Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том I. Відгук

Українській перекладній літературі не вистачає тисяч книг, проте навесні 2016-ого із товстелезного талмуду нестачі викреслили одну назву, коли вийшов у світ перший том повного зібрання прозових творів Говарда Філіпса Лавкрафта.

Попри фактичну відсутність до нещодавнього часу перекладених українською мовою творів цього майстра жахів, він є одним із тих, хто навряд чи потребує представлення. Творчість Лавкрафта можна описати наступним чином: всією Америкою і деінде у світі розсіяні джерела надприродного, позаземного, поблизу яких шукачі непізнаного йдуть до своєї мети, не підозрюючи про божевілля, яке їх очікує, а інколи – що ще гірше – чудово усвідомлюють наслідки, але змушені продовжувати, бо від них нічого не залежить – світом керують безтямні і нещадні боги, яких не турбує доля порошинок-людей. Що ж до цього конкретного видання, то тут зазвичай розповідається про те, як люди втрачають цікавість до буденного життя і поринають або в заборонені знання, або в царство снів, після чого вони у стані божевілля, передсмертних мук або замість них уже їхні товариші засвідчують моторошні наслідки, які спіткали головного героя. Перший том, який охоплює період творчості від 1917 до 1926, не містить визначальних творів письменника. Безперечно, більшість з них заклала фундамент для його подальших шедеврів, але тут кожен твір можна прочитати за менш, ніж кілька годин, а деякі – щонайбільше за десять хвилин.

(До цього існували окремі переклади Лавкрафта, серед інших – представлені спільнотою «Г.Ф. Лавкрафт – Аудіокниги українською!». Я також у свій час долучився до цього проекту. Серед творів, які увійшли до цього тому, я переклав коротке оповідання «Вулиця».)

Яким би я не був вдячним видавництву і перекладачам за цю окрасу моєї полиці, я не всім залишився задоволеним. У книзі відсутні декілька перших спроб автора на царині прози. Це були підліткові замальовки, тому видавництво вирішило, що вони не вартують нашої уваги. В наступних томах їх теж, звичайно, не буде. Не зовсім вже й повне зібрання творів.

Питань до перекладу не так вже й багато. Загалом, він на високому рівні. Над деякими творами, помітно, працювали старанно – там, де потрібно було передати діалекти і архаїчність. Без недоліків не обійшлося: декілька коротких розповідей подекуди смердять майже механічністю (мабуть, перекладачі безперестану працювали вночі), як-ось початок «Храму» тощо. Зрідка зустрічаються синтаксичні помилки. Є й одруки, яких на останніх десятках сторінок чомусь сила силенна, всі вже не пригадаю. Кілька зносок не на тій сторінці, де знаходяться коментарі до цих зносок. Звідкілясь з’явилася легенда про короля Артура, який об’єднав сім англійських королівств (хоча він був бриттом і воював проти англосаксів). Хотілося би побільше коментарів щодо реалій, які зустрічаються в оригіналі, і поменше таких-от легенд, які не стосуються змісту тексту взагалі. Для історичних довідок можна приділити місце на останніх сторінках.

Є зауваження щодо перекладу власних назв у моєму відгуку. Перед прочитанням даного тому я повторно ознайомився з оригінальними творами і на їх основі писав відгуки. Тому подекуди мій переклад власних назв не збігається з версією перекладачів. У таких випадках я спочатку подаю свій варіант, а у квадратних дужках варіант перекладачів і оригінальне написання. Найчастіше переклади збігалися. Інколи варіант перекладачів здавався мені вдалішим і я переймав його; інколи варіант перекладачів мені здавався абсолютно невдалим; інколи ж просто не може бути однозначної думки щодо правильності. Переклад власних назв ніколи не може бути однозначним, тому я залишаю за собою право перекладати так, як вважаю за потрібне. Десь я міг зробити помилку. Так, я керувався виключно принципами перекладу, які я зберіг з університетських занять, проте пам’ять моя недосконала.

Далі наведені відгуки на окремі твори або їх короткий зміст (для коротких оповідань). Я оцінював їх наступним чином:

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Склеп 4/10

Перебуваючи у психіатричній лікарні, Джервас Дадлі розповідає, як у десятилітньому віці він наштовхнувся на зачинений склеп. Якась невідома сила змушувала його кожної ночі намагатися туди вдертися, поки він не зрозумів, що його час просто не настав. Він марив, що колись був членом тієї родини, якій належав цей склеп, і помер у пожежі, яка забрала життя останніх представників роду. Одного разу йому вдалося потрапити всередину склепу, де він знайшов домовину зі своїм іменем.

Дагон 4/10

Щоб забути пережите і побачене, колишній моряк вдається до морфію, але той більше не допомагає. Він має намір викинутися з вікна, але спочатку хоче розказати свою історію. На початку Першої світової війни він потрапив у полон у Тихому океані, але йому вдалося втекти. Після довгого плавання він натрапив на острів, зійшов на берег і пішов до бугра, який майорів на горизонті. Він врешті-решт піднявся на нього і помітив звідти моноліт, а на ньому – древні карбування, які спантеличують розум. І в цей момент щось велетенське наблизилося до моноліту.

