Говард Філіпс Лавкрафт і Роберт Гейворд Барлоу. Нічний океан

Я приїхав до Еллстон-Біч не лише щоб насолодитися сонцем і океаном, але й відпочити від виснажливих думок. Я не знав нікого у цьому містечку, яке влітку наживається на відпочивальниках, а будь-якої іншої пори року хіба лише блимає порожніми вікнами, тому здавалося, що навряд чи щось порушить мій спокій. Це було мені до душі, адже мене цікавив тільки водний простір, на якому плескаються хвилі, і пляж, що простягнувся перед моєю тимчасовою домівкою.

Я залишив місто після того, як витвір, над яким я працював усе літо, було завершено і мій проект масштабного стінопису взяли на розгляд. Мені знадобилася левова частка року, щоб закінчити цю картину, тож, коли останній пензлик було вимито, я нарешті радо піддався вимогам здоров’я знайти таке місце, де можна відпочити і усамітнитися на деякий час. І справді, через тиждень після мого приїзду я лише інколи згадував працю, успіх якої ще нещодавно здавався мені вкрай важливим. Зникла давня стурбованість щодо сотень відтінків кольорів та візерунків, зник страх і сумніви щодо моєї здатності переносити образи зі свідомості на полотно та за допомогою самих лише власних навичок перетворювати ледве вловиму ідею на акуратний ескіз. І все ж, те, що пізніше спіткало мене на безлюдному березі, міг спричинити лише мій психічний стан, зумовлений подібною стурбованістю, страхом і сумнівами. Адже я все життя шукав, мріяв, і на думці в мене були пошуки та мрії; та й хто може заперечити, що така вдача не розплющує третє око, чутливе до непередбачених світів і рівнів буття?

Тепер, коли я намагаюся розповісти про те, що тоді бачив, я усвідомлюю тисячі обмежень, які зводять мене з розуму. Речі, вловлені внутрішнім поглядом, мов ті видіння, що проминають іскрою, коли нас несе у порожнечу сну, більше сповнені фарб і сенсу саме у такому вигляді, ніж коли ми прагнемо прилаштувати їх до реальності. Запишіть сновидіння ручкою – і воно втратить свій колір. Чорнила, якими ми пишемо, здається, розбавлені чимось, що надто вже тяжіє до реальності, і ми усвідомлюємо, що нам все ж не до снаги перенести свою неймовірну пам’ять на папір. Це наче якби наша духовна сутність, звільнена від кайданів денного світла і об’єктивної реальності, знаходила б задоволення у скованих почуттях, придушених похапцем, коли ми намагаємося їх витлумачити. Сни та мрії приховують найвеличніші творіння людини, тому що вони не запряжені в ярмо обрисів та відтінків. Забуті краєвиди і місцини, ще більш туманні, ніж золоті часи дитинства, проникають у голову під час сну і панують там, допоки пробудження не зверне їх на втечу. Серед них можна здобути дещицю слави і досягти краплю задоволення, яких ми так жадаємо; якийсь натяк на виразну красу – ймовірну, але допоки небачену – яка для нас як Грааль для святих духів середньовічного світу. Для того щоб надати форму цим видінням на гончарному крузі мистецтва, щоби спробувати винести примерклий трофей із того незримого царства тіней та крихкої матерії, потрібно володіти відповідною майстерністю та пам’яттю. Адже хоча всі ми бачимо сни, проте не кожен здатен вхопити ці метеликові крила, не відірвавши їх.

Подібної майстерності в цьому оповіданні немає. Якби я вмів, то поділився би з вами тими натяками, які сприймав без повного усвідомлення, як той, хто зазирає в осередок напівпітьми і мимоволі помічає силуети та завуальовані рухи. Працюючи над проектом, який згодом разом із безліччю інших залишився у будинку, для якого він призначався, я так само прагнув натрапити на слід цього невловимого світу тіней, і, мабуть, це вдалося мені краще ніж вийде тепер. Я приїхав у Еллстон, щоб дочекатися результатів конкурсу; і коли дні незвичного для мене відпочинку дозволили подивитися на все під іншим кутом зору, я виявив, що – попри ті недоліки, які завжди відразу впадають в око творцеві – мені й справді вдалося зберегти контури та кольори деяких фрагментів, видертих із безкрайнього світу уяви. Складнощі цього процесу та, як наслідок, напруження усіх моїх сил врешті-решт підірвали моє здоров’я і привели мене на узбережжя в цей час очікування.

Оскільки я бажав залишитися на цілковитій самоті, я орендував (на втіху власнику, який не повірив своєму щастю) невеличкий будинок дещо осторонь Еллстон, який наприкінці курортного сезону тримала на цьому світі затихаюча метушня туристів, мені зовсім не цікавих. Будинок, хай його й не фарбували, однак вже почорнілий від морського вітру, стояв навіть не на околиці містечка. Він був підвішений нижче по берегу, наче маятник під завмерлим годинником, один-однісінький на піщаному схилі, порослому бур’яном. Немов теплокровний звір-одинак, він припав до землі, обернувшись до моря, а його загадкові брудні вікна витріщалися на самотнє царство землі, неба і неосяжного моря. Немає сенсу давати зайву волю уяві в оповіданні, факти якого, якщо їх розглянути під лупою і скласти з них одне ціле, виявилися б доволі дивними самі по собі; але коли я побачив цей будиночок, то подумав, що він виглядає самотнім і що, як і я, він усвідомлює свою безглуздість поряд з великим морем.

Я в’їхав наприкінці серпня, за день до того, як мене очікували, і зустрів фургон та двох робітників, які вивантажували меблі, відправлені власником. Тоді я ще не знав, чи надовго тут затримаюсь, і, коли вантажівка поїхала, я розклав свої нечисленні пожитки, зачинив за собою двері, отримуючи насолоду від права власності на будинок після місяців проживання в орендованій кімнаті, і спустився порослим схилом до берега. Одна квадратна кімната – це й був увесь дім, тому він не вартував ретельного огляду. Два вікна, які дивилися на океан, пропускали багато світла, а між ними якось були втиснуті двері, наче про них згадали опісля. Дім збудували близько десяти років тому, але через віддаленість від містечка його було складно здати навіть у розпал літа. Він був без каміна, тому стояв порожнім із жовтня до пізньої весни. Хоча від нього до Еллстона насправді було менше милі, здавалося, що будинок стоїть ще далі, оскільки містечко було приховане за вигином узбережжя, і там, де воно мало би бути, були видні лише вкриті травою дюни.

Перший день, який уже дійшов до середини, поки я розмістився, я провів, насолоджуючись сонцем і неспокійною водою – речами, незворушна велич яких змусила проектування стінописів здаватися далеким і виснажливим. Але це була природна реакція, викликана тривалим зацикленням на одному й тому ж наборі звичок і занять. Робота була завершена, і ось мій відпочинок розпочався. Цей факт, хоча на той час і не усвідомлений, проявлявся в усьому, що оточувало мене в день мого прибуття, і в цілковитій зміні колишнього середовища. Світло сонця грало на мінливому морі, створюючи ілюзію, ніби підняті незбагненними силами криві лінії хвиль були посипані кришталиками. Можливо, акварель могла би вловити суцільні маси нестерпного світла, які лягали на пляж там, де море змішувалося з піском. Незважаючи на те що океан був забарвлений у власний відтінок, над ним цілковито і непередавано домінувало це грандіозне світло. Поблизу не було нікого, і я насолоджувався видовищем без докучання з боку сторонніх об’єктів на цій сцені. Кожне моє чуття проймалося по-різному, але інколи здавалося, що ревіння моря подібне до того особливого блиску або наче це хвилі яскраво світяться, а не сонце, і все це мало настільки сильний і незвичайний прояв, що враження від нього зливалося. Цікаво те, що я не помітив, щоби хтось купався біля мого квадратного будиночка цього дня або пізніше, хоча на вигнутому березі лежав широкий пляж, навіть привабливіший, ніж біля містечка, де прибій був безладно всипаний цятками людських фігур. Я припустив, що причиною цього була велика відстань і те, що поблизу ніколи не було інших будинків. Я не міг собі уявити, чому існувала ця незабудована ділянка, оскільки вздовж північного берега було розкидано чимало жител, які вдивлялися в море своїми безтямними очима.

