Поетичні переклади

• Ден Булл «Епічний реп про "Цивілізацію"» ↴

в оригіналі «CIVILIZATION EPIC RAP»

Інтро

Ми вчились гуртуватись й здобувати,

Руки потискати,

Говорити і писати –

Неймовірна перевага,

Щоб співпрацювати.

Проте планети дикий норов

Й зміни кліматичних норм –

Чи це дано нам подолати?

1 куплет

Сотні миль

Попри штиль чи проти хвиль

Плили зорі вслід човни

Варязькі. Вітре, вій!

Нас гнала нагло ціль –

Знайти незнаний край, а звідти

Тубільців – вбити,

Стерти пам’ять дітям, підкорити,

А в дар – рабам у рай вхід:

Попри вись добра,

Обеліск чи храм

Зводьте вище на славу владарям

І тим ділам, в котрих, вбачивши блиск,

В час злетів і криз

Простий народ не втратив ще хист

Знаходити зміст.

Попіл суспільств

Стає родючим ґрунтом для інших культур,

Згорають ті, що несуть

Іскру ясну,

Вночі їх зметуть,

Зоря зійде і світ змінить,

Освічуючи вже нові обличчя на тлі війн.

Над людством висне лють тих держав,

Де кожен грішник дрижав,

Літопис – це

Список різанин у церков,

Чорнила ж – це кров.

Сенґоку джідай:

Те гідне життя,

Котре воїн склав заради звитяг.

2 куплет

Горить обрій – це на світ зайнялось.

Новий день вже настав –

Впорядкуймо ж хаос!

Хутко куйте залізо

На ковадлі в дзвінку збро-ю

І рушайте супроти ворога щільним стро-єм.

Коваль – це чарівник, що

Дарує нам вищість,

Аж свище недругів

Кров, і їх поглина вічність.

Що засоби кращі,

То втриматись цілими важче,

Хоч як не гляди в шолом,

Очей не побачиш,

Жалість тим паче!

Застигне смертний біль на ли-цях,

Істинний же ли-цар

Ітиме до кінця, на схід, де місця святі,

Доводячи Христу довічну вірність через

Хрестовий похід,

Іновірці – в вогні.

З-під попелу постане вже новий вік,

Ллє час чорнила, розпочавши вже новий лік.

3 куплет

Обличчя ще брудні, одначе є шанс:

Надійде чистий розум,

Вся надія на Ренесанс.

Мечі склали в піхви і рій слів

Німий дзвенить взамін клинків:

Пера, мапи, спів.

Бог під мікроскопом,

Зрівняний з предметом, –

Спокушає, як Ісуса

В пустці, науковий метод.

Розглядають так сумлінно,

Наче він – лише людина.

Непокоїть більш Небесного Царства

Просте небесне тіло.

Сам деміург чи вищі сили –

Хто це все створив?

Звідати кортить, хто у природи справжні автори.

Алюр коня посіяв

Війну й зерня насилля,

Наука – непростима,

Виснують благочестиві.

Нащо нам прогрес,

Втілений у блиску лез?

Багряні ріки там, звідкіль чекали ми чудес.

За моря він розніс

Мільйон моровиць.

Це недогляд чи все ж таки доля й загарбників міць?

До цих таємниць, залишених скрізь,

Мабуть, ключ уже втрачено.

Він в історії пощез:

Їй все одно, це талан чи ні.

4 куплет

Підкорені моря,

Гори й поля,

Зорані в гірку годину ряд у ряд

Для немовлят!

Цей світ казковий – здобич

В кігтях, котрі гострить прогрес.

І людство довело:

З нас рине пітьма без меж.

Авжеж!

Час вкотре зачудуватись:

Ми – продукт цивілізацій,

Що дали нам поштовх до індустріалізації.

Зведені внівець

Ідеї давнини, тож нехай їм грець!

Новіша філософська школа є!

Вдушімо ж світ вугільним димом і вогнем

З криками «Еврика!».

Ледь не повік нескінченну енергію

Дасть нам електрика.

Едісон,

Морзе і Тесла,

Вчені з портретів

Винайшли все те, що нам конче треба:

Кінематограф, камера, телебачення й телефон

Ширять сигнал і встановлюють тон,

Що свою ціну має,

Бо продати знання – віковий закон.

Війни мало нам:

Кулемет не замовка й все смалить.

Хоч техніка – брикливий звір,

Її ми осідлали.

Впустив коня драгун,

Лізти не бажав під танк скакун.

Альянси й Осі

Вічний завели на двох двигун.

Де вакуум влади настає, там наддержави створять,

На всіх розділять хліб,

Забраний із рук жертв голодоморів.

Пропаганда – то є торжество

І крах свободи слова,

Бо диктатори такі, що й на язик

Скують окови,

Стративши радо страдних,

А справжні втрати – тільки старт,

Одначе план останніх повстанців –

Ніколи не здаватись!

Сили докласти, врахувавши

Згубний ефект паніки

Або ж наочність квантової механіки.

У Ейнштейна, коли є шанс, то слід питати,

Як нам опанувати

Й, головніш, звідки взяти потрібний так

Цей мирний атом.

І попри вади,

Фізики, наївні, ладні

Відшукати спосіб, щоби

Потім потайки природу

Стерти в кратер.

Ми є віль-ні собі ж я-му копати –

Це фатум пихатих,

Доля в руках у влади.

Та завжди буде спротив,

Бо є воля народу:

Годі чавити свободу,

Людство-бо годне

Досягати нових висот.

Аутро

Ген за небом

Є усе-бо,

Що тільки треба,

В космосі, либонь.

Я до вас звертаюсь,

Володарі Землі,

Ви маєте вести

Рішучих світу, хто все ж зміг

Згуртуватись й здобувати,

Руки потискати,

І тепер, як колись,

Гуртом проблеми всі здолати.

Ден Булл, доґлбе

• Девід Томас Мартінес «Чоловіча вправність» ↴

в оригіналі «The Mechanics of Men»

Я хоч і чоловік, але мені завжди бракувало хисту до інструментів.

               Гайкові ключі, викрутки і лопати –

з ними я так і не знайшов спільної мови. На корабельні

я працював сам, у темряві, глибоко у

               трюмах фрегатів. Два місяці

я під’єднував зелений рукав різака до кисневого балона, а червоний

шланг тягнув через перегородки до газу. Латунний інструмент

               сичав, наче страус,

прогризаючи метал. Того дня полум’я прорізáло

незнімні швартовні пристрої; петлі падали, мов яскраві апельсини;

               я лущив іржаву шкірку металу. Я знав,

що це – завдання для вишколу, завдання для незграб,

новачків, що гралися інструментами, уявляючи, мов латунні різаки –

               це тромбони, а мартини в бухті – це роззяви-обідальники

за столиками. Коли мій батько був малим, дідусь саджав його

і решту своїх дітей у машину, і відвозив у центр,

               щоб він сам міг напитися, а моя

бабуся – вдати, ніби він не п’є знову. Коли я був малим,

то любив спостерігати, як мій батько копає; та спершу він розтирав

               землю долонями і прокручував лопату. Зростаючи, я намагався

уникати роботи, навіть коли він давав гроші. І його я теж уникав.

Я ніколи не розумів, як йому вдавалося обходити всі ці газони. Для нього

               життя було роботою. Для нього все було складним. Для мене

все було просто. Він переслідував мою матір ще довго після розлучення.

Він так і не втямив, що вона не дерен, щоб її вкладати, і не зрошувач, щоби

               сполучати з ПВХ-трубою в двадцяти сантиметрах під землею.

Що вагітність у п’ятнадцять – це зарано. Нам обом бракує

хисту до інструментів, і все ж ми пишаємося тим, як їх прилаштовуємо.

               Прокинувшись, я тремчу і плачу в порожньому ліжку,

а полуденне світло перетинає порожню пляшку вина поруч із

навіть порожнішим келихом… або перевертаюся і намагаюся згадати ім’я цієї жінки,

               і мені не вдається – це вже класика, просто казати про це –

нетактовно – і відчуваю сталість. Відчувати сталість означає відчувати дух вправності, відчувати кохання

чи бодай пограти один вечір стразами, вдавати, що вона ніколи мене не покине,

               як я ледь не покинув цей світ, коли перерізав зелений шланг,

на самоті, і тремтів того дня на палубі есмінця, вдивляючись у

зелену воду, і питав себе, що напишуть на моїй могилі:

               «Цього невправного чоловіка вбив кисень».

Тоді, за мить до смерті, я просив лише про свої легені. Я не жалкував,

що повернувся додому і заснув на батьковому дивані. І того літа я повернувся

               до кожної жінки з мого минулого і переспав

з ними усіма, намагаючись розпалити нашу хіть. Я про те не жалкую – я пив вино

і кохався, писав вірші і кохався, хотів залишитися

               і все одно йшов. Я не жалкую, що повертався

із Саїдом і Співак, із Вейль і Августином, не жалкую, що сказав батьку:

«Усі гріхи – це спроба заповнити порожнечу», – не жалкую, що відремонтував дідів

               будинок, тримаючи Гопкінса в голові

і зриваючи лопатою смолу і шифер зі старого даху.

І я не тримаю зла, що програв брату титул улюбленого сина,

               такий собі Ісав навиворіт. Не жалкую, коли кажу,

що того літа я вже був по суті більшим і кращим чоловіком,

ніж мій батько, тому що розумів більше. Мені було все одно, що він

               був прихильнішим до мого молодшого брата, бо той розумів менше,

ніж він. Я потурав братовому способу життя – він катався на ковзанах

у парку і курив траву, поки я навчався і забивав голову за нас усіх.

               Того літа я був таким клоуном за нас усіх;

того літа я навіть не спробував повернути бодай частку його любові.

• Міна Лой «Пологи» ↴

в оригіналі «Parturition»

Я – центральна точка

Кола болю

Що виходить за свої межі у всі боки

Мене не займають

Справи бляклого сонця

В моєму перенасиченому всесвіті агонії

Звідки немає рятунку

На нескінченно тягучих здриганнях

Або у звуженні

До крихітного ядра буття

Помісти подразнення            зовні

Воно                                     всередині

                                           Всередині

Воно зовні

Чутлива зона

Тотожна            протяжності

Потуг

Я – хибна кількість

У гармонії фізіологічної потенційності

З якою

Здобуваючи самовладання

З часом

Я маю стати суголосною

Біль не сильніший за супротивну силу

Біль нагадує про себе

Зусилля – однакові

Відчинене вікно повниться голосом

Модний портретист

Злітає по східцях до квартири жінки

І співає

        «Всі дівчата – просторіки

         Всі – як на підбір

         Й ті що з хвилястим волоссям

         Й ті…»

На задвірку думок яким я дозволяю кристалізацію

Зачаття                       Грубе

Чому?

         Безвідповідальність чоловіка

Залишає жінці її непереможну Поступливість.

Він злітає по східцях

Я видираюся на викривлену гору агонії

Так вийшло що вичерпавши контроль

Я досягаю вершини

І поступово влягаюсь у передчутті

Спокою

Який так і не наступає.

Оскільки зростає інша гора

Яку          підбурювана неминучим

Я мушу подолати

Подолавши себе саму

Щось у маренні нічних годин

Спантеличує і водночас посилює чутливість

Розмиває просторові контури

І так сприяє невловності окресленого

Що белькотіння розп’ятого дикого звіра

Долинає з такої далечі

А піна на напружених м’язах губ

Не є частиною мене самої

Відбувається кульмінація чутливості

Коли біль перевершуючи себе

Стає екзотикою

А его вдається об’єднати позитивний і негативний  полюси відчуття

Сполучивши протилежні й супротивні сили

У хтивому одкровенні

Розслаблення

Заперечення мене як цілого

          Вакуумна інтерлюдія

Я мала б вивільнити життя

Даючи життя

Для свідомості у стані кризи          що женеться

Крізь підсвідомі поклади еволюційних процесів

Хіба я не

Розглянула

Деінде

Мертву білу лускату міль

Яка відкладає яйця?

Момент

Будучи усвідомленням

Може

Підживлений космічною ініціацією

Запропонувати задовільне вибачення

За об’єктивне

Нагромадження діяльності

Життя

ЖИТТЯ

Стрибок із природою

У сутність

Непередбаченого Материнства

До мого стегна

Жорсткий від мізерного руху

Ледь відчутний

Хвилеподібний поступ

Тепло           волога

Порух щойно створеного життя

Що впорскує у мене

Вміст всесвіту

Мати я є

Тотожна

Безмежному Материнству

    Неподільна

    Різко

    Мене поглинає

    Всередину

Було-є-завжди-буде

Космічної репродуктивності

З підсвідомості зринає

Образ кішки

Зі сліпими кошенятами

Поміж її лап

Той самий хвилеподібний порух життя

Я і є ця кішка

З підсвідомості зринає

Образ тваринячої тушки

Покритої падальними мухами

– По-епікурейськи –

І крізь комах

Лине та сама хвиля живого

Смерть

Життя

Я пізнаю

Все про

     Хід розгортання

Наступного ранку

Кожна звичайна жінка

Іде навшпиньках червоною купою килима

Проводить пошепки службу

Кожна звичайна жінка

Носить німб

Сміховинний німбик

До чого вона по-величному сліпа

Колись я почула у церкві

– Чоловік і жінка Господь створив їх –

                                               Слава Богу.

• Саймон Ермітедж «Дякуємо за очікування» ↴

в оригіналі «Thank You For Waiting»

Запрошуємо до виходу на посадку у літак

наразі тільки пасажирів першого класу.

Дякуємо за очікування. Починається посадка

для членів Ексклюзивної, Недосяжної, Привілейованої й Верховної категорій,

членів Потрійної, Подвійної й Одинарної Платинових груп,

власників Золотої і Срібної карток,

і учасників Перлового і Коралового клубів.

Водночас починається посадка і для військових в одностроях.

Дякуємо за очікування.

Членів Бронзового Альянсу і пасажирів, які беруть участь

у нашій Програмі Лояльності Рідкоземельних Елементів,

запрошуємо підійти до голови черги і дякуємо за очікування.

Дякуємо за очікування. На посадку запрошуються

Акредитовані Вродливі Люди, плюс усі джентльмени з примірником

свіжого випуску журналу «Цінувальник сигар», плюс підписники

наших розсилок Червоний Діамант, Чорний Опал або Синій Гранат.

Також запрошуємо членів Сапфірового, Рубінового і Смарагдового

рангів, а також членів Аметистового, Оніксового, Обсидіанового, Гагатового,

Топазового і Кварцового рангів. Водночас починається посадка

для клієнтів Пріоритетної Смуги, клієнтів Швидкого Шляху,

клієнтів класу Обрана Еліта, клієнтів Преференційного Доступу і клієнтів класу Перші Серед Рівних.

Прохання до тих, хто подорожує з шиком,

пред’явити оригінал квитанції на суму від десяти тисяч доларів

на дизайнерський одяг або одяг, пошитий на замовлення, і пройти на посадку;

також запрошуємо до виходу на посадку пасажирів

з ювелірними виробами (включно з годинниками), роздрібна ціна яких

перевищує середню річну зарплату

викладача ВНЗ на середині кар’єрного шляху.