Спогади про доктора Самюела Джонсона 3/10

Оповідач запевняє, що йому 228 років, – і справді, його мова перевантажена архаїзмами. Він був знайомий зі Свіфтом, Поупом і Драйденом. На думку йому приходить доктор Семюел Джонсон [Самюел Джонсон, Samuel Johnson], письменник і критик, автор першого загальновживаного словника англійської мови. У своїй розповіді оповідач згадує заснований Джонсоном літературний гурток, членом якого він був. Він міг би довго розказувати про тих, хто приходив до них поговорити про літературу, але не може, бо він старий, втомлений і хоче спати.

Поляріс 5/10

Заглядаючи у північне вікно темниці, Полярна зірка наче насміхається над в’язнем. Вона намагається передати йому давно забуте повідомлення. Інколи йому вдається заснути, і йому сниться дивовижне місто. Однієї ночі сон перестає бути сном – оповідач набуває матеріальної форми. Він дізнається, що кровожерні інути, які з’явилися нізвідки, хочуть спустошити його місто. Його завдання – спостерігати з вежі за їхнім наближенням. Вночі Полярна зірка сміється з нього, наспівуючи, що він згадає все через тисячі років. Він необачно засипає, а коли просипається, він вже за ґратами, а його міста не існує.

За стіною сну 4/10

Одного разу в психіатричну лікарню, в якій працює оповідач, доправляють Джо Слейтера. Недобра слава давно переслідує його: прокидаючись, він розповідає дивні речі не менш дивним голосом, а тепер він жорстоко вбив людину, але не пам’ятає, як це трапилося. У закладі за ним постійно спостерігають. Оповідачу вдається скласти докупи ранкові розповіді Слейтера: згідно з ними, Джо хоче помститися якійсь сяючій істоті, яка глузує з нього. Йому очевидно бракує слів, щоб описати сни, тому оповідач за допомогою телепатичного пристрою проникає у думки Слейтера.

Пам’ять 4/10

В долині річки ростуть небезпечні рослини і повзають жахливі гади. Також тут живуть маленькі мавпочки. На схилах долини розкидане каміння – руїни старих споруд. Джин, який спустився з місяця, запитує у духа долини, ким був тутешній будівельник. Дух відповідає, що нічого не може згадати про нього, тільки те, що його звали людиною і він був схожий на цих мавпочок.

Старий Вар’ят 3/10

1950-ий рік, Чикаго, в дії «сухий» закон. В більярдній Шіена [Шіхена, Sheehan] незаконно торгують алкоголем і наркотиками. Серед усіх завсідників виділяється Старий Дурко [Старий Вар’ят, Old Bugs]. Він підробляє у закладі в обмін на чарку, яка рятує його від смерті та божевілля, але коли напивається, починає розмовляти, наче поет, чим дивує інших, бо вони таких розумних слів зроду-віку не чули. Старий Дурко носить при серці фотографію поважної дами, яка точно не рівня такому пропащому чоловікові. І він скаженіє, коли молодики приходять, щоби вперше спробувати віскі на смак, бо саме так він згубив своє життя.

Перевтілення Хуана Ромеро 5/10

Оповідач разом з напарником Хуаном Ромеро видобувають золото в печерах. Під час прокладання нових тунелей копачі натикаються на велетенську порожнину, дна якої не видно і до нього дістатися неможливо. Поки наглядач вирішує, як продовжити роботу, всім оголошують вихідний. Головний герой і Хуан Ромеро, втім, залишаються в таборі. Вночі до них доноситься ритмічна пульсація з-під землі. Щось тягне їх у печеру. Там Хуан полишає напарника, тікаючи вперед. Коли оповідач наздоганяє його, то стає свідком немислимого.

Білий Вітрильник 3/10

Безіл Елтон [Бейзіл, Basil] – наглядач маяка в третьому поколінні. Раніше багато суден пропливало біля маяка, але тепер їх можна помітити лише зрідка. Час від часу під повним місяцем припливає Білий Вітрильник. Однієї такої ночі Безіл спускається на його палубу по трапу з місячних променів. Білий Вітрильник пропливає повз край мрій, потім край див, а за ним край недосяжних задоволень і прибуває до Сона-Нил [Сона-Ніл, Sona-Nyl], де відсутні страждання і смерть. Там Безіл живе тисячі років, але на думці у нього лише край надій, куди він вмовляє капітана Білого Вітрильника доставити себе.

Фатум, що спіткав Сарнат 3/10

На березі озера у древньому місті Іб жили зелені потвори. Потім перші люди прийшли сюди і заснували поруч місто Сарнат. Люди почали ненавидіти чудовиськ, дивуючись, як ці примітивні істоти мали нахабність дожити до цивілізованих часів. І врешті-решт люди винищили всіх жителів міста Іб. Після цього Сарнат досяг небачених вершин, отримавши контроль над всім краєм Мнар. І кожного року сарнатці святкували перемогу над зеленими потворами і проклинали їхнього ящіркоподібного бога. Але у тисячну річницю перемоги фатум спіткав місто Сарнат.

