер Андерсон, який є другом родини, підкинув йому роботу по блату.

Бернем виглядає головним підозрюваним у пограбуванні, але є кілька речей, які не стикуються, – і в цьому я згоден з Андерсоном.

Наприклад, нащо Бернему було вдиратися в магазин, якщо у нього повний комплект ключів, вільний доступ до касового апарату і код до сейфа у службовому приміщенні? Хотів обманути слідство? Якщо він планував саме це, то чому зник?

Після розмови з містером Андерсоном я дізнався якомога більше про давнє місто Іннсмут. Протягом багатьох поколінь сусідні громади уникали цього напівзруйнованого портового міста та його мешканців.

Чужинцям там не раді, а марновірні байкарі оповідають про дивну породу серед найстаріших родин міста. Мовляв, вони змішаної крові – що б це не означало. Звичайні упередження від селюків, певно.

Мій клієнт повернувся з короткої поїздки в Іннсмут і сумнівається в почутому від місцевої влади. Їхні запевнення, нібито Бернем пограбував крамницю, здаються йому непереконливими, і він хоче дізнатися, що сталося з хлопцем.

До Іннсмута ходить лише один автобус, і завтра пообіді я їду. Приємно мати мету після того, як п’ять місяців намагався прорватися крізь амнезію.

А ще мені трохи тривожно – чи це від диких історій про місто, чи це просто тому, що я так давно не вів справ.

 

«Аркем Адвертайзер» за «06» лютого 1922 року

 

Пограбовано продуктовий магазин

Директор магазину безслідно зник

 

Злодії пограбували крамницю «Першого національного продуктового» в Іннсмуті, виламавши двері та відперши касовий апарат. Містер Браян Бернем, якого нещодавно призначили директором магазину, зник незадовго до пограбування.

– Це дуже тривожний розвиток подій, – телефоном зі свого офісу в Аркемі повідомив містер Артур Андерсон, регіональний менеджер мережі. – Ми щойно відкрили цю крамницю, і «Перший національний продуктовий» дуже розраховував на її успіх, зважаючи на загальний брак сучасних магазинів і товарів у Іннсмуті. Пограбування безперечно стає на заваді, але ще більше хвилює те, що директора магазину досі не знайшли.

Нам не вдалося отримати коментар від адміністрації Іннсмута.

 

Щоденник Браяна Бернема

 

Що ж, я згоден із місцевими в одному – не варто застрягати в цій жалюгідній подобі міста. Тепер ясно, чому сюди ніхто не приїжджає.

Ще один млявий день у крамниці. Спочатку я думав, що «Перший національний» оминають, тому що він не місцевий, але в інші магазини, я бачу, теж не ходять.

Але якщо чесно, я взагалі не бачив тут відкритих магазинів. Ця діра – найгірша з усіх.

А втім, я тут ненадовго – ми обоє тут ненадовго. Вона – єдине, що є хорошого в Іннсмуті. Ми зламаємо сейф старого Вейта, стрибнемо в машину – і зустрічай нас, Нью-Йорку!

Яскраві вогні, нічне життя і решта. Я все це їй подарую.

 

«Кур’єр Іннсмута» за «19» червня 1846 року

 

Заарештовано іннсмутського аристократа!

Подейкують про язичницькі церемонії!

Джон Лоуренс, редактор

 

Обед Марш, голова багатої та впливової в Іннсмуті родини Маршів, зараз сидить у міській в’язниці за звинуваченням у поклонінні дияволу та інших огидних ритуалах.

Усю громаду шокували жахливі викриття, які супроводжували арешт.

Читачам, безсумнівно, відомо про серйозні застереження, висловлені редакцією «Кур’єра» й іншими порядними громадянами стосовно «Езотеричного ордену Даґона», заснованого капітаном Маршем після повернення з Південних морів, що буцімто ґрунтується на примітивній релігії, на яку він натрапив серед неосвічених тубільців із певних далеких островів Тихого океану.

Схоже, арешт капітана надає ваги цим підозрам, і очікується, що повне розслідування розкриє ще більше.

 

«Аркем Адвертайзер» за «07» лютого 1922 року

 

Пограбування в Іннсмуті: звинувачують зниклого директора магазину

 

У вчорашньому випуску ми повідомляли про пограбування магазину «Першого національного продуктового», який нещодавно відкрили в Іннсмуті.

Справа обросла новими подробицями сьогодні, коли влада міста сповістила, що підозрює Браяна Бернема, директора магазину. Востаннє його бачили до пограбування, і вважають, що він утік із міста.

– Справа дуже проста, – запевнив головний констебль Ендрю Мартін, відповідаючи на запит «Адвертайзера». – Цей молодик просто пограбував свого роботодавця і втік. Думаю, він уже знаходиться за межами округу, а то й штату.

Головний констебль спростував занепокоєння, висловлені містером Артуром Андерсоном, регіональним менеджером «Першого національного продуктового», мовляв, Бернема могли викрасти або покалічити.

 

Щоденник Томаса Вейта

 

Останній запис у щоденнику зроблено сьогодні. Там написано:

Чергова безсонна ніч. Я не сплю і прислухаюся до рухів тієї… істоти… з якою одружився, як вона крокує у себе в замкненій кімнаті. Бісів «Езотеричний орден Даґона»! Бісові клятви!

І до біса старійшин міста за те, що не повісили Обеда Марша, коли мали нагоду! Ні, краще спалили б його – його самого і весь його нечистий клан!

Якби ж я міг просто піти, залишити позаду цю облуду, а не шлюб, покинути магазин гнити й почати нове життя десь далеко-далеко. Але мене прикуто до міста.