Я плавав до вечора, а потім, відпочивши, пішов до містечка. Коли я прийшов, темрява сховала море від мене, і я зустрів у тьмяних вогнях вулиці ознаки життя, яке навіть не підозрювало, що дещо величне спочиває так близько під покровом пітьми. Я бачив нарум’янених жінок у мішурних прикрасах і знуджених чоловіків, чия молодість вже пройшла – це було збіговисько недоумкуватих маріонеток, які видерлися на край океанської безодні; незрячі, неготові побачити, що простирається над ними і навколо них, у широченній грандіозності зорь і милях нічного океану. Я йшов уздовж цього стемнілого моря, повертаючись до порожнього будиночка, і спрямовував промені ліхтарика в оголену і непроглядну пустоту. За відсутності місяця це світло щільною смугою падало впоперек стінам тривожного припливу. В мені прокинулось невимовне відчуття, породжене шумом вод, і усвідомлення незбагненної нікчемності, коли я направляв той крихітний промінь на царство, яке безмежне саме по собі, одначе, є лише чорним кордоном земних глибин. Ці темні як ніч глибини, над якими у пітьмі, де я не міг їх побачити, пливли самі лише кораблі, видавали бурмотіння далекої і розлюченої юрби.

Коли я дістався своїх хоромів, то зрозумів, що за час прогулянки довжиною в милю я не зустрів нікого, і все ж чомусь залягла думка, що весь цей час мене супроводжував дух самотнього моря. Він був, як я подумав, втілений у формі, від мене прихованій, але безшумно пересувався поза межами мого розуміння. Він був як ті актори, які чекають у тіні декорацій і готові почути рядки, які сигналізують їм вийти перед нами і раптово заговорити у світлі рампи. Нарешті я розвіяв ці фантазії і намацав ключ, щоб зайти в будинок, чиї голі стіни відразу ж подарували відчуття безпеки.

Мій котедж був повністю відірваним від містечка, неначе він заблукав на березі і не зміг повернутися. Тут мене не досягав турботний лемент, коли я щоразу повертався після вечері. Зазвичай я затримувався на вулицях Еллстона лише ненадовго, хоча іноді я ходив туди заради можливості прогулятися. Там можна було побачити все розмаїття сувенірних крамниць і удавано королівських театральних фасадів, які запруджують курортні містечка, але я ніколи не заходив до них усередину. Як на мене, єдину цінність тут мали тільки ресторани. Дивовижно, скільки безглуздих занять знаходять собі люди.

Перші декілька днів були сповнені сонячного світла. Я піднімався рано-вранці і дивився, як сіре небо мерехтіло, передвіщаючи схід сонця, і це пророцтво здійснювалося в мене на очах. Світанки були прохолодними, а їхні кольори – тьмяними у порівнянні з тим рівномірним денним сяйвом, яке робить кожну годину подібною до безхмарного полудня. Це прекрасне світло, настільки характерне для першого дня, кожного наступного вклеювало пожовклу сторінку в книгу часу. Я помітив, що багатьом відпочивальникам на пляжі був не до вподоби надлишок сонця, в той час як мене воно вабило. Після безбарвних місяців важкої праці на мене відразу ж подіяла летаргія, викликана перебуванням у краю, керованому простими стихіями – вітром, світлом і водою. А оскільки я жадав продовжити оздоровчий процес, то увесь свій час проводив надворі під світлом сонця. Це відразу пробудило незворушність і смиренність, і вселило в мене відчуття безпеки перед ненажерливою ніччю. Як темрява споріднена зі смертю, так само і світло подібне до життя. Зберігаючи спадок, залишений нам мільйон років тому, коли люди були ближчими до батька-океану і коли створіння, які нас породили, мляво лежали на пронизаному сонцем мілководді, ми досі, втомившись, шукаємо порятунку в примітивних речах, поринаючи у їхню заспокійливу безпеку, як ті ранні напівссавці, які поки що не наважувалися зробити крок на вкриту мулом землю.

Монотонність хвиль заспокоювала, і я не мав, чим себе зайняти, хіба тільки спостерігати за незліченними настроями моря. Водний простір невпинно змінюється – кольори та відтінки з’являються і зникають на ньому, наче найменш суттєві зміни виразу знайомого обличчя, і ми в одну мить уловлюємо це невпізнаними відчуттями. Коли море неспокійне і згадує старі кораблі, які борознили його простори, у наших серцях непомітно прокидається сильне бажання побачити зниклий горизонт. Але коли воно забуває, ми забуваємо також. Хоча ми знаємо його протягом усього життя, море постійно змушене носити маску ворожості, наче щось надто неосяжне, щоб мати форму, причаїлося у всесвіті, до якого воно є дверима. Ранковий океан, віддзеркалюючи серпанок біло-блакитної хмари та збиваючи діамантову піну, має очі того, у кого дивні думки, а його вигадливо заплетена сіть, крізь яку кидаються міріади кольорових риб, створює враження якогось велетенського неквапливого створіння, яке за мить підніметься зі споконвічної, незапам’ятної безодні та попрямує великими кроками на землю.

Я насолоджувався багато днів і тішився, що обрав самотній будинок, який усівся над тими округлими піщаними скелями, наче невеличкий звір. Серед усіх безцільних – і цим приємних – занять, до яких заохочує подібне життя, я захопився довгими прогулянками вздовж берегової смуги (де хвилі залишали вологі нерівні обриси, облямовані недовговічною піною), й іноді мені траплялися цікаві уламки мушель у випадковому смітті з моря. Їх було вражаюче багато на тому березі, який вигинався всередину і над яким піднімався мій нічим не прикритий будиночок, і я дійшов висновку, що течія, яка прямує від узбережжя біля містечка, має досягати цього місця. В усякому разі, мої кишені – коли я гуляв у штанях з кишенями – набивалися непотребом, більшу частину якого я викидав через годину-дві, дивуючись, чому не зробив цього раніше. Проте одного разу я знайшов маленьку кісточку, походження якої я не міг визначити, я знав тільки те, що вона не була риб’ячою. Я залишив її разом із великою металевою намистиною, філігранна різьба якої зображала дещо доволі незвичне. На ній було викарбуване щось схоже на рибу на тлі морських водоростей, замість звичних квіткових або геометричних візерунків, і деталі різьби досі чітко простежувалися, хоча й були потерті прибоєм, який роками кидав намистину туди й сюди. Оскільки я ніколи не бачив нічого подібного, я вирішив, що це була якась минулорічна штукенція – мода на яку нині пройшла – з Еллстона, де схожі цяцьки були звичайним явищем.