Свідчення Рендольфа Картера 4/10

Рендольф Картер прокидається у лікарні. Він запевняє, що не може згадати, що саме трапилося з ним і його приятелем Гарлі Ворреном. Їх давно цікавили потаємні знання, про які Картер навіть боїться розповідати. Події тієї ночі для нього наче в тумані. Вдвох вони прийшли на цвинтар і відкопали гробницю. Воррен умовляв Картера залишитися на поверхні, бо у того слабка психіка і він може просто не пережити побачене. Воррен спустився у гробницю, звідки передавав новини телефонним дротом, допоки не почав несамовито благати Картера полишити його внизу і тікати світ за очі.

Вулиця 5/10

Мій переклад цього оповідання можна прочитати тут.

Вулиця є метонімією американського суспільства. Вона починалася як стежка перших поселенців. З часом вона набула краси колоніальної Америки – на ній з’явились вишукані маєтки і квітучі сади. Мешканці Вулиці пішли на війну, повернулися звідти, і нові прапори замайоріли над вікнами. Дух свободи запанував на Вулиці. Мешканців на ній ставало дедалі більше, проте не всі вони любили Вулицю. Засмаглі чоловіки з підступним поглядом і дивним акцентом замишляли щось недобре. Над Вулицею зависла недобра атмосфера – насувалося щось жахливе, що назавжди змінить вигляд Вулиці.

Жахливий Стариган 4/10

В місті Кінґзпорт, що в Новій Англії, живе Жахливий Стариган, який користується дурною славою. Дехто бачив, що у нього на столі в одній із кімнат стоять пляшки, всередині яких підвішені шматочки свинцю, наче маятники. Є свідки, які бачили, як він промовляє до них, а вони, мовби у відповідь, вібрують всередині пляшки. Трьом немісцевим грабіжникам були невідомі ці плітки і вони вирішили, що Жахливий Стариган – легка здобич для таких професіоналів, як вони. Одного квітневого вечора вони завітали в гості до Жахливого Старигана, а він зустрів їх хижою посмішкою.

Коти Ултара 4/10

Колись давно в місті Ултар жив батрак зі своєю жінкою. Вони ненавиділи котів, як ті верещать і крадуться вночі повз їхню хату. Тому вони вбивали всіх котів, які потрапляли до них. Містяни не могли нічого вдіяти, оскільки боялися лихого наймита і його жінку. Якось через Ултар проїжджав мандрівний народ. І був серед цього кочового племені хлопчик-сирота. Серед рідних він мав тільки чорне кошеня. На третій день перебування в місті кошеня зникло. Те, що вчинив після цього хлопчик, змусило містян ухвалити закон – в місті Ултар відтоді заборонено вбивати котів чи кішок.

Дерево 3/10

На горі Меналус, яка височіє над Аркадією, стоїть маєток, а в ньому живуть два скульптори – Калос і Мусідес. Попри те, що вони найвеличніші скульптори свого часу, вони не борються один з одним – вони найкращі друзі. Якось вони отримали замовлення від тирана Сиракуз [Сиракузький Тиран, Tyrant of Syracuse] на дві статуї. Тиран сподівався, що вдвох вони об’єднають зусилля і створять чудесні витвори мистецтва, які раніше не вдавалося створити навіть їм. Та згодом Калос помирає. Виконуючи його бажання, Мусідес саджає на могилі свого товариша оливкове дерево, яке, вирісши, до страху нагадує людську форму.

Селефаїс 5/10

Сни Куранеса завжди були чимось більшим за звичайні фантазії. Він подорожував дивними країнами, а одного разу набрів на Селефаїс – місто, яке він уже відвідував у дитинстві, але був змушений залишити, коли його розбудили. Тепер він повернувся в Селефаїс, а звідти на кораблі вирушив до країв, про які так багато чув. Але йому не судилося туди дістатися, бо він знову був розбуджений. Марно він намагається знову побачити Селефаїс, не допомагають навіть наркотики, допоки одного разу не закінчуються на них гроші, він покидає дім і, ніким не бачений, знову зустрічає омріяне місто.

З позамежжя 5/10

Кроуфорд Тіллінґаст [Кровфорд Тіллінґаст, Crawford Tillinghast] балансує на межі фізики і метафізики. Він на порозі значного відкриття, але його друг просить Тіллінґаста опам’ятатися. Розлючений вчений виганяє друга зі свого дому, але через десять тижнів запрошує знову. Він хоче показати прилад, який йому вдалося сконструювати. Цей прилад допомагає розширити доволі обмежений діапазон людських відчуттів. Коли Тіллінґаст вмикає прилад, його друг спочатку чує непередавані звуки, потім відчуває чужу присутність і нарешті сприймає світ, який існує разом з нашим, але ми його не здатні побачити.