Я це розумію щоразу, коли мій погляд падає на Рамону. Я дивлюся, як вона спить, така гарна і невинна, і моє серце от-от розірветься. Вона гадки не має, ким стане.

Вчора їй виповнилося десять, і вона, певно, має скоро змінитися. Її народження принесло мені стільки радості – я аж досі використовую її день народження як комбінацію з чотирьох цифр для свого сейфа: спершу місяць, потім день і рік, починати треба за годинниковою стрілкою.

Я ніби намагаюся назавжди зберегти цю дату і закриваю очі на неминучий жах.

Іноді я думаю вбити її – здійснити акт милосердя, перш ніж цей жах виявиться крізь неї. Хай простить мене Господь. Але вона моя донька, і я нізащо не зможу завдати їй шкоди. В усьому цьому немає її провини.

Коли надійде час, їй вже не буде дороги з Іннсмута, а доти я мушу залишатися тут і наглядати за нею.

Це моя спокута, розплата мені за те, що я дав їй життя разом із… її обраною матір’ю. А коли вона приєднається… до них – якщо горе не вб’є мене – моє життя знову належатиме мені. Та тільки я не знаю, чи вистачить мені сил продовжувати без неї.

 

Розмальовка Рамони Вейт

 

Малюнки, якими повниться зошит Рамони, постали наче з кошмару. Важко повірити, що дитина здатна уявити такі жахіття.

Серед них є малюнки дивних, неприродних істот – вони намальовані грубо, але все одно здатні викликати інстинктивне почуття відрази. Один із них підписаний словом «Мати» – як це розуміти?

Ці надзвичайно тривожні образи викликають серйозне занепокоєння щодо душевного стану дівчинки.

 

Книга Даґона

 

Ця книга написана від руки та має міцну палітурку. На обкладинці – тиснена назва «Книга Даґона». Схоже, це релігійний твір, перекладений із ряду стародавніх скрижалей.

У ньому йдеться про істоту, названу Даґоном, – очевидно, це якийсь морський бог – і його дружину Гідру.

Це найвеличніші представники підводної раси, яку назвивають Глибоководними, і решта її представників поклоняється їм через жертвопринесення й інші обряди. Особливо шокують описи жертвопринесень. Також описуються магічні закляття й інші дивні ритуали.

Якщо вірити цьому дивовижному рукопису, їхня історія сягає за межі найдальших витоків людства, у неймовірно далеку давнину.

Кілька особин настільки дивовижно старі, що бачили підйом і занурення континентів, адже вони не вмирають від старості, як люди. Серед таких – Батько Даґон і Мати Гідра, і їх дуже шанують за їхній вік і розмір.

Однак найбільше шани вони складають темному богу на ім’я Великий Ктулу, який буцімто спить і бачить сни у підводному місті Р’льє.

Книга видається незавершеною. Останні розділи обриваються, наче переклад не закінчили.

 

Посмертні нотатки

 

Ця була живучою, це вже точно. Я утримував її, скільки міг, ради музики, яку вона видавала. Які ж у неї легені! І коли з нею вже все, ті її легені на вигляд показалися так само добрими, як і на слух.

Можливо, я їх збережу. Печінка в неї також була особливо солодкою.

 

-

 

Я ніколи не хотів побувати в Нью-Йорку, але якщо всі вони балакають так багато, як цей, думаю, я небагато втратив. Тільки він прокинувся і побачив ножі, то одразу заговорив, став благати і умовляти залишити йому життя.

Від усієї цієї балаканини мені попливла голова, і довелося спочатку вийняти йому язика, щоб він зупинився. У майбутньому краще не починати одразу після їди, бо у нього жахливо смерділи кишки.

 

-

 

Коли цей помер, я вже вийняв майже всі кістки. Я був дуже обережним біля артерій, щоб він втратив як можна менше крові, і тому він протримався набагато довше.

Плоть ворушилася сама собою, коли він пробував щось робити рукою, але без кісток вона нічого не могла, лише смикалася. Я витяг її з ременя, щоб її ніщо не здержувало, і дивився. Новий кляп – набагато кращий, і цей був тихішим, ніж останній.

 

Готель Ґілмана

 

«07» лютого 1922 року

ранній вечір

 

Іннсмут виявився більш занедбаним, депресивним і непривітним, ніж я очікував.

Повітря насичене смородом гнилої риби, а бідність і хвороби виразкою розповзаються кожним брукованим провулком.

Лише кілька мешканців пішли хоч на якийсь контакт, інші ж його уникають, а то й ставляться відверто вороже.

Мій інстинкт детектива підказує мені, що вони намагаються щось приховати. Звісно, я просто можу бути упередженим через їхній вигляд і манери – вони такі потворні, що це ледь не переконало мене, що довколішні байки про «іннсмутську заразу» не брешуть.

Попри це, я досяг певного прогресу. Знайти Рут Біллінґем було справжньою посмішкою фортуни. Вона переконана, що її коханий досі цілий, і його тримають у міській в’язниці.

Ребекка Лоуренс явно чогось боїться. Вона не справляє враження людини, яку легко налякати, та все ж, схоже, боїться вона не так сильно, щоб поїхати геть. Здається, вона більше хвилюється за мене.

А ще є Задок Аллен, старий п’яничка. Цьому тільки дай поговорити. Цікаво, чи він запив через те, що побачив, чи почав щось бачити після того, як запив.

«Орден Даґона» – якась язичницька релігія, привезена Обедом Маршем із Південних морів? Ритуали на Рифі Диявола? Тих, хто не приєднався, в 1846 нещадно вбили якісь почвари? Складно в таке повірити.