Також запрошуємо користувачів бездротових гарнітур,

які голосно розповідають про щойно укладені угоди з продажу акцій,

придбання нерухомості й агресивні поглинання,

плюс керівників хедж-фондів із перевіреною репутацією

руйнівників амбіцій малого і середнього масштабів.

Пасажири класів Суглинок, Крейда, Мергель і Глина

також можуть проходити на посадку. Перед посадкою на літак

нагадуємо клієнтам, які придбали наші пакети «Гідність» і «Ранкова орхідея»,

про необхідність забрати свої нейлонові спортивки із зони санітарної обробки.

Дякуємо за очікування.

На посадку запрошуються пересічні пасажири,

пасажири, яким бракує підприємницького хисту

або справжнього лідерського потенціалу,

малоцікаві люди або нецікаві взагалі,

особи, які, будучи людьми, працюють у чистий фінансовий збиток.

Тим, хто має квитки в зонах Іржа, Мульча, Картон,

Калюжа і Пісок, радимо вже починати збирати

свої серветки і крихти перед тим, як пройти на посадку.

До уваги пасажирів, які частково або цілком покладаються на соцзабезпечення

або прояви доброти: будь ласка, пройдіть до карантинної каси

і закомпостуйте свої купони на політ.

Піт, Пил, Повсть, Лупа, Фекалії, Полова, Рештки,

Попіл, Гній, Відстій, Шлак, Скалка і Кіптява:

ви всі теж можете проходити на посадку.

• Мюріель Рукайзер «Швидкість темряви» ↴

в оригіналі «The Speed of Darkness»

I

Якщо зневажаєш клітор – зневажаєш і пеніс

Якщо зневажаєш пеніс – зневажаєш і пизду

Якщо зневажаєш пизду – зневажаєш життя дитини.

Воскресальна музика,        тиша        і прибій.

II

Запала мовчанка

Слухаєш усім тілом

І з кожною краплею крові

Охоплює тишею

Але ця сама тиша заступає слова

Зі швидкістю темряви.

III

Спокій серед війни, озеро.

Непорушні ялини.

Мерехтіння над водою.

Лиця, голоси.        Ти – далеко.

Дерево, яке здригається.

Я – дерево, яке все здригається і здригається.

IV

Уже розвіявся туман

Уже розвиднилося після злив

ясніє небо

і гамір міста, піднятого у світло дня

я пригадую, що будівлі – це простір

між стінами, щоби простір був придатний для життя

цю кімнату я бачу як простір

цю склянку – як простір

чиї скляні межі

дають мені пригостити тебе напоєм і дати волю випити

де твоя рука, моя рука – це космічний простір

який вміщає небеса і сузір’я

твоє обличчя

несе обсяги повітря

я знаю, що я – космос

мої слова – повітря.

V

Посеред        посеред

чоловік : діє        досягає

жінка : вивертом        розум заблуканий

нестійкі орбіти, зелені спроби,        ігри зірок

форма тіла, яке висловлює свій доказ

VI

Я дивлюся на справжнє

вразливе        заплутане        оголене

віддане сьогоденню усього дорогого мені

світ його історії, що привела до цієї миті.

VII

Життя-сповіщувач.

Я запевняю

є багато способів народити.

Я, бутафорна мати

обіцяю

є багато способів народитися.

Всі вони проявляються

по-своєму вишукано.

VIII

Сьогодні вночі, зустрівшись

краї землі зливаються з палкими зірками.

Ці сини,        ці сини

вогнями падають в Азію.

IX

Навідується час.

Кажи-но.        Кажи-но.

Всесвіт складається з історій,

а не з атомів.

X

Лежиш

палаєш поряд

чарівно ти підводиш погляд…

твоє задумане обличчя…

еротичне тіло, що проймає

усіма своїми кольорами і полум’ям…

твоє еротичне обличчя

налите кольором і полум’яніє…

не забарвлене тіло-й-обличчя

а повне тепер,

кольори        полум’я        світ, що задумався і проймає.

XI

Повз місто тече річка.

Вода спливає до завтра

і творить своїх дітей        я чую їхні ненароджені голоси

я складаю словник свого мовчання.

XII

Ширококостий чоловік молодий і з мого сну

Силкується витиснути з горла живого птаха.

Я – це він – це так?        Я сплю?

Я – це птах – це так?        Я – горло?

Птах із кривим дзьобом.

Він може перерізати будь-що, цей горловий птах.

Повільно піднесений.        Криві леза, недовгі.

Вилізає птах        вологий        народжуваний

Заспівує.

XIII

Моя ніч у безсонні

витріщаюся на великий, необроблений діамант

мідний дах навпроти

думаю про поета

ще не народженого у цій темряві

який буде горлом цих годин.

Ні.        Тих годин.

Хто говоритиме в цей час,

якщо не я,

якщо не ти?

• Том Слей «Молодь» ↴

в оригіналі «Youth»

Огорнені солодкими смоляними пахощами, повсякчас

видовжуються тіні алепських сосен. Двоє ідентичних

близнюків ганяються один за одним серед тіней,

і той, що на десять хвилин старший, горлає:

«Я тебе вб’ю», – а молодший,

сміючись: «Не зможеш, ти не зможеш мене вбити!»

День у день пообідній мінометний вогонь

роздлубує барикади, і хлопці до цього

настільки звикли, що вже не переривають ігор.

Якби їх не було тут, переді мною, мені було би

складно їх уявити, – так само, як іноді

складно уявити власного брата-близнюка.

Я мав би писати репортаж

про солдатів і те, до чого вони вдаються, аби відганяти

страх, але в голову лізе тільки те,

як Тім женеться за мною або я – за ним,

і ми горлаємо: «Я тебе вб’ю», – точнісінько,

як ці брати, такі живі у своїх тілах,

точнісінько, як Тім – такий живий, але лише до часу:

хто помре першим – я чи він?

Однак я приїхав сюди писати репортаж про солдатів

і те, як вони безупинно стережуться смерті

і вміють битися і вмирати, не божеволіючи…

хлопці присідають роздивитися мурашок, що повзуть

заглибинами потрісканої кори, вистукуючи своїми

метушливими антенами по дереву тут і там, і це нагадує мені

солдата на тому боці казарми, котрий сидить,

замкнувшись у собі, і прислухається до нервів,

а його очі тим часом вглядаються у щось невидиме для мене…

коли Ахіллесова безсмертна мати принесла

своєму скорботному сину його обладунки,

знаючи, що він невдовзі помре, і берегла

рани його мертвого друга Патрокла від червів, вона,

богиня, знала, що їй не буде дозволено

вберегти від тих самих червів тіло власного сина.

Я розумію, що я йому не батько, а він мені не син,

але на вигляд він такий молодий, достатньо, аби бути

мені сином, – сидить на койці, стережеться смерті,

намагається битися і вмирати, не божеволіючи, він

бере до рук гвинтівку, розбирає її –

ствольна коробка, пружина, затворна рама з поршнем –

протираючи ганчіркою і мастилом,

вичищаючи вдруге за годину,

а тим часом, пробиваючись крізь сосни, тіні

покривають його, і хлопчиків, і Тіма,

і мене неметафоричною, реальною пітьмою,

в якій я мав би писати репортаж.

• Воллес Стівенс «Уявлення про порядок у Кі-Вест» ↴

в оригіналі «The Idea of Order at Key West»

Вона переспівала геній моря.

Вода ні в думку, ні в звук не обернеться,

Як абсолютне тіло, що тріпоче

Зборками рукавів; одначе плин

Води імітував, і все ревів

Невтомно, і викликав невтомний рев,

Що був чужим, а втім, ми розуміли,

Нелюдським, – рев живого океану.

Це море машкарою не було.

Вона – тим паче. Пісня і вода

У мішанину звуків не злилися,

Хай вона співала тільки те, що чула,

Адже співала те, що диктували.

Можливо, в її фразах й вирували

Розбурхана вода й хрипучий вітер,

Та все ж не море, а її, ми чули.

Адже вона творила власну пісню.

Вуаль і трагедійні жести моря

Були лиш фоном для її пісень.

Чий це дух? – ми запитали, хоч і знали:

Це саме той, що ми шукали, й знали:

Цього питання варті її пісні.

Якби це був лиш чорний голос моря,

Забарвлений безкрайнім валом хвиль;

Чи дальній голос неба й хмари, голос

Підводних рифів за мурами вод,

Бодай і виразний, був би він повітрям,

Його ядушним мовленням, чи звуком,

Повторюваним протягом вічного літа, –

Лиш звуком. Та не просто звук то був,

Не просто голос – чи її, чи наш –

Між безцільних сплесків води й вітру,

Між бронзових тіней, навалених

На вищі виднокраї, між величчя

Небес і моря.

                        Саме її голос

Заточував небесну грань. Вона

Зміряла до секунд самотність неба.

Вона – єдиний винахідник світу,

Що чув її. Й, коли вона співала,

То море підміняло власну сутність

На сутність її пісні, бо це вона

Була творчинею. Ми споглядали

Її ходу там самотою й врешті

Збагнули: це був єдиний світ для неї –

Світ її пісні й створеного співом.

Рамоне Фернандес, розкажи, будь ласка,

Чому, коли спів стихнув й ми обернулись

Лицем до міста, тож, чому скляні

Вогні човнів, заякорених ген,

Під ніч, гойдаючись над бризками,

Здолали ніч і розділили море

Вогненними щоглами на сегменти,

Впорядкувавши і завороживши ніч.

Ах! Жага до ладу, мій блідий Рамоне,

Жага творця впорядкувати слова –

Слова про море чи запашні портали,

Оздоблені померхлими зірками,

Слова про нас самих й наше коріння –

В примарніших кордонах і лункіше.

• Маріанна Мур «Поезія» ↴

в оригіналі «Poetry»

Я теж її не люблю.

        Втім, читаючи її з думкою про цілковите презирство до неї, вре-

        шті, знаходиш в ній місце для щирого.

• Метью Вімберлі «Славнозвісні барви місцевих заграв» ↴

в оригіналі «The Celebrated Colors of the Local Sunsets»

День здається таким само облущеним,

як і стерті літери з

напівпорожнього балончика аерозольної фарби

десять років тому на цегляній стіні

покинутої крамниці з вивіскою

«САДЕР КОРМИ ТОВАРИ», де ми раніше

каталися на скейтбордах і перебирали

всі злочини, за які нас

могла покарати поліція

через те, що ми бідні – і підлітки –

через те, що ми в облягаючих джинсах

і відростили волосся,

як у дівчат, та ледь не через будь-що –

принаймні так нам тоді здавалося.

Не можу згадувати дім,

не повертаючись до минулого

і до найневловимішого проблиску

обурення. Але це не суттєво.

Сьогодні я перечитую Мілоша

і, приклавши до сторінок ручку,

я залишаю нотатки на полях.

В 1987-му в Берклі

він займається тим самим і розмірковує

над фіналом своїх країн, їх

«посмертним існуванням». Як і він,

я знаю одне місце,

до якого мені не повернутися, і, не

надто напружуючи уяву, можу змалювати,

як все кришиться на друзки, так

чи інак. Коли уявляю,

як це може статися, то

виходить таке: я закарбовую в пам’яті

голоси птахів і дикі

рослини, котрі розмиває плямами

на дальньому краї мого подвір’я,

а їхні латинські назви плутаються

у мене в роті. Хіба я

вам цього ще не показував?

За містом – сутінки

і віддалена чорнота

сосен, криваво-червоне небо,

витворене уявою для цієї сторінки. Те, про що я промовчав,

не було чимось дивовижним –

синець, що розчинився на поверхні,

а рани поховані,

як зимуючі оси,

котрі під снігом

планують резонансні убивства. Тож, погляньмо,

чи зможу я навести на це фокус,

як той прогульник, котрий ловить ґав на уроці,

але раптом має що сказати –

єдина мета, відома мені до краю.

Одного разу я подякував батьку

за дар цього життя,

але він не почув.

Це було за два роки до його смерті

і він був накачаний

ясними знеболювальними,

що призначили в лікарні, щоб йому

було легше після операції.

Це було найщиріше,

що я йому будь-коли казав. Я стояв

над ним біля лікарняного ліжка

і окреслював контури його тіла

під сорочкою – кістки ключиць і таза,

його живіт, його пеніс і яйця,

перераховував чорні зірочки,

надруковані на бавовні, і слухав,

як він дихає з відкритим

ротом, саме так, крізь отвір

до вулика, що розростався у нього в грудях.

Він не чув, та зрештою й не міг почути.

У ті роки я з ним майже не розмовляв,

а тепер і години не минає,

щоб я його не слухав, тепер, коли

всі його слова – завжди

останні, кожне слово – останнє. От

Мілош похований у Кракові,

а мій батько відійшов

до вічності попелом, а я

впевнений, що те, що не може лишатися,

лишається – гортензія дуболиста,

звіробій густий,

золотушник зморшкуватий

• Шейн МакКрей «Поспіхом зібраний янгол падає на початку світу» ↴

в оригіналі «The Hastily Assembled Angel Falls at the Beginning of the World»

От тільки більшість з цього це були не хмари     усе що там

Було це хмари     поспіхом зібраний янгол

Перш ніж він дізнався слово     «хмари» було останнім словом

Яке він вихопив із вигуків інших янголів коли

Ті штовхнули його     хоча він вже коли він впав

Задалеко щоб чути їх він     побачив як їхні губи розтягу-

ються у словах що не були «хмари»     і коли він це побачив

Подумав «Це     щось але це не хмари ці     вигуки

Після того як я впав задалеко щоб чути їх невже

Вони не розуміють     я впав задалеко щоб чути їх тепер

Чи ми вже більше не разом» перш ніж

Він дізнався слово     у ті кілька хвилин поки ін-

ші янголи збирали його     він називав

Те що бачив словами які пасували побаченому

Нічого не було «Небесним» дещо було

«Океаном» і «дірою» і «мавпячим яблуком» він

Перш ніж інші янголи штовхнули його     почав

Поєднувати слова     але ніхто

Не називав побачене ним так як називав це він

І для всіх інших янголів його називання

Було просто шумом вони кричали     коли штовхали його «Це

Все хмари»     яка може бути різниця     для янгола

Збудованого стежити за Землею     з поверхні

Цієї Землі     що є або не є правдою на Небесах

Вони штовхнули його тоді     вони подивилися а тоді вони закричали

Навздогін фігурі що зникала все

Що вони раптом згадали     вони забули

Сказати йому     поки збива-

ли його докупи коли збили його

Докупи а позаду них     але вище

Позаду рожевувате світло яке було або не бу-

ло Богом пульсувало     наче серце одного зі створінь

Котрого Бог поки що не створив хоча янголи

Бачили як створіння прибували хвилями

Тоді покривали Землю     янголи вже

Бачили їх     і не хотіли щоб їх призначили

Жити з ними     а тому проголосували

Збудувати свого власного янгола але вони не питали

Спершу дозволу натомість вони збудували його швид-

ко     і коли Гавриїл запитав Бога     чи можна

Натомість відправити на Землю цього нового янгола

Чистий     погляд для чистого світу інші янголи

Штовхнули його цього поспіхом зібраного янгола

З хмари і Небес     він     поспіхом

Зібраний янгол бачив     далі ніж

Інші янголи проте він не міг зрозу-

міти побачене так само добре     як могли б

Інші янголи     і падаючи він побачив як їхні губи розтягу-

ються у словах він побачив як світло позаду них     пульсує

І падаючи він дивився як хмари стають

Абстрактними     як і будь-який інший янгол дивився б

Із Небес як вимирає біологічний вид

Навіть коли земля з’явилася з-за хвиль під ним

• Еріка Майтнер «Парк Де Сото» ↴

в оригіналі «De Soto Park»