Храм 4/10

Розповідає Карл Гайнріх, капітан німецького підводного човна. Його команда успішно потопила британське судно «Вікторія» і чекає у водах Атлантичного океану на свою наступну жертву. Після підйому на поверхню на човні знайшли, очевидно, одного з британців, який намагався врятуватися, зачепившись за човен. Звісно ж, він був мертвий. У нього знайшли амулет зі слонової кістки, на якому був викарбуваний молодик у лавровому вінку. Один з офіцерів, лейтенант Клєнце [К’єнце, Klenze] забрав його собі як сувенір. Після цього невдачі почали переслідувати човен. Він зламався, команда втратила глузд і всіх довелося вбити. Залишився тільки капітан, коли течія принесла підводний човен до затонулого міста з величним храмом.

Ньярлатотеп 5/10

Ніхто не знає, звідки з’явився Ньярлатхотеп [Ньярлатотеп, Nyarlathotep]. Сам він стверджує, що його домом 27 сотень років тому був Єгипет. Відомо тільки одне – куди приходить Ньярлатхотеп, там зникає спокій; глибокої ночі чутні крики тих, кому сняться кошмарні сни. На своїх виступах Ньярлатхотеп творить дива, і слава його шириться. Втім, одного разу глядачі збираються достатньо скептичні, щоб обізвати його шарлатаном. Той виганяє їх і хай вони спочатку посміхаються, та все ж починають нервово оглядатися, коли світло ліхтарів блимає і гасне. Публіка пускається врізнобіч і назавжди зникає у пітьмі.

Малюнок у будинку 5/10

Автор цієї історії подорожує сільською місцевістю Нової Англії з метою проведення генеалогічних досліджень. На безлюдній стежці його застає злива, і єдиний притулок – стародавній будинок, в якому герой рятується від дощу, а потім починає з цікавості розглядати інтер’єр, який міг би бути мрією антиквара. Згодом на другому поверсі він чує кроки і звідти спускається старезний чоловік із сивою бородою. Він виявляється напрочуд гостинним і охочим до розмови. Однак оповідач починає відчувати дедалі більший дискомфорт, коли господар розповідає про улюблену ілюстрацію в одній із книг – ту, на якій зображений м’ясник з африканського племені канібалів – і зізнається, що йому було б цікаво відчути те ж, що відчуває м’ясник із книги.

Факти стосовно покійного Артура Джерміна та його родини 4/10

Рід Джермінів здавна вважався пришелепкуватим. Вейд Джермін, дослідник небаченої Африки, блукав джунглями Конго [Конґо, Congo]. На Чорному континенті він також познайомився зі своєю дружиною. Повернувшись додому, він розповідав божевільні речі, за що отримав квиток у психіатричну лікарню. Найбільше він непокоїв розповідями про сіре місто білих мавп, які він приніс від африканських тубільців. Всі нащадки Вейда закінчили життя трагічно. Здавалося, божевілля і потворність передавалися у спадок. Артур Джермін теж зацікавився містом мавп посеред джунглів. Під час експедиції йому пообіцяли надіслати давню реліквію цього дивного народу, але отримавши її, він перериває на собі рід Джермінів.

Безіменне місто 6/10

Араби уникають Безіменне місто і воліють про нього не згадувати. Саме тут божевільний Абдул Альхазред [Абдулла Альхазред, Abdul Alhazred] шукав натхнення. Не дарма дурна слава ходить про Безіменне місто. Воно стояло тут ще до появи єгипетської цивілізації, коли думка тільки зароджувалася в неосвічених головах. І опустіло воно також задовго до цього. Минули століття, і один відчайдух навідується до Безіменного міста. Воно лякає його, проте прагнення дослідити незвідане переважує, і одного вечора він знаходить у найбільшому храмі вузенький отвір. За ним знаходяться безкінечні східці, які ведуть до зали внизу. В тій залі мандрівник дізнається історію забутого народу, а може й бачить його на власні очі.

Пошуки Іранона 4/10

Сім земель пройшов Іранон у пошуках мармурового міста Айра. Всюди він питав, де знаходиться його рідне місто, та ніхто не міг йому відповісти. Тож він співав про свої спогади і надії, а люди насміхалися з нього, тому що ніхто не вірив у пісні, а ті, хто слухав, зазвичай були охочими до вина і розваг. Якось Іранон зустрічає хлопчика Ромнода, який теж є великим мрійником. Ромнод умовляє Іранона відшукати Унаї, де цінують пісні. Але воно виявляється не тим містом, яке шукав Іранон. Через багато років, коли Ромнод помирає, Іранон, який дивним чином зберіг свою молодість, знову вирушає на пошуки Айри. І одного разу він зустрічає пастуха, який вказує йому дорогу додому, куди він доходить на схилі літ.

