Вінстон Грум. Гамп і компанія. Відгук

Найуспішніший дурень знову підкорює світ. Він пройшов вогонь, воду і помийні ями у В’єтнамі, своїм прикладом довів, що дурний не той, хто розумово відсталий, а той, хто хоче доказати, що розумніший за розумово відсталого. Тому не знаю, чому в другій книзі Форрест Гамп почав займатися саме цим. *скрегіт голки по платівці*

Нагадаю, у попередній книзі після насичених років Форрест Гамп став власником бізнесу з вилову креветок. Його кохана одружилася на іншому чоловікові, але виховує Форреста-молодшого. Тепер все йде шкереберть. Дженні та її чоловік помирають, а компанія зазнає краху. Форрест перебуває у постійному пошуку грошей, щоб його син міг жити повноцінним життям. І знову розпочинаються його пригоди.

«Знаєш, Форресте, ти по-своєму чюдовий, але твоя головна вада – ти всім віриш. Ти не думаєш про те, що є люди, які нагріють тебе за першої-ліпшої нагоди. Їм хватить одного погляду, щоб назвати тебе шмаркачом. А твоя велика дурна дупа не помічяє ризниці. Ти ставишся до всіх, наче вони твої друзі. У житті ш все не так, Форресте. Багато хто з їх – не твій друг. Вони просто дивляться на тебе, наче банківський робітник на того, хто прийшов взяти заєм, і думають: як нам обідрати цього селюка? І з цим не поробиш нічього, Форресте. З цим не поробиш нічього»

(Південний акцент Форреста я намагався передати степовим говором, проте я на ньому не розуміюся, всі матеріали брав з відкритих джерел, тому вибачте, раптом щось не вдалось.)

Згадуючи минуле, він знову грає в американський футбол, тепер на професійному рівні. Він продає енциклопедії, стає винахідником нової формули для Кока-Коли і працює на свинофермі. Не усвідомлюючи наслідків, він веде перемовини з Іраном – цей політичний скандал залишиться в історії під назвою Іран-контрас. Форрест працює в тематичному парку розваг, де всі атракціони присвячені біблійним оповіданням. Торгує інсайдерською інформацією на біржі. І знову – знову! – опиняється в армії. Нарешті він заспокоюється і починає розводити устриці (і знову захоплює американський ринок, як у випадку з креветками).

«Може, ти не найкмітливіший чьоловік у місті, але в тебе більше здорового глузду, ніш у багатьох»

У книги немає слабких сторін, проте є зловживання окремими художніми засобами. Вінстон Грум повторює самого себе – знову футбол, знову армія, знову бізнес на морепродуктах. У попередній книзі Форрест був заручником обставин – у цій він сам партачив, а потім незліченну кількість разів або давав драпака, як Бенні Гілл під «Якеті сакс», або опинився у в’язниці, що ставалося ну надто вже часто. Форрест вже не здавається обдарованим ідіотом, він все більше змахує на телепня-невдаху, страждання якого заслужені.

«Нас віддухопелять так, що жити перехочеться, тош, як нам потрибен цап відбувайло, то хай це будеш ти. Все одно ти вже у всіх у чьорному списку»

Разом з тим, книга не менш весела, ніж попередня. Форрест Гамп знову потрапляє в абсурдні ситуації, з яких вийти неушкодженими, схоже, може тільки той, кому бракує клепок помітити їх абсурдність. У першій книзі життєві ситуації чергувалися з ледь не фантастичними. У продовженні Форрест Гамп бере участь ледь не у кожній значущій події в тогочасній історії США і навіть зустрічає Тома Хенкса, який зобразив його у фільмі.

«Отже, я росповів йому коротко про свою строкату кар’єру, і, послухавши трохи, Том Хенкс каже: "Що ш, пане Гамп, Ви безумовно цікавий чьоловічьок. Здається, сліт зняти фільм про історию Вашого життя."»

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Вінстон Грум. Форрест Гамп: Пригоди Форреста Гампа – це зайвий доказ того, яким абсурдним інколи може бути життя. Проте також це нагадування, що можливості чекають на нас за кожним поворотом, просто не слід одразу від них відмовлятися.

→ Стівен Кінг. Зелена миля: Маючи інтелект аутиста і погану пам’ять, Джон Коффі не вміє зав’язувати шнурки і боїться темряви. Він не може згадати, звідки з’явився, проте, враховуючи його здібності до зцілення, можна сказати, що він звалився з небес.

→ Хорхе Луїс Борхес. Фунес пам’ятущий: Іренео Фунес у молодому віці здобув здібність запам’ятовувати найменші деталі і всі пов’язані з цим відчуття, які його тоді охоплювали. В той же час він не розумів поняття узагальнення і абстракції.

Вінстон Грум. Форрест Гамп. Відгук

Настав час послухати історії від чоловіка, який на лавці чекає свій автобус. Хвилиночку… Такого не було у книзі. Не було в ній Джона Леннона. Не було там й Елвіса Преслі. Та й сам Форрест Гамп виглядає трохи інакше, вам не здається?

Форрест Гамп народився і виріс в Алабамі. І це, мабуть, єдина річ, яка не здається в його житті дивовижною, оскільки загалом він не був частиною історії – він творив історію. Варто перелічити його «скромні» досягнення. В коледжі він став найкращим гравцем студентської футбольної ліги. Подумаєш. За службу у В’єтнамі отримав Медаль Пошани. Буває…

«Той факт, що я був занатто дурний для футболу на студентському ривні, здається, ніяк не вразив Вооружонні сили США»

(Південний акцент Форреста я намагався передати степовим говором, проте я на ньому не знаюся, всі матеріали брав з відкритих джерел, вибачте, раптом щось не вдалось.)