«Що якби місяць був есенцією хініну»

Френк Стенфорд

щоденний антидот від численних недуг моя бабуся пила

тонік у жовтих пляшках – щось стосувалося її невгамовних ніг

вночі чи це було вранці у Флориді може після страви дня

що насправді було по обіді зважаючи на те пекуче сонце на Бульварі

вздовж океану а тоді на Береговому де знаки попереджали човни пропелери

про ламантинів адже якесь створіння на межі зникнення, якесь створіння стікає кров’ю –

чи це стосувалося дівчат за якими гналися російські солдати

адже це завжди був хтось під час війни або після неї але ніхто

не уточнював що то була за війна: історія без кінця в якій усі вони прибули до Америки

грати в карти і ростити дітей – моя бабуся, бачили б ви її

за покером у її тюрбані, у північному Маямі так спекотно в будь-яку пору зокрема у грудні

але ніхто не зважав – ні старі, ні діти, ні онуки

адже вологість була нашою територією: вологість і нічне плавання,

наші слизькі підліткові тіла наче дельфіни поки нас не виганяли охоронці на гольф-карах,

хоча басейн під кондо був просто блискучий – навіть накритий і замкнений –

підсвічений підводними куполами що всівають поверхню як осяйні місяці

навіть коли була пітьма на Атлантичному далі по кварталу де ми рятувалися

ухиляючись від португальських корабликів на березі й страшенно тремтячи в темних руках одне одного

а тоді стрибали через паркани із сітки або перебігали металеві розвідні мости серед ночі

до квітучих ліфтів а чиясь чужа бабуся волала:

я думала ви мертві, я думала ви в канаві, але виявилося що це не канава:

ми сп’яніли від незнайомців котрі не були незнайомцями: ми були того самого племені

уцілілих, країни мрій щодня в цьому штаті океану і апельсинів і вкритих татуюваннями

пенсіонерів що спілкуються на їдиш – то й що, що уночі ми були невгамовними і надміру коханими

і чекали тільки звуки стільців що шкрябають по лінолеуму: серветка, тачка,

лопати, табори, карти, моя бабуся котра питає чи хочу я чогось

поїсти і я була така що завжди казала так – немає вибору – тому що в цих краях

нікому насправді не загрожує небезпека і ніхто ніколи не наїдається.

• Пауль Целан «Фуга смерті» ↴

в оригіналі «Todesfuge»

Чорне молоко світанку ми п’ємо його ввечері

ми п’ємо його вдень і уранці ми п’ємо його уночі

ми п’ємо і п’ємо

ми риєм могилу в повітрі там лежати не буде нам тісно

У будинку живе чоловік котрий із гадюками грає котрий пише

котрий пише коли на Німеччину спускаються сутінки твоя золотава коса Маргарито

він пише це й виходить надвір і зорі блищать він свистить підкликаючи своїх псів

він свистить підганяючи своїх жидів хай риють могилу в землі

він наказує нам ну ж бо зіграйте що-небудь до танцю

Чорне молоко світанку ми п’ємо тебе уночі

ми п’ємо тебе вранці й удень ми п’ємо тебе ввечері

ми п’ємо і п’ємо

У будинку живе чоловік котрий із гадюками грає котрий пише

котрий пише коли на Німеччину спускаються сутінки твоя золотава коса Маргарито

Твоя попеляста коса Суламіто ми риєм могилу в повітрі там лежати не буде нам тісно

Він кричить цим вкопуйтесь глибше у ґрунт а тим співайте і грайте

він хапає кайданки з-за пояса він розмахує ними у нього блакитні очі

ви встромляйте глибше лопати а ви продовжуйте грати до танцю

Чорне молоко світанку ми п’ємо тебе уночі

ми п’ємо тебе вдень і уранці ми п’ємо тебе ввечері

ми п’ємо і п’ємо

у будинку живе чоловік твоя золотава коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіто він із гадюками грає

Він кричить солодше оспівуйте смерть смерть це майстер з Німеччини

він кричить скрипалі беріть нижче тоді підносьтеся димом в повітря

тоді могилу знайдіть серед хмар там лежати не буде нам тісно

Чорне молоко світанку ми п’ємо тебе уночі

ми п’ємо тебе вдень смерть це майстер з Німеччини

ми п’ємо тебе ввечері й уранці ми п’ємо і п’ємо

смерть це майстер з Німеччини у неї блакитне око

вона влучає у тебе свинцевою кулею вона влучає точно

у будинку живе чоловік твоя золотава коса Маргарито

він нацьковує на нас своїх псів він дарує нам могилу в повітрі

він із гадюками грає і марить смерть це майстер з Німеччини

твоя золотава коса Маргарито

твоя попеляста коса Суламіто

• Біллі Коллінс «Ностальгія» ↴

в оригіналі «Nostalgia»

Пригадуєш 1340-і? Ми йшли у танок, що звався «катапульта».

Ти завжди носив коричневе – наймодніший колір десятиліття,

а я був убраний в одну з тих популярних накидок,

тих, що з вишитими єдинорогами і плодами гранатів.

Пополудні всі робили перерву на пиво і цибулю,

а ввечері ми розважалися грою під назвою «знайди корову».

Усе тоді писалося від руки, не те що зараз.

Куди поділося літо 1572-го? Всі шаленіли від

парчі й сонетних марафонів. Ми вбиралися у кольори

баронів-суперників і долали одне одного у холодних приміщеннях із каменю.

У танцювальній залі ми всі повторювали рух «зусилля»,

поки твоя сестра вправлялася у «дафні» сама у своєму покої.

Для нашого сленгу ми запозичували жаргонні слівця у коновалів.

А тепер мова здається прозорою, наче грубо зламаний код.

Вже не повернеш 1790-і. Дитинство – ото була штука.

Народ прогулювався до самих вершин пагорбів

і мовчки записував побачене в щоденники.

Комірці ми мали високі, а капелюхи – надзвичайно м’які.

Ми дивували одне одного абетками, складеними з гілочок.

Це був чудовий час для життя чи навіть для смерті.

Я тепло згадую період між 1815-м і 1821-м.

Європу стрясало, а ми завмирали на прохання портретистів.

І я б охоче повернувся у 1901-й, бодай на секунду,

щоб встигнути завести музичну скриньку і зробити пару танцювальних рухів,

чи закиньте мене назад в 1922-й або 1941-й, чи принаймні дозвольте

знову пережити безтурботність минулого місяця, коли ми збирали

ягоди і розтинали свої дні на каное.

Навіть сьогоднішній ранок був би ліпшим за цю мить.

Тоді я був у саду, оточений гудінням бджіл

і латинськими назвами квіток, і споглядав, як нахилені вікна

теплиці відбивають вранішнє світло,

що осріблює гілля витягнутих у ряди темних болиголовів.

За звичкою, я думав про епізоди з минулого,

дозволивши пам’яті обтікати їх, як вода

обтікає каміння на дні струмка.

Подумки я навіть торкнувся майбутнього – того місця,

де народ йде у танок, який годі уявити,

танок, назву якого можна тільки вгадати.

• Daryna Gladun «the war will not start tomorrow» ↴

в оригіналі «війна не почнеться завтра»

in the name of all funeral wreaths and plastic ribbons

in the name of glossy coffins and glossy shoes of the dead uncomfortable unworn unsuitable for dancing twist

/yes dancing twist

/yes dancing twist

for whatever reason i imagine the dead dancing twist

holding glossy shoes too small for their swollen feet

we name streets garden squares parks after them

we erect monuments on main squares

these are now squares crowded with monuments and you can’t even push your way through them

when peace comes the children will play here hide-and-seek though not right away

if only in two years in five years in forty years

of course if the square of monuments the square of memory survives in this war

anticipating the approach of the frontline from the north frontline from the south frontline from the east

we rename again and again

we place new plaques on houses kindergartens and schools

to at least momentarily highlight what is really important to us

but we lack time

to rename all the streets

to erect monuments for everyone

the things we put into the emergency kit we rename after the fallen

a flashlight is not a flashlight anymore it’s Kokurin Serhii Viktorovych

a radio set is not a radio set but Andriiuk Yevhen Oleksandrovych

a medkit is Horbenko Sviatoslav Serhiiovych

................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................

we take memories about our dead with us to evacuation

we leave books notebooks photo albums from soviet times

at the mercy of missiles and looters

/who will be dancing twist

/yes dancing twist

/yes dancing twist

/to the sounds of old records from grandma’s music collection

21.02.2022

• Марґо Бердешевскі «Піднесене зимою…» ↴

в оригіналі «From the Winter of…»

Щось із цього – правда.

Усі тварини кохалися. День був саме підходящий. Тобто усі інші тварини, але вовк заховався, вслухаючись у тромбонові ноти власного дихання. Він лежав у сутінковій кімнаті, і тишу порушували лише закипаючі

подихи коханців надворі. Цей день належав їм. Двері до кімнати тримав замкненими не ключ. А саме тільки переконання, що він має лежати мовчки. Випускати подих у темряву. Не має брати під сумнів. Жодного виття. Жодних

питань. Він спав, зігрітий жаром свого переконання.

Давним-давно розкидані були тіла і нікому було їх зібрати. Це була бойня. Саме тому той день і запам’ятали. Смерть стріляла і стріляла, і їй усе так і миналося. Так розповідали

уцілілі. Зігріті жаром свого переконання.

Була одна-єдина стріла пристрасті й Ерос вправно нею розпоряджався. Справжній переможець. У кого влучала, той кохав і був навзаєм коханим. Поки вона не ранила серце. Заборонялися будь-які питання. Трутизна кохання була

ідеальним убивцею. Усі хотіли скуштувати отрути. Зігріті жаром свого переконання.

Давним-давно народилося мирне тіло, котре любило всіх і все на світі і в повітрі. Ніхто її цьому не вчив. Вона лягала мовчки поперек дороги або поля, зупиняючи кулі або

душі. Вона вірила у силу своєї думки. Якщо приходили воїни з прапорами, мечами, бомбами і Богом на їхньому боці – «стій!» мовило її оголене жіноче тіло, що зупинялося на шляху їхнього наступу. «Вона вся

палає», – лунали спостереження. І, кохаючи її, «стій!» мовили збориська пугачів, «стій» мовила зграя круків, «стій» мовили очі з гілок на сході, з гілок на заході. «Стій» мовив яструб, котрий кохався у війнах. «Стій»

жебонів голуб, котрий чудово знав яструба. А її оголене тіло шепотіло: «Бог не любить воїнів». Шепіт пронизував їхні серця, які жадали, щоб їх полюбив їхній власний Бог. «Ну-ну», –

шепотіла жінка, задивляючись на небо, яке, їй здавалося, було перед нею, – «…а ти знаєш, що тепер робити, Боже?» – зігріта жаром свого переконання.

Щось із цього – правда. Чи близько до неї. Подарунок, піднесений зимою.

• Джені Де Ла О «Якось» ↴

в оригіналі «Once»

Якось я читала про нацистську Німеччину і те, як розкішні акторки з вузенькими бровами вмочували пелюстки білих троянд у ефір і хлороформ, і ссали їх на сніданок, поки їхня країна палала.

Якось я написала оповідання, в якому коси були заплетені так туго, що стягнули скальп із голови.

Якось я побачила, як під трейлер за ноги затягують дівчинку; ми були в другому класі і в школі, і досі, коли я піднімаюся по сходах у темряві, я тікаю від того, що під ними може ховатися, навіть удома, із замкненими дверима, навіть попри те, що того дня було сонячно.

Ким я точно ніколи не була, так це бігункою.

Якось дев’ятирічна я дременула від голосу, що гукнув із темряви відчинених дверей фургона:

                «агов, дівчинко»

Якось тринадцятирічна я подерлася на огорожу, коли невідомий фургон звернув із дороги у мій бік

і не спинявся,

я гепнулась,

а він наближався,

я обдирала плоть на власних руках,

а він наближався,

у животі закипала небезпека, обпікала мої потріскані губи,

а він наближався,

але то не була небезпека.

То була моя мати, в іншій машині, і їй було смішно.

Якось чотирнадцятирічна я була твариною в зоопарку, в клітці з іншими такими ж тваринами, що спостерігали, як стомлений наглядач киває на нашу дикість і намагається не щулитися від сонця.

Чого я точно завжди боялася, так це померти без публіки.

Якось я почула про трьох сестер у полі, і хлопчик відібрав перший будинок, а потім другий. Остання сестра журилася і плакала, тож хлопчик відібрав будинок і в неї; і всі три прислужилися йому, і жили довго і щасливо.

Якось я продала вірш про те, як добре я драпаю і видираюся. Вся ця біганина така шляхетна! Мої закривавлені руки такі благородні!

Якось я збрехала про Ікара і його пір’я. Кожен хлопчик – це Ікар, а кожна дівчинка – це всяка всячина. Цікаво, про що думають наші матері, спостерігаючи, як ми йдемо під воду; цікаво, чи мріяли вони колись про океанське дно.

• Мейджор Джексон «Косяки» ↴

в оригіналі «Blunts»

Вперше я накурився в колі

хлопців на розі 23-ї і Рідж, тулячись

на ґанку, що смердів сечею. Був

березень, холодні дощі ледь не заливали

нам очі, а ми прикидалися головастими не на свій вік,

передаючи пляшку солодового, що повторювала форму патрона.

Джонні Кеш мав слабину до трансцендентних

чисел і пояснював поміж затяжками, котрі нагадували

тихі стогони повітря, що розгадкою до всього створеного є

математик. Малік, наймозковитіший

із туси, заперечив і назвав безгрішне життя

в молитві воротами до мусульманської віри,

що з усіх поглядів є істинним шляхом

для чорного праведника. Ніхто не сперечався.

Малік закинув голову, затиснув

косяк і так затягнувся, що нам здалося,

мов кільце його губ схопило клеєм Моментом. Вже давно

погоджено, що Шульга успадкує батьків бізнес

із продажу вживаних машин, що прирікає його на життя в іржі.

Тоді в нападі кашлю я розітнув

тишу. «Я хочу бути поетом». Наближався

час вечері. Тут жив Єсус. Його сестра гримала

на інших малих, перекрикуючи вечірні новини і телеігри.

Із сирого коридора тягнуло смородом

хот-догів і квашеної капусти. Передвесняний вітер ляскав

пластиковим покривом на візку збирача мотлоху,

а Едді Хардрік лизнув зліва направо тонку смужку

клею вздовж краю паперу для самокруток і вимовив:

«Значить, тобі потрібна мова Бога». Я зігнувся у три дуги

в лезі диму і благально підвів очі.

Але запізно: нас безнадійно накрило.