Від дня мого приїзду пройшов, може, тиждень, і погода поступово почала змінюватися. Кожен етап цього послідовного потемніння був ледь темнішим за попередній, і врешті-решт усе навколо мене перемінилося, наче вечір прийшов на зміну дню. Я відчув це радше завдяки ряду відбитків на моїй психіці, ніж завдяки тому, чому я дійсно став свідком, оскільки будиночок стояв самотньо під сірим небом й іноді навальний вітер віяв з океану і ніс вологу. На небі тепер подовгу нависали хмари – шари сірої імли, за невідомими глибинами якої засіло сонце, відрізане від усього світу. Можливо, воно, як і раніше, яскраво світило, сховане за цією величезною завісою, але його промені не проходили крізь неї. На довгі години берег ставав бранцем склепу, в якому зникали барви, наче щось схоже на ніч захлеснуло інші години доби.

Незважаючи на те що вітер додавав мені сил, а плескіт з усіх боків збивав океан у маленькі невгамовні буруни, та все ж я помітив, що вода ставала прохолоднішою, і через це я більше не міг знаходитися в ній так довго, як раніше. Тому для мене стали звичними тривалі прогулянки, які – якщо температура води не дозволяла плавати – забезпечували мене фізичним навантаженням, про яке я намагався не забувати. Ці прогулянки вздовж берегової смуги були довшими, ніж мої попередні блукання, тому, оскільки берег простягнувся на милі поза вирядженим містечком, з настанням вечора я часто опинявся на цілковитій самоті посеред нескінченних пісків. Коли траплялося подібне, я прискорював крок і йшов уздовж шепітного прибою, тримаючись його, щоб не заблукати віддалік від моря. Й інколи, коли я повертався із прогулянки пізно (що ставалося дедалі частіше), я наштовхувався на припалий до землі будинок, який здавався передвісником містечка. Він невпевнено тримався на роз’їдених вітром скелях, темною плямою виступаючи на фоні хворобливих відтінків заходу сонця над океаном, і в цей час він виглядав ще самотнішим, ніж під світлом повного місяця або сонця у височині. І моїй уяві він здавався німим, запитальним обличчям, яке звернулося до мене, очікуючи якихось дій. Я вже згадував, що це місце було віддалене, і спочатку це було мені до вподоби; але в ту короткочасну вечірню пору, коли сонце залишало по собі забризканий закипілою кров’ю слід, а темрява навалювалася, як безформна пляма, що чимдуж розростається, тут з’являлося щось стороннє – якийсь дух, якийсь настрій, якийсь відбиток, залишений зростаючим вітром, неосяжним небом і тим морем, яке розпускає почорнілі хвилі, як слину, на берег, який раптом перестав бути знайомим. У таку пору я почувався незатишно, хай на те не було конкретної причини, байдуже, що, маючи характер самітника, я вже давно призвичаївся до древнього мовчання і древнього голосу природи. Ці передчуття недоброго, які я не міг чітко описати, швидко згасали, проте тепер мені здається, що весь цей час до мене поступово підкрадалося усвідомлення нескінченної самотності океану, тієї самотності, яку наповнювали ледве відчутним жахом натяки – які завжди залишалися тільки натяками – на присутність якоїсь енергії або свідомості, яка ніколи не залишала мене на повній самоті.

Галасливі, наповнені жовтим світлом вулиці містечка зі своєю напрочуд нереальною активністю були далеко-далеко, і коли я прямував туди вечеряти (не покладаючись повністю на свої сумнівні навички кухаря), я все частіше – і безпідставно – піклувався про те, щоби повернутися до котеджу ще до настання повної темряви, дарма що я нерідко приходив після десятої чи біля того.

Ви скажете, що такі перестороги позбавлені сенсу, що, якби я боявся темряви, як її боїться дитина, то взагалі б її уникав. Ви запитаєте мене, чому я не покинув це місце, попри те що його самотність пригнічувала мене. На це я не маю відповіді. Я можу сказати лише те, що, як би неспокійно мені не було, яку би приспану тривогу не викликали в мені мимолітні погляди темніючого сонця, або наполегливий вітер зі смаком солоного грильяжу, або шати темного моря, яке розкинулося так близько до мене зім’яте, неначе величезне вбрання, та все ж цей неспокій і ця тривога певною мірою брали початок у моєму серці, вони проявлялися лише ненадовго і швидко втрачали свій вплив наді мною. У дні, коли діамантове світло знову поверталося на небо, а грайливі хвилі жбурляли блакитні гребені на узбережжя, що упивається сонцем, згадки про похмурий настрій здавалися досить неймовірними, однак лише через годину-дві цей настрій міг знову повернутися і привести мене у затьмарений світ розпачу.

Можливо, мої переживання були лише відображенням настрою моря, оскільки, хоча половину побаченого нами і наповнює фарбами те тлумачення, яке дає йому наш розум, та все ж часто нашим почуттям доволі чітко надають форму матеріальні об’єкти, які не мають стосунку до внутрішнього світу. Море здатне нав’язати нам один зі своїх численних настроїв, шепочучи до нас ледве вловимою грою світла та тіні на хвилях, таким чином натякаючи на свою скорботу чи щастя. Віками воно зберігає пам’ять про давні події і ділиться з нами своїми спогадами – хай нам не завжди під силу зрозуміти їх – і ми розділяємо з ним і радість, і смуток. Оскільки я не був нічим зайнятий і не мав тут знайомих, мабуть, я був більш вразливим до нюансів його прихованого значення, чого б не помітив хтось інший. Океан розпоряджався моїм життям протягом усього того пізнього літа, розцінюючи це як винагороду за зцілення, яке він приніс мені.

Того року на березі потонуло декілька людей, і хоча я чув про ці випадки лише краєм вуха (що ж поробиш, ми байдужі до смерті, якщо вона нас не зачіпає і ми не є її свідками), подробиці, які я дізнався, відбивали в мене апетит. Потопельників – а деякі з них плавали краще ніж пересічні люди – інколи знаходили лише багато днів згодом, коли жахлива розплата морської безодні вже понівечила їхні прогнилі тіла. Складалося враження, наче море затягувало їх до якоїсь ущелини-лігвища і зважувало їх у тій темряві, допоки, переконавшись, що вони більше нічого не вартують, бездиханними не викидало їх на берег. Вочевидь ніхто не знав, що спричинило ці смерті. Їхня регулярність здійняла тривогу серед найбільш боязких, оскільки глибинна течія біля Еллстона не була сильною і всі знали, що акул у прибережних водах також немає. Я так і не дізнався, чи залишилися на тілах будь-які сліди нападу, але страх смерті, що плаває серед хвиль і виринає до людей, які лишилися наодинці, з темного і непорушного місця – це страх, людям знайомий і їм нелюбий. Такій смерті потрібно негайно знайти пояснення, навіть якщо акули тут ні до чого. Оскільки їх лише підозрювали і, як мені відомо, ці підозри жодного разу не підтвердилися, ті відпочивальники, які продовжували плавати впродовж останніх днів сезону, пильнували радше за підступними течіями, ніж за якоюсь морською істотою.

Осінь дійсно стояла на порозі, і дехто скористався цим як виправданням, щоби полишити море, де люди потрапляли у тенета смерті, і скористатися захистом віддалених полів, серед яких океану навіть не чутно. Так і закінчився серпень, та я ще часто бував на березі.