Тоді почалося. Він врятував Мао Цзедуна від втоплення. Став пілотом НАСА під час першого польоту на Марс, але після пошкодження корабля був змушений сісти у Папуа Новій Гвінеї і декілька років жити серед канібалів. Знімався у Голлівуді. Займався реслінгом на національному рівні. Створив корпорацію з вилову креветок і балотувався в Сенат.

«Я знизав плечима і кивнув, але в темній голові щось бистро почяло розвиднятися. Я просто старий бідний ідіот, а теперечки я повинен піклуватися про все лютство»

То в чому справа, як Форресту вдалося стати настільки успішним? Почати слід з того, що він мав IQ близько 70, а кожного разу потрапляв у халепу через те, що думав занадто повільно, щоб відразу помітити, на що наражається, і сказати «ні».

«Протягом усього життя я, хоч усрись, не рузумів, що відбувається. Щось траплялося, потім ще щось, а згодом ще і так далі, і майже ніколи я не видів логіки»

І це дійсно халепа, бо хто у здоровому глузді відправить його у космос? У такі моменти інші герої показували, хто з них дійсно ідіот – розумово відстала людина чи вони самі. І зазвичай після скандальної кульмінації ще однієї авантюри на Форреста чатував черговий дурень, готовий запропонувати йому безглузду ідею, від якої він не зміг би відмовитися.

«Можливо, я ідіот, але, хай там що, зазвичяй я намагався чинити правильно, а сни – це просто сни, чи не так? Тош, попри все, що трапилося, я ось що думаю: якщо озирнутися, я можу впевнено сказати, що принаймні прожив нескучне життя»

В книзі багато гумору (якщо хочете сприймати це як гумор) або іронії (це мені більше до смаку). Родзинка роману – вплетення в сюжет історичних подій і постатей. В’єтнамська війна, Вотерґейт, хіпі, президенти Джонсон і Ніксон. Пригоди Форреста Гампа – це зайвий доказ того, яким абсурдним інколи може бути життя. Проте також це нагадування, що можливості чекають на нас за кожним поворотом, просто не слід замислюватися над тим, яким складним буде шлях до мети, і не відмовлятися одразу від пропозицій.

«Я рузумію, що як в ідіота і все таке, в мене не повинно бути власної філософії, але, можливо, це тільки тому, що ніхто не спроміхся поговорити про це зі мною»

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Стівен Кінг. Зелена миля: Маючи інтелект аутиста і погану пам’ять, Джон Коффі не вміє зав’язувати шнурки і боїться темряви. Він не може згадати, звідки з’явився, проте, враховуючи його здібності до зцілення, можна сказати, що він звалився з небес.

→ Денієл Кіз. Множинна особистість Біллі Мілліґана: Під час затримання 26-річний Біллі Мілліґан поводиться як зляканий хлопчик, який не розуміє, що відбувається. Схоже, у нього розлад множинної особистості, але в унікальній, значно ускладненій формі.

→ Хорхе Луїс Борхес. Фунес пам’ятущий: Іренео Фунес у молодому віці здобув здібність запам’ятовувати найменші деталі і всі пов’язані з цим відчуття, які його тоді охоплювали. В той же час він не розумів поняття узагальнення і абстракції.

Жоріс-Карл Гюїсманс. На причалі. Відгук

В 1887 році на перехресті між натуралізмом і сюрреалізмом Жоріс-Карл Гюїсманс зупинився, щоб ще раз задумливо погладити свої вуса і бороду. Він досі не вирішив, яку дорогу вказує йому новий роман. Чи це буде прогулянка із чітко окресленою метою, яку він сприйматиме з почуттям відстороненості? Чи його очікує мрійна подорож, незвичайно подібна до справжньої? Автор підкинув у невизначеності рукопис і аркуші розлетілися на всі боки.

Саме такі враження від книги. Гюїсманс вже привчив мене, що на роман з повноцінним сюжетом у його виконанні можна не розраховувати, тож і тут вийшло все достатньо просто. Жак Мерль і його дружина Луїза їдуть з Парижа, де кредитори кидаються на них, наче грифи на стерво, після проведення невдалих фінансових операцій. Подружжя приїжджає у село Лур до родичів Луїзи – дядька Антуана і тітки Норіни, і селиться у занедбаному замку. Та стерпіти їм вдається лише одне літо. Життя у селі стає для містян дедалі нестерпнішим, тому вони їдуть владнувати свої справи в столиці, щойно їм вдається знайти зайву копійчину.

«В общем, немощи ужасной старости, катаральное истечение вод, экзема штукатурки, трахома окон, фистулы камня, проказа кирпичей – целый геморрой мерзостей ринулся на этот чердак, издыхавший в одинокой заброшенности, в скрытом уединении леса»

(Я цей почерк впізнаю з тисячі. Гюїсманс - неповторний.)

(Так, французької я не знаю, тому цитати взяв з книги Гюисманс Ж. К. Собрание сочинений: В 3 т. Т. 2: У пристани: Роман / Пер. с фр. В. Азова под ред. Н. Кулыгиной. – М. : Книжный Клуб Книговек, 2010. – С. 5-150. – ISBN 978-5-4224-0130-7.)

