Майкл Алан Нельсон. Падіння Ктулху. Рецензія

Майкл Алан Нельсон – черговий автор коміксів, який вирішив візуалізувати творіння Лавкрафта. За дивним збігом обставин доводиться читати їх майже підряд, хоча я формував список для читання у довільному порядку.

На відміну від «Провіденса» Алана Мура, де сюжет густо наповнений посиланнями на конкретні події з творів Лавкрафта, Нельсон позичив у видатного письменника і його послідовників для шести томів «Падіння Ктулху» лише деяких персонажів-богів, певні локації і загальну структуру лавкрафтового всесвіту, в якому один пантеон богів протистоїть іншому, всім керує безумний Азатот, а десь існує Край снів, межа якого з реальним світом може стертися за забаганкою вищих сил.

Сюжет коміксу занадто заплутаний і в кожному випуску щоразу новий художник і колорист, тому слідкувати за подіями мені складно. Головний герой Сай Морган внаслідок самогубства втратив дядька Волта. Намагаючись зрозуміти, чому той втратив сенс життя, – а перед тим, вірогідно, і розум – Сай знайомиться з іншими дійовими особами: з містером Аркемом, завідуючим пансіоном, в якому певний час проживав дядько Сая; з Паплюгою, жінкою, яка слідкує за порядком у Краю снів; з шерифом Дірком, предки якого роками намагалися стримували все містичне, щоб воно не поглинуло місто; з Люсі Женіфер дас Невес, або коротко Люсіфер, яку дядько Волт зустрів, подорожуючи Бразилією. Тим часом містер Аркем, який насправді є лише уособленням посланця богів Ньрлатхотепа, збирає сили темряви і готує Землю до війни богів, яка має занурити світ у безодню божевілля.

«Я об’їздив усю вашу Землю, змінював личину за личиною… крався серед нічних жахіть ваших лепетливих діточок… танцював на гігантському кургані з плоті винищених язичників… Тисячоліттями я приводив ваших примітивних побратимів до безумства… до пітьми… до вічності»

«– Професор МакКінлі щось розповідав про Аркем? Про тутешніх жителів? – Ага. Він казав, що ви всі забобонні ретардадос. – Ну, якщо це слово значить те, що я думаю, він, певно, мав рацію»

«Прислухайся, Люсіфер… Яка гармонія криків, яка весела мелодія виття, який басовитий приспів агонії… Це музика кошмарів»

«Гаразд… Дівчина, яка посеред війни богів спілкується мовою масок… Точно не та, з ким можна жартувати»

Чак Поланік. Колискова. Рецензія

Я обрав написання прізвища Поланік згідно з даними Вікіпедії. На цей ресурс майже завжди можна посилатися без вагань, там є правдоподібне пояснення вимови прізвища. Переклад назви «Колискова», на противагу, безперечний і не складає труднощів.

До цього я читав лише «Бійцівський клуб», і Поланік справляє на мене враження зовсім не того, хто пише жахи чи фантастику у звичному розумінні цих слів. З-під ліжка не виблискують чиїсь ікла, по місту не сновигає маніяк з бензопилою. Як на мене, події у двох прочитаних мною книгах цілком сумісні з реальністю, просто їхньою частиною є дещо, що важко піддається розумінню. І хай на завершальних сторінках мова йде вже про левітацію, захоплення чужого тіла тощо, починається все з колискової, дарма що вона має настільки несподіваний ефект.

Вбивчу силу колискової-закляття виявив журналіст Карл Стрітор, збираючи матеріал для серії статей про СРДС – синдром раптової дитячої смерті. У кожному помешканні, де сталася подібна трагедія, він знаходить дитячу книжку, відкриту на сторінці, на якій надрукована одна й та ж колискова. Гірше того, Карл розуміє, що він втратив свою дружину і дитину двадцять років тому таким самим чином.

Намагаючись докопатися до коріння, Стрітор знайомиться з ріелтором Гелен Гувер Бойл, яка, як виявляється, раніше за нього зрозуміла згубний потенціал колискової. Карл, Гелен, її секретарка Мона і хлопець Мони на прізвисько Устриця вирушають у подорож Сполученими Штатами з метою віднайти і знищити всі п’ятсот примірників збірки дитячих віршиків і колискових. Щоби більше ніхто не постраждав і щоб залишитися єдиними, хто вміє використовувати закляття, яке змушує заснути його слухачів навіки.

Стиль Поланіка (або книги) доволі специфічний. Багато повторюваних фраз і примітних синтаксичних конструкції, багато сатири і самоіронії. Коли головний герой опиняється наодинці у своїй квартирі, здається, наче він дивиться на всіх своїх сусідів крізь кожну стіну, підлогу чи стелю, ніби вони прозорі, а потім його нутрощі наповнюються чимось чорним. Припустимо, що це принаймні ненависть.

«Я веду цю розповідь з одного кафе за другим. Я пишу цю книгу, розділ за розділом, щоразу з іншого великого або малого міста чи забігайлівки на Богом забутій трасі»

«Не те щоб хотілося бачити всіх мертвими, але було б непогано напустити на світ заколисувальне закляття. Просто, щоб насолодитися страхом. Після того як люди оголосять поза законом гучні звуки, будь-які звуки, які можуть таїти закляття, всю музику або шум, який може приховувати смертоносні рядки, після цього світ замовкне»

«Або доісторичний літаючий динозавр, якого розбудило випробування атомної бомби, збирається знищити сусідів на поверх нижче, або їхній телевізор працює надто гучно»

«В телефон Устриця каже: "Так, я зачекаю". А нам він каже: "Це так показово. В цій машині зібралася вся правляча верхівка Західного суспільства"»

«Ми живемо у нестабільній Вавилонській вежі теревенів. Тримаємося на хиткій реальності слів. Плаваємо у ДНК-супі катастрофи. Коли звичний світ буде зруйновано, нам залишиться цей безладний світ мови»