Буря погрожувала узбережжю з четвертого числа нового місяця, а шостого, коли я вийшов на прогулянку під вологим вітром, над брижами свинцевого океану громадилася безформна хмара, бліда і гнітюча. Порух вітру, який обрав не якийсь конкретний напрям, а сновигав неспокійно, породив відчуття, наче наближається пробудження – натяк на дещо живе у стихії, що може виявитися довгоочікуваною бурею. Попри те що небеса нагадували віко, яке насувається на велетенську домовину, після ланчу в Еллстоні я побрів далеко по березі, віддаляючись і від містечка, і від мого будиночка, який уже сховався від мого погляду. Коли повсюдну сірість почали покривати плями трупного багрянцю – навдивовижу яскравого, попри свій похмурий відтінок – я усвідомив, що опинився за кілька миль від будь-якого притулку. Проте це не здавалося важливим, оскільки, незважаючи на темні хмари, жевріння яких передвіщало щось допоки невідоме, мене охопило дивне відчуження, яке прокинулося одночасно з тим жеврінням, – це відчуття промайнуло крізь тіло, раптом пильне і сприйнятливе до обрисів фігур і значень, які до того залишалися туманними. До мене прийшов невиразний спогад, викликаний подібністю побаченої картини до тієї, яку я уявляв, коли мені в дитинстві читали одну розповідь. У цій історії – яку востаннє я згадував багато років тому – йшлося про жінку, яку покохав темнобородий король підводного царства ледве видних скель, де жили рибоподібні створіння, і яку відібрало у золотоволосої юності її нареченого темне єство, яке носило на голові митру, схожу на жрецьку, а на обличчі – риси змарнілої мавпи. У закутку моєї уяви залишився образ заглиблених у воду скель проти блідого, сутінкового безнебесся такого царства; і такий самий малюнок скель і неба, який я узрів у той момент, вельми несподівано нагадав мені цей образ, хоча я майже забув решту розповіді. Це видовище нагадало мені те, яке я уявляв у віці, з якого нині втрачено все, крім випадкових уривчастих споминів. Відлуння цієї історії, мабуть, тамувалося за деякими дратівними спогадами без розв’язки і деякими смислами, на які наштовхували мій розум події, чия справжня цінність була незбагненно малою. Нерідко під час скороминущих спалахів осяяння (коли значення має не стільки об’єкт осяяння, скільки обставини) ми усвідомлюємо, що окремі місця або положення речей у просторі – витончений пейзаж, жіноча сукня на повороті дороги після опівдня або непохитність дерева, яке опирається натиску століть, на фоні блідого ранкового неба – несуть у собі щось дорогоцінне, якусь виняткову рису, суть якої ми мусимо вхопити. А все ж, якщо на це місце або положення подивитися пізніше або з іншої точки зору, ми помічаємо, що воно втратило для нас свою цінність і значення. Можливо, це стається тому, що річ, яку ми бачили, насправді не володіє тією невловимою якістю, а лише нагадує якусь зовсім іншу річ, яку ми не в змозі пригадати. Спантеличений розум, не сповна усвідомлюючи причину свого проблискового сприйняття, зосереджує свою увагу на предметі, який збуджує його, та його очікує подив, коли виявляється, що цей предмет не вартує тієї уваги. Так само сталося, коли я узрів, як багряніють хмари. Вони були сповнені величності та загадковості старих монастирських веж при заході сонця, але своїми рисами також були подібні до скель із тієї старої казки. Коли я раптом згадав цей загублений образ, то ледь не сподівався побачити у добротно збитій брудній піні та серед хвиль, які тепер виглядали, наче їх вилили із чорного скла невисокої якості, відразливі риси того створіння з мавпячою мордою і митрою, зістареною мідянкою, яке піднімалося зі свого королівства у якійсь загубленій безодні, якій ці хвилі служили небом.

Жодне подібне створіння із палацу уяви не навернулося мені на очі, але коли прохолодний вітер змінив свій напрям, розрізаючи небеса, як іржавий ніж, у темряві хмар і води, що злилися воєдино, виднівся тільки сіруватий предмет, схожий на шматок деревини, який непевно хитався на піні. Відстань до нього була суттєва, і, оскільки він невдовзі зник, це могло бути не дерево, а морська свиня, яка піднялася на неспокійну поверхню.

Незабаром я зрозумів, що надміру забарився, поки споглядав, як буря набирає сили, і шукав зв’язок між фантазіями своєї молодості та величчю шторму, тому що з неба посипали краплі крижаного дощу, насунувши ще однотоннішу темряву на пейзаж, і без того темний для цієї години. Поспішаючи сірим піском, я відчував падіння холодних крапель на спину, і майже відразу мій одяг змок до нитки. Спочатку я біг, змушений тікати від безбарвних крапель, які звисали із невидимого неба довгими переплетеними пасмами, але коли побачив, що до притулку було годі дістатися хоч до певної міри сухим, я уповільнив свою ходу і пішов додому, наче на небі не було ані хмаринки. Сенсу поспішати було небагато, проте я не зволікав, як під час попередніх прогулянок. Промоклий одяг сковував мої рухи і пронизував холодом; а якщо взяти до уваги, що темрява згустилася і з океану нескінченно піднімався вітер, я не міг стримати дрижаки. А втім, окрім незручності, яку приніс нестримний дощ, з’явилося також приємне збудження, яке спочивало у багрянистій сплутаній масі хмар і розбурханих реакціях мого тіла. Відчуваючи в однаковій мірі бадьористе задоволення від опору, який я чинив дощу (тепер вода текла по мені струменями, вона залила мої черевики та кишені), і незбагненну повагу до тих жахливих, всесильних небес, яких тримали над мінливим нескінченним морем їхні темні крила, я важко крокував по сірому коридору вздовж берега. Припалий до землі будинок завиднівся у косому гомінливому дощі раніше ніж я очікував, а бур’яни на піщаній кручі судомило у супровід несамовитому вітру, наче вони хотіли вирватися з коренем і приєднатися до мандрівної стихії. Море і небо анітрохи не змінилися, і декорації залишилися тими самими, що супроводжували мене, за винятком того, що тепер над ними домалювали сутулий дах, який, здавалося, зігнувся під натиском дощу. Я квапливо піднявся ненадійними східцями і ввійшов до сухої кімнати, де, не до кінця усвідомлюючи здивування від того, що звільнився від надокучливого вітру, я на мить застиг, поки вода стікала з кожного сантиметра мого тіла.

Фасад прикрашало два вікна, по одному зліва і справа, і вони дивилися майже прямо на океан, який тепер ледве не закривало подвійною завісою дощу і скорої ночі. Я дивився з цих вікон, вдягаючись у строкатий комплект сухого одягу, стягнутого зі зручних гачків і зі стільця, на який неможливо було сісти – стільки речей на ньому лежало. З усіх боків я був ув’язнений неприродньо густим мороком, який спустився під покровом бурі на землю у якийсь невизначений час. Було складно сказати, як довго я блукав по просторах вологого сірого піску або котра година зараз була, однак, секунду пошукавши, я знайшов свій годинник. На щастя, я не взяв його із собою, тому він уникнув долі просякнутого вологою одягу. Я спробував вгадати час, який показували ледве помітні стрілки, видні лише трохи краще ніж цифри, які їх оточували. За якусь мить мій зір пронизав темряву (густішу всередині дому, ніж за затуманеними вікнами), і я побачив, що була за чверть сьома.