Отже, що ж призвело до втечі Жака і Луїзи із Лура? Гюїсманс тверезими очима Жака зруйнував всі романтичні стереотипи щодо краси села і природи. В старому шато для нього вогко і холодно, там живуть кажани. В лісі – темно і моторошно, вночі там вештаються браконьєри. Селяни – недоброзичливі і жадібні, наживаються на «недолугих» парижанах, як можуть. Життя в селі – вимогливе і некомфортне, краще перебиватися в Парижі. Навіть те, що могло хоч якось змінити думку Жака і Луїзи, тільки підкреслило гіркоту їх перебування у Лурі. Згадати хоча б дядька і тітку, які обманули родичів, а усвідомивши, що обман не залишився непоміченим, обрали тактику агресивного захисту і тільки підтвердили цим свою «дику» натуру. І кожна дрібниця, до речі, поглиблювала прірву між Жаком і Луїзою, яка існувала завжди, але вони не звертали на неї уваги. Гюїсманс не залишив у селі нічого романтичного.

«Он находил в Луизе наследственную грубость крестьянки, оставленную в Париже и вернувшуюся в угрожающих формах дома, в привычной среде, да еще в ситуации подступающей нищеты. Она обнаружила у своего мужа слабость нервов, характерную для утонченных душ, смятенный механизм которых ненавистен женщинам»

В той же час Гюїсманс додав до цієї картини три сюрреалістичні сни, насичені декадентським настроєм. Жак мріє про дивні речі, про дивні події, його фантазії переступають за межі, визначені обраним жанром, і це мені подобається. Врешті-решт здалося, що він занадто загравав з цими мріями і зайва тонна букв тільки перевантажує текст, але свого ефекту він досяг – нездорові мрії Жака на додачу до псевдооздоровлюючої сільської атмосфери. Оскільки, на жаль, Жаку теж не хочеться співчувати. Опинившись у селі, він не зробив абсолютно нічого, щоб виправити своє становище; він тільки покладався на своїх друзів у вирішенні фінансових питань і на родичів – у вирішенні побутових. Сам він зазвичай тільки відлежував боки, спостерігаючи, як життя йде шкереберть, і сподіваючись, що все владнається само собою. Що ж, вся Франція перебувала під впливом декадансу, і не треба розчаровуватись в романі, якщо сам роман – про розчарування.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Жоріс-Карл Гюїсманс. На шляху: Сенс всього роману – знайти себе, пізнати себе як зсередини, так і зовні. Коли Дюрталь повертає вбік, Гюїсманс неодмінно направляє його у вірне русло необхідними рядками з житія святих, мучеників чи блаженних.

→ Жоріс-Карл Гюїсманс. Собор: Продовження попередньої книги. Дюрталь прагне зближення з Богородицею, якій присвячений Шартрський собор, але досі пручається, коли доводиться робити вибір на користь життя в духовній гармонії.

→ Кнут Гамсун. Голод: Нариси з життя неназваного молодого чоловіка, який у злиднях поневіряється Христіанією. Своїм письменницьким талантом – якщо він у нього є чи взагалі був – він намагається забезпечити собі життя, проте падає дедалі нижче.

Пітер Екройд. Лондон: Біографія. Відгук

Я ніколи б не подумав, що знайду ідеальний твір, який не є художнім, проте книгу «Лондон: Біографія» складно порівнювати з іншим нонфікшеном, який я будь-коли читав. Ця праця не просто епохальна і вичерпна у своїй галузі, але і приваблює унікальністю, бо знаходиться на перетині двох жанрів – історичного і біографічного.

Ця книга не просто так має таку назву. Її автор Пітер Екройд розглядає Лондон не як місто, дороги і будинки, а як живий організм зі своїм характером, звичками і спогадами. І описаний ним Лондон дійсно виглядає, як щось окреме, відірване від звичної для нас реальності. Історія міста неповторна і неперевершена – від фортеці римлян до першого мегаполіса на планеті і центру світової економіки.

Про Лондон можна розповідати без кінця. Коли на острів прибули англосакси, вони переселили підкорених предків бриттів і римлян на схід міста – в район, який через тисячу років досі вважався місцем проживання найбідніших і найзнедоленіших. В Середні віки Лондон фактично був самостійною державою, і його жителям було абсолютно байдуже, чи була у короля резиденція в місті, чи ні. Над назвами вулиць містяни довго не думали і називали їх за тим, чим вони були відомі: на мапах досі можна знайти декілька Кок-лейн, буквально «провулків членів», спеціально відведених для вгамування сексуального потягу.

Лондон здавна був відомий своїми видатними жителями. Іноземці також не оминали його стороною. Про місто збереглися згадки не тільки Мура, Діккенса, Шеллі і Вулф, а й Доре, Казанови, Гейне, Достоєвського і навіть свідчення гостей з США, Перу і Японії.

Найбільше мене вразила традиція, ба навіть певна генетична схильність лондонців до бунтарства. Неможливо відрізнити те, що діялося під час єврейських погромів Середньовіччя, антиурядових виступів попередніх століть і заворушень на расовому ґрунті, які переживав Лондон ще у 1980-их. Ці сторінки історії міста були написані кров’ю, попри невпинний поступ цивілізації. Зважаючи на цю жорстокість, непросто пояснити той рівень толерантності, якого досяг Лондон задовго до формування так званих європейських цінностей. Місто здавна було мультинаціональним, тут терпимо ставилися до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, проституція була до певної міри контрольованою. І в той же час були сотні причин відправити людину на шибеницю. Характер Лондона неможливо пояснити, проте можна спробувати його пізнати.

Екройд згадав все, зокрема найдивніші аспекти життя міста, про які інші письменники ніколи б не подумали написати. Тут є інформація про мову і літературу, географію і міста-супутники, річки і підземелля, закон і кримінал, в’язниці і божевільні, війни і пожежі, їжу і відходи, дітей і жінок, шум і тишу, смог і освітлення. І якщо вас не вражає цей довільний перелік, то обов’язково вразять найменші подробиці з життя людей різного калібру. Тем для дослідження – безкінечність.

Тепер мене цікавить тільки одне – чи є схожа книга про Київ?

Як завжди, подаю декілька найцікавіших цитат.

«Чарльз Вайт, якого в 1832 році визнали винним у підпалі, кинувся вперед якраз в той момент, коли відчинили ляду під шибеницею, і втримував рівновагу на краю отвору, а в цей час "натовп підбадьорливо ревів, поки він відчайдушно опирався кату і його помічникам". Його все ж скинули вниз із катом, який вчепився за його ноги. В таких випадках натовп лондонців підсвідомо переповнювало співчуття до засудженого, наче вони спостерігали, що це саме з ними розправляється державна влада»

«Велика лондонська пожежа почалася на провулку Пуддінґ-лейн і закінчилася на перехресті Пай-корнер, тобто на "розі пирогів", і його досі прикрашає золота статуетка гладкого хлопчика. Колись її супроводжував підпис: "Цього хлопчика встановили тут на згадку про недавню лондонську пожежу року 1666-ого, причиною якої став гріх ненажерливості"»

«Збирачі кісток і лахів, сигар і цигарок, старої деревини, сажотруси і копачі, сміттярі і "брудні жайворонки" – всі вони були готові порпатися у "наймерзенніших покидьках" міста, сподіваючись, що ті стануть "джерелом великих багатств"»

«У своїй книзі "Нетрі Лондона" Томас Бімз висловив думку, що "ірландці, які приїжджають у Лондон, здається, сприймають його як язичницьке місто і одразу стають на безрозсудний і злочинний шлях". Отже, дика натура була ендемічною для Лондона, а ще заразною, і жителів міста на тварин перетворили ті умови, в яких вони жили»

«Його можна порівняти з організмом, який скидає шкіру, щоб знову ожити. Це місто, яке здатне танцювати на своєму ж попелі»

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Джордж Орвелл. 1984: Океанія не має столиці, але Лондон безсумнівно є важливим містом, в якому розташовані чотири міністерства, між якими розподілена влада. Багато в чому Орвелл передбачив темний бік сучасного світу.

→ Вірджинія Вулф. Моменти буття: Ці мемуари написані у різні періоди життя Вірджинії, але всі вони стосуються одного – її сім’ї. На фоні можна побачити Лондон – яким він був від завершення Вікторіанської епохи майже до початку Другої світової війни.

→ Конні Вілліс. Вимкнути світло / Відбій тривоги: Троє студентів-істориків з 2060-ого року опиняються у Лондоні 1940-ого, але через певний час розуміють, що застрягли тут і просто намагаються вижити під час Лондонського бліцкригу.

Гарпер Лі. Іди, вартового постав. Відгук

Понад п’ятдесят років вважалося, що Гарпер Лі написала всього один роман за своє життя. І в певному сенсі так і є, попри те, що в 2015 році вийшла книга «Іди, вартового постав», яка розповідає про те, що сталося через двадцять років після подій роману «Вбити пересмішника».

26-річна Джін-Луїза Фінч на два тижні повертається з Нью-Йорка до свого рідного містечка Мейком, Алабама. Там досі живе її батько Аттикус, вже відомий адвокат, а також його брат Джек і сестра Александрія. На Аттикуса тепер працює Генрі Клінтон. Колись Генрі зустрічався з Джін-Луїзою, але це в минулому і вона вже давно перестала бути тією дівчинкою, яку всі називали Скаут.

«Вона скинула покривало, сіла на ліжко і втупила очі на свої довгі ноги, приголомшена, що їм вже двадцять шість років»

Джін-Луїза дізнається, що Аттикус і Генрі відвідують зустрічі Ради громадян, фактично організації, яка виступає за відмежування чорного населення від білого. Це викликає в неї когнітивний дисонанс, оскільки йде в розріз із усім, чого батько вчив її в дитинстві. Джін-Луїза розлючена через це, але Джек, Генрі і Аттикус намагаються пояснити їй цю позицію. Аттикус стурбований тим, що темношкірим громадянам одразу дають стільки свободи і вони нібито не готові розпоряджатися нею розумно. Він навіть знову береться захищати права чорного чоловіка в суді, як це було в попередній книзі, аби тільки Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення не взяла справу до своїх рук і не перетворила судовий процес на шоу.

Джін-Луїза перестає сприймати Аттикуса, мов ідола, якого вона створила в дитинстві. І незважаючи на те що вона зізнається, що ненавидить його, він простягає їй відкриту руку, тому що вона нарешті стала самостійною людиною, думка якої більше не повинна співпадати з думкою батька. Та й сама вона з часом бачить певну рацію в словах батька і Генрі, хоч і не приймає їхню сторону.

«Єдина відмінність Америки, яка все ще вирізняє її у цьому втомленому світі – це те, що ми можемо піти будь-яким шляхом, на який нам вистачить клепки, або можемо піти під три чорти, але скоро і цього вибору в нас не буде»

Ці події є логічним продовженням книги «Вбити пересмішника», але не є сиквелом. Насправді це був чорновий варіант книги, яка вже стала класикою. Цікаво слідкувати за тим, яким був початковий задум Гарпер Лі щодо сюжету, персонажів і їхніх мотивів. Невже вона спочатку хотіла зобразити Аттикуса расистом? Як на мене, він просто був прихильником дуже обережного підходу, адже перш ніж давати свободу тим, хто її ніколи не знав, потрібно виховати в них культуру цієї свободи, щоб вони потім відповідально ставилися до її вияву. Тим не менш, те, що я вважаю послідовністю, багато американців назвуть расизмом. Ледь не найбільше засмутило саме те, що ця книга, на відміну від першої, більше концентрується вже на темі расової боротьби, а не на вихованні людських якостей.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Гарпер Лі. Вбити пересмішника: Аттикус Фінч – адвокат темношкірого, якого несправедливо визнають винним. Такий вирок обурює його доньку Скаут і вбиває віру в правосуддя у його сина Джема. Це книга про виховання людяності в дітей.

→ Стівен Кінг. Рита Гейворт і втеча з Шоушенку: Попри відсутність ґрунтовних доказів, суд присяжних визнав Енді Дюфрейна винним у вбивство своєї дружини і її коханця. Вони, можливо, стали б на сторону Енді, якби не його звичка тримати себе холоднокровно.

→ Джером Девід Селінджер. Ловець у житі: Шістнадцятирічного Голдена Колфілда вкотре виключають зі школи-інтернату. Він постійно у сумнівах, що йому робити далі. Хлопець просто хоче від усіх щирості, тим паче – від дорослих.

Гарпер Лі. Вбити пересмішника. Відгук

В центрі цієї книги – не дивні сусіди і не расова несправедливість. Ця книга насправді про виховання людяності в дітей.

В середині тридцятих років минулого століття у провінційному містечку Мейком, штат Алабама, живе адвокат Аттикус Фінч із двома дітьми – Джін-Луїзою і Джеремі, яких усі називають Скаут і Джем. Дружина Аттикуса померла і він змушений самостійно виховувати дітей, поки за господарством слідкує чорношкіра служниця Келпурнія. Зазвичай влітку в місто приїжджає хлопчик Ділл, з яким Скаут і Джем починають товаришувати. Діти дорослішають і пізнають світ довкола них. Об’єктом особливої уваги для них є сусід Артур Редлі, батьки якого багато років тому замкнули його вдома. Відношення дітей до нього – передбачувано наївне: часто вони грають імпровізовані сцени, в яких намагаються спародіювати Артура і чутки, які про нього склали в місті, але також вони дуже хочуть просто з ним познайомитися.

«Аттикус був правий. Колись він сказав, що неможливо когось зрозуміти, поки не побуваєш на його місці. Щоб зрозуміти Бу Редлі, достатньо було побувати на його ґанку»

Так проходить декілька років. Аттикуса призначають адвокатом Тома Робінсона – темношкірого, який начебто зґвалтував білу дівчину Меєллу Юелл. Справа може виглядати дуже простою, особливо з точки зору маленької дівчинки: Боб Юелл, батько Меєлли – п’яниця, репутація родини – найгірша в місцевості, а Том взагалі є інвалідом і немає доказів, які підтверджують обвинувачення, є тільки заяви Юеллів. Проте Аттикус, звісно, має більше досвіду і не дарма радить своїй донці не поспішати з висновками. Зрештою Тома Робінсона визнають винним. Жодні факти не можуть перебороти упередженість провінційного люду. Аттикус виконав свій обов’язок і його провини у поразці немає.

«"Вони безумовно мають право так думати і на те, щоб їхню думку поважали," – сказав Аттикус, – "але я не зможу відчувати повагу до інших, якщо втрачу повагу до самого себе. Совість – це єдине, що не підкоряється думці більшості"»

Дуже рідко я прислухаюся до чужих рекомендацій, коли обираю книги. Найчастіше я роблю вибір на основі одного-двох абзаців короткого змісту, де жодна суб’єктивна думка не може вплинути на моє рішення. Так само було і з цією книгою: вона вже стала класикою, але обирав я її з власних причин. Як підсумок, я на власному досвіді переконався, що це більше ніж вигадка і читання для відпочинку. Тут одна сюжетна лінія поступається іншій і начебто книга виходить про все на світі, але сюжет тут дійсно один – і він пов’язаний з дорослішанням Скаут і Джема. Інші ж події не є випадковими, вони формують характер дітей.

І подивіться, як по-різному це відбувається: несправедливість вироку обурює маленьку Скаут, але вбиває віру в правосуддя у Джема. Тільки Аттикус, здається, залишається стояти монолітом, всіляко намагаючись навчити дітей, що життя – це не завжди склянка лимонаду, хай, як в батька-одинака, у нього не завжди все виходить. В 2003 році Національний інститут кіномистецтва США назвав зображеного Грегорі Пеком Аттикуса Фінча найвеличнішим американським кіногероєм попереду Індіани Джонса і Джеймса Бонда. Потрібно просто прочитати і впевнитися, що це звання – заслужене.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Стівен Кінг. Рита Гейворт і втеча з Шоушенку: Попри відсутність ґрунтовних доказів, суд присяжних визнав Енді Дюфрейна винним у вбивство своєї дружини і її коханця. Вони, можливо, стали б на сторону Енді, якби не його звичка тримати себе холоднокровно.

→ Джером Девід Селінджер. Ловець у житі: Шістнадцятирічного Голдена Колфілда вкотре виключають зі школи-інтернату. Він постійно у сумнівах, що йому робити далі. Хлопець просто хоче від усіх щирості, тим паче – від дорослих.

→ Стівен Кінг. Зелена миля: Джон Коффі виступає в ролі Месії, страждаючи за тих, хто його оточує, забираючи у них їхній біль. І, як і дві тисячі років тому, він належно оцінений невеличкою групою і зневажається всіма іншими.

Ганс Родіонофф. Лавкрафт. Відгук

Все, про що писав Лавкрафт – це правда. Стривайте... вам вже знайомий цей сюжет? Мені – так, оскільки я вже читав подібні графічні романи. Та все одно, ось ще один від Vertigo.

Обидва батьків Лавкрафта опинилися у психіатричній лікарні й там же померли. Батько – коли письменник був ще зовсім малим, мати – коли він був дорослим чоловіком. Нервові зриви були, мабуть, спадковими у родині, адже змалечку Говард бачив нічні жахіття, де його викрадають з ліжка крилаті примари. І в юному віці він вигадав Аркем – огидне місто, яке існує на кордоні реальності та вигадки.

«Я живу в тому ж світі, що й Ви. Я лише бачу речі, які знаходяться поза межами розуміння»

Там, в Аркемі стоїть покинута церква, в якій ще хлопчиком Говард заховав «Некрономікон», який залишив йому після себе батько. І ще в дитинстві він намагається перенести уявне на папір, а вирісши, починає займатися журналістикою. Тоді він знайомиться з ілюзіоністом Гаррі Гудіні, на замовлення якого пише коротке оповідання, і з Сонею Ґрін, з якою згодом одружується. Але трапляються йому і менш приємні особистості, а саме потвори Вілбур Вейтлі і Браун Дженкінз, які постали зі світу його уяви.

«– Реакція, на яку я розраховую... це обачність, друзі мої. Я хочу, щоб мої оповідання стали застереженням. – Від чого? Від створінь, схожих на пацючків з людським обличчям? – Застереженням від того, що трапиться... якщо я не впораюсь»

Роман вийшов коротким і невигадливим. Це лише чергова спроба інтерпретації життя і діяльності Говарда Філіпса Лавкрафта, в якій суміщається істина і вигадка. Події просто повторюють фактичні знання про його життя і прикрашаються якимись художніми елементами, але нічого нового не додають. Метою Лавкрафта було врятувати світ? Вибачте, але авторам не вдалося зобразити з нього героя. Можна посперечатися, що в реальному житті він не виглядав відважним рембо і в книзі він точно такий же, проте й іншої мотивації йому тут не запропонували. Непереконливо.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Алан Мур і Джейсен Берроуз. Подвір’я Алана Мура: Маючи, здавалось, три схожих, але нічим не пов’язаних вбивства, агент ФБР Алдо Сакс знаходить у них дещо спільне – вбивці зазнали впливу чудернацької окультної течії.

→ Алан Мур і Джейсен Берроуз. Неономікон: Агенти ФБР Мерріл Брірс і Гордон Лампер вирушають у клуб «Зотік», де натрапляють на слід Джонні Каркоси, антагоніста «Подвір’я», але він буквально вислизає у них з рук.

→ Алан Мур і Джейсен Берроуз. Провіденс: Журналіст газети «Нью-Йорк Геральд» Роберт Блек мріє написати книгу про світ, прихований під оболонкою суспільства, про людей, не таких, як інші, які, однак, вміють тримати це у таємниці.

Джоан Ролінґ. Гоґвортс: Неповний і ненадійний путівник. Відгук

Гоґвортс – це любов назавжди. Сім книг дозволили нам відвідати ледь не кожен куточок замка, казкового озера і таємничого лісу. Та цього виявилося замало. Чому чаклуни пересіли на паротяг? Що то за портрети, які наче живі? Чому Гаррі не бував у гуртожитку факультету Гафелпаф? Як діє часоворот і чи не загубився десь ще один? Хтось взагалі знає відповіді на ці питання? Хочу вас заспокоїти, відповіді на ці питання існують і шукати їх слід на сторінках книги «Гоґвортс: Неповний і ненадійний путівник».

Ця коротка збірка статей і зауважень самої Джоан Ролінґ складається з шести розділів. Перший розділ «Подорож до Гоґвортса» розповідає про те, які методи дістатися до замка перепробували за тисячу років і чому зупинили свій вибір на Гоґвортському експресі, а також звідки виникла ідея незвичайної платформи під номером 9 3/4.

«Тому по всій Британії були розміщені пункти збору з летиключами. Та одразу ж виникли логістичні проблеми. Бували роки, коли третині учнів не вдавалося прибути, тому що вони пропускали час відправки або не могли знайти той непримітний зачарований предмет, який повинен був доставити їх у школу»

Другий розділ «Сортування» присвячений, як не складно здогадатися, Сортувальному капелюху, його пісням, а також сповільнюхам, тобто першокурсникам, яким впродовж п’яти хвилин не встигають обрати факультет. У цьому випадку, зазначу, я дозволив собі самостійно перекласти їх назву, тому що відповідника в українській поки (наче) немає. Переклад всіх інших власних назв і реалій брав з Вікіпедії.

«Єдиними справжніми сповільнюхами, про яких особисто відомо Гаррі Поттеру, були Мінерва Макґонеґел і Пітер Петіґру. Перша промучила Сортувальний Капелюх п’ять з половиною хвилин, поки він вирішував, чи слід їй піти в Рейвенклов, чи в Ґрифіндор. Другого Капелюх помістив у Ґрифіндор після тривалих вагань між цим факультетом і Слизерином»

Третій розділ «Замок і угіддя» містить відомості про такі розрізнені речі, як Велике озеро, гуртожиток Гафелпаф і Карту Мародера.

Четвертий розділ «Заняття в Гоґвортсі» – про предмети, які вивчають учні, і про часоворот, який допоміг Герміоні Ґрейнджер відвідати більше занять, ніж це фактично можливо.

П’ятий розділ «Жителі замка» стосується не учнів і вчителів, а привидів і людей з портретів. Особлива увага приділяється привиду факультету Ґрифіндор Майже-Безголовому Ніку і до безглуздості відважному серу Кадоґану.

«Маґли, які наполягають, що можуть бачити привидів, мов у ясний день - це або а) брехуни, або б) хвалькуваті чаклуни, які, до речі, грубо порушують Міжнародний статут про секретність»

Шостий розділ «Таємниці замка» розказує про Дзеркало Яцрес, Сито спогадів, Філософський камінь, Меч Ґодрика Ґрифіндора і Таємну кімнату.

«А ось Гоґвортське Сито спогадів належить не одній особі, а всій школі. Ним користувався нескінченний ланцюг директорів і директорок, які також залишили по собі свій життєвий досвід у формі спогадів»

Найсмішніше те, що багато з цих статей були у вільному доступі, але видавці зібрали їх жменьку, додали ще трохи і вирішили продавати. О, як я люблю цей світ. Тим не менш ця книга стане у пригоді всім, хто хотів зібрати всі наявні відомості про рідний Гоґвортс, а не шукати їх деінде. Якщо вам і цього замало, колись віртуальна реальність породить такий світ, який дозволить дослідити абсолютне все, що вас цікавить. Я, наприклад, хочу понишпорити в кабінеті Філча. Не думаю, що карта Мародера – найцінніше, що потрапляло йому в руки.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Ієн Мортімер. Путівник мандрівника у часі середньовічною Англією: Настільна книга для відвідувачів чотирнадцятого століття: Що потрібно знати тим, хто вирушає на сім століть назад? Це – посібник із практичними порадами.

→ Жоріс-Карл Гюїсманс. Собор: Весь твір є епічною одою Шартрському собору. Споруда розглядається зовні і зсередини, наводиться детальна історична довідка про неї, а окремий розділ присвячений аналізу собору як книзі, виконаній з каменю.

→ Вірджинія Вулф. Місіс Делловей: Книга є віддзеркаленням способу життя вищого прошарку британського суспільства після Першої світової війни. Зображення віддаляється і наближається від однієї деталі до іншої, поступово освітлюючи повну картину.

Стівен Кінг. Рита Гейворт і втеча з Шоушенку. Відгук

Я знову повертаюсь до Стівена Кінга. Поки що я не заразився якоюсь невідомою науці кінгомалярією і не планую перечитувати всі його книги, проте вкотре залишаються тільки приємні враження після нього. Мабуть, гарні історії пише.

У в'язниці Шоушенк доля зводить Реда і Енді. Ред, від імені якого ведеться оповідання, застрахував життя своєї дружини, щоби потім підлаштувати нібито нещасний випадок, але йому не вдалося обдурити закон і він опинився за ґратами.

«Врешті-решт я наситився ненавистю – і зробив те, що зробив. Якби в мене був другий шанс, я б ніколи більше цього не зробив, але я не впевнений, що це означає, що мене тут перевиховали»

Енді Дюфрейн, як він сам запевняє, був несправедливо засуджений за вбивство своєї дружини і її коханця. Попри відсутність ґрунтовних доказів, суд присяжних визнав його винним і йому присудили два довічних ув’язнення. Присяжні, можливо, стали б на сторону Енді і повірили б йому, якби не його звичка тримати себе холоднокровно, навіть коли він говорив про вбивство.

«Про те, що його тішило, він завжди ділився по крихті. Те, що його гнітило, він ховав від інших всередині себе»

Ред має деякі привілеї і може пронести до в’язниці майже все, тому Енді просить у Реда геологічний молоток, бо на свободі був геологом-аматором і хоче, щоб хоча б щось нагадувало йому про попереднє життя. Потім Ред дістає для Енді плакати із зображенням акторки Рити Гейворт та інших секс-символів того часу, якими той прикрашає свою камеру.

«Спочатку ти ненавидиш ті чотири стіни, потім вчишся терпіти їх, тоді ти примиряєшся з ними... а згодом, коли твоє тіло, твій розум і твоя душа пристосовуються до життя під мікроскопом, ти починаєш їх любити»

З часом Енді сам починає отримувати деякі привілеї – відсутність співкамерників, захист від ґвалтівників, робоче місце в бібліотеці. Все починається з того, що Енді радить Байрону Гедлі, одному з охоронців, як законно ухилятися від податків. Згодом Енді вже керує рахунками майже всіх працівників в’язниці і наглядає за корупційними схемами керівника в’язниці.

«Дивовижно, як багацько людей пам’ятає його саме таким, і дивовижно, як багацько їх було в тій робочій бригаді, коли Енді Дюфрейн не спасував перед Байроном Гедлі. Мені здавалося, нас було дев’ять чи десять, та до 1955-ого нас, мабуть, назбиралося зо дві сотні, може й більше... якщо вірити всьому, що чуєш»

Та одного дня він дізнається про в’язня, який вихвалявся вбивством «дружини якогось адвоката і її коханця», які відповідають опису жертв, несправедливо приписаних Енді. Як йому виправдати себе, якщо керівник в’язниці не має бажання його відпускати? Чи вдасться Енді нарешті знову вдихнути чисте повітря свободи?

Енді Дюфрейн 28 років був замкнений у неволі. І впродовж цього тривалого терміну ніхто навіть не підозрював, скільки таємниць він приховує. Лише з Редом, з яким він зблизився найбільше, він поділився дещицею своїх думок, здогадів і сподівань, та й Ред не зміг пізнати Енді до кінця. Мабуть, саме закритість Енді відштовхнула від нього його дружину. Напевне його ж закритість завадила присяжним побачити правду там, де вона була. Однак ті ж 28 років він приховував від усіх те, як сильно він хоче знову опинитися на волі. Кінгу, здається, вдалося залишитися послідовним у створенні такого непростого характеру. Його герой чекає, намагаючись за ґратами залишитися таким же, яким був по іншу сторону, і без надії сподівається.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Стівен Кінг. Зелена миля: Джон Коффі виступає в ролі Месії, страждаючи за тих, хто його оточує, забираючи у них їхній біль. І, як і дві тисячі років тому, він належно оцінений невеличкою групою і зневажається всіма іншими.

→ Денієл Кіз. Множинна особистість Біллі Мілліґана: 26-річного Біллі Мілліґана підозрюють у серії викрадень, пограбувань і зґвалтувань, але під час затримання він поводиться, наче зляканий хлопчик, який не розуміє, що відбувається.

→ Бен Вінтерс. Підземні авіалінії: Раб-втікач на ім’я Віктор примусово завербований федеральним урядом і змушений ловити таких же втікачів в обмін на те, що його самого не повернуть назад до власників.

Джером Девід Селінджер. Ловець у житі. Відгук

Історія Голдена Колфілда, ікони для підлітків-бунтарів, довгий час маячіла десь на краю поля мого зору, але я нарешті дістався до цієї книги. У 28 років. Судячи з поставленої оцінки, книга повинна була мені сподобатися, проте я спочатку не міг зрозуміти, чим вона мене відштовхувала. А було це тому, що Колфілд – невпевнений в собі інфантильний юнак, який сам не знає, чого хоче. Те ж саме мені не подобається в собі. Отакої.

«Люди завжди плескають не тим речам, які на це заслуговують»

Несумісність з дорослим світом і небажання вливатися в нього можна сприймати і як щось позитивне, і як щось негативне. Ось чому мені складно скласти однозначну думку про книгу.

Шістнадцятирічного Голдена Колфілда вкотре виключають зі школи-інтернату і він готується повертатися додому, але не наважується зробити це до того, як батькам прийде сповіщення про його виключення.

«Якщо чесно, я один такий тупий в родині. Мій брат Д.Б. – письменник і все таке, мій брат Еллі, той, що помер, про якого я розповідав, був чаклуном. Я один серед усіх справді тупий»

Не знаючи, як вбити час, він тиняється і нав’язується знайомим: йде в кінотеатр з друзями по школі; не витримує очікування і їде в Нью-Йорк; замовляє проститутку, через яку втрачає багато грошей; зустрічається з подругою Саллі, потім з другом Карлом і дістає їх своїми розмовами; знову не витримує і зустрічається зі своєю сестрою Фібі; ночує у колишнього вчителя, а вранці тікає, бо підозрює того у спробі домагання.

«Люди завжди все тобі псують»

Голден постійно у сумнівах, що йому робити далі, і, як на мене, дарма називає всіх фальшивками при тому, що він сам із себе нічого не представляє. Він хоче від усіх щирості, тим паче – від дорослих, але сам бреше всім за будь-якої нагоди. Це в нього просто звичка.

«Як дізнатися, що ти не фальшивка? Річ у тім, що ніяк»

Звісно, мені складно зрозуміти його проблеми з дорослішанням, оскільки я не був на його місці. У нього старший брат, який вже досяг успіхів і на якого слід рівнятися, та й життя в інтернаті змушує його до певної самостійності, а ще втрата у ранньому віці брата, якого він дуже любив, прискорила процес переходу від дитинства до дорослого віку, який в мене проходив набагато плавніше. Чи тому я не в змозі порівняти себе з ним і його почуття здаються мені якимись гіпертрофованими? Його думки мені зрозумілі, вчинки – ні.

«Я маю на увазі, він все казав би тобі узагальнювати і спрощувати. З деякими речами це просто неможливо зробити»

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Схожі дописи:

→ Марсель Швоб. Книга Монель: Мрія Монель – світ, де не буде роботи, де можна завжди гратися і залишатися безтурботними. Вона хоче добра дітям і сподівається, що дорослі теж навчаться знаходити радість у безкінечних розвагах.

→ Денієл Кіз. Множинна особистість Біллі Мілліґана: 26-річного Біллі Мілліґана підозрюють у серії викрадень, пограбувань і зґвалтувань, але під час затримання він поводиться, наче зляканий хлопчик, який не розуміє, що відбувається.

→ Конні Вілліс. Вимкнути світло / Відбій тривоги: Троє студентів історичного факультету вирушають у минуле – до Англії часів Другої світової війни, де їм доведеться навчитися того, до чого їх не готували на кафедрі прикладної історії.