Але як іще пояснити те створіння, яке вилетіло з горища Томаса Вейта? Якби я не розмовляв із самим Томасом, я подумав би, що мені щось ввижається.

Хай що тут справді відбувається, від цього міста у мене волосся стає дибки. Сни живішають. Щоночі мене мовби відносить до чудернацьких, фантастичних пейзажів і величезних будівель, які не нагадують жоден архітектурний стиль.

А моє тіло уві сні – воно таке дивне, що не знаю, з чого почати. Може, щось відклалося в моїй пам’яті з усього того окультного, що я вивчав, коли… не був собою.

І ці моторошні видіння діймають більше, ніж будь-коли. Раніше я, бувало, ніби бачив чужі думки, але тепер це казна-що. Наче хтось постійно спостерігає за мною, назираючи з дахів і завулків.

Я на голках, аж ледве зводжу думки докупи. Шкода, що в цьому жалюгідному місті не дістати пристойного бурбону.

Мушу розшукати Браяна Бернема, та й швидко – що швидше я поїду звідси, то краще. Займуся цим із самого ранку.

 

Тінь із позачасся 1

 

«Жах – той справжній жах, який паралізує розум і лишає на ньому рубці нічних кошмарів, – такий жах ніколи не виліковується по-справжньому. Навіть якщо розум обгортає нестерпні спогади захисною пеленою, наступного разу такому жаху вже легше здолати ваш спротив».

 

Напад риболиких

 

«Коли мені вперше сказали, що є речі, які Людству не варто знати, я іронічно посміхнувся, припускаючи, що це незграбна відмовка когорти просвітлених, щоб захистити набуту мудрість і владу від решти. Та тепер – надто пізно – я знаю, що вони казали правду».

 

Щоденник священника

 

Лихо прийшло в 1846 році – тому самому, коли спершу заарештували Обеда Марша, і тоді ж він заснував свій блюзнірський орден. Важко не запідозрити зв’язок.

Наша парафія меншала, а містяни почали набувати неприродних рис, які поза містом тепер називають «іннсмутським виглядом». Першим він уразив родину Маршів, а потім розійшовся по місту.

За браком іншого слова, я вигадав для цього захворювання назву «іхтіоз» і почав листуватися з кількома медиками, яких знав зі студентських років. Мені не вдалося визначити природу захворювання, шляхи передачі чи наскільки вона небезпечна для мене.

Хай моя паства покинула мене, але я не міг покинути її – я мав залишитися і боротися з цим лихом або принаймні спробувати його зрозуміти. Схоже, їх відлякує «знак Древніх» – стародавній символ, який я відшукав у одному запиленому фоліанті.

Совість гризе мене покладатися на нього замість Хреста, але, здається, як оберіг він справді кращий.

Невдовзі виявилося, що прихильники безбожного вірування Марша вважають цю недугу чимось на кшталт благословення.

Я зауважив, що з більшою повагою ставляться до тих, кого вона спотворила найгірше, і подеколи до мене доносилися уривки розмов про «чисту кров» – і мова, судячи з контексту, зовсім не про кров тих, хто не заразився і виглядає здоровим.

Обговорювали шлюби, але ніхто не приходив до мене одружуватися. Іноді згадували дружин, але не їхні імена. Схоже, вони не з Іннсмута, та тільки ніхто не переїхав сюди, відколи на чолі став Марш.

Коли я йду під вечір по місту – що буває рідко, хіба що за нагальної потреби, – мені здається, що з-за неосвітлених, зашторених вікон на верхніх поверхах будинків чутно дивні звуки. Подейкують про вродини, але нікого не приводять хрестити.

Той дріб’язок, який тримається осторонь храму Марша, живе у страху, як і я. Ми маємо бути сильними духом і тілом, оскільки ми – останнє, що лишилося від справжнього Іннсмута, і його єдина надія пробудитися від цього жахіття.

 

Листівка

 

На звороті листівки від руки написаний вірш релігійного змісту. Підозрюю, що це закодоване повідомлення. Текст вірша:

Я б’ю в дзвони Тобі на славу, Боже,

Від найнижчого к найвищому.

І крізь таїнство хрещення я

Розкрию нарешті ваш секрет.

Думаю, листівка має ще одне призначення. Її проштрикнуто в чотирьох місцях, кожен отвір обведено певною кількістю стрілок. Вони, схоже, позначають якийсь порядок.

 

Порятунок у церкві

 

«08» лютого 1922 року

ніч

 

Більше немає дороги назад. Містяни хочуть моєї смерті, це цілком ясно, і тепер не можуть дозволити собі відпустити мене.

Навіть у прихистку церкви я не почуваюся в безпеці, хоча, схоже, Ребекка мала рацію – вони не намагаються вдертися, як це було в готелі. Мені бракуватиме її.

Хай там як, я нарешті маю зачіпку щодо Браяна Бернема. Ребекка була переконана, що він живий і його тримають у міській в’язниці.

Але як до неї дістатися? Відповідно до вказівок Ребекки, треба знайти Торговий банк, а звідти – водонапірну вежу, щоб добутися до в’язниці. Однак легко сказати – ті потвори фактично загнали мене у кут.

Зрештою комусь із них може спасти на думку спалити будівлю або вони подолають свій страх перед нею і ввірвуться. Треба знайти той секретний хід. Ребекка сказала, що слід скористатися листівкою її старого, але я не знаю як.