Коли я заходив, на березі не було нікого, і зрозуміло, що я не очікував побачити того дня ще когось. Однак, коли я знову подивився у вікно, на кіптяві мокрого вечора безсумнівно проступили плями чиїхось форм. Я нарахував три, і всі вони пересувалися у якийсь незбагненний спосіб, а ближче до будинку побачив ще одну, хоча це могла бути не людина, а викинута хвилями колода, оскільки буруни тепер несамовито били об берег. Я був неабияк ошелешений і дивувався, яка причина змусила цих безрозсудних людей залишитися у таку бурю. І тоді я подумав, що, можливо, як і мене, їх зненацька застав дощ і вони здалися на милість водяному шквалу. Ще за мить, підштовхнутий певним почуттям гостинності, притаманної цивілізованій людині, яка переборола мою любов до самотності, я підійшов до дверей і на секунду опинився (ціною ще одного намокання, оскільки дощ відразу звалився на мене з торжествуючим шалом) на невеликому ґанку, махаючи руками до незнайомців. Але – чи вони мене не побачили, чи не зрозуміли – я не дочекався від них жодної відповіді. Ледве помітні у вечірній темряві, вони стояли, наче трохи здивовані або наче вони чекали мого наступного кроку. Їхня поведінка чимось нагадувала ту таємничу відчуженість, яка могла означати будь-що або ж нічого, присутню навколо будинку на тлі похмурого заходу сонця. Раптом мені здалося, ніби дещо зловісне затаїлося за цими нерухомими формами, які вирішили залишитися у цей дощовий вечір на зовсім безлюдному березі, і я зачинив двері, накритий хвилею роздратування, яка більш ніж марно намагалася приховати глибше почуття страху – всепоглинаючого жаху, який ринув із темних закутків моєї свідомості. Наступної ж миті, коли я підійшов до вікна, зовні, здавалося, не було нічого, крім лиховісного вечора. Дещо спантеличений і навіть трохи більше переляканий – як той, хто не помітив нічого тривожного, але побоюється того, на що може натрапити на темній вулиці, яку невдовзі йому доведеться перейти – я вирішив, що цілком вірогідно нікого не бачив і що похмуре небо ввело мене в оману.

Того вечора згустилася атмосфера ізольованості навколо цього місця, хоча на північ біля берега, якби не схили, можна було би побачити, як сотня будинків стоїть у дощовій темряві, а над вулицями з полірованого скла горить розпливчасте жовте світло, неначе очі гобліна, віддзеркалені в масному лісовому озері. Проте, оскільки я не міг їх угледіти і тим більше дістатися до них у таку негоду – адже я не мав ані машини, ані іншого способу залишити припалий до землі будиночок, хіба тільки пішки у темряві, де чиїсь обриси переслідували уяву – цілком раптово я зрозумів, що фактично залишився наодинці з гнітючим морем, яке піднімалося і опускалося непомітно, непізнанно у тумані. І голос моря став хрипким стогоном, як голос пораненого, який робить кілька порухів, перш ніж спробувати піднятися.

Відганяючи пануючу пітьму замащеною лампою – адже темрява прокралася крізь вікна і, осівши, скромно вглядалася в мене, наче терпляча тварина – я приготував собі вечерю, оскільки не мав наміру йти у містечко. Здавалося, година була неймовірно пізня, проте не настало ще й дев’ятої, коли я пішов спати. Темрява прийшла рано, нишком, і до останніх днів мого перебування тут вона ледь помітно виднілася на фоні кожної події, свідком якої я був. Ніч залишила після себе якийсь осад – щось назавжди невизначене, але здатне пробудити приховане в мені відчуття, що робило мене схожим на звіра, який кожної секунди очікує на шурхіт від ворога.

Буревій тривав години, і дощова завіса безперервно ляскала об тонесенькі стіни, які захищали мене від зливи. Подеколи вітер затихав. Під час таких перерв я чув бурмотіння моря і міг уявити, як великі безформні хвилі навалюються одна на одну під приглушене виття вітрів і розсипають на берег солоні бризки. Однак у самій монотонності невгамовної стихії я вловив летаргійну ноту, звук, який зрештою затягнув мене у дрімоту, сіру і безбарвну, як ніч. Море продовжувало свій шалений монолог, а вітер сварився безперестану, але я був відгороджений від них стінами несвідомості, і на певний час позбувся нічного океану зі своєї заснулої голови.

Ранок подарував тьмяне сонце. Таке ж сонце бачитимуть, коли наша планета доживатиме віку, якщо хтось із людей ще залишиться, щоби стати свідком цього; сонце, більш втомлене, ніж закутане в саван хмар пропаще небо. Коли я прокинувся, Феб, будучи слабким відбитком свого давнього образу, з труднощами пробивався крізь розірвані, непевні хмари, інколи наносячи тонкий шар блідого з переливами золота на північно-західний куток будинку, а інколи згасаючи до стану яскравої сфери, наче це була якась незвичайна іграшка, забута на небесній галявині. З плином часу дощ, який, судячи з усього, продовжував лити всю ніч, спромігся змити ті залишки багряних хмар, які нагадували підводні скелі з давньої казки. Вечірнє і ранкове сонце спантеличили мене в однаковій мірі, і той день для мене злився з попереднім, неначе буря і не приводила за собою у світ тривалу темряву, а піднялася і вщухла в один затяжний день. Непомітне сонце набралося відваги і спрямувало всі свої зусилля, щоб розвіяти стару млу, яка тепер сяяла смугами, як немите вікно, і прогнало її зі своєї вотчини. Той закопчений серпанок відступив, і на його місце насунула порожня блакить дня, а самотність, яка кружляла навколо мене, обережно опустилася на дно свого лігвища, звідки вона не рушала ні на крок, а тільки присіла і чекала.