• Сафія Ельгілло «заява на посаду дівчини абделя галіма гафеза» ↴

в оригіналі «application for the position of abdelhalim hafez’s girl»

я замовкаю на цілі дні   я приймаю колір дзеркал

я приймаю колір диму   чоловіки іноді кажуть мені

що синій стає мною  коли я відповідаю мій голос

хрипить від довгого мовчання  я боюся свого тіла і того як

воно підводить мене  я непритомнію  на платформі метро жінка

ловить мене  коли я зависаю над рейками  я стаю кольором

синім  я не люблю коли мене торкаються   цікаво чому

таксисти не викрали  ще більше людей

білі чоловіки просять мене  сказати їхні імена арабською

питають звідки я  [насправді]   щойно шість місяців

як я повернулася із судану  хна блякне і нагадує опіки

припорошені по руках я стікаю кров’ю і не можу її зупинити

я говорю і мій рот   є моєю найбільшою раною

кожна мова  це позичений жарт  я ловлю себе на тому

що хвалю незнайомців  за їхню англійську  щойно шість місяців

як я повернулася від розкурених пахощів  щоб пом’якшити смак річкової води

пахощі палили  щоб відвернути пристріт   я бачу як одержима

волає  коли читають молитву   в неї очі кольору

диму   а в мене історія давніша за воду

• Деніел Борзуцкі «Озеро Мічиган, сцена 3» ↴

в оригіналі «Lake Michigan, Scene 3»

Тіла перебувають на пляжі

І тіла ламаються й ламаються

А бій завершено

Але тіла не мертві

А мер повторює      Я поверну тіла

Я поверну зламані тіла

Зламані тіла говорять повільно

Вони надходять повільно на пляж який нависає над вогнем

У вогонь який нависає над містом

У місто іммігрантів      біженців      десятків незаконних мов

У місто де кожне тіло це кордон між однією імперією та іншою

Я не знаю імені поліцейського котрий б’є мене

Я не знаю імені офіцера котрий наказує поліцейському бити мене

Я не знаю імені дипломата котрий проміняв моє тіло на нафту

Я не знаю імені губернатора котрий проміняв моє тіло на хімікати

Міжнародні спостерігачі твердять мені що я міфічний

Вони твердять мені що мою історію змило історією

Вони шукають бараки але бачать тільки озеро і його велич      квітучі сади      процвітаючий пляж

Міжнародні спостерігачі запитують мене чи пам’ятаю я бомбу скинуту на моє село

Вони запитують чи пам’ятаю я смолоскипи      табори      руїни

Вони запитують чи пам’ятаю я річку      птахів      привидів

Вони кажуть      знайдіть надію в сподіваннях      знайдіть життя в невмирущості

Встановіть належну рівновагу між існуванням і горюванням

Я йду по озеру і чую голоси

Я чую голоси в піску і вітрі

Я чую провину і сором у хвилях

Я маю тіло коли інші його позбавлені

Я маю руки коли в інших вони відірвані

Я чую як діти Чикаго співають      «Ми живемо в найбеззмістовнішу добу»

• Гаррієт Маллен «Ми не несемо відповідальності» ↴

в оригіналі «We Are Not Responsible»

Ми не несемо відповідальності за ваших родичів, втрачених чи викрадених.

Ми не можемо гарантувати вам безпеку, якщо ви не підкоряєтесь нашим наказам.

Ми не підтримуємо відкриття справ і подання позовів з боку жебраків.

Ми зберігаємо за собою право відмовляти у послугах будь-якій особі.

Ваш квиток не є запорукою того, що ми шанобливо поставимось до ваших побоювань.

З метою полегшеного проходження процедури, будь ласка, стримуйте свою непохитність.

Перед злетом, будь ласка, загасіть всі розжеврілі образи.

Якщо ви не розумієте англійської, вас буде прибрано зі шляху.

У випадку втрати вам краще подбати про себе.

Ваше страхування було скасовано, оскільки ми більше не здатні впоратися

з вашими огидними скаргами. Наші сортувальники загубили ваш багаж і ми

не в змозі підібрати ключа до вашої судової справи.

Вас затримали для допиту, оскільки ви підходите під опис.

На вас не поширюється дія презумпції невинуватості, якщо поліція

має причини підозрювати вас у прихованому носінні гаманця.

Ми не винні в тому, що ви народилися, вдягнені в бандитські кольори.

В наші обов’язки не входить зачитувати вам ваші права.

Будь ласка, станьте вбік, поки наш офіцер огляне вашу нестерпну поведінку.

У вас немає жодного права, яке ми зобов’язані поважати.

Будь ласка, зберігайте спокій, інакше ми не несемо відповідальності

за те, що з вами станеться.

• Е. Е. Каммінгс «всякий жив у містечку наснись» ↴

в оригіналі «anyone lived in a pretty how town»

всякий жив у містечку наснись

(де вгору злітали дзвони униз)

весна літо осінь зима

він співав що не мав танцював що мав.

Жінки і чоловіки (і дрібні і малі)

не зважали на всякого ніяк взагалі

вони сіяли нічого пожинали невже

сонце місяць зірки дощі

діти вчували (та й то не всі

й униз забували коли вгору росли

осінь зима весна літо)

що жодна покохала його повік-віків

коли понині і дерево по листу

вона сміялась його радістю ридала біду

по спокою порух і по снігу птах

всякий для неї був більшим за все

деякі вінчались зі своїми всіма

ридма сміялись і збирались в танках

(снах яву надіях і потім) вони

казали ніколи марили сни

місяць сонце дощі зірки

(і сніг єдиний здатний пояснить

чому діти схильні забувати пам’ятати

коли вгору злітають дзвони униз)

зрештою всякий помер либонь

(і жодна приклала вуста до його скронь)

зайняті люди поховали їх попліч

помалу-потиху і буле збуло

все по всьому і по глибині вглиб

і повік-повсякчас вони марять сни

жодна і всякий по квітень земля

бажання по душі і якщо по так.

Жінки і чоловіки (і дзінь і дзень)

літо осінь зима весна

посіяне жали і прийшлим ішли

сонце місяць зірки дощі

• Шеймас Гіні «Копання» ↴

в оригіналі «Digging»

Між пальців прилаштована

Ручка грубезна, мовби ніж.

А попід вікнами скрегоче

Лопата, що вгрузає в гравій:

Копає батько. Дивлюсь –

Напружений поперек над клумбами

Схиляється, ніби з відстані двадцяти років,

Коли над грядками картоплі він у ритм

Горбився і копав.

Потертий черевик на полотні, руків’я

Притиснуте стегном, неначе важелем.

Він висмикував високі стебла

І глибоко встромляв блискуче вістря,

Розсипаючи молоду картоплю,

Що полюбилася нашим рукам

Своєю прохолодною жорсткістю.

Клянуся, мій старий родився з лопатою в руках.

Та і його старий теж.

За день дідусь вирізав торфу більше,

Ніж будь-хто на Тонеровому болоті.

Якось я приніс йому пляшку молока,

Недбало закорковану картонкою.

Він випростався, попив і одразу ж узявся

Охайно розмічати й нарізати,

Перекидаючи дерен через плече,

Заглиблюючись чимдалі глибше

До кращого торфу. Копав.

Слабкий запах гнилої картоплі, хлюп і ляп

Сирого торфу, різкі розтини вістря

По живих коренях зринають у пам’яті.

Та тільки немає у мене лопати,

Щоб наслідувати таких чоловіків.

Між пальців прилаштована

Ручка грубезна.

Нею й копатиму.

• Ада Лімон «Диво-жінка» ↴

в оригіналі «Wonder Woman»

Стоячи край каламутної Міссісіпі і ряботиння її вод,

коли щойно в пункті невідкладної допомоги мені сказали: Ну,

і така фігня трапляється, я безтямно закохалася

в Новий Орлеан удруге. Таблетки знеболювального кружляли

в сумочці на пару з прийдешнім нападом. Мені

знадобився час, щоб визнати: я веду запеклий бій

зі своїм тілом, мій хребет зігнутий на тридцять п’ять градусів,

запаморочення, яке то тут, то його нема, нагадує невмирущого

злодія з DC Comics. Невидимий біль – це водночас

благословення і прокляття. У Вас завжди такий радісний вигляд, –

якось сказав незнайомець, коли я показала йому свій хороший бік,

широко усміхаючись. Але того дня, стоячи сама на березі річки,

на якій пароплав «Начез» сліпив своєю латунню,

краєм ока я побачила дівчину, мабуть, вдвічі молодшу за мене,

одягнену – тому що їй так захотілося – в костюм Диво-жінки.

Вона пройшла повз у всій своїй моці та величі, непереможна,

вічна, і, коли я підвелася поплескати (тому що так зробив би кожен),

вона вклонилася і прибрала позу, ніби знала, що мені потрібен міф –

жінка, край річки, незламна.

• Сильвія Плат «Любовна пісня божевільної» ↴

в оригіналі «Mad Girl's Love Song»

«Заплющу очі – і вмирає світ;

Розплющу – бачу знов, що то обман.

(Мабуть, моєї ти уяви плід.)

Червоним й синім плине зореквіт,

Й некликана накочує пітьма:

Заплющу очі – і вмирає світ.

Твоя мана – до ліжка мов підхід,

Пісні і поцілунки – як дурман.

(Мабуть, моєї ти уяви плід.)

Сповзає Бог, згасає й пекла ґніт:

Виходять серафими й Сатана:

Заплющу очі – і вмирає світ.

Дарма чекала, охолов твій слід,

Йшов час, твоє забула я ім’я.

(Мабуть, моєї ти уяви плід.)

Кохала б Грома, та й не знала б бід;

Птахи – невідворотні, як весна.

Заплющу очі – і вмирає світ.

(Мабуть, моєї ти уяви плід.)»

• Джойс Кілмер «Дерева» ↴

в оригіналі «Trees»

Мені припали до душі

Сильніш дерева, ніж вірші.

Ті, що вустами спрагло ссуть

Землі налиту, повну грудь;

Що кожен перст заквітлих рук

Здіймають ввись на Отчий гук;

Що в найспекотніший із днів

В волоссі холодять птахів;

Їм лона укриває сніг

І пестить дощ з чола до ніг.

Створив дерева не митець –

Лиш Бог Господь у них творець.

• Мері О’Доннелл «Нелегендарні героїні» ↴

в оригіналі «Unlegendary Heroes»

Життя минає повз місця.

П. Дж. Даффі «Пейзажі Південного Ольстера»

Патрік Фаррелл з Лаки, який за день був здатен скосити один акр і один ірландський руд. Том Ґаллагер (Корнамакла) міг пройти 50 ірландських миль за день. Патрік Малліґан (Кремартін) був майстерним веслярем. Томмі Аткінсон (Ліснаґаншин) дуже добре стрибав у висоту – він міг стрибнути на шість футів. Джон Даффі (Корлі) за день міг виорати половину ірландського акра. Едвард Монаган (Анна), який вмів стояти на голові на пивному бокалі або на будівельних конструкціях.

дослідження, проведене у 1938 році, щоб записати, чим відомі мешканці округу Південний Ольстер

                                                               * * *

           Кетлін Мак-Кенна (Аннаґола),

яка могла випрати тижневу купу білизни, сорочок

      і пелюшок, випекти хліб і прибрати у домі,

                   і все – за понеділок.

            Берді Мак-Магон з Фолкленда

сходила до Монагана по мішок борошна за два дні до того,

  як народила восьму дитину.

  Септа Даффі (Ґленнан),

вправна швачка, оздобила вишивкою комплект риз

   за п’ять днів.

  Мері Мак-Кейб з Деррінашаллоґа,

яка доглядала за свекрухою, ураженою старечим слабоумством,

   годувала десятьох дітей,

найменшу з яких досі тримала біля грудей під час косовиці.

   Мері Конлон (Таллірі),

   яка вночі писала вірші.

   Ассампта Мейган (Тоніґарві)

часто марила видіннями і була віддана в лікарню.

   Марта Мак-Ґінн з Емі,

яка перепливла Корнаманден-Лох за годину з чвертю.

   Маріта Мак-Г’ю (Фоксгоул),

чиї бісквітні торти здобули перше місце на ярмарку в Клонко.

   Міс Гарпер (Корлі),

яку рідко полишали жіночі проблеми, все ж була у доброму гуморі.

   Патриція Керлі (Корлатт),

у якої, попри юний вік, боліли і розпухли суглоби,

   народила трьох дітей.

   Дора Г’юстон (Странанні)

померла під час пологів у віці 14 років,

   її останні слова – «матусю, о матусю!»

   Роузі Мак-Крадден (Агабоґ),

відому чистим взуттям, хоч влітку, хоч взимку,

   часто бив батько.

   Меґґі Трейнор (Дона)

не давали сніданок, її годували черниці булкою з варенням,

   в школі вона знала правопис краще за всіх.

   Філліс Мак-Крадден (Нокафаббл),

яка поховала двох чоловіків, виховала п’ятьох дітей

   і обробляла власну землю.

   Анна Моффетт з Іни,

яка вчила читати інших і не брала за це грошей.

• Пол Тран «Печера» ↴

в оригіналі «The Cave»

Хтось, стоячи біля входу,

вирішив увійти. Проникнути далі,

ніж може світло чи слово.

Він ішов слідом

за ідеєю, і світло та слово ішли слідом,

як два вовки – хекаючи, чуючи, як вони

хекають. Безформний запах

у вогкому повітрі…

«Не спиняйся», – сказала ідея.

Хтось не спинявся. Глибше і глибше він бачив,

що тут вже були інші. Інші залишили

предмети, які не могли туди потрапити

самостійно. Вкриті вохрою мушлі. Кості птахів. Розмелений

гематит. На стінах,

ніби вступаючи в історію, хтось побачив

їхнє призначення: корови. Бики. Бізони. Олені. Коні –

одні вагітні, інші забиті.

Жива

природа здавалася живою і природною, рухаючись,

коли хтось рухався, кидаючи свою тінь

на тіні, що тягнулися

у всі боки. «Не спиняйся», –

знову сказала ідея. «Іди…»

Хтось ішов далі. Він ішов слідом за ідеєю так глибоко всередину, що

зовні була вже інша ідея.

• Ліза Дордал «Збережене в пам’яті» ↴

в оригіналі «Commemoration»

I

Різдвяна вистава

У дванадцять я зіграла Марію

в різдвяній виставі для нашої громади.

«Ми бачили тебе на службі, – мені сказали. –

Ми бачили, як ти з немовлям

їхала на віслюку». Справжньому віслюку,

якого вів один хлопчик. Старший хлопчик.

Не менше чотирнадцяти років. Не пам’ятаю,

як його звали або чи знала я тоді його ім’я.

Тільки те, що не могла дивитися на нього.

Не могла дивитися прямо на нього,

не червоніючи і не опускаючи очі.

Всі казали, що з мене чудова Марія.

Що я чудово впоралася з роллю

Тієї, на Кого зійшов Господь. Ні,

не зійшов. Увійшов у Неї.

Що я чудово впоралася з роллю Тієї,

у Кого увійшов Господь. І Хто

опісля називав це святим.

II

Різдвяна вистава під іншим кутом

– Хлопчик важливий, – сказав запрошений поет. –

Надзвичайно важливий. Стрижень вірша.

Її потяг до нього – це стрижень вірша,

художній стрижень. Про її потяг до нього

і йдеться у вірші. Напевно ясно одне:

Вона жадає його. Дівчинка, яка їде на віслюку,

жадає його, хлопчика, художній стрижень.

Слід розвинути його далі, – він продовжував. –

Дайте йому ім’я, приємне обличчя, може,

трішки вугрів. Допоможіть нам побачити його,

побачити справжній стрижень цього вірша.