Місячні болота 4/10

Деніс Баррі викупив старий родинний маєток в Ірландії і переїхав туди з Америки. Цей маєток оточують мальовничі болота, але Баррі не надто любить, коли земля ніяк не використовується, тому вирішує осушити болото. Після цього селяни і слуги йдуть геть. Їх непокоять давні моторошні легенди про руїни на далекому острові посеред болота. Баррі доводиться запросити робітників з інших країв, але ті чомусь не висипаються. Виявляється, що приїжджі робітники вночі танцюють на болоті з нечистими силами, а вранці забувають про це.

Ex Oblivione 4/10

На схилі віку безіменному герою остогидло життя. Все частіше він шукає притулку у снах і все частіше вдається до послуг наркотичних речовин, щоби втекти від реальності. У мріях він шукає золоту долину, а в ній – порослу виноградною лозою стіну і бронзові двері на ній. За дверима, він читав, знаходиться прекрасний край. Інші ж писали, що там живе незрівнянний жах. Нарешті герой знаходить наркотик достатньо сильний, щоб відчинити бронзові ворота і ступити всередину.

Інші боги 4/10

В давні часи земні боги жили на вершинах гір. З часом смертні люди почали освоювати землі вище і вище, допоки у богів не залишилося єдиної домівки – незвіданого Кадата, куди людям підійматися заборонено. Проте боги іноді відвідують свої старі домівки, сумуючи за минулим. Барзаї Мудрий [Барзай Мудрий, Barzai the Wise] дуже добре знається на звичках земних богів, він навіть вважає себе розумнішим за них. І він бажає побачити їх на власні очі. Взявши супутником молодого жерця Атала, він прямує до гори Гатеґ-Кла, і, коли він впевнюється, що боги навідалися на її вершину, він лізе до них. Однак зустрічає він там зовсім не тих, кого очікував.

Сторонній 6/10

Він живе у замку, оточеному щільним кільцем лісу. Він ніколи не бачив неба, сонця, місяця і зорь. Здається, він вічно жив тут і жив сам. Над замком височіє вежа, яка тягнеться вище неба, і попри те, що сходинки давно зруйнувалися, він лізе вверх по стінах. Діставшись вершини і знайшовши вихід, він дивується, бо бачить не жадане небо, а старовинний цвинтар коло церкви. Довго він блукає цим місцем, поки не натрапляє на замок, де веселиться юрба людей, яких він ніколи не бачив, але читав про них. Однак у замку чомусь здіймається паніка і він знову залишається наодинці, щоб дізнатися про її причину.

Музика Еріха Цанна 7/10

На вузькій і темній вулиці Рю д’Осей, яка тягнеться до вершини одного з пагорбів Парижа, жив німецький майстер гри на віолі Еріх Цанн. Тепер цю вулицю неможливо знайти, але саме тут, як розказує оповідач, він деякий час прожив у часи свого студентства. Еріх Цанн творив надзвичайну музику, зовсім не схожу ні на що раніше чуте. Його віола видавала ноти, які від неї ніхто не міг очікувати. Одного вечора маестро вирішив написати для оповідача пояснення свого таланту, оскільки був німим. Втім, дописати своє одкровення йому не судилося, адже з-за вікна їх увагу привернула інша мелодія.

Люба Ерменґард, або Серце сільської дівчини 2/10

Пародія на бульварне чтиво від Лавкрафта. Ерменґард Стаббз [Ерменґард Вуглик, Ermengarde Stubbs], якій зо тридцять, прикидається шістнадцятирічною. Її руки і серця добиваються двоє – підступний сквайр Гардмен [Кавалер Патик, ‘Squire Hardman] і простак Джек Менлі [Джек Мужик, Jack Manly]. Гардмен погрожує відібрати у Стаббзів землю, якщо одруження не відбудеться. Але Ерменґард і Джек (наче) кохають одне одного, і обидва опиняються у місті, де сподіваються заробити гроші і врятувати землю від лихого сквайра.

Гіпноз 5/10

За вже звичним для Лавкрафта сюжетом, двоє друзів шукають порятунку від реального світу у снах. Для ширших відчуттів вони експериментують з наркотиками. Словами неможливо передати те, що вони переживають у своїх снах, тому що сни вимагають вже наступного рівня сприйняття. В одній зі своїх подорожей одного з друзів зупиняє перешкода, в той час як другий продовжує свій політ фантазій. Прокинувшись, він перестає бути на себе схожим: щось химерне він побачив там, куди перший не зміг потрапити. І відтоді вони змушені будь-яким чином уникати сну і того, що він ховає.

Що приносить місяць 5/10

Місячне світло спотворює навіть те, що вдень так любо нашому серцю. В цьому переконується оповідач. Він ненавидить і боїться місяця. Опинившись в саду, він його геть не впізнає. Сад тягнеться безкінечно, а навкруги стоять лише зловісні дерева, кущі і скульптури. Оповідач у страху біжить уздовж струмка, в якому він бачить обличчя мертвих, сховані в пелюстках квітки лотоса. Струмок перетворюється на річку, а вона впадає в море. Тепер він стоїть перед морем мерців і хоче заговорити від них і втекти одночасно, аж поки не бачить у морській безодні дещо більш приголомшливе і не вирішує приєднатися до них.