Сонце знову набуло своєї споконвічної яскравості, і, як і колись, блищали хвилі, грайливі блакитні форми яких обрушувалися на цей берег ще до народження людей і які святкуватимуть, ніким не бачені, після того як люди назавжди зникнуть у мавзолеї часу. Заспокоєний цими ненадійними обіцянками, як той, хто вірить доброзичливій усмішці на обличчі ворога, я відчинив двері, гойднувши їх від себе, цю чорну пляму на тлі спалаху світла знадвору, і побачив, що всі сліди на березі було змито, наче жодна стопа до моєї не турбувала цей гладенький пісок. Крім раптово піднесеного настрою, який слідує за періодом тривожної пригніченості, я також відчув – геть склавши руки і безвольно – як із моєї пам’яті була змита недовіра, підозра і хворобливий страх, тривалістю у життя, так само, як сміття на краю берега не в змозі встояти проти особливо високого припливу і його уносить геть з очей. Запах промоклої, солонуватої трави, що нагадував пахощі сторінок старої книги, змішався з приємним ароматом, народженим теплим сонячним промінням, яке падало на луки обік моря, і їхня суміш вливалася в мене, мов освіжаючий напій, проникаючи в мої артерії, наче вони зможуть передати мені часточку своєї невагомості, а безцільний бриз підніме мене, кружляючи голову. І, перебуваючи з ними у змові, сонце продовжувало поливати мене, як учорашній дощ, безкінечним потоком яскравих списів, ніби воно теж бажало приховати ту затаєну присутність десь на тлі, яка рухалася там, де я не міг її побачити, і яку зраджував тільки необережний шурхіт на межі моєї свідомості або відсутній погляд форм, які витріщалися з порожнечі океану. Сонце, ця люта сфера, одинока у вирі нескінченності, здавалося сонмом золотих метеликів, які вдарялися у моє підняте обличчя. Цей киплячий осяйний Грааль божественного і незбагненного вогню позбавив мене тисячі обіцяних міражів, натомість подарував один. Схоже, сонце дійсно слугувало дороговказом у безтурботні і фантастичні краї, до яких, якби я тільки знайшов стежину, я міг би вирушити, охоплений цим дивним торжеством. Джерелом такого гумору є виключно наша натура, тому що життя з власної волі ніколи не розкриває своїх секретів, і, тільки самостійно трактуючи його зашифровані символи, ми здатні знайти натхнення або нудьгу, які відповідають невипадково викликаному настрою. Однак час від часу ми змушені піддаватися його обману, на мить сподіваючись, що цього разу ми зможемо віднайти ту радість, якої нас позбавили. І саме так приємний свіжий вітер у ранок, який наступив за тривожною темрявою (чия зловісна недомовленість непокоїла мене більше ніж загрози моєму тілу), шепотів мені про стародавні таємниці, лише до певної міри пов’язані з цією планетою, і насолоди, спокусливіші від того, що, як здавалося, я міг пізнати тільки деяку частку з них. Сонце, і вітер, і той народжений аромат розповідали мені про фестивалі, присвячені богам, чиї органи чуття у мільйон разів сприйнятливіші за людські і чиї втіхи в мільйон разів перевершують наші за вишуканістю і тривалістю. Це все, вони натякали, може стати моїм, якщо я повністю віддамся на поталу їхньої блискучої омани. А сонце, цей плазуючий бог з оголеною небесною плоттю, це незвідане, надміру розжарене горнило, на яке неможливо кинути оком, здавалося майже священним у світлі моїх нових загострених відчуттів. Його неземна оглушлива яскравість була тим, чому всі повинні зачудовано поклонятися. Крадучись по строкато-зеленому лісу, леопард, мабуть, зупинився на мить, щоби поглянути на його промені, розсіяні листям, і все, що живиться від нього, мабуть, було вдячним за яскравий подарунок у такий день. Адже коли сонце вже зникне в далечі вічності, Земля залишиться загубленою і чорною на тлі безкрайньої порожнечі. Той ранок, коли я відчув вогонь життя і коротка мить насолоди від якого вціліла поміж жорстоких років, був розтривожений вабою незвичайних речей, чиї невловимі імена ніколи не опиняться на папері.

Коли я прямував до містечка, питаючи себе, як воно виглядатиме після сподіваного очищення невгамовним дощем, футів зо двадцять попереду себе я побачив, як піна знову і знову торкається невеличкого предмета, схожого на руку, оповитого мерехтінням осяяної сонцем вологи, яка покривала його, наче жовтий наліт старовини. Потрясіння і відраза, пробуджені в моєму ошелешеному мозку, коли я переконався, що це дійсно шматок гнилої плоті, подолали моє нещодавнє вдоволення і викликали приголомшливі підозри, що це справді може бути рука. Не було сумніву, що жодна рибина або її частина не може виглядати подібним чином, і мені здалося, буцім я побачив безформні пальці, загниванням поєднанні у вічному союзі. Я перевернув цю річ ногою, не бажаючи торкатися такого мерзенного предмета, і він причепився до шкіряного черевика, ніби хапаючи мене у пазурі гниття. Цей предмет, який майже втратив свою форму, надто вже нагадував те, чим, я боюся, він міг бути, і я підштовхнув його в охочі обійми киплячої хвилі, яка сховала його під собою з готовністю, яку нечасто виявляють ці посічені кордони моря.

Можливо, слід було повідомити про свою знахідку, однак її характер був занадто неоднозначним, щоби переконати мене у необхідності цього. Оскільки цей предмет був частково з’їдений якимось океанським потворищем, я вирішив, що він не піддавався достатньому впізнанню, щоби слугувати доказом невідомої, але тільки можливої, трагедії. На мою думку спадали, звичайно, численні втопленики… а також інші речі, яким бракувало обґрунтування, і певні з них залишалися тільки імовірністю. Про те, чим міг бути викинутий бурею шматок і чи була це риба або тварина, подібна до людини, я мовчав до цього моменту. Зрештою, неможливо було довести, що не загнивання спотворило його до того вигляду.

Я наблизився до містечка, відчуваючи огиду від присутності подібного предмета посеред безсумнівної краси чистого пляжу, однак ця байдужість до смерті була страшенно характерною у світі, який змішує гнилість із красою і, певно, перше любить більше ніж друге. В Еллстоні нічого не було чутно про нові втоплення або інші нещасні випадки на морі, і я не знайшов жодних згадок про подібне на сторінках місцевої газети – єдиної, яку я прочитав під час відпустки.

Складно описати той психічний стан, який обіймав мене наступні дні. Я був завжди вразливим до нездорових почуттів, цих нелюдських страждань, чи то спричинених дечим ззовні, чи то піднесених із безодні моєї душі, і мене охопило відчуття – не страх, або розпач, або щось подібне до них, а радше сприйняття недовговічної мерзенності і прихованого бруду життя – відчуття, яке почасти відображало мій внутрішній характер і почасти було результатом роздумів, на які мене наштовхнув той погризений згнилий предмет, який міг виявитися рукою. У ті дні мої думки були повні затінених круч і темних рухливих силуетів, повторюючи прадавнє невідоме царство, про яке нагадала мені казка. Під час нетривалих мук розчарування я відчував колосальну пітьму всеохоплюючого всесвіту, в якому мій вік і вік моєї раси здавалися нікчемними для розсипу зірок; всесвіту, де кожна дія безглузда і навіть почуття суму позбавлене сенсу. Години, які я раніше присвячував чомусь на подобі віднайденого здоров’я, задоволення і гарного самопочуття, тепер були приділені (немов дні попереднього тижня остаточно відійшли у минуле) лінощам, властивим людині, яка втратила бажання жити. Мене поглинув жалюгідний летаргійний страх якогось неминучого фатуму, який, я відчував, був небезплідною ненавистю зірок-витріщак і величезних чорних хвиль, які сподівалися стиснути собою мої кістки – такою була помста байдужої, жахаючої величі нічного океану.

Дещиця темряви і невгамовності моря проникла у моє серце, і я жив у безрозсудних, неосяжних розумом муках – у муках все ж нестерпних через таємничість свого походження і дивну, необґрунтовану природу свого виснажливого існування. Перед моїми очима простягалася фантасмагорія багряніючих хмар, дивовижного сріблястого брязкальця, невідступної застояної піни, самотності того будинку з похмурими очима-вікнами і глузливого містечка маріонеток. Я більше не навідувався до Еллстона, оскільки тамтешнє життя мені здавалося лише пародією на справжнє. Подібно до моєї душі, він стояв над темним всеосяжним морем – морем, яке поволі ставало мені ненависним. І серед цих образів, які доносили спотворення і загнивання, спливав предмет, обриси якого, так схожі на людські, залишали дедалі менше сумнівів щодо того, чим він колись був.

Ці нашвидкуруч написані слова ніколи не зможуть передати тієї гнітючої самотності (її я навіть не бажав вгамовувати, настільки глибоко вона вкорінилася в моєму серці), яка закралася в мою душу, бурмочучи про страшні і невідомі речі, які потай звужували своє кільце навколо мене. Це не було божевілля. Це радше було надто виразне і відверте сприйняття мороку по той бік нашого тлінного існування, осяяного минущим сонцем, щодо майбутнього якого не набагато більше впевненості, ніж щодо нашого. Це усвідомлення даремності, пізнавши яке, мало хто зможе знову повернутися до звичного життя. Це знання – з якого боку на нього не дивися, як із ним не борися, витрачаючи останні душевні сили – з яким я не міг ні відвоювати бодай дюйм у цьому ворожому всесвіті, ні бодай на мить втримати життя, яке було мені довірене. Боячись смерті так само, як і життя, обтяжений безіменним страхом, а втім, відмовляючись покинути краєвиди, які його породжують, я чекав того доконаного жаху, який зраджував свою присутність десь у безмежному краї за мурами свідомості.

Отаким зустріла мене осінь, і те, що море мені подарувало, я так само у ньому втратив. Така вже осінь на морі – безрадісна пора, яку не провіщає ні червоне листя, ні будь-яка інша звична прикмета. Лячне море, воно не змінюється – проте змінюються люди; тільки вода похолонула, але в неї я вже не наважувався ступати. Вода була продовженням почорнілого неба, яке скидалося на завісу, наче вічні снігопади чекали слушної години, щоби впасти на страхітливі хвилі. Коли це станеться, снігопад вже ніколи не припиниться і триватиме під білим, потім жовтим, згодом рум’яним сонцем і зрештою під тим прощальним крихітним рубіном, який скориться тільки безглуздості ночі. Булькотіння колись привітних вод не було беззмістовним, а їхній дивний погляд стежив за мною, проте, чи це навколишній морок був відображенням моїх роздумів, чи це похмурість моєї душі була спричинена тим, що я бачив довкола себе – я не міг сказати. На берег і так само на мене падала тінь, подібна до тіні птаха, який безшумно літає над головою, – птаха, про чиї спостережливі очі ми не підозрюємо, допоки контур на землі не повторить форму у небі і ми раптом не поглянемо вгору і не дізнаємося, що над нами кружляло те, що до того ми не помічали.

Той день був наприкінці вересня. У містечку вже зачинилися туристичні заклади, в яких безрозсудна легковажність панувала над порожніми життями, охопленими страхом, і де потерті маріонетки витівали свої літні дурощі. Цих маріонеток, чиї обличчя були замурзані вдаваними усмішками і насупленими бровами, які з’явилися останніми днями, відсунули вбік, і в містечку залишилося щонайбільше сто людей. Крикливі будівлі з тинькованими фасадами, які вишикувалися вздовж узбережжя, знову могли спокійно обсипатися під подувом вітру. Поки місяць наближався до того дня, про який мовиться, в моїй душі сходила зоря сірого, диявольського світанку, і я боявся, що разом з ним нарешті здійсниться якесь темне чаклунство. Оскільки ця магія лякала мене менше ніж невідступність моїх жахливих підозр, менше, ніж надто вже невловимі натяки на дещо протиприродне, що зачаїлося за цими величезними декораціями, то я радше у роздумах, ніж у страху, безкінечно очікував на той день жаху, який, мені здавалося, наближався. Той день, нагадую, був наприкінці вересня, проте, чи 22-ого, чи 23-ого – я не впевнений. Такі подробиці щезли ще до того, як згадалися ті події, що не досягли своєї кульмінації, – моменти, які пророкують страждальне існування кожній порядній людині своїми огидними натяками (і це не більше за натяки), які вони приховують. Я інтуїтивно відчував наближення цього часу, помічаючи занепад духовних сил; це відчуття було надто глибоким, щоб я міг його пояснити. У години денного світла я вичікував ніч: нетерпляче, мабуть, бо день промайнув, наче впівока побачене відображення на брижуватій воді, – день, про перебіг якого я не пригадую нічого.

Чимало днів по тому, як лиховісний буревій тінню навис над узбережжям, і після вагань, не спричинених чимось очевидним, я вирішив поїхати з Еллстона, оскільки сунув холод і мені не було вороття до колишнього задоволення. Після того як я отримав телеграму (яка пролежала два дні у відділенні «Вестерн Юніон», перш ніж мене знайшли – настільки моє ім’я було тут невідомим), яка сповіщала, що мій проект затвердили – він переміг усі інші в конкурсі – я визначив дату від’їзду. Новину, яка раніше цього ж року справила б на мене велике враження, тепер я сприйняв із загадковою байдужістю. Здавалося, вона була настільки далека від місцевої нереальності, вона настільки мало обходила мене, ніби призначалася іншій людині, з якою я не знайомий, а адресоване їй повідомлення потрапило до мене випадково. А проте саме воно змусило мене підвести риску і залишити приморський котедж.

Мені залишалося перебути тут лише чотири ночі, коли відбулася остання з тих подій, суть яких ховається радше у таємному зловісному враженні, яке вони справляють, ніж у якійсь очевидній загрозі. Ніч запала над Еллстоном і над берегом. Гора брудного посуду свідчила про мою нещодавню вечерю і про моє недбальство. Поки я сидів із цигаркою навпроти вікна, яке дивилося на океан, настала темрява. Вона розтікалася, наче рідина, яка поступово залила небо, покривши місяць, що плив немислимо високо. Гладеньке море, яке межувало з блискучим піском, цілковита відсутність дерев, чи тіл, чи життя будь-якого штибу і думка про той місяць високо над головою раптово розплющили мені очі на довколишню широчінь. Прорізалося світло лише декількох зірок, своєю бляклістю мовби підкреслюючи велич місячної сфери і невгамовного, мінливого припливу.

Я залишився вдома, чомусь злякавшись постати перед морем у таку ніч примарних знамень, але чув, як воно бурмоче таємниці неймовірних знань. З невідомого напрямку вітер доніс до мене дихання якогось незвичайного і тріпотливого життя – втілення всього, що я відчував, і всього, про що я підозрював, – життя, яке заворушилося тоді в безмежжі неба і під мовчазними хвилями. Мені невідомо, коли і як це диво збудилося від прадавньої жахливої дрімоти, але так само, як і той, хто стоїть біля сплячого, розуміючи, що за мить він прокинеться, я нишком присів біля вікна, тримаючи майже згаслу цигарку, і повернувся до місяця, який здіймався у небі.

Блиск, посилений мерехтінням звідкілясь вище, поступово протнув той застиглий пейзаж, і здавалося, ніби якийсь потяг дедалі наполегливіше змушує мене спостерігати за тим, що може трапитися далі. Тіні зникали з пляжу, і я відчув, як вони прихопили з собою все те, що могло би стати пристанню для моїх думок, коли нарешті мені відкриються таємні речі. Там, де вони все ще залишалися, вони були чорні як смола і беззмістовні – нерухомі клаптики темряви, розтягнені безжальним яскравим промінням. Неосяжна панорама з місячною сферою – тепер мертвою, хай яким було її минуле, і холодною, як нелюдські гробниці, які вона приховує серед руїн запилених століть, давніших за людство – і морем – потривоженим, можливо, якимось невідомим життям, якимось забороненим носієм свідомості – постала переді мною із жахливою яскравістю. Я піднявся і зачинив вікно, дещо через внутрішню спонуку, але здебільшого, я думаю, як привід на якусь мить змінити напрям думок. Тепер я стояв перед зачиненими шибками, і жоден звук не долинав до мене. Я не впевнений, чи хвилини минали, чи вічність. Я чекав, як чекало й моє лякливе серце і нерухомий пейзаж позаду, на вияв якогось непередаваного словами життя. Лампа стояла на коробці у західному кутку кімнати, але місяць світив яскравіше, і його синюваті промені проникали у місця, куди не діставалося лампове світло. Споконвічне сяйво безмовного повного місяця стелилося на березі, як робило це протягом незліченних епох, і я ждав, мучений очікуванням удвічі гірше через затриману розв’язку і непевність щодо того, яке незвичайне завершення чекало мене попереду.

Біле світіння поза припалою до землі хатиною навіювало думку про невиразні, примарні форми, чиї нереальні, ілюзорні рухи, здавалося, глузують над моєю сліпотою, так само як нечутні голоси знущаються з мого напруженого підслуховування. Минали незліченні секунди, і я стояв нерухомо, неначе Час і голос Його величного дзвону були притишені навіки-віків. А втім, не було нічого, що викликало б мій страх: жоден обрис вирізьблених місяцем тіней не виглядав неприродно і нічого не приховував від моїх очей. Незважаючи на зачинені вікна, я знав що ніч була тиха, і всі зорі скорботно завмерли на насторожених небесах – вияві нічної розкоші. Жоден мій рух тоді або слово тепер не зможуть виказати моє становище або розказати про виснажений страхом мозок, ув’язнений всередині тіла, яке не наважувалося порушити мовчанку, яких би страждань це йому не завдавало. Немовби чекаючи смерті і впевнений, що ніщо не зможе прогнати душевну небезпеку, яка мені загрожувала, я присів із забутою цигаркою у руці. За дешевими, брудними вікнами виднівся мовчазний світ, а в одному з кутків кімнати пара брудних весел, які були там ще до мого приїзду, не припиняли пильнувати спільно з моєю душею. Лампа палала безупинно, випромінюючи густе світло кольору плоті мерця. Час від часу я позирав на неї, безнадійно намагаючись відволіктися, і помітив, що на залитому гасом денці непоясненно з’являлися і зникали численні бульбашки. Вельми цікаво, що жару ґніт не давав. І раптом я усвідомив, що ніч взагалі була ні теплою, ні холодною, а винятково помірною, ніби припинили діяти всі фізичні сили і було порушено всі закони мирного існування.

Тоді, услід за нечутним сплеском, який направив по сріблястій воді до берега череду хвиль, що озвалися страхом у моєму серці, з-за бурунів виринув плавець. Це могла бути собака, людина або дещо більш дивне. Воно напевне не знало, що я спостерігав за ним – можливо, йому було байдуже – але, наче спотворена риба, воно пропливло крізь віддзеркалені зорі і пірнуло у воду. За мить воно знову винирнуло, і цього разу, оскільки воно було ближче, я побачив, як щось було перекинуте через його плече. Тоді я зрозумів, що це не тварина, а людина чи дещо подібне до людини, що наближається до берега з темного океану. Та пливло воно з жахливою легкістю.

Сповнений страху і смирення, зосередивши свій погляд, як той, хто очікує смерті іншої людини, однак розуміє, що не може їй запобігти, я дивився, як плавець наблизився до берега, проте було це задалеко на південь від мене, щоб я міг розрізнити його силует або риси. Він вийшов з води, дивно пострибуючи і розсіюючи іскри осяяної місяцем піни, і зник між дюнами, що тягнулися вглиб берега.

Мене знову раптово охопив страх, який притихнув трохи раніше. Все моє тіло покрив ущипливий холод, хоча в кімнаті, вікна якої я вже не наважувався відчиняти, стояла задуха. Я подумав, що було б дуже страшно, якби щось пролізло через прочинене вікно.

Тепер, коли фігура вже зникла, я відчув, що вона блукала десь поблизу серед тіней або вирячила на мене свої огидні очі з одного з вікон, за яким я не дивився. І тому я звернув свій погляд, нетерпляче і відчайдушно, до кожної шибки, побоюючись, що я дійсно можу узріти непрохані пильні очі, проте не маючи сил втримати себе від бентежного огляду. Але хоча я і вдивлявся годинами, на пляжі більше нічого не трапилося.

Так минула ніч, а з нею почала відступати та дивина – дивина, яка піднялася, мов лихе вариво з горщика, піднялася до самого краю у мить найбільшого напруження, невпевнено там затрималася і спала, захопивши із собою те невідоме повідомлення, яке вона несла – немовби ті зорі, які обіцяють нам пояснити жахливі і чарівні спогади, цим обманом спонукають нас до поклоніння, а потім нічим не діляться. Я підійшов страшенно близько до розкриття старої таємниці, яка наважилася підібратися до прихистків людини і обережно кралася ледь за гранню відомого. Одначе, у підсумку, я залишився ні з чим, мені пощастило лише поглянути на скрадливе створіння, але цей погляд був затьмарений вуаллю невігластва. Мені складно навіть збагнути, що могло тоді викрити себе, якби я знаходився достатньо близько до того плавця, який попрямував берегом, а не в океан. Я не знаю, що могло би трапитися, якби вариво перевалило через край горщика і вилилося стрімким каскадом одкровення. Нічний океан втримав те, що було ним відгодоване. Я більше нічого не дізнаюся.

Навіть тепер я не знаю, чому океан так мене вабить. А проте, мабуть, ніхто з нас не спроможний цього зрозуміти – такі речі існують всупереч будь-яким поясненням. Є такі люди – і люди мудрі – які недолюблюють море і плескіт його хвиль об піщані береги, і вони вважають нас дивакуватими, тих, хто обожнює таємницю стародавньої і безкінечної глибини. А втім, я вбачаю певний незабутній і незбагненний шарм у будь-якому настрої моря. Він – у меланхолії сріблястої піни під восковим трупом місяця; він ширяє над мовчазними одвічними хвилями, які розбиваються об голі береги; він присутній, коли мертве все, крім невідомих форм, які ковзають крізь темні глибини. І коли я бачу ці жахливі вали, які зростають з безмежною силою, то мене наповнює екстаз, подібний до страху. Тоді я змушений принижуватися перед цією могутністю, щоб не зненавидіти скипілі хвилі і їхню всепоглинаючу красу.

Безмежним і самотнім є океан, і як все вийшло з нього, так воно все до нього й повернеться. Коли настануть траурні сутінки часу, ніхто не царюватиме на землі і ніщо не рухатиметься ніде, крім безсмертних вод. А вони будуть битися об чорні береги до оглушливого кипеню, хай не залишиться вже нікого у тому помираючому світі, щоби побачити, як безрадісне світло ослаблого місяця поблискує на крутежі прибою і грубо змеленому піску. На межі морської безодні спочиватиме тільки непорушна піна, збиваючись навколо мушель і кісток щезлих морських організмів, які існували колись. Уздовж порожніх берегів хвилі кидатимуть і розкочуватимуть мовчазні драглисті створіння, позбавлені свого бездіяльного життя. Згодом все піддасться темряві, оскільки нарешті змеркне навіть вигравання білого місяця на далеких хвилях. Не залишиться нічого – ні над понурим океаном, ні у його водах. І до тих останніх днів, та й після них, море буде ревіти і рватися у темряві похмурої ночі.