Я лише сподіваюся, що не доведеться повертатися в каналізацію. Там точно щось є. Спочатку я думав, що це просто чергова байка, але я його відчув. А той слиз… він нагадував шлейф, залишений чимось… чимось неприродним. Як його назвав той мужик?.. шоґґот?

Орден міцно тримає містян у шорах, і вони не зупиняться ні перед чим. Вбивство Ребекки – тому доказ. А старий Задок… схоже, його забили до смерті за балачки зі мною. Варто було залишити бідолашного старого п’яничку в спокої.

 

Реєстрація народжень, смертей та шлюбів

 

1844 рік

Народилося: 7, з них 6 охрещено, 1 померла.

Померло: 6, з них 5 поховано, 1 загубився в морі.

Шлюби: 5.

 

1845 рік

Народилося: 9, всіх охрещено.

Померло: 7, з них 5 поховано, 2 загубилося в морі.

Шлюби: 3.

 

1846 рік

Народилося: 12, всіх охрещено.

Померло: 243, з них 235 у сутичках і від епідемії. 240 поховано, 3 загубилося в морі.

Шлюби: 2.

 

1847 рік

Народилося: імовірно, 7, хрестин не було.

Померло: заявили про 3, з них 2 поховано. Коли випадково впустили одну з трун, вона розбилася, і всередині побачили каміння і колоди. Цю не закопували.

Шлюби: не зареєстровано.

 

1848 рік

Народилося: народжень не зареєстровано, імовірно, 10, хрестин не було.

Померло: заявили про 5, з них 1 поховано, щодо інших певності немає.

Шлюби: не зареєстровано.

 

1849 рік

Народилося: народжень не зареєстровано, можливо, 7 або 8, хрестин не було.

Померло: смертей не зареєстровано, думаю, що 4, похоронів не було.

Шлюби: не зареєстровано.

 

Втеча з в’язниці

 

«Кажуть, що найстрашніші монстри живуть в уяві, народжені з найбільших страхів тих, хто їх уявляє. Я ж кажу, що існують жахи, які неможливо собі уявити, і вони значно гірші. І я бачив що ті, що ті».

 

Втеча з в’язниці

 

«08» лютого 1922 року

досвіт

 

Усе в цьому богом забутому місті полює на мене. Понівечені заразою головорізи нишпорять по всіх провулках. Поки що мені вдається уникати зустрічі з ними, але бідолашній Ребеці пощастило менше. Ситуація починає виглядати безнадійною.

Схоже, лише Маккі не бажає мені смерті – і, можливо, у нього є прихований мотив.

Він щось згадував про інвесторів у це місто, а ще обізнаний у питанні «Езотеричного ордену», і це чітко вказує на те, що він десь вплутаний.

А втім, він розповів, де знайти Браяна Бернема, і, здається, не становить безпосередньої загрози. Попри це, мене нервує його очевидне розуміння справ у Іннсмуті.

У мені прокидається параноя? Після того, що я бачив і пережив, як сказати напевно? Напруга точно позначається на моїх нервах. Я починаю чути і бачити таке, що не може бути справжнім.

Не слід відволікатися, якщо я хочу вибратися звідси живим. Мій найкращий шанс – знайти Браяна і витягти його з в’язниці. Для цього мені знадобиться план.

 

Суднові журнали капітана Обеда Марша

 

«06» березня 1823 року

 

Досі прямуємо в Китай. На схід від Отагеїте, або, як його ще називають, Таїті, ми натрапили на острів, відсутній на наших картах. Я наказав кинути якір ближче до берега, і ми відправили шлюпку за прісною водою та припасами.

Острів’ян не цікавить торгівля золотом, якого у них, вочевидь, вдосталь. Я порозпитував, звідки його беруть, бо сподіваюся налагодити на узбережжі видобуток і обробку.

У відповідь на мої розпитування мене доправили на острівець неподалік і показали кам’яні руїни, очевидно, дуже давні. Нічого схожого на вирізьблені на них зображення я ще не бачив за всі свої подорожі.

Вони кажуть, що це місто морських богів і їх можна вмовити дати вам золото. Підозрюю, що це рештки розвиненішої цивілізації, нині забутої, а тубільці, вочевидь, знаходять золото серед руїн.

Я довго розпитував старійшин острова про руїни, та у відповідь мені переказували легенди такі жорстокі й фантастичні, що залишається тільки дивуватися їм.

Може, коли золото буде моїм, а з ним – і статки, то я розкрию координати острова і дам дорогу вченим.

Виторгувавши багато золота на додачу до потрібної води та свіжих продуктів, ми продовжили наше плавання. Я переконав екіпаж у необхідності зберігати цілковиту мовчанку про цей острів, оскільки якщо про нього довідаються, туди обов’язково попливуть інші.

Незадовго до нашого відплиття вождь Валакея подарував мені кілька маленьких металевих дисків, очевидно, роботи тих самих майстрів, які залишили руїни. За допомогою них і певних ритуальних пісень, як він каже, можна викликати морських богів і змусити їх принести свої дари.

 

«04» червня 1838 року

 

Під час чергових відвідин таємничого острова ми не знайшли жодного сліду тих, з ким торгували стільки років. Їхні селища зрівняні з землею, і від них не знайти жодного сліду.

Схоже, на них напало інше плем’я і винищило їх.

Екіпаж дуже збентежений тим, що ми більше не зможемо здобувати тут золото, хіба що ми самі виявимо джерело його походження. Цілий день ми марно шукали серед руїн, та от декого згодом мучили нічні жахіття.

Схоже, цій подорожі судилося бути безприбутковою, і ми змушені повернутися до Іннсмута з порожніми руками і кишенями – такий розвиток подій дуже тривожить.