Азатот 4/10

Холодне сіре місто нещадне до тих, хто прагне мріяти. Один чоловік ледь не божеволіє у своїй квартирі, вікна якої виходять тільки на інші вікна, тому починає вдивлятися вище і далі – в небо. З роками він пізнає багато таємниць, аж якось небо сходить до нього і зливається в одне ціле із затхлим повітрям квартири, яку тепер заполоняють небачені досі дива.

Герберт Вест – Реаніматор 7/10

Розповідь ведеться від імені безіменного оповідача, який довгий час був асистентом широковідомого доктора Герберта Веста. Вдвох вони навчалися на медичному факультеті Міскатонікського університету в Аркемі [Аркхем, Arkham]. Ще зі студентських років Вест захопився ідеєю оживлення померлих. Оповідач допомагав йому в цьому з самого початку. Після перших більш-менш вдалих дослідів на тваринах, вони перейшли на людей. Але кожна спроба провалювалася з тієї причини, що для оживлення потрібен свіжий труп, інакше клітини мозку відмирають і оживлені мерці не здатні адекватно функціонувати.

З часом Вест визначив ідеальну формулу для оживляюючого розчину, який він вводив у тіло мерців. Досягнувши першого успіху, він не зупинився і почав нові експерименти. Це вже був потяг не до науки, а збочення, бо тепер його метою стало оживлення окремих частин тіла або оживлення людей із чужими частинами тіла. Його досліди ставали дедалі вдалішими, але деяким його «пацієнтам» вдавалося втекти до того, як він їх застрелював, щоби позбутися доказів своєї моторошної діяльності. Герберт Вест все частіше озирався через плече, очікуючи, що хтось із його піддослідних кроликів повернеться, щоби помститися за знущальне існування на цьому світі.

Це перший настільки продуманий твір Лавкрафта. Всі його попередні були або розповідями, або нарисами. І зазвичай сюжет їхній був пов’язаний зі світом снів. «Герберт Вест – реаніматор» радше схожий на класичні жахи, ніж на раннього Лавкрафта. Він нагадує Франкенштейна, гру з життям і смертю. Проте це найкраща праця молодого Лавкрафта.

Пес 5/10

За задумом Лавкрафта, на кожного нещасного Сент-Джона, який займається огидними справами, повинен існувати один безіменний оповідач, який переживе Сент-Джона, щоб розказати нам його жахливу історію. Цього разу двоє друзів стали розкрадачами могил, тому що через вабу до огидного їм набридли всі напрями мистецтва, а потім і декадансу виявилося для них замало. Одного разу вони викрадають нефритовий амулет, про який ходить недобра слава. Вдома їх починають переслідувати незбагненні речі, а найчастіше вони просто чують далекий собачий гавкіт. Сент-Джону судилося першим зустріти звіра.

Зачаєний жах 6/10

Увага громадськості була прикута до Буремної гори [Буремна Гора, Tempest Mountain], коли біля її підніжжя ціле поселення провалилося під землю. Ніхто не вижив і найдивніше, що всі тіла були понівечені якимось звіром. Та для місцевих це не стало новиною. Вони давно остерігаються гори і маєтку Мартенсів [Мартенз, Martense], який стоїть на її вершині. Родина Мартенсів була відлюдкуватою, а потім зникла – вони померли або поїхали геть. Та мешканці навколишніх сіл з острахом згадують їх і вважають, що дух убитого Яна Мартенса під час буревіїв шукає собі жертв.

Цього разу катастрофа здійняла багато галасу і в цю глибинку приїхав мисливець за надприродним. Нелегко йому доводиться докопуватися до істини (а копати йому доводиться в буквальному сенсі): двоє його помічників зникають, і смерть журналіста, який потім йому допомагає, неможливо пояснити. Загадкові події пов’язані з родиною Мартенсів. Але як? Зрештою, наш герой зізнається, що краще цього б ніколи не знав, бо тепер немає такого препарату, який заспокоїв би його нерви під час грози.

Якщо уявити концентрованого Лавкрафта, то він би містив химерні легенди з глибинки Нової Англії, де дегенерація спотворила народ до рівня напівмавп, і трохи більш цивілізована юрба в паніці озиралася на менш цивілізовану ватагу. Потім Лавкрафт додасть сюди ще поклоніння первісним богам, але поки що й цього достатньо.

Щури у стінах 6/10

Ексем Праєрі [Ексгемський пріорат, Exham Priory], давній родовий маєток де ла Порів [де ла Поер, de la Poer] біля англійського містечка Анчестер отримав нового господаря. Нащадок англійського роду викупив його у теперішніх власників – родини Норрісів. Від будинку залишилися здебільшого стіни, але в 1923 останній з Делапорів (з американською версією прізвища після поколінь, прожитих на новій батьківщині) завершив реконструкцію і в’їхав, щоб доживати тут свій вік. Скоро він дізнається про легенди моторошні, але в той же час обділені конкретикою, про свій проклятий рід і втечу пращура за океан. І досить скоро сам переконується, що ці легенди існують не даремно.