Зазирнути всередину стрижня; зазирнути вглиб її

потягу. Допоможіть нам залізти вглиб –

вглиб почервоніння і опускання.

Розкажіть про його блакитні очі і темне волосся,

про його прямий та бездоганний

ніс. Треба побачити його. Стрижень

її потягу. Хіба що Ви, звісно, пориваєтесь

(пориваєтесь!) створити ауру таємничості –

ілюзію таємничості – яка постає,

коли говорять, наприклад, про Бога.

• Тара Берґін «Уроки драми для дівчат» ↴

в оригіналі «Drama Lessons for Young Girls»

Важливо:

у виставі кожна сцена керується ЦІЛЛЮ.

Кожна сцена керується ТИМ, ЧОГО ХОЧЕ ПЕРСОНАЖ.

ДРАМА народжується при зіткненні цілей.

Перед нами мале дівча,

яке взяли на роль малого дівчати з Акрополя,

граційно крокує вперед

і тримає підношення у простягнутій руці.

Вона – фігура під час акту поклоніння.

Вона тягне руку –

але їй бракує простягнутої руки

і там, де вона була – обрубок алебастру.

І їй бракує носа та підборіддя,

і там, де вони були – два обрубки алебастру.

У неї червоні губи і великі очі,

тому вона все одно виглядає гарненьким дівчам.

І бракує її богині.

Афіна втекла з вовками.

Вони гавкали і завивали, і вона пустилася за ними.

Куди вона зникла?

Що це все мало значити?

Важливо:

у виставі ПОГАНИЙ ДІАЛОГ виконує експозиційну функцію.

Персонажі ЧАСТО БРЕШУТЬ.

Вони брешуть, щоб ПРИХОВАТИ ПРАВДУ.

І сотні дівчат підійшли закривавлені до дверей!

З простягнутими правими руками!

Але дорослі зачинили ґратки і сказали:

ви неслухняні.

Тому малі дівчата,

яких взяли на роль неслухняних малих дівчат з Акрополя,

пішли геть –

їм бракувало лише деяких місць.

У них були червоні губи і великі очі,

тому вони все одно виглядали гарненькими дівчатами.

Важливо не забувати.

Коли зростає напруження,

це називається ІНТРИГА.

ЗАТРИМКА – це драматургічний прийом.

ПІДТЕКСТ – це НАЙГЛИБШІ СЕКРЕТИ персонажа.

• Челсі Ретберн «Вступ до патріархату» ↴

в оригіналі «Introduction to Patriarchy»

В ту пору ми знаходили їх по всіх закутках,

розіпхані по братових шафах або вкинуті в

батькові дипломати: каруселі

відретушованих жінок зі скуйовдженими кучерями,

вдягнутих у светри, плащі, негліже

або ніщо, крім взуття. (Вони завжди були взуті.)

Убраним у панчохи і підбори висотою, як диби,

їм, здавалося, неминуче доводилося хапатися

за щось міцне – дверну раму, скажімо,

або пожежний рукав – або прихилятися до ліжка,

щоб не звалитися. Верх об’ємний, губи вологі,

рука піднята або поперек – такими вони чекали на нас.

Пліч-о-пліч, наші тіла ще без волосся, самі лінії

та гострі кути, ми вивчали їхні пропорції.

Ми читали про їхні улюблені століття

(«20-те, тому що жінки нарешті можуть

зосередитися на власній індивідуальності

і потенціалі!») та ідеальних чоловіків, і заучували

їхні туманні цілі. Ранжуючи їхні місця, ми сперечалися

за те, кому випаде бути Міс Жовтень

або Міс Квітень, коли будемо грати… що то була за гра?

Її не назвеш переодяганням, якщо ми роздягалися.

Замість лікарок чи космонавток ми вдавали

офіціанток з топлес-бару. Ми тренувалися

носити таці й безтямно чи здивовано кліпати очима.

Коли приходив зірковий час, ми позували для розворотів,

бажаючи догодити невидимій камері.

Ми опиралися на стінку або падали на руки

і коліна, зафіксувавши посмішку, поки, почувши

батькові голоси, ми не кидалися збирати одяг.

• Метью Дікман «Дуже хороший песик» ↴

в оригіналі «A Very Good Dog»

Мабуть, я був тоді такий гарний, тому що вона сказала: ти сьогодні такий гарний,

і, мабуть, мені було вісім років,

тому що вона сказала: не можу повірити, що тобі вже

вісім років,

і, мабуть, ми були

в темному і романтичному італійському ресторані,

тому що там було темно і повно чоловіків та жінок, які трималися за руки,

сидячи за прекрасними столами і годуючи одне одного

пастою і хлібом,

і п’ючи вино, і цілуючись, і моя мати з її «Блек Рашн», і я

з моїм «Ширлі Темпл»,

і ще до того, як ми сіли у світлі свічок, мабуть, ми

сиділи в машині, тому що ми сиділи в машині

на заїзній кишені, де вона поклала свою руку на моє коліно

і поплескала його так, ніби це не коліно, а

дуже хороший песик,

і, мабуть, вона усміхнулася і спитала: тобі вже кортить на наше побачення,

тому що вона усміхнулася і спитала: тобі вже кортить на наше побачення,

а тоді розчесала моє волосся,

тому що моє волосся, мабуть,

треба було розчесати, привести до ладу.

І, мабуть, того вечора ми танцювали,

тому що в ресторані був танцмайданчик, повний інших пар, і вона показала мені,

куди я повинен покласти руки

і як пересувати ноги,

і сміялася,

і сяяла посмішкою, і казала: я так тебе люблю,

що означало, що не буде жодного іншого світу,

крім цього світу,

жодного іншого світу, жодного

іншого лісу,

крім цього лісу, і всі дерева у полум’ї, і всі тварини рятуються втечею.

• Метт В. Міллер «Клуб Ікар» ↴

в оригіналі «Club Icarus»

Ми щонайбільше кілька золотих

миттєвостей у повітрі, коли цього

крилатого і зухвалого хлопця

засмоктує в турбіну, після чого

спалахує вогонь і праве крило

відриває від фюзеляжу,

а пасажирів висмикує і розсипає

понад північною Каліфорнією, нас

десятки і ми падаємо у бік бухти,

і можете уявити, який тут галас,

безумовно, молитви підносяться вгору,

потім вниз крізь небо, яке йде обертом,

та ось моя донька, вона

хихоче без упину, поки ми падаємо,

а біле волосся хльоскає довкола її

посмішки з перших зубів, і вона

сміється над перехиленим дивом того,

що відбувається, знову і знову

обертаючись у повітрі, а ми всі

падаємо, як мішки мокрого піску,

і на якусь секунду я хочу вхопити

її, щоб показати, якою переляканою

їй слід бути, і я зміг би міцно обійняти

її востаннє, але один погляд

на неї, коли вона сміється, і я просто

не можу, тому, коли бруківка

набережної готується поцілувати

мене в спину, я дивлюся, як моя

дівчинка посміюється, посміхається,

її щічки лопочуть на вітрі, а тоді,

бодай мені, якщо це примарилось, прямо

перед тим, як світ розтинає мені боки,

крила, схожі на леза, розгортаються

у неї за спиною і піднімають її

усміхнену назад у блакить.

• Ентоні Коді «птх» ↴

в оригіналі «brd»

шклр зпт

             к пштс ц рч з крлм?

вчтл кж

             вс мк бкв рзвл

             пш птх

                                                                           с тк         птх

вчтл рзпвд стр

                        спрш вн прзнчнн

                        плвл н бзнв й звлвл гр склтв

                        втснл крнн нрд н втпл х в крв

             збрл т щ птрплл н ч

             птм зсвл й зсвл й зсвл й зсвл

             птм псх й спк й псх й хлд й псх й спк

                        птм зйц й зйц й зйц

                        птм лд прбл всх зйцв

             блгл й смлс

                        вс вгрл

                        всх мчл спрг й змл птрсклс

                        птх прст плтв д свтнк й зхд

                        птх знк

                        птм гнзд пржн

шклр зпт

             щ стлс з птхм?

вчтл кж

             птх кж нм глчк щб сст й змл н рдт й плд н рстт й нм чрвкв ткй глднй

             птх кж           гвр нб                        гвр

                                                                                                 тмрв згврл

             вс стл дрґм

                                                                           птм здл

             й трнд й брв й вйн й хврб

             й нчг жвг

шклр зпт

             птх знв?

вчтл кж

             тк птх знв          нмгвс згврт

                                      грл сх

             птх н знйшв вд

шклр зпт

             щ тк вд?

• Керол Енн Даффі «Ґава й опудало» ↴

в оригіналі «A Crow and A Scarecrow»

Ґава й опудало одне одного покохали

на пшеничному ширі.

Його груди не серце, а рукавичку, вміщали,

але кохав він щиро.

Ґава всілась на дерев’яне плече

і задерла дзьоб догори:

Опудало, кохаю тебе нестямно, незмірно.

Говори.

Ґаво, зарипіло в Опудала

з солом’яного рота,

Моє кохання до тебе

заповнює

всі мої пустоти.

Хек.

Ґава випустила крак:

Опудало, на високе дерево

дозволь тебе забрати.

Вірною воронячою дружиною

я готова тобі стати.

Опудало замислилось.

Ґаво, поясни мені,

як жених з мітлою замість хребта

може знайти щастя з нареченою.

Я знаю, ти віриш, що в глибині

цих очей-намистинок – кохання,

але ж солома в моїм череві,

а солома не літа.

Ґава клюнула

його в серце

і замахала пріч,

і туди-сюди літала до нього

весь день, всю ніч,

до соломинки, що останньою

з жилетки випада,

і полетіла з нею проти місяця

до нового гнізда.

І там вона спала у ліжку кохання

над нивою пшеничною.

Впала ніч.

Зійшов повільний місяць

над лукою,

одягом на тому ж місці,

парою чобіт

і порожньою рукавичкою.

• Ніколь Стеллон О’Доннелл «Взимку у Фербанксі навіть світло запізнюється на урок» ↴

в оригіналі «In the Winter in Fairbanks, Even the Light Comes Late to Class»

У понеділок у грудні сонце встає о 10:40. Червоне небо. Чорні хмари. Серед усіх згорблених спин, зігнутих ший і рук, які списують зошити, помічає лише одна школярка – та, що пише про палату, в якій померла її мати. Вона каже: я ніколи не бачила такого світанку, – і двадцять вісім інших голів відводять очі від своїх ручок і зошитів. Я ще ніколи не читала і вже ніколи не прочитаю такого опису лікарняного ліжка, який вона писала тоді. Через багато років вона напише на електронну пошту і запитає, чи залишився в мене той твір, який вона написала про свою матір, і мені доведеться сказати їй, що ні. Але сьогодні вранці ніхто з нас не може передбачити цю маленьку прикрість у майбутньому. Тож я зупиняю урок, поки всі двадцять дев’ять стають в ряд біля вікон, щоб подивитися на світло. П’ятдесят вісім очей розглядають сніг, парковку, розчищений тротуар, червоні стоп-сигнали машин, бляклі, вкриті інеєм знаки STOP. Червоне небо і обгорілі хмари. Сьогодні вранці, в зеніті зими, приходить світанок, запізнившись на кілька годин, значно пізніше дзвоника на урок і без поважних причин.

• Сара Раян «Усвідомлення» ↴

в оригіналі «Grasp»

я вивчила слово, що позначає вербу.

я вивчила слово, що позначає виття,

і тримаю його в горлі. слово, яке

позначає вовка, згорнулося під язиком.

так я вивчала біль – ховаючи

її у складках свого тіла, де

западає темрява. цікаво, яким буде

пробудження. розрізаний сонцем

ранок вигоряє в апельсинову шкірку –

строката спека. згаслий вулкан

повертається до життя, але нам

не кажуть, звідки ми знаємо,

що гора розворушилася. чому скеля

розверзається і знову, розжарена,

ллється у світ. якби ж я могла сказати,

що врятувала плакучу горлицю,

але я не впевнена. кожен птах помирає

своєю смертю – падає з неба та

спить. важко відігнати цю думку –

що все прокидається і чекає

на життя. на слово, яке дає назву

синьому кольору блідої вени.

хто б відмовився пробудити щось

стародавнє з найглибшого сну? хто б

відмовився копати і знайти досі липку

кров давно померлого оленяти? яке диво,

мабуть, що земля здригається під нами.

що ми танцюємо вздовж розломів.

• Бренда Карденас «Lecciones de lengua» ↴

в оригіналі «Lecciones de lengua»

Вона горда за свого papá,

тому що він приходить

до їхньої маленької сірої школи,

переобладнаної з армійських бараків,

щоб навчати español

у п’ятому класі місіс Бренди.

А це означає, що їм не

доведеться слухати ту жахливу

Señora Бейстер по телевізору,

яка, наче болотяний бугай, співає

«Las mañanitas» і набридливо

підносить вказівний палець до вуха:

                «Escuchen», –

а потім до губ:

                «y repitan».

Він вчить їх замовляти

«Кока-Колу» en el restaurán –

                «Señor, quisiera una Coca, por favor» –

і назви всього столового приладдя –

                «cuchara, cuchillo, tenedor».

Діти дивляться на нього з підозрою,

коли він береться за ніж.

Наступного тижня він покаже

бої биків, які він дивився

в Мексиці, коли був muy chiquitito.

Він вибере хлопчика, який буде фиркати, тупати,

кидатися на червону тканину,

якою Papá ляскатиме

по його боках, ухиляючись

від нападу гострих рогів,

встромлятиме невидимі мечі

під шкуру хлопчика

                і смішитиме дітей.

___________________________________________

Lecciones de lengua (ісп.) – уроки [іспанської] мови

papá (ісп.) – тато

español (ісп.) – іспанська мова

Señora (ісп.) – сеньйора

Las mañanitas (ісп.) – досл. «Світанки» (традиційна пісня на дні народження в країнах Латинської Америки)

Escuchen (ісп.) – слухайте

y repitan (ісп.) – і повторюйте

en el restaurán (ісп.) – в ресторані

Señor, quisiera una Coca, por favor (ісп.) – сеньйоре, одну колу, будь ласка

cuchara, cuchillo, tenedor (ісп.) – ложка, ніж, виделка

muy chiquitito (ісп.) – малий-малесенький

• Соня Санчес «Це не слабкий голос» ↴

в оригіналі «This Is Not a Small Voice»

Це не слабкий голос

ви чуєте це сильний

голос який лунає з цих міст.

Це голос ЛаТаньї.

Кадеші. Шаніки. Це

голос Антуана.

Дерріла. Шакіла.

Він біжить по воді

пропливає коридорами

наших шкіл виливається

на перехрестя наших міст але

жодна епітафія не ллється з їхніх гирл.

Це не слабку любов

ви чуєте це сильна

любов на обличчі якої

жага навчитися цілуватися.

Це любов яка руками увінчує ноги

яка живить пізнає відчуває воду плине

виправляє дітей

загортає їх у нашу історію де вони

засмагають глибше ніж їхнє тіло

де вони обсмоктують кістки абетки

і випльовують закриті голосні.

Це любов розфарбована залізом і мереживом.

Це любов підписана Чорний Геній.

Це не слабкий голос

ви чуєте.

• Меґґі Сміт «Козирі» ↴

в оригіналі «Good Bones»

Життя коротке, однак я приховую це від своїх дітей.