Місто звикло покладатися на нас і на привезене золото, яке нам відшкодовує прибутки, втрачені по закінченню війни 1812 року. Що ж тепер буде з нашим рідним портом, а разом із ним – і з нами?

 

«18» серпня 1838 року

 

Перебираючи сувеніри та дрібнички, зібрані під час моїх тихоокеанських плавань, шукаючи втіхи серед щасливіших спогадів, я натрапив на дивні металеві диски, подаровані старим Валакеєю і його народом.

Я зовсім забув про них, як і про ті історії, які він розповідав про золотодайних богів із моря. Але тепер мені не дає спокою одна думка. Не знаю, чи прийняти її як останню надію Іннсмута, чи визнати, що розпач звів мене з глузду.

Невже я збожеволів? Золото, привезене з острова, було досить справжнім; можливо, морські боги так само справжні. Запливаючи у далекі порти, моряк бачить багато дивного і вчиться не робити поспішних висновків.

Доклавши великих зусиль, я пригадав слова ритуальних пісень, яких мене навчив Валакея. Сьогодні вночі я попливу до Рифу Диявола і випробую їх разом із дисками.

Можливо, морські боги врятують нас, а якщо ні, я визнаю свій сказ і здамся у божевільню.

Пізніше тієї ж ночі: морські боги справді існують. Я бачив їх і розмовляв із ними. Я несу звідти трохи золота, і мене запевнили, що це тільки початок.

Але ціна… та хіба може будь-яка ціна бути зависокою, коли на іншій шальці – твій дім? Іннсмут знову підніме голову.

 

«23» липня 1846 року

 

Сьогодні – переломний день для Іннсмута. Наші побожні сусіди схопили мене і відданих мені людей, і кинули до в’язниці.

Вони не гидують користатися з достатку, який я повернув місту, та цураються засобів, до яких я вдаюся, і влади, яку я тримаю. Їх треба провчити.

Вони гадки не мають про сили, яким намагаються протистояти. Ту жахливу угоду, яку я уклав, скасувати неможливо, і, ув’язнивши мене, вони наражають місто на велику небезпеку – те саме місто, яке вони «рятують» від мого впливу. Але для спасіння вже пізно.

Як неминуче вранці приходить приплив, так само я впевнений, що до Іннсмута навідаються ті, що з рифу. Вони прийдуть шукати те, що мені перешкодили віддати їм, і прийдуть покарати тих, хто перешкодив мені.

Ці праведники навіть не уявляють, який жах насуває на Іннсмут цієї ночі. Буде багато руйнування, 1846 рік увійде у хроніку міста як рік нечуваного лиха.

Я подбаю про те, щоб цей рік також став початком нової епохи – епохи, яка не терпітиме жодної загрози нашому пакту. Починаючи з цього року, я переймаю роль тирана, і мої нащадки виконуватимуть її після мене, – але ми робимо це, щоб відвернути ще більше зло.

 

Клятви Даґону

 

ЗАУВАГА ДО ВСІХ КЛЯТВ

 

Ай’а! Даґоне! Я підкоряюся владі «Езотеричного ордену Даґона». Якщо я зраджу цим священним клятвам, мене судитимуть і покарають згідно із законами давнини та залежно від обсягу моєї провини. Ай’а! Даґоне!

 

КЛЯТВА ПЕРША

 

Ай’а! Даґоне! Присягаюся, що в усьому довірятиму Глибоководним. Я не опиратимуся їхній волі і не видам їхніх таємниць.

 

КЛЯТВА ДРУГА

 

Ай’а! Даґоне! Присягаюся, що в усьому сприятиму Глибоководним так, як вони мені накажуть, у міру моїх можливостей.

 

КЛЯТВА ТРЕТЯ

 

Ай’а! Даґоне! Ай’а! Гідро! Я беру цю дитину Даґона і Гідри за (дружину чи чоловіка), щоб ми жили разом у моєму домі, народжували та виховували дітей; щоб ця раса – і віра – продовжувала процвітати.

 

Втеча з Іннсмута

 

«Наша немічна, в зародковому стані наука тьмяніє перед інтелектом істот, значно давніших за нас самих. Те, що, за нашими словами, неможливе, є тільки найближчою гранню істин, неймовірно далеких для нашого пізнання».

 

Федерали у божевільні

 

«Людська мова надто бідна, щоб описати те, що можна побачити, вдивляючись у Безодню первісного жаху. Бо мова лише прислуговується думці, а думка ця сахається того, що бачить».

 

Федерали

 

«08» лютого 1922 року

ніч

 

Поки мене допитували, мені стало ясно, що ФБР уже давно стежить за Іннсмутом. Маккі був таємним агентом Бюро, а тепер він ще й зник.

Гувер із хлопцями готують рейд на золотоочисну фабрику Маршів, – мене теж запрошено, хоча моєї думки не питали. Ніби я недостатньо пережив за останню добу.

Я намагався розказати Гуверу, що чекає на них на фабриці – що зачаїлося на споді міста – але він не повірив. Не можу сказати, що здивований. Я б теж не повірив, якби сам цього не побачив.

А Гувер не бачив того, що бачив я.

Судячи із розпитувань Гувера, ФБР не знає майже нічого ні про Іннсмут, ні про фабрику, хоча вони вже давно стежать за містом.

Це й не дивно, адже Іннсмут відрізав себе від зовнішнього світу понад п’ятдесят років тому, і відтоді ніхто з чужинців на фабриці не бував.

Гадаю, він почув від Маккі небагато – або він повірив Маккі не більше, ніж мені.

На думку Гувера, стара золотоочисна фабрика є основним джерелом багатства Маршів, а ще там збирається якась банда злочинців.

За його підрахунками, звідти виходить набагато більше золота, ніж можна отримати з тієї кількості сирої руди, яку вони купують, і він хоче знати причину.

Мені теж, мабуть, все здавалося дуже простим, коли я тільки приїхав до Іннсмута. Тепер я заздрю його необізнаності.

Певно, вигляд у мене був просто кепський, коли мене знайшли, – мене досхочу накачали заспокійливим. Зараз дія його майже спала, але я почуваюся вичавленим лимоном.

Шкода, але я не можу скинути на наркотики провину за марення, побачені поки я був непритомним, але такі самі сни мені з’являлися тієї ночі в готелі Ґілмана.

Вони стають все чіткішими і більше нагадують спогади. Буває, проминають образи й інших речей – вони мов непоясненно і нізвідки спливають у пам’яті.

Я не можу розгадати їхнього значення, лише знаю, що треба тримати себе в руках. Я не хочу знову до психіатричної лікарні Аркема.

Рейд призначено на завтра. Я б віддав усе, тільки не повертатися в те місто. Федерали віддали мені Рутину брошку, яку вони знайшли серед уламків автомобіля… ще один болісний спогад.

 

Золотоочисна фабрика Маршів

 

«Його форма була для мене цілковито незбагненною, і навіть зараз я не можу подумки скласти чіткий образ. Крім, здавалося, величезних розмірів, надзвичайної швидкості та злостивості більшої, ніж може осягнути людський розум, я не пригадую нічого».

 

Лист від Себастьяна Марша

 

Рідні мої!

Сподіваюся скоро повернутися додому. З нетерпінням чекаю зустрічі з вами усіма.

Вважаю, що моя подорож була плідною. Я зустрівся з багатьма потенційними покупцями нашого товару, і, як я передбачав, питань виникало небагато. Кожен розуміє, що історію пишуть переможці і що угоди і закони скоряються перед фактом завоювання. І що справді такого високоморального в кулі чи бомбі, що ставить їх вище за інші причини смерті?

Більше розповім усім вам після повернення. Особливо багато чого маю сказати Роберту. Надзвичайно важливо, щоб наші особисті переконання і цілі так само підпорядковувалися загальному благу родини і міста.

Що ближчий час, то нагальніша потреба одностайних дій.

Якщо він буде упиратися, його треба змусити – заради всіх нас. Зокрема, він повинен негайно перемістити своє чудовисько в іншу частину фабрики.

Зичу вам усім свою любов і благословення.

Ай’а, Даґоне! Ай’а, Гідро! Ай’а! Ай’а!

Ваш Себастьян

 

Орден Даґона

 

«09» лютого 1922 року

ніч

 

Оце так вибух стався на фабриці. Я тікав, рятуючи своє життя, а наступної миті вже лежав долілиць із повним ротом землі. Просто молюся, аби всередині все було знищено.

Що це в біса там було? Якась химерна медуза? Як вона рухається поза водою? Як щось таке взагалі може існувати? У вухах досі розриваються крики Гуверових агентів від того, як їх поглинає кислотний слиз.

Однак, попри втрати, зусилля учасників рейду були винагороджені. Федерали знайшли портфель із кількома вельми викривальними документами. Схоже, що поміж іншого родина Маршів – а особливо Себастьян – торгує з ворогами держави.

Він хоче продати інфекцію – якусь бактеріологічну зброю – на аукціоні. Це порушує всі види міжнародних договорів, але мене це не дивує.

Навіть якщо Марші зважають на таке – у чому я сумніваюся – мене легко переконати, що новини про ці договори ніколи не досягають Іннсмута.

Але я знаю, що це ще не все. Згадати бодай той вівтар на найнижчому рівні фабрики. Викарбувані там відразливі боги – ще одне, що, мабуть, ще довго тривожитиме мене у снах. Чому їхні обриси такі знайомі?

Хай там як, а докази торгівлі зброєю дозволили Гуверу пригнати великі стволи, буквально кажучи. В Іннсмуті оголосили воєнний стан. У гавані стоїть судно берегової охорони, а на березі – рота морської піхоти.

Вцілілі члени «Езотеричного ордену Даґона» на чолі з Робертом Маршем переховуються в колишньому Будинку масонів. Я порадив стерти його в пил артилерією морської піхоти і корабельними гарматами, та Гувер хоче взяти Марша живим.

Це буде нелегко. У піхотинців, які штурмували головний вхід до будівлі, на півдорозі стався мовби напад психозу.

Офіцери думали, що Марш випустив навколо якийсь газ, але другому штурмовому загону не зарадили і протигази.

Ось тоді Гувер і згадав донесення про старий тунель контрабандистів неподалік від берегу річки Мануксет, який, подейкують, веде вгору до будівлі.

Схоже, удача мене не полишає. Зважаючи на кількість агентів, вбитих і поранених на фабриці, Гувер вирішив довірити мені сумнівну честь представляти ФБР у нападі через цей таємний хід разом із загоном морської піхоти.

Я маю зустрітися з сержантом Картером і його групою біля воріт фабрики. Звідти ми рушимо вздовж замерзлої річки шукати тунель. Можливо, я вже ніколи не засну.

Не те щоб це щось змінювало – звукові і візуальні марення щодалі гіршають. А втім, якщо вони пов’язані з тим, що відбувається тут, в Іннсмуті, можливо, відшукавши коріння цього жаху, я зможу відновити втрачені спогади.

 

Езотеричний орден Даґона

 

«Наша немічна, в зародковому стані наука тьмяніє перед інтелектом істот, значно давніших за нас самих. Те, що, за нашими словами, неможливе, є тільки найближчою гранню істин, неймовірно далеких для нашого пізнання».

 

Щоденник Роберта Марша

 

Переклад скрижалей просувається добре. Незабаром Слово Батька Даґона відкриється нам у всій своїй повноті – таким, як воно відоме тим, хто живе внизу, в І’га-нтлей.

Тоді, озброєні знанням Божественного задуму, ми зможемо зайняти своє місце під водою на рівних умовах, а Великий план, введений у дію понад вісімдесят років тому, наблизиться до свого виконання.

Ай’а, Даґоне! Ай’а, Гідро! Ай’а! Ай’а!

Бідолаха Дарвін – так помилятися! Адже вищі форми життя – це ті, що повертаються у море, а не ті, що зреклися його заради землі!

І коли наше плем’я позбудеться останньої краплі людської крові в своїх жилах, прийдешні покоління досягнуть істинного знання й істинної сили в любові та служінні Батьку Даґону і Матері Гідрі.

Але багато чого ще належить зробити, перш ніж це славне майбутнє буде забезпечено. Чужинці ще можуть усе зіпсувати. Одного принесуть у жертву, а з іншим, котрий приїшов його шукати, треба розібратися.

Ніщо не має турбувати Іннсмут, доки ми не закінчимо. Те, що вислизнуло від мого предка Обеда, коли той помер в 1878 році, від мене не втече.

Якби ж Себастьян дивився на речі так, як я. Його наука – його копирсання у наземному світі – яке ж воно все безглузде! Щойно ми займемо своє місце поруч зі Старцями, якими нікчемними здадуться його потуги!

Але він не чує слова Даґона, попри всі мої намагання. Можливо, коли він повернеться, він побачить, наскільки ми просунулися в перекладі, і я допоможу йому усвідомити правду.

 

Ай’а, Даґоне

 

Цей паперовий сувій містить молитву до Даґона, перекладену англійською мовою. Тут написано:

«В ім’я твоє дозволь нам узріти батька.

З глибини вод я йду,

І з глибини прийшли Глибоководні.

Славні будьте, давні сни.

Славен будь, Даґоне».

 

Рукопис із Понапе

 

На оправі цього важкого рукопису витиснено слово «Понапе». У ньому стверджується, що це – передрук оригінального рукопису капітана Абнера Єзекіїля Гоуґа від 1734 року, який описує своє знайомство з дивним культом на островах Тихого океану.

Гоуґ стверджує, що острів’яни поклоняються дивним морським істотам і навіть схрещуються з ними, і подає багато свідчень про цю мерзенну релігію.

Тут є моторошні рядки, які розповідають про невимовні жертви, якими вдовольняють цих «Глибоководних», і про предмети, які кидають у море, щоб їх викликати.

Вдаючись до відповідних ритуалів і підношень, острів’яни спонукають їх приносити золоті прикраси неймовірної майстерності, хоча ті пасують їхнім власним дивним тілам, а не людським.

Гоуґ наводить розповіді остров’ян про фантастичні підводні міста, збудовані відповідно до якихось неясних і нелюдських законів геометрії й архітектури.

Є легенди і про острів’ян, які з роками перетворюються на морських істот і перебираються під воду, щоб жити там вічно.

Кажуть, що найвеличніші з Глибоководних, Батько Даґон і Мати Гідра, неймовірно древні й з’явилися ще до того, як випросталася перша людина.

Дивно те, що автор наполягає, буцімто ці історії не є примітивними метафорами загробного життя, як подібні історії з інших острівних культур, а наводить їх як факт.

Він стверджує, що сам зустрічався і спілкувався з цими істотами, а також був свідком кількох церемоній і підношень, які робили їм остров’яни.

 

Небезпечна подорож

 

«Безперечно, наша найбільша сила полягає не в хваленій могутності нашої науки, а радше в майже безмежних глибинах нашого невігластва. Адже якби ми, такі непідготовлені, прийшли до справжнього розуміння всесвіту, це звело би нас із розуму».

 

На борту «Уранії»

 

«10» лютого 1922 року

 

Я мав небагато часу, щоб оговтатися, після того як судно берегової охорони «Уранія» витягнуло мене з моря. Мене досі трясе, але вже не від холоду. На думку спадає тисяча кращих напрямів, але назад у крижану воду – не один із них.

А втім, як і те місце, до якого, припускаю, прямує цей човен.

Здається, екіпаж тут – хоч куди. Перший помічник командер Вінтер подбав, щоби про мене попіклувалися як слід. Не схоже, що вони знають, куди ми пливемо і чому.

Я маю певні підозри і молю Бога, що помиляюся. Гадаю, я дізнаюся напевно, коли поговорю з капітаном Герстом.

Не знаю, скільки ще зможу витримати. Ще вчора я нізащо не повірив би, що людський розум здатен встояти перед тим, що я бачив і через що пройшов. Я мав би збожеволіти – можливо, це вже сталося.

Мене трохи втішає той факт, що я досі цілий – принаймні фізично. Може, якийсь укорінений інстинкт виживання не дає мені зупинитися, попри те, що я втрачаю глузд.

 

Щоденник члена екіпажу

 

Це не звичайний рейс – так кажуть усі. Ми настільки давно ганяємося за перевізниками спиртного, що легко зрозуміти, коли щось не так.

Що б це не було, капітан мовчить. Можливо, він має якісь надсекретні накази в конверті, і ми дізнаємося нашу місію, коли прибудемо на місце призначення. Ніхто не впевнений, куди ми прямуємо і навіщо, але чуток не бракує.

Туди, де не люблять чужинців, – а тут довкола багато де так, принаймні коли мова про цього хлопця з Бронкса, – але відьми і чудернацькі культи? Салем вже далеко в минулому.

Скажу лиш, що, вдивляючись, як повз минає берегова лінія, а там – похмурі ліси і похмурі містечка, я ледь не ловлю себе на думці, що вірю йому. Я би краще заплив до нью-йоркської гавані, бодай для зміни декорацій.

Що ж, схоже, насувається буря – справжній нор-істер із Нової Англії, так кажуть. Краще підіймуся на палубу і погляну, чи потрібен. Може, щось відомо тому детективу, якого ми витягли з води.

 

Тінь із позачасся 2

 

«Саме тоді я збагнув справжній жах. Адже якщо це все існує насправді, то що ще може існувати: зачаєне в морі чи серед зірок, чи навіть десь поряд, ледь за межами нашого сприйняття?»

 

Риф Диявола

 

«Сама земля здавалася ненормальною чимось таким невловним, що я не міг точно описати. Місячне сяйво падало під неприродним кутом, і дерева відкидали спотворені тіні, які не зовсім повторювали обриси цих дерев. Навіть пагорби чимось були не такі».

 

Риф Сатани

 

«10» лютого 1922 року

ранній вечір

 

Чи справді я бачив те, що мені здалося, чи це була чергова галюцинація? Я вже не знаю напевно. Щось таке не може існувати в жодному раціональному світі, правда? Але як тоді людська уява – навіть уява божевільного – здатна породжувати такі жахи?

І чому дещо з цього – форми, слова, які вони промовляють, – здається таким знайомим? Ось питання, яке мене гризе.

Чи пов’язані вони з моєю втраченою пам’яттю – а якщо так, то як я провів ці шість згаяних років? Якщо я взагалі провів їх на цій планеті.

Треба опанувати себе і пошукати інших уцілілих після катастрофи «Уранії». Сподіваюся, я не сам на цій пекельній скелі, наодинці з цими… цими істотами. Та треба бути обережним. Я на власні очі бачив, як вони зустрічають непроханих гостей.

 

Вітряні тунелі

 

«Не раз мені спадало на думку обірвати свої муки кулею, зашморгом чи ампулою з отрутою. Але я більше не наважуюся спати через страх до кошмарів, і Гамлет справедливо цікавиться: "Які нам сни присняться після смерті…?"»*

 

Темні глибини

 

«11» лютого 1922 року

ранок

 

Гадки не маю, що мене досі тут тримає. Якщо чесно, я вже не впевнений, де саме це «тут» і чи існує воно взагалі поза моєю уявою. Я щокроку ставлю під сумнів побачене і почуте.

Вітром розлітається якась пісня, і це не вперше, коли я відчуваю щось знайоме, та все ж воно сповнює мене неймовірним жахом. Не віриться, що щось на цій Землі може звучати так.

Мабуть, я збожеволів. Здорова людина вже розвернулася б, але для мене це перейдений етап. Я маю завершити розпочате. Я маю дізнатися, що привело мене сюди.

Якщо в цьому лабіринті немає відповіді, я будь-як посприяю тому, аби підводний човен розніс тут усе вщент.

Якщо ця хвороба голови не лікується, якщо я не знайду спосіб зрозуміти, що зі мною відбувається, тоді хай вже я помру і буду назавжди похований під водою.

 

Лабораторні записи Естер Марш

 

Тінфіблія синя: подальші спостереження

Пелюстки мають певні кислотні властивості, які ще належить повністю дослідити. Особливої шкоди вони завдають коханим Великого Ктулу, як показали досліди над «улюбленцем» тюремного наглядача.

Попри жорсткі обмеження, при контакті зі шкірою та була значно понівечена.

Через це всі лабораторні зразки підлягають вилученню. Проте я поки що залишу екземпляр у саду. Подальші дослідження цього об’єкта передвіщають плідні результати.

 

Скрижалі Даґона

 

Ці стародавні скрижалі написані дивними символами Глибоководних. Вони містять заключні уривки, яких бракує в перекладі «Книги Даґона».

Це схоже на пророцтво. Для точного перекладу потрібне подальше вивчення, але уривок приблизно звучить наступним чином:

«І настане час, коли зійдуться зірки, і ба! ми піднімемо те, що затонуло;

Так утрачений Р’льє буде здійнятий із глибин, і з палаців його відступлять води,

І Той-Хто-Снить прокинеться, Великий Ктулу піднесеться;

І страх, і божевілля опустяться на обличчя світу».

 

Тінь із позачасся 3

 

«Не знаю, з чого почати. Чи краще Людству і далі не здогадуватися про жахи, що рояться у земному мороці, чи мені варто розповісти про побачене і застерегти інших? Боюся, мене приймуть за божевільного і знехтують моїми словами».

 

Передсмертна записка

 

«16» лютого 1922 року

 

Тепер… тут, де кінчається мій шлях… я все осягнув. Моя остання справа оголила в мені новий страх… справжній страх… страх перед самим собою, перед тим, хто я є… і ким завжди був. Усе, чим я був, тепер втрачено.

Надія? Мета? Втіха? Все позбавлене сенсу. Тепер я ходжу серед тіней поміж світами… і саме там я нарешті спостеріг те, що живе в темних закутках Землі…

 

* Переклад Леоніда Гребінки