Глибокої ночі чутно, як між стінами шарудять щури. Їхній шурхіт чутний тільки де ла Пору (який змінює написання свого прізвища на традиційне) і котам, яких обожнює хазяїн. Досліджуючи джерело цього дивного явища, де ла Пор разом з Едвардом Норрісом виявляють, що у підвалі є потаємний люк. Разом з археологами, яких вони запрошують із Лондона, вони спускаються вниз і дізнаються про підземелля, якому, можливо, тисячі років, вкрите кістками англійців, римлян і навіть доісторичних людей, а крім них – щурів.

Як я писав, при розгляді книги «Дім на перетині світів» Вільяма Хоупа Ходжсона порівняння з Лавкрафтом неминуче. У нього дім Самітника теж стояв над прірвою, а у безмежному підземеллі ховалися потвори, віддалено схожі на людей, і вони не давали спокійно жити господареві.

Невимовне 6/10

Двоє друзів – Картер і Джоел Ментон відпочивають на кладовищі і полемізують з приводу того, чи доцільно в літературі залишати деякі явища неназваними. Ментон вважає, що все піддається класифікації згідно з п’ятьма відчуттями та інтуїцією. Картер в якості контраргумента наводить реальну історію, про яку колись писав. На початку 18-ого століття поховали самотнього чоловіка, але його дім боялися чіпати. Щось ховалося за зачиненими дверима горища. Як виявилося, поховали чоловіка на цьому ж цвинтарі, а дім – он-де недалеко. І щось невимовне теж їм доводиться зустріти.

Свято 6/10

Раз на сто років у прибережному місті Кінґзпорт проходить язичницький ритуал Йоль, який був попередником християнського Різдва. На свято з іншого міста запрошений нащадок давнього місцевого роду. Кінґзпорт зустрічає його засніженими порожніми вулицями. Він дістається дому своїх далеких родичів і разом вони йдуть у церкву. Звідти по спіральних сходах їм доводиться спуститися на місце дійства. Приїжджий чоловік ледь не непритомніє, коли на поклик народу з’являються крилаті примари, але обличчя, яке сповзає з голови родича, стає останньою краплею. Гість прокидається вже в лікарні.

Покинутий будинок 7/10

Щось зовсім не схоже на типового Лавкрафта. Натяки на жах тонші за будь-які інші його спроби. Оповідач разом зі своїм дядьком цікавляться горезвісним будинком Гаррісів у Провіденсі. У нього довга історія. Тут загадковим чином померло багато людей, зазвичай вони просто чахнули на очах. Двоє шукачів докладають чимало зусиль, щоб наблизитися до істини. Вирішальною деталлю головоломки стає згадка, що раніше ця земля належала французові Етьєну Руле, який, схоже, був змушений тікати спочатку з Франції, а потім з іншого міста на східному узбережжі, через свої релігійні переконання. Хоча історія має властивість спотворюватися з часом.

Тож, двоє сміливців вирішують провести ніч у будинку і очистити його від будь-якої нечистої сили, яка його населяє, – вони доходять висновку, що саме вона була причиною численних смертей на цьому місці. Гірше те, що їм невідомо, яку форму приймає ця сила. Звісно, ходять чутки про плісняву з людським контуром, про дивне світіння і випари. Всі ці не настільки кошмарні прояви вони бачать тієї ночі, однак пізнати справжню подобу ворога не готові.

Жах Ред Гука 8/10

Поліцейський з Нью-Йорка Томас Мелоун вимушений взяти відпочинок і поїхати в провінційне містечко. Він пережив жах Ред Гука [Ред-Гук, Red Hook] і тепер просто не може жити у місті, де йому ввижаються будинки на зразок того, де надприродне видовище познущалося з його психіки.

Тоді він займався справою контрабанди людей, алкоголю і менш збагненних речей у бруклінському районі Ред Гук. Цей район давно був горезвісним через суміш мігрантів, які тягнулися сюди, через їхні містичні вірування і рід їхньої діяльності, який складно пояснити. З цими зловісними людьми якимось чином був пов’язаний Роберт Сайдем, начебто респектабельний нащадок нідерландського роду. Сайдем цікавився окультними книгами, а також організував незаконне ввезення курдів. З якою метою він насичував Ред Гук єзидами-дияволопоклонниками – невідомо. Є лише здогадки, що це якось пов’язано з галасними ритуалами, які проводилися у підвалі місцевої церкви. Всі поліцейські рейди закінчувалися невдачею.

Всіх здивувало, коли Сайдем оголосив про одруження з Корнелією Ґеррітсен [Корнелія Ґерітсен, Cornalia Gerritsen]. Втім, їхній медовий місяць закінчився трагічно: тільки-но корабель відплив від пристані, їхні спотворені тіла були знайдені матросом, який від побаченого одразу втратив здоровий глузд. Група невідомих спустилася на борт човна і забрала тіло Сайдема. У цей же час у Ред Гуку піднімається хвиля неспокою, наближається дещо лихе. З цієї причини поліція вирішує влаштувати масовий рейд на будинки зі скупченням іммігрантів, де відбуваються небачені речі, які легше за все назвати жертвоприношеннями. Томас Мелоун обшукав будинок Сайдема, про смерть якого йому ще не було відомо, увірвався в підвал і потрапив на божевільну церемонію за участі всіх можливих демонів. Чи це сон, чи реальність – йому краще не дізнаватися.

Вперше відчувається справжній талант Лавкрафта. Протагоністу і антагоністу приділяється незначна увага. У центрі оповідання стоїть сам Ред Гук, образ якого сопрацьований детальніше за будь-який людський. Подібний характер для місцевості вже створювався у «Вулиці», над якою згустилася атмосфера лиха і ненависті. Не увівши в дію власних богів, Лавкрафту все ж вдалося створити картину космогонічного жаху, яким він славиться. Єдине що, можна було би подовжити опис саме цієї сцени і підвести героя до абсолютного божевілля. А так він обійшовся, можна сказати, легким переляком.

Він 6/10

Атмосфера старого Нью-Йорка залишила місто. На зміну величному колоніальному духу прийшли смагляві обличчя, з чиїх уст лунають незнайомі слова. Герой-поет гадав, що їде у велике місто, щоб відчути його унікальний смак, проте його чекає розчарування. Лише вночі місто знову набуває таємничих рис і нагадує колишнього себе. На одній із таких прогулянок по заснулому місту герой зустрічає незнайомця. З одного боку, він лякає, дещо моторошне ховається у його обличчі, яке лише іноді помітно у світлі ліхтарів. З іншого боку, перед його пропозицією неможливо встояти, бо він пропонує екскурсію по місту, яким його мало хто бачить.

Тож, вдвох вони вирушають на прогулянку. Вулиці і двори трансформуються, наче вони подорожують у часі. Наприкінці вони дістаються дому незнайомця. Там він розповідає, що у спадок йому дістався секрет, як індіанці могли бачити світ, який існує в інші часи. Але споглядання однієї з епох переривається, і незнайомцю доводиться розплачуватися за вкрадений секрет.

У склепі 5/10

Джордж Берч [Джордж Бірч, George Birch] був дуже недбалим трунарем, всі його труни були хисткими. Взимку 1881 року дев’ять небіжчиків зібралося у склепі, бо копати у промерзлому ґрунті було неможливо. Одного квітневого дня Берч береться за роботу, але під час перебування в склепі двері зачиняються протягом і вони заклинюються. Єдиний порятунок – збудувати східці з трун і пролізти через отвір над дверима. Довго він працює, до півночі, і, вилізаючи нагору після завершальної передишки, його ноги провалюються у прогнилу труну, з якої він ледве вибирається. Все ж він видирається зі склепу і доповзає до найближчого будинку з пошматованими гомілками. Після того як доктор оглядає і розпитує нещасного, то біжить у склеп, де його здогадки підтверджуються: Джордж Берч провалився у труну мстивого Асафа Сойєра [Асаф Соєр, Asaph Sawyer], якому трунар обрізав гомілки, щоб той помістився у замалу для нього труну. Саме тому небіжчик поквитався – око за око, гомілки за гомілки, якщо можна так сказати.

Холод 6/10

На четвертому поверсі пансіонату, яким володіє місіс Ерреро, живе доктор Муньйоз. На вигляд він старий і хворобливий. Більше того, він блідий як смерть. В своїй квартирі штучним способом він постійно підтримує низьку температуру, начебто через певну хворобу, яка не дозволяє йому переносити високі температури. Його сусіда, який живе під ним, дуже цікавлять розповіді доктора про досліди з метою продовження свого віку. Але в той же час, перебуваючи в цій квартирі, у нього мурашки бігають по спині – від холоду і від чогось, поки що не усвідомленого.

Однієї ночі ламається охолоджувальний пристрій, запчастини до якого можна дістати тільки вдень. Коли ж сусід приходить з ремонтниками, то усвідомлює, що Муньйоз зайшов занадто далеко зі штучним продовження життя, – вісімнадцять років підтримуючи тіло у формі після своєї смерті.

Схожі дописи:

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том II: Твори, написані у період з 1926 по 1928 рік – «Поклик Ктулху», «Натура для Пікмана», «Сновидні пошуки незвіданого Кадата», «Справа Чарльза Декстера Ворда», «Жахіття Данвіча».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том III: Твори, написані у період з 1930 по 1935 рік – «Шепіт у пітьмі», «У горах божевілля», «Морок над Інсмутом», «Сни у відьминому домі», «Потвора на порозі», «За пеленою часу».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том IV