Життя коротке, і я вже вкоротила своє

у тисячу божественних, нерозсудливих способів,

тисячу божественних, нерозсудливих способів,

які я приховаю від своїх дітей. Цей світ щонайменше

на п’ятдесят відсотків страшний, і це консервативна

оцінка, однак я приховую це від своїх дітей.

На кожну пташку є камінь, кинутий у пташку.

На кожне любе дитя – дитя зломлене, посаджене в мішок,

втоплене в озері. Життя коротке, а цей світ щонайменше

на п’ятдесят відсотків страшний, і на кожного

доброго незнайомця є той, який тебе зламає,

однак я приховую це від своїх дітей. Я намагаюся

розхвалити їм цей світ. Будь-який пристойний ріелтор,

ведучи вас через справжній свинюшник, без упину

щебече про козирі: Цей дім може бути чудовим,

правда? Ви можете зробити його чудовим.

• Келлі Расселл Аґодон «Сороки впізнають себе у дзеркалі» ↴

в оригіналі «Magpies Recognize Themselves in the Mirror»

Цей вечір звучить, як зграя

сорок, а ми шукаємо заміну ручкам на свої комоди,

тому що ми не можемо змінити світ, зате можемо

змінити металеві деталі. Америка розбиває мені серце,

буває, а буває, вона ламається навпіл.

Сьогодні я дивилася, як в торговельному центрі у жінки

був нервовий зрив, і, коли охоронець хотів їй допомогти,

я побачила, як всі ми

визираємо з її сумки, яку вона кинула

через зал у магазин Forever 21. І так,

здавалося, що стіни – це ще один спосіб втримати нас,

і, коли вона нарешті припинила плакати, я почула,

як вона каже флуоресцентному освітленню: Буває,

небо занадто яскраве. І ось так ми стали її

зграєю в своїх чорних куртках і білих светрах,

одні з нас потягнулися до неї своїми крилами,

а інші полетіли геть.

• Фінуала Даулінґ «Улов дня» ↴

в оригіналі «Catch of the Day»

Моя психіатриня хитає головою.

«Все значно складніше», – вона каже.

Навіть якщо я нерішуче починаю:

«Мені здається», – я кажу,

імітуючи те, як вона висуває гіпотези,

дражнячи її ембріоном власного аналізу, –

навіть тоді я знову неправа щодо цього.

Життя неможливо загребти, як рибу.

Опісля вона мене проводжає.

Моя машина припаркована під евкаліптом

і я хочу сказати:

«Мені здається, перед нами

біла Toyota Corolla, припаркована під евкаліптом».

Хоча б на мить забути про невизначеність!

Відчути – бодай раз – що я права,

що я тримаю – хай недовго – те, що вислизає від мене.

Під евкаліптом

моя Toyota мирно спочиває,

але вона – не риба.

Ні. Все значно складніше.

• Лоуренс Ферлінґетті «Мінливе сяйво» ↴

в оригіналі «The Changing Light»

            Мінливе сяйво Сан-Франциско

                                     це вам не сяйво Східного узбережжя

                                                      це вам не

                                                                            перлове сяйво Парижа

            Сяйво Сан-Франциско

                                                     це морське сяйво

                                                                                 острівне сяйво

            І сяйво туману

                                        який огортає схили

                                    підповзаючи вночі

                                                 крізь Золоту Браму

                                                                 щоб лягти на місто на світанку

            А тоді погідні пізні ранки

                              після того як туман вигоряє

                                      а сонце розмальовує білі будинки

                                                                      морським сяйвом Греції

                                            виразними чіткими тінями

                                                   через що місто виглядає ніби

                                                                його щойно намалювали

Але вітер піднімається о четвертій годині

                                                                   розчищаючи схили

А тоді завіса сяйва раннього вечора

А тоді інше полотно

                                коли новий вечірній туман

                                                                         напливає

І у тій долині сяйва

                                           місто пливе

                                                                    без якоря по океану

• Кетрін Барнетт «Креативний імпульс» ↴

в оригіналі «The Creative Drive»

Нещодавнє дослідження показало, що вірші збільшують

вартість будинку майже до 9000 доларів.

Однак, час був безжальним до віршів.

На північному сході втрачено мільйони віршів,

що зменшило площу покриву. Якихось кілька днів тому

сильні вітри звалили вірш на лінію електропередачі

за кілька кварталів від мого будинку.

Я не очікувала втратити так багато водночас.

«Ми збудували систему, яка є небезпечною

для віршів», – хтось сказав. Впродовж наступних тридцяти років

не буде жодних віршів там, де є контактна мережа.

Деякі вірші, можливо, залишаться завдавати нам клопоту,

вони залишаться, як розкішний символ часу.

• Жуан Мануель Корсіно Фонт «Оголина #10 для мене мене» ↴

в оригіналі «Nude #10 For Me Me»

Ти загубився у цьому великому випробуванні.

Твоя мета – щоб в тобі було слово.

Твій голос – це китовий вереск

у сліпому океані привидів,

який є тільки тим темним простором.

Там нічого не побачиш.

Там нічого не відчуєш.

Там           вцілієш, якщо зможеш пережувати.

Твоя мета в мені – це слово,

і ти загубився у цьому великому випробуванні.

• Персі Біші Шеллі «Озимандій» ↴

в оригіналі «Ozymandias»

Я стрів мандрівника, мені він мовив:

«Стоять в пустелі дві ноги камінні,

А біля них, у сонячнім промінні,

Розтріскане обличчя грузне: брови

Важкі, губ борозни, усмішка темна

Засвідчують, що скульптор досконало

Читав чуття, яке лице ввібрало,

А серце підживляло; не даремно

Фундамент був змережаний словами:

"Я – Озимандій, Цар поміж Царями.

Поглянь на мою Велич й кинь Надію!"

Але там час трудився без спочину –

Довкола колосальної Руїни

Тепер піски гуляють золотії».

• Едріан Мітчелл «Люди» ↴

в оригіналі «Human Beings»

       погляньте на свої долоні

      свої чудові корисні долоні

                           ви не мавпи

                       ви не папуги

              ви не товсті лорі

       чи керовані ракети

                       ви люди

           не британці

        не американці

       не ізраїльтяни

       не палестинці

               ви люди

             не католики

    не протестанти

     не мусульмани

            не індуїсти

                ви люди

    ми всі народжуємося людьми

                і помираємо людьми

             спочатку люди

             наостанку люди

                         ми люди

                     або ми ніщо

             ніщо крім бомб

            і отруйного газу

    ніщо крім гвинтівок

                         і катів

              ніщо крім рабів

         у Жадоби й Війни

            якщо ми не люди

                  погляньте на своє тіло

    з його чарівними системами

    нервів-дротів і кров’яних каналів

        подумайте про свій розум

    який може думати про самого себе

                            і цілий всесвіт

    погляньте на своє обличчя

      яке може застигнути від жаху

      або розтанути від любові

    погляньте на все це життя

                       всю цю красу

                                ви люди

                           вони люди

                           ми люди

     спробуймо бути людьми

                    танцюймо!

• Ада Лімон «Дощовик» ↴

в оригіналі «The Raincoat»

Коли лікар запропонував операцію

і бандаж на всі мої юні роки, мої батьки

поспішили відвести мене на лікувальний

масаж, масаж глибоких тканин,

остеопатію, і скоро моя крива спина

трохи розпрямилася, я знову могла дихати

і більше рухати тілом, не затьмареним

біллю. Моя мама просила мене співати

їй пісні всі сорок п’ять хвилин їзди

до Міддл-Ту-Рок-роуд і сорок п’ять

хвилин по дорозі назад з фізіотерапії.

Вона казала, що після неї навіть мій голос

звучить так, наче не скований хребтом.

І я все співала, тому що думала,

що їй подобається. Я ніколи не питала,

чим вона жертвує, щоб відвезти мене,

або як вона проводила день до того,

як у неї з’явився цей обов’язок. Сьогодні,

вже в її віці, я їхала додому з чергового

прийому, підспівуючи якійсь плаксивій,

але гарній, пісні на радіо, і побачила,

як мама зняла свій дощовик

і віддала його своїй донечці, коли

посеред дня налетіла буря. Боже мій,

я подумала, ціле життя я була під її

дощовиком, думаючи, яке ж це диво,

що я ніколи не промокаю.

• Генрі Водсворт Лонґфелло «Гімн до ночі» ↴

в оригіналі «Hymn to the Night»

Тричі жадана.

Я чув, як ледь шурхочуть шати Ночі

      В її зірчастих залах!

На чорній сукні я на власні очі

      Не вперше бачив спалах!

Я відчував присутність, і охоче

      Вітав те, що не знаю;

Величну, стриману присутність Ночі,

      Як тої, що кохаю.

Я чув, як смуток й радощі шепочуть

      Дзвінкі, м’які секрети,

Вони заповнюють покої Ночі,

      Немов рядки поета.

Із чаші опівнічного ефіру

      Мій дух напився тиші;

Там б’є фонтан невичерпаного миру

      І спокоєм все дише.

Святая Ноче! я з твоєї згоди

      Дізнався все, не знавши!

Ти миттю стишуєш вуста Турботи,

      До них свій перст приклавши.

Молюся, як Орест! Впади, смолиста,

      Твого я миру хочу!

Бажана і жадана тричі, чиста,

      Найбільш кохана Ноче!

• Трейсі К. Сміт «Брід через воду» ↴

в оригіналі «Wade in the Water»

присвячується рінґ-шаутерам Ґічі Ґулла

Одна з жінок привітала мене.

Я люблю тебе, вона сказала. Ми не

Були знайомі, але я їй повірила,

І жахливий новий біль

Прокотився по моїх грудях,

Як в кімнаті, де портьєри

Зібрані в боки. Я люблю тебе,

Я люблю тебе – так вона йшла далі

По залі повз інших незнайомців,

Серед яких кожен відчув, як його раптом пронизали

Колони насиченого світла.

Я люблю тебе – впродовж

Усього обряду, в кожному

Оплеску, кожному тупоті.

Я люблю тебе в іржавих металевих

Кайданах, які хтось був змушений

Тягти, поки любов їх не

Розкувала і не лишила

Порожніми посеред кола.

Я люблю тебе у воді,

Через яку вони вдавано брели,

Співаючи ту стару, втоплену в крові пісню,

Яка притягла нас до цих берегів

І викинула на них. Я люблю тебе –

І його кути дряпали зсередини

Кожне горло, проштовхуючись повз

Закручені у вирі пилинки

У тих променях світла,

Яке, хай там що ми тепер знали,

Ми могли дозволити собі відчути, розуміли,

Що нам по ньому видиратися. О Ліси… О Собаки…

О Дерево… О Зброє… О «Дівчино, біжи»…

О Чудесне Численне Втрачене…

О Боже… О Боже… О Боже…

Невже ця любов – це та біда, яку ти обіцяв?

• Вільям Стенлі Мервін «Ненаписане» ↴

в оригіналі «The Unwritten»

Всередині цього олівця

повзають слова яких ніколи не писали

ніколи не вимовляли

ніколи не вчили

вони ховаються

вони там не сплять

чорні у темряві

чують нас

але вони не вийдуть

ні через любов через час ні через вогонь

навіть коли темрява розсіється

вони досі будуть там

ховатися у повітрі

в майбутньому крізь них можливо пройдуть цілі натовпи

вдихатимуть їх

не знатимуть про це

що це може бути за почерк

що вони не хочуть розпрямлятися

якою мовою

я збагну його

я зможу зрозуміти його

щоб розібрати справжні імена

усього

можливо їх

небагато

може бути що є тільки одне слово

і його вистачить

воно тут у цьому олівці

кожен олівець у світі

такий же

• т’аї фрідом форд «збитий на дорозі» ↴

в оригіналі «roadkill»

о оленю, мені шкода, що тебе поховали

край дороги – кортеж потрясіння й жалю перевищив швидкість

нам цікаво, як помирає олень – самогубство?

а як щодо крила авта, яке тебе скосило

сліпий виродок, який не зважає на природу

це твій задній двір – чорні хлопці співчутливі, однак

знають, як це – лежати на дорозі годинами

поки сонце глузує над твоїм спокійним прикладом

о оленю, як ти розкладаєшся         безкровне тіло

прибічник трупного заклякання         тільки твоя голова

розпадається в мульчу з листя

чорні хлопці не так граційно         їхня незграбна кров

блищить і чорнить тротуар         о любий оленю,

принаймні твоя смерть випадкова         хоча дехто скаже

                                            що ти дострибався

• Лілліан-Івонн Бертрам «Якщо ж хвороба з часом ставатиме сильніша» ↴

в оригіналі «If in Its Advance the Plague Begins to Fiercen»

                                                                                                                             Вергілій

Завтра тебе вжалить бджола.

Ввечері милий хлопець кладе свій член на твоє

привіт. Ти запрошуєш його до свого ні. Ти запрошуєш його член

ні його вниз. І якщо ти не робиш Цього. І якщо ти не

Робиш Того. Для чого ти його запрошуєш щоб повернути. До себе?

Ти запрошуєш те за що мовчки приймають напівсон.

Простирадло стиснуте в яйця. Перехресні штрихи твого малюнка

Ошелешили в завжди уникає. О. То ось як

Я серветка кидаю. Голову зламаєш. Горло те незначне що. Лишилось від

Блаженної ночі це ти вчинила правильно що не повернула

Одразу на гачок. Ця помилилася не буде пробачена.

Провини оштрафовані ким? Завтра тебе вжалить

Бджола. Це тебе вб’є. Ти помреш у

Жорстоку пастку побачення.

• Емі Ловелл «Venus Transiens» ↴

в оригіналі «Venus Transiens»

Скажи,

Чи була Венера вродливіша,

Ніж ти,

Коли вона увінчувала

Звивисті хвилі,

Пливучи до берега

На ребристій мушлі?

Чи був образ Боттічеллі

Чарівніший, ніж мій;

І чи вартували пуп’янки троянд,

Які він кинув своїй дамі,

Більше,

Ніж слова, якими я тебе обдуваю,

Щоби прикрити твою незрівнянну принадність,

Ніби серпанком

Запотілого срібла?

Для мене

Ти тримаєшся гідно

На блакитному і бадьорому повітрі,

Оперезана світлими вітрами,

Крокуючи по променях сонця.

А хвилі попереду тебе

Котяться і зрушують

Пісок під моїми ногами.

• Карл Сендберг «Люди, які повинні» ↴

в оригіналі «People Who Must»

Я поставив мольберт на даху хмарочоса.

Я довго малював, для мене це звичайна справа.

Люди роїлися на розі, а свисток регулювальника не змовкав увесь день.

Вони були, як ті комашки, багато безупинних комашок,

Ці люди – жваві чи бездіяльні;

А регулювальник – синя пляма, уламок латуні там,

Де чорні хвилі розливалися навколо нього,

А він стримував вулицю. Я довго малював,

І для мене це звичайна справа.

• Бусісіве Махланґу «Безпечне місце» ↴

в оригіналі «Safe house»

старий стілець притиснутий до дверей/ вікна зачинені/

хвіртка замкнена/ на паркані колючий дріт, який чіпляється за плоть/

щоб виспатися, треба примиритися з «обережністю»:/ витягти всі ключі із замків/

не вимикати світло/ перевернути вітальні килимки на порозі/ наказати собаці загавкати

оскільки вони можуть вкрасти і з людини/ я сіла на старий стілець під дверима/

я замурувала вікна цеглою/ я обкрутила ланцюг із замком навколо хвіртки/

у мене шрам на нозі від паркана/ щоразу я вдихаю обережно:/

замкнувши двері, ковтаю ключі/ вдаю, ніби не сплю/ спалюю всі вітальні килимки/ вчу собаку, як кусатися

все життя ми чекали, що прийдуть злодії/ а вони живуть у нас удома

• Йоне Ногучі «Де поет» ↴

в оригіналі «Where is the Poet»

У чорне вбране, для правди мертве Хмарище – виткане німим духом на самоті у темряві примарної пащі гори – викрало Місяць-діву, обличчям безслівну, на коханні виховану, золоті груди якої віддзеркалюються у срібних струмочках:

Вітер, її коханець, в одну мить посивілий, скаженіє довкола Всесвіту, полюючи на її росяні любовні листи, таємно розкидані над вівсяними килимами відкритого поля.

О, драмо! ніколи не зіграна, ніколи не оббрехана, ніколи не заримована! Поглянь – для сліпого звіра, завжди безслізного, безсердечного, у Неба бракує рота, щоб розтлумачити цю звістку!

Ах, де той чоловік, який живе поза самим собою? – поет, натхненний здебільшого занотовувати такі речі?

• Вільям Каллен Браянт «Високо на горі» ↴

в оригіналі «Upon the Mountain's Distant Head»

Високо на горі, де вперто

   Лежать сніги непрохідні,

Де все німе, холодне, мертве,

   Там пізній захід й довгі дні.

Але у тіні скель холодних,

   В долинах, вбраних в літній цвіт,

В скарбниці всіх багатств природних,

   Ночіє ледве не в обід.

Так в серці, винному ні в чому,

   Раніше гасне світ життя,

Але ще довго тліє в тому,

   Де льодом вкрились почуття.

• Донна Масіні «Жінка, яка розмовляє по мобільному, тягнучи порожній візок через Вашингтон-сквер-парк» ↴

в оригіналі «Woman on Cell Phone Dragging an Empty Cart Through Washington Square Park»

Він зветься Сізіф. Ні. Сі-зі́ф. Так. Очевидно,

якийсь давньогрецький міф. Цього мужика покарали за… покарали… так…

за щось, і він змушений щодня викочувати камінь нагору,

і він щодня скочується… той камінь, так…

і він щодня знову скочується донизу.

Щось про абсурдність життя.

За словами Камю… Ка-мю́-ю-ю… каже, що йдеться

про положення людини і що

воно безвихідне, і ми змушені просто безупинно

це робити, і… камінь, так, котити камінь… і це

надає сенс нашому життю. Еге. Ну,

якщо це не приведе тебе до Бога…

• Ілля Камінський «Ми жили щасливо під час війни» ↴

в оригіналі «We Lived Happily During the War»

А коли вони обстрілювали чужі будинки, ми

протестували,

але не занадто, ми протистояли їм, але не

занадто. Я був

у ліжку, навколо ліжка Америка

розсипалася: невидимий будинок, за ним ще один, за ним ще…

Я виніс стілець на двір і стежив за сонцем.

Шостого місяця

згубного правління в будинку грошей

на вулиці грошей в місті грошей в країні грошей,

нашій славетній країні грошей ми (вибачте нас)

жили щасливо під час війни.

• Таїмба Джесс «Милість» ↴

в оригіналі «Mercy»

війну чутно вночі,

її губи – з пошматованих дітей,

її брова – з пластичної вибухівки

і дихає вона, як реактивний винищувач,

а тоді її чутно на світанку

в ніжному шурхоті грошей,

які розтуляють пелюстку за пелюсткою.

її чутно між випусками

новин у рекламних

мелодіях, потім вона лунає

між нотами державного гімну.

в її ході – дзенькіт брудних монет,

в неї кисть – з багатьох втрачених кистей,

долоня відсутніх пальців,

цурпалок руки, яку вона втратила,

торкаючись небес, стопа,

яка викопує шанці для загиблих на ній.

похитуючись, війна суне вперед –

вимушена, невблаганна, невідворотна.

вона дивиться на мене

одним оком з напалму

та іншим оком з льоду,

її волосся – з вогню

і в неї ядерне серце,

і дійсно, вона так нагадує людину

і така нікчемна, стоячи там

і чекаючи, що я простягну їй руку.

вона хоче почути, що я відповім.

вона хоче почути, як я збираюся

звільнити її від страждання,

а мені від неї треба тільки,

щоб вона навчила мене вбивати.

• Росс Ґей «Незначний, але потрібний, факт» ↴

в оригіналі «A Small Needful Fact»

Полягає в тому, що Ерік Ґарнер

деякий час працював садівником

у Відділі парків і зон відпочинку, а тому,

можливо, своїми дуже великими руками,

можливо, цілком імовірно,

він турботливо посадив у ґрунт

якісь рослини, які, швидше за все,

деякі з них, цілком імовірно,

досі ростуть, досі роблять те,

що роблять такі рослини, як-от дають притулок

і годують малих і необхідних створінь,

як-от залишаються приємними на дотик і запах,

як-от перетворюють сонячне світло

на їжу, як-от дозволяють нам

легше дихати.

• Сафія Ельгілло «1000» ↴

в оригіналі «1000»

моя сусідка по квартирі на одному з курсів

казала про мій низький зріст

що ті           хто вважає мене привабливою

мають в собі крапельку педофілії

і я стискалася           нещодавно зніжена

двадцять один з бровами

вищипаними до дорослих дуг           які відростають

що три тижні

гострими паросточками           чоловіки вже

намагалися мене викрасти

у своїх таксі           загнати мене у провулки

нового міста           вже

вимога           назвати своє ім’я           хай

ніхто ніколи не питає           скільки мені років

хай ніхто ніколи не питав           я відчуваю себе скрипучою

і древньою через повторення

всього цього я відчуваю           що вже не дівчина впродовж

багатьох поколінь           весь мій

родовід переповнений виснаженими

жінками           їхні гладенькі обличчя

застигли у часі           тільки потовщена

талія           смужка

сивини зраджує вік

я вигадую імена і роздаю їх

незнайомцям на вечірках

я підрізаю роки зі свого віку і ділюся ним

хоча мене не питають           що мені

п’ятнадцять           сімнадцять           а їм хоч би що

ніхто           не припиняє хотіти

я зникла           як всі дівчата

переді мною           поруч зі мною

всі дівчата           які ще будуть

всі думають

що я мала дівчинка           і все одно

вони полюють на мене           все одно вишкіряють зуби

я така втомлена           що мені

одна тисяча           років           я на одну тисячу

років старша           коли мене торкаються

• Надра Мабрук «Пророцтво» ↴

в оригіналі «The Prophecy»

Пам’ятаєш минулорічний липень посеред

поля, тепло осипалося з дуба,

твоє обличчя затуляв попіл, який у піруетах спадав

із серйозної поїздки, що висіла над нами? Ти сказав: «Боже»,

я сказала: «Прислухайся до оленя, озера, безперервного плескоту язика,

як часто я казала, що це знову завдасть нам болю».

Ось подарунок радості в цьому тисячолітті – спис протинає

тисові віти, ягоди чи скло падає, бик досі цілий.

Ти завжди знав, що корови і коні не виживуть,

з копитами, що іржавіють, прив’язані до березового гілля, глід

між їхніми квадратними і мертвими зубами. Після цієї любові

що залишилося від наших тіл, крім вугра у шлунках, який наче лід,

кислотний рефлюкс, брак контролю?

Я казала тобі, що нам потрібно,

казала тобі, що ми нізащо не забудемо.

• Варсан Шайр «Назад» ↴

в оригіналі «Backwards»

                    для Сааїда Шире

Вірш може початися з того, як він спиною входить у кімнату.

Він знімає свою куртку і сідає до кінця свого життя;

саме так ми повертаємо Тата.

Я можу зробити так, щоб кров потекла назад до носа – так мурахи поспішають у нору.

Ми виростаємо у менші тіла, мої груди зникають,

твої щоки ніжнішають, зуби врізаються назад в ясна.

Я можу зробити так, щоб нас любили, ти тільки скажи.

Подарувати їм цурпалки замість рук, якщо вони бодай раз торкнулися нас без згоди,

я можу написати вірш і змусити його зникнути.

Вітчим випльовує спиртне назад у склянку,

Мамине тіло котиться вверх по сходах, кістка вправляється на місце,

може, вона досі з дитиною.

Може, у нас все буде гаразд, малий?

Я перепишу це життя спочатку, і цього разу буде стільки любові, що

все інше буде затьмарене.

Все інше буде затьмарене,

я перепишу це життя спочатку, і цього разу буде стільки любові, що,

може, у нас все буде гаразд, малий,

може, вона досі з дитиною.

Мамине тіло котиться вверх по сходах, кістка вправляється на місце,

Вітчим випльовує спиртне назад у склянку.

Я можу написати вірш і змусити його зникнути,

подарувати їм цурпалки замість рук, якщо вони бодай раз торкнулися нас без згоди,

я можу зробити так, щоб нас любили, ти тільки скажи.

Твої щоки ніжнішають, зуби врізаються назад в ясна,

ми виростаємо у менші тіла, мої груди зникають.

Я можу зробити так, щоб кров потекла назад до носа – так мурахи поспішають у нору,

саме так ми повертаємо Тата.

Він знімає свою куртку і сідає до кінця свого життя.

Вірш може початися з того, як він спиною входить у кімнату.

• Хівот Аділов «Міхрет» ↴

в оригіналі «Mihret»

Хай Бог не ображається, але я стала усім               тим, що моя мати хотіла відвернути своїми молитвами.

Я побувала усюди, куди вона хотіла перекрити шлях своїми молитвами.                    Я йшла так довго, що знайшла Милість.

              Я перекинула її стегна через плечі і пила.                       Її удосталь

і я нарешті жива.                   Якби я була тим, чим повинна була бути, я була б материним

схроном. Я була б її батьків              щиною. Я б не блукала, я б залишилася.

Якби я була звідти, звідки мені слід бути               я називала б це по-іншому, але

я – частина країни, в якій народилася. Всі мої вчинки були в ім’я Любові

і в ім’я Любові            я чинила ці гріхи:                я стискала кулак. Я тікала.

Я прикушувала язика до крові. Міхрет вкриває мої груди, поки я мугикаю і ковтаю кров.

              Вона мене зігріває.              Не просить мене залишитися.

• Карл Сендберг «Чикаго» ↴

в оригіналі «Chicago»

Свинобій для Усього Світу,

Інструментальник, Копнувач,

Гравець із Залізницями і Вантажник Країни;

Шалене, дуже, збурене –

Місто Широких Плечей:

Кажуть, ти розпусне, і я у це вірю, адже бачив, як під світлом ліхтарів твої нафарбовані жінки ваблять простаків.

Ще кажуть, ти безчесне, а я відповідаю: так, це правда – я бачив, як головоріз убиває і спокійно іде убивати знову.

А ще кажуть, ти жорстоке, і моя відповідь: на обличчях жінок і дітей я бачив слід вовчого голоду.

І, відказавши так, я ще раз повертаю обличчя до тих, хто насміхається над моїм містом, відповідаю їм такою ж посмішкою і кажу:

Спробуйте показати мені інше місто, яке співає з піднятою головою, таке горде бути живим і грубим, і сильним, і хитрим.

Воно гатить по прокляттях, які летять на нього, поки воно нагромаджує одну роботу на іншу, перед вами – високий, нахабний і потужний відбиваючий, який яскраво виділяється на тлі тихих містечок;

Люте, як собака, паща якої жадібна до дії, хитре, як дикун, поставлений проти природи,

Воно простоволосе,

Це – копач,

Руйнівник,

Проєктувальник,

Будівельник, нищитель, відновник,

Під пеленою диму, з укритим пилом ротом, воно сміється білозубою посмішкою,

Під жахливим тягарем долі воно сміється, як сміється молодик,

Воно сміється, точно як безтурботний боєць, який ніколи не програвав у двобої,

Воно вихваляється і сміється, що під його зап’ястям є пульс, а під його ребрами – серце народу,

                              Воно сміється!

Воно сміється шаленим, дужим, збуреним сміхом Молоді, напівголе, спітніле, горде бути Свинобоєм, Інструментальником, Копнувачем, Гравцем із Залізницями і Вантажником Країни.

• Гаррієт Маллен «У ліжку зі словником» ↴

в оригіналі «Sleeping with the Dictionary»

Я молю про словоблудство зі своїм солодкомовним супутником, чиї уста готові читати мій осяйний полиск. Універсальний партнер, обізнаний і компетентний у словесному мистецтві, – словник не схильний заперечувати проти самітних звичок неймовірно пильного читача. Темної ночі під час безсоння книга – це стимулююче заспокійливе, яке будить мою втомлену уяву для снодійного трансу мови. Усамітнюватися під пологом спальні, вмикати нічну лампу, брати великий словник у ліжко, стискати нескорочений корпус, важкий від усіх значень, що містяться між цими обкладинками, розгладжувати тонкі аркуші, повні наголошених складів, – все це вправи зі свідомого режиму соньків, які вертять слова на язиках, перевертаючи ілюміновані сторінки. Пройти крізь усі ці рухи і процедури, потемки намацуючи спокусливе слово, – це нічна місія поета. Збуджені міріадами можливостей, ми випробовуємо найзбоченіші положення, виконуючи свій щонічний акт – проникнення денотативного тіла твору. Будь-яку виноску під логікою мови можна внести до симптоматичного словника. Алфавітний порядок цієї авторитетної брили знань здатен передати насичений лексикон кольористих галюцинацій. Край ліжка лежить відкритий блокнот, щоб записувати виверти перелітних слів. У швидкому русі очей нічного бачення поета цей диктум можна розгадати, як зашифрований акровірш з ім’ям коханого.

• А. Е. Столлінґз «Вимирання тиші» ↴

в оригіналі «Extinction of Silence»

Те, що за життя вона була лякливою, – річ звісна.

Нам відомо, що вона зникала, зачувши голоси

Або кроки. Її сполохував найменший шум,

Хоча до неї вміли наближатися молільники.

У нас немає жодних записів з нею, хоча,

Звісно, в підвалі Музею ми зберігаємо

Поточені міллю опудала – тишу малу комірцеву

І тишу жовтоплямисту – в тісних шухлядах.

Але її спів утрачено. Чи була вона споріднена з

Таким видом, як спокій, або з птахом іншого польоту,

Дослідникам невідомо. Навіть те, чи

Гніздиться досі плідна пара глибоко в баю,

Де, за переказами, цього колись поширеного птаха

Десятки років тому вперше не побачили, не почули.

• Абель Міропол «Гіркі плоди» ↴

в оригіналі «Bitter Fruit»

Дивні плоди в південних садах,

(Листя – криваве, кров на устах,)

Чорне тіло гойдається туди-сюди,

З тополі звисають дивні плоди.

Ідилічна картина південних широт,

(Вирячені очі і скривлений рот,)

Під ногами магнолії, свіжі й запашні,

(І різкіший сморід – це плоть у вогні.)

Ці плоди із часом позривають круки,

Позбирають дощі, поточать жуки,

Посмокчуть вітри, погноїть сонця світ,

Врожай дав гіркий і дивний плід.

• Джуна Барнс «Від П’ятої авеню» ↴

в оригіналі «From Fifth Avenue Up»

Колись сіятиме якась

Примхлива зірка

Здаля так тьмяно, менша,

Ніж піщинка,

Тоді ми і дізнаємось,

Яка ж ти жінка.

Бо, хоч тебе і з космосу

Жбурнули сильно,

А на ногах мереживо

Стискає щільно,

Губами доведеш ти світ

До божевілля.

З твоїм байдужим тілом зможем

Зіштовхнутись.

Погребуєм нечулих стегон

Ми торкнутись,

Порочні ж вигуки нас змусять

Відсахнутись.

Не треба так. Від страху ти

В кільце згорнешся

Над урожайним полем, хтиво

Озирнешся

Й з гіркою тайною до вуха

Підкрадешся.

На спеці по руках твоїх

Біжать краплини;

Тремтить твоя сорочка

Безупинно,

Як надсерця, що хтось тобі

Під ноги кинув.

Волосся випнувши й прогнувшись,

Ти ковтаєш

З неясності, яку попід

Губою маєш,

І ніжну слину з оргією

Випускаєш.

Колись цю жінку не назвали б

Ми тобою –

Коли, на матір спершись,

Ще малою

Проводила по грудях ротом

Ти з жагою.

Тобі в обличчя рине

Грандіозно.

Оголене… дівча… дитина

Ронить сльози,

А твій живіт велично

Пнеться в космос.

• Доніка Келлі «Вірш про кохання» ↴

в оригіналі «Love Poem»

1 З настанням світанку ми – риби.

   Ми хлюпаємося, ковтаємо повітря і тремося лускою

   одне об одного. Ми виграваємо

   оранжевим і зеленим, і краємо фланель

   своїми ударами.

2 Весь день, поки я далеко від тебе, я хвою,

   корю і колюся. Я вриваюся у береги

   неба. Там – низький

   дзвін, найновіше кільце. Пора

   росту – сонця і води…

3 Весь день, поки ти далеко від мене, я уявляю тебе –

   сонце і воду. Ти – сіль і космос,

   і довгі-предовгі руки тепла. Воднораз світло

   і те, що його відбиває.

4 Коли ми бачимося знову, я – найсильніша

   людина на світі. Своєю груддю я перекидаю шини

   і тягну вантажівки заради тебе.

   Ти теж найсильніша людина

   на світі. Ти носиш бочки з цементом

   по всьому будинку. Коли ми боремося на руках,

   я розповідаю тобі крізь зціплені зуби про своє життя як дерева:

   Якою високою я була.

   Якою коричневою і зеленою.

5 Вночі ліжко вкрите пилком

   і лускою. В кімнаті – світло і мокро.

   У мене тепер так мало м’язів.

   Я наповнюю свої легені цілим

   твоїм іменем, а твоя голова

   на моїх грудях піднімається і опускається. Піднімається і опускається.

• Мен Рей «Три виміри» ↴

в оригіналі «Three Dimensions»

Завбачливо відмежовані зеленню

І пітьмою ночі будинки

Сусідні –

Зберігають свою самобутність

У світлі

Яке заливає середину кожного –

Вони стоять як фортеці

А не як пустки

Закривають і не впускають

Як хустка

На низенькій бабусі –

Яка таємниця всередині криється

Яка допитливість зовні блукає

Одна про іншу

Нічого не знає.

• Фрідеріке Майрекер «лякаюся часом що того до кого я...» ↴

в оригіналі «erschrecke zuweilen dasz der zu dem ich...»

лякаюся часом що того до кого я

звертаюся тут немає, жовте й червоне довгасте

листячко робінії здуває на землю, тоді

крізь провулок в БЮРҐЕР КАФЕ, читаючи з

квітками і хмарами, о Ісусе твоя кров хто може мене

урятувати, дубами укрито і поодинокими ялицями, це

квапливе прощання ти поспішаєш до машинки каміння Сіфносу із

синьозеленими бровами поки зрізані квіти як лезо

гострі на лузі, нещадна мнемотехніка, мистецтво запам’ятовувати,

автоматизована декламація введення і виведення читання, капаю

крапаю на асфальт або мої скрипучі

кроки. Кухонне вікно стоїть розчинене мій мозок

в підколінних ямках, важко дихаю

• Хав’єр Самора «Танці в автобусах» ↴

в оригіналі «Dancing in Buses»

Вдайте, ніби бумбокс

розривається за вашим плечем. Підніміть

свої руки догори. Вивертайте їх,

ніби збираєте лайм. Погляньте

праворуч, ніби переходите

вулицю. Погляньте ліворуч,

повільно, ніби балансуєте оранжевими

кошиками. Нагніться, ніби збираєте

бавовну. Працюйте попою. Випростайтеся,

ніби випустили дрова. Гребіть,

покажіть, як працюєте граблями. Метіть,

покажіть, як працюєте мітлами. Покажіть, як плескаєте

пупусу: грудки тіста на пальцях. Плескайте.

Покажіть, як черпаєте орчату:

ваша рука – це ківш, черпайте.

Простягніться і зачерпніть. А тепер

пригніться. Вони стріляють. Пірнайте

під сидіння і

не дихайте.

Руки за голову.

На землю.

Не піднімайте очей.

Переверніться на спину.

Обличчям до ствола.

Покажіть, як долоня захищає обличчя.

Не кричіть.

• Матем Шіферро «Ми, створені з кісток» ↴

в оригіналі «We, Made of Bone»

Останнім часом я не даю вам бачити себе

такою, якою бачу себе сама.

Я прокидаюся вранці, не знаючи,

чи дотягну до вечора;

нагадуючи собі про крихітні-крихітні речі,

яким я забула подивуватися;

ці дерева, безкровні і геть сухі,

рятували мене неодноразово,

але для порятунку мені часто доводиться ховатися,

однак вони стоять, – такі високі, такі стрункі і ненажерливі –

відмовляючись вмістити мене; навіть баобаби

тріснуть за моїм наказом і

витнуть безплотні утроби, щоб зустріти мене.

Я мала б розлюбити світ,

в якому мене нема, але мої любові вже

давно пішли і залишили мене в чужому краї,

де колись я була створена з кісток,

тепер з води, тепер з нічого.

• Роджер Мак-Ґаф «Апостроф» ↴

в оригіналі «Apostrophe»

хтів би я бути

апострофом

зависати над чо

визирати островом

межи чось

підслуховувати, без зайвих рухів

високо над нічо

чорнильною кометою

обертатися

найвище підкинутим

з капелюхів

• Сюзанна Коллінз «Дерево для страт» ↴

в оригіналі «The Hanging Tree»

Прийди, прийди

До дерева для страт,

Де повісили вбивцю із іншими уряд.

Чуда тут коїлись,

Чудніш було б встократ

Зустрітись опівніч на дереві для страт.

Прийди, прийди

До дерева для страт,

Де небіжчик кохану гукав під захист шат.

Чуда тут коїлись,

Чудніш було б встократ

Зустрітись опівніч на дереві для страт.

Прийди, прийди

До дерева для страт,

Де удвох нам байдуже було би до утрат.

Чуда тут коїлись,

Чудніш було б встократ

Зустрітись опівніч на дереві для страт.

Прийди, прийди

До дерева для страт.

Мотузяне намисто обом нам стане влад.

Чуда тут коїлись,

Чудніш було б встократ

Зустрітись опівніч на дереві для страт.

• Трейсі К. Сміт «Давня історія» ↴

в оригіналі «An Old Story»

Нам дали зрозуміти, що це буде жахливо.

Кожна скромна потреба, кожен дрібний порив,

Кожна ненависть буде роздута в легендарний буревій.

Розлючена – земля – і спустошена, як лиха

Мрія. Оскільки найгірше в нас візьме гору

І зруйнує все інше ущент.

                                                                     Чимало років

Минуло. Коли ми нарешті зрозуміли, як мало

Нас переживе, – як мало ми полагодили

Або збудували, і воно досі не втрачене – щось

Велике і давнє прокинулось. І тоді наш спів

Викликав погоду іншого ґатунку.

Відтак тварини, яких давно вважали зниклими, злізли

З дерев. Ми дали новий початок одне одному.

Ми плакали, аби нам нагадали про такий колір.

• Мая Енджелоу «Прокидатися в Нью-Йорку» ↴

в оригіналі «Awaking in New York»

Штори нав’язують свою волю

проти вітру,

а діти сплять,

обмінюючись снами із

серафимами. Місто

витягує себе зі сну на

поручнях у вагонах метро; а

я, сигнал будильника, недремна, як

передчуття війни,

лежу, розтягуючись у світанок,

непрошена і непомічена.

• Лінн Ріґґз «Вандали» ↴

в оригіналі «The Vandals»

Коли ті, хто дряпав гранітний схил,

Його плавний обрис розʼятрили,

Підірвали вершину й краї на пил,

Аж кришталевими стали брили, –

Вони піднялися, вдихаючи зрідка

Ефірну пару, пʼянку й прохолодну.

Схвильовані крила стрясали повітря;

Далекий, дрібний ріжечок зі злота

Порушував тишу, запалу у вухах,

Немовби протест, похуділий до співу.

Та ніхто в цій орді не томився у муках

І не бачив свого убивчого впливу.

• Міна Лой «Джойсів Улісс» ↴

в оригіналі «Joyce's Ulysses»

        Нормальний Монстр

        співає в Зеленій Сахарі

        Голос і тельбухи

        образу Божого

        висловлюються по-кельтськи

        в цих ліричних пеклах

        Урагани

        вмотивованих нот

        жнуть на непідцензурній землі

        Небезголоса свідомість

        живих істот

        проливається рясними мовами

        Підстаркуватим співрозмовникам

        Духу і Тілу

        відняло мову — — —

        Дух

        насаджений на фалос

        Феніксе

        ірландських вогнів

        освіти Захід

        крилами Ірландії

        змахни стовпотворіннями

        олімпійської прози

        і висмій

        імперську Троянду

        ґельських парфумів

        — Англія

        садистська мати

        обіймає Ерін —

Майстер

сліпучого стилю

представ

        Втілене слово

        яке смакує себе

        ученими іклами

        Криваве

        самоспостереження матки

        Дон Жуан

        Юдеї

        на паломництві

        до Лібідо

        Преса — — —

        воркує

        свої колискові здоровому глузду

        Христос капітально

        покарав

        нерозкаяних лихварів долі

        — у підпільних храмах

І розвісь

        рекламу душі

        поза еклезіастовим Зоопарком

        Череватий день

        породжує

        гортанних ґарґулій

        на Вавилонській вежі

        Емпірейський ринок

        на якому

        відмовник-відновник

        Джойс

        блимає велетенським відбивачем

        на потаємне — — —

• Емілі Дікінсон «Ні, це не Смерть, я ще стою» ↴

в оригіналі «It was not Death, for I stood up»

Ні, це не Смерть, я ще стою,

А Мертві вже лежать –

Ні, це не Ніч, всі Дзвонарі

Про Полудень вістять.

Це не Мороз, вздовж Рук і Ніг

Повзе Сироко – влад –

І не Вогонь – під стопами

Вівтар – неначе лід –

Все разом чую я, однак,

Й ці Образи, у мить

Уловлені, мій Похорон

Нагадують мені –

Немов життя у рамки

Втискають, в вічну твань,

Де без ключа вдихнути – зась,

І опівнічна Чернь –

Як все, що йшло – спиняється –

Проймає – все навкруг –

Чи Люта стужа Восени

Ступає на Поріг –

Та більш, як Хаос – без Завад –

Без Шансів чи ходів –

Чи Островів на Обрії –

Це Відчай – без підстав.

• Трейсі К. Сміт «Декларація» ↴

в оригіналі «Declaration»

Він

      направляв сюди юрби Офіцерів, щоб переслідувати наш народ

Він грабував наші…

                                   спустошував наші…

                                                                        руйнував життя наших…

забираючи нашу…

                                 скасовуючи наше найцінніше…

і докорінно змінюючи Форми нашого…

На кожній стадії цих Утисків Ми подавали Клопотання про

Відшкодування в найскромніший спосіб:

                                                                      на Наші неодноразові

Клопотання відповідали тільки неодноразовим порушенням прав.

Ми нагадували їм про обставини нашої еміграції

і розселення тут.

                             …в Полоні

                                                через Моря й Океани,

                                                                                       щоб терпіти…

• Една Сент-Вінсент Міллей «Нізащо не можна збирати фрукти» ↴

в оригіналі «Never May the Fruit Be Picked»

Нізащо, нізащо не можна зривати фрукти з гілки

І збирати в бочки.

Хто їстиме з кохання, мусить їсти їх там, де вони висять.

Хай гілля і гнеться, як очерет,

Хай зрілі фрукти і розплющуються об землю або морщаться на дереві,

Хто їстиме з любові, має право забрати з собою

Тільки те, що вмістить його шлунок,

Нічого у фартуху,

Нічого у кишенях.

Нізащо, нізащо не можна збирати фрукти з гілки

І складати в бочки.

Зима кохання – це льох із порожніми кошиками

В м’якому від гнилі саду.

• Джонні «Камера» ↴

в оригіналі «A Cell»

Металеві двоярусні нари

Матрац і жорстка подушка

Дві шафки і один стіл

Унітаз і раковина

Двері, але зачинені

Тепло з душника, стає спекотно

Я пітнію, та все ж мені холодно

Світять нічні лампи, та все ж тут темно

Я під простирадлом

Та все ж хочеться під ковдру і покривало

Підлога холодна

Та все ж самого лише тепла мені мало

Вікно, але зачинене

Дзеркало, але паром покрите

Голова, повна думок

Ціле серце любові, а ніби забите

Пориваюсь піти, а виходу не бачу

Кажу, що всміхаюсь, а насправді плачу

Кажу, що спокійний, а сам навиворіт

Кажу, що вільний, а перед очима дріт

• Максвелл Боденгайм «Парад мобілізованих солдатів» ↴

в оригіналі «Parade of Conscripted Soldiers»

Обличчя одного із солдатів – наче дзеркало,

В якому ще жива дитина висить на мотузці.

Обличчя одного із солдатів – гладка плита

З глибоко викарбуваними

Гіркими ієрогліфами тиші.

Обличчя іншого солдата – біла пташка, яка посмикується,

Раптово роздерта довгими пазурами запитання.

Обличчя ж іншого солдата –

Це обличчя сумного клоуна, який незграбно кланяється смерті.

О мовчазні остовпілі люди на бордюрах,

Ви цього не бачите, але відчуваєте,

Як несказані слова мобілізованих на марші

Падають на ваші обличчя, мов удари ослаблих кулаків.

• Воллес Стівенс «Великий червоний чоловік читає» ↴

в оригіналі «Large Red Man Reading»

Це були привиди, які повернулися на землю послухати його слова,

Поки він сидів і читав, вголос, великі сині дощечки.

Вони були з тих, хто з далини зорь і очікує більшого.

Це були ті, хто повернувся послухати, як він читає з поеми життя

Про сковороди над піччю, горщики на столі, тюльпани між ними.

Вони були з тих, хто заплакав би, якби ступив босоніж у реальність,

Хