Александра Ріплі. Скарлетт. Відгук

Розчарування року. Всі, хто хвалить книгу, відзначають сюжет. Гідно оцінити його не можу, бо подужав тільки 2 розділи. 2 з 89-ти. Мене вбиває примітивне виконання – банальність за банальністю.

«Це був лише фізичний біль, вона витримала б. Вона не могла перенести інший біль – відкладений, затриманий, заперечений примарний біль»

Ось так буває, коли дослуховуєшся до порад, а не сам обираєш книгу. А минулого року «Звіяні вітром» були у мене в топ-3.

10 найкраща книга в моєму житті?

9 почесне місце на полиці

8 обов’язково до прочитання

7 варте уваги

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Читайте також:

→ Маргарет Мітчелл. Звіяні вітром: Скарлетт О’Гарі доводиться переживати всі труднощі Громадянської війни, голодні місяці на батьківській плантації і небезпеки періоду Реконструкції. Головне питання – хто залишиться вірним коханим і самим собі?

Стівен Хокінг. Короткі відповіді на великі питання. Відгук

Стівен Хокінг помер у мій день народження. Того ж числа і місяця народився Альберт Ейнштейн. Мені здається, я зайвий у такій компанії і більше пасую до іншої особи, яка народилася 14 березня, – Саші Грей, адже я сам займаюся порнографією, хоч і словесною. Втім, Хокінг теж нею не гребував.

«Хотів би я відкрити лапки і пригостити вас афоризмом Лапласа, але маркіз так майстерно плете макраме непролазнопідрядної прози, що дає фору Прусту»

(Тут і далі цитати з книги Стівен Хокінг. Короткі відповіді на великі питання / пер. з англ. М. Климчука. – Х. : Вівсянка, 2019. – 224 с. – ISBN 978-966-97777-2-0.)

Так, Пруст мене все ще переслідує.

У своїй останній книжці Хокінг не заглиблювався у наукові теорії (зрештою, її назва – самоочевидна). Він розповів про речі, які турбують тих, хто намагається зазирнути у майбутнє чи радше йти у ногу із сучасністю, бо провідні уми зараз саме і займаються тим, що творять майбутнє.

«На моїй пам’яті світ ніколи не був таким розхитаним, як тепер. Багато людей у соціальному й економічному плані почуваються так, ніби їх списали на берег. Вони починають дослухатися до солодких обіцянок політиків-популістів, котрі не мають досвіду державного управління і не факт, що здатні ухвалювати розумні рішення в умовах кризи»

Чому мене не дивує, що чільні мислителі сьогодення – це саме науковці? Державотворці і митці, які займали цю нішу впродовж минулих століть, зараз попсувались (pun intended). Хто був останнім письменником, який вплинув на світогляд широкого загалу? Камю, Еко? А політиків взагалі згадаєте? Митці гребуть гроші лопатою, а політики змагаються у дурощах. Залишаються науковці.

Приклад типографічної гри

Судячи з прочитаного, Хокінга цікавила доля людства не менше, ніж космос. У книзі він приділив багато уваги утворенню Всесвіту, чорним дірам, освоєнню інших планет. Однак знайшов час помізкувати про генну модифікацію, співіснування зі штучним інтелектом і можливістю порятунку людства. І все це простими, зрозумілими словами.

10 найкраща книга в моєму житті?

9 почесне місце на полиці

8 обов’язково до прочитання

7 варте уваги

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Читайте також:

→ Орсон Скотт Кард. Промовець від імені мертвих: Через три тисячі років подорожей Ендер досі переймається долею жучар. Крім того, що він охороняє лялечку їхньої королеви, тепер він хоче врятувати свинок, так би мовити, замолити свої гріхи.

→ Френк Герберт. Месія Дюни: Пол Атрейдес передбачав майбутнє, охоплене полум’ям війни, тому обрав найбезпечніший шлях – одруження на доньці імператора. Через дванадцять років він все одно опиняється у становищі, яке прагнув відвернути, але не зміг.

→ Айзек Азімов. Роботи світанку: Світи позаземців у роздумах, чи дозволити численним як сарана землянам освоювати космос: саме від Бейлі залежить, чи перекриють кисень тим, хто ще спраглий до нового, чи ні.

Донна Тарт. Щиголь. Відгук

Тео Декер – наче той недолугий містер Ріплі: займається своїми темними справами, сподіваючись, що ніхто не дізнається про його таємницю. Справді, у нього є певний хист до незаконних операцій (а як вам паралель з підробленими витворами мистецтва?), але, на відміну від персонажа Патриції Гайсміт, він втрачає контроль над ситуацією. Показовим є те, як наприкінці проблема вирішується без нього.

«Ми не можемо обрати, що ми хочемо і що не хочемо, і це тяжка, сумна правда»

І це рішення Донни Тарт не робити центрального героя усюдисущим і усемогутнім підвело риску під максимально, якщо можна так сказати, сучасним романом, який ставить перед нами ширму там, куди не може потрапити сам персонаж; змиває кордони між чорним і білим; збиває з пантелику положенням подробиць на загальному фоні.

«Не помічаючи цього, я покинув реальність і потрапив у якусь нічийну землю, де все позбавлене сенсу»

Читаючи, я не міг збагнути, нащо розписувати все, що трапилося – навіть, здавалося, дрібні, несуттєві речі. А втім, це утворює якусь поза- чи надроманову дійсність: письменники вже не просто створюють художню видумку, але перетворюють її на правдоподібну розповідь, адже життя не завжди складається тільки з карколомних пригод. Якщо Тео багато разів уживав наркотики, він стільки ж разів про це напише. Я в жодному разі не захищаю такий прийом – книга дуже товста і її довго читати.

«Тому що: якщо наші таємниці визначають нас, на відміну від обличчя, яке ми показуємо світу: тоді картина була таємницею, яка підняла мене над поверхнею життя і дозволила мені зрозуміти, ким я є»

На що я ще не звернув належної уваги при прочитанні – це рівень тієї ж таки достовірності. Крім того, що Донна Тарт чимало уваги приділила справжнім картинам і антикварним меблям, вона не забула і про літературу. Є прямі згадки літературних творів (той-таки Пруст мене переслідує, мабуть, всю осінь), а є і тонші натяки («Піднятись і вперед, гопліти!» з уст пана Барбура перегукується з фразою з короткого оповідання Кіплінґа «Сторонній» і легендарним «Піднятись, гвардійці, і вперед!» начебто герцога Веллінґтона).

10 найкраща книга в моєму житті?

9 почесне місце на полиці

8 обов’язково до прочитання

7 варте уваги

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Читайте також:

→ Джером Девід Селінджер. Ловець у житі: Голден Колфілд – невпевнений в собі інфантильний юнак, який сам не знає, чого хоче. Він постійно у сумнівах, що йому робити далі. Його думки мені зрозумілі, вчинки – ні.

→ Патриція Гайсміт. Талановитий містер Ріплі: Один з талантів Томаса Ріплі полягав у тому, що він формулював свої думки так, що мав змогу фактично маніпулювати людьми. Одного разу він використав можливість прожити чужим життям.

→ Чак Поланік. Колискова: Карл Стрітор подорожує Америкою, щоби знищити всі примірники збірки дитячих віршиків і залишитися єдиними, хто вміє використовувати закляття, сховане в цій книзі, яке змушує заснути його слухачів навіки.

Жоріс-Карл Гюїсманс. Облат. Відгук

Після багаторічних болісних роздумів Дюрталь остаточно пов’язує своє життя з релігією. Йому пропонують стати облатом в монастирі Валь-де-Сан. Облат – це не чернець, але він сповідує ледь не чернече життя, хоча й має деяку свободу. На жаль, одночасно у Франції починаються утиски чернецтва…

Я помітив два цікаві збіги з книгами, які читав/слухав цієї ж осені. По-перше, про справу Дрейфуса багато було написано у циклі «В пошуках утраченого часу» Марселя Пруста. Там хоч і не згадувалося жодного разу, як вона вплинула на монастирі, але країна та ж і доба та ж, і теж наголос на достеменність подій, тому обидва автори не могли залишитися осторонь такого важливого процесу.

По-друге, я звернув увагу на слово «доксологія». Це молитва, яка прославляє Бога. Це слово було в «Таємному саді» Френсіс Бернет, де наприкінці вона все звернула до релігії. Той момент виглядав дивним і штучним. А у Гюїсманса його використання виглядає природним.

Твори про Дюрталя пронизані одним мотивом і водночас дуже різні. То він погрузає у містицизм, то шукає себе, то оспівує Шартрський собор. «Облат» – це зовсім інша книга, вона насичена стількома подіями, як жодна попередня. Тут Дюрталь нарешті знаходить спокій, але від цього удар стає ще сильніший. І, до речі, є багато книг, коли герої позбавляються всього, що в них є, – але в матеріальному сенсі. А чи не набагато гірше, коли позбуваєшся всього в духовному сенсі?

10 найкраща книга в моєму житті?

9 почесне місце на полиці

8 обов’язково до прочитання

7 варте уваги

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Читайте також:

→ Жоріс-Карл Гюїсманс. На шляху: Сенс всього роману – знайти себе, пізнати себе як зсередини, так і зовні. Коли Дюрталь повертає вбік, Гюїсманс неодмінно направляє його у вірне русло необхідними рядками з житія святих, мучеників чи блаженних.

→ Жоріс-Карл Гюїсманс. Собор: Продовження попередньої книги. Дюрталь прагне зближення з Богородицею, якій присвячений Шартрський собор, але досі пручається, коли доводиться робити вибір на користь життя в духовній гармонії.

→ Жоріс-Карл Гюїсманс. На причалі: Жак Мерль і його дружина Луїза їдуть з Парижа. Гюїсманс тверезими очима Жака зруйнував всі романтичні стереотипи щодо краси села і природи. Але не треба розчаровуватись в романі, якщо сам роман – про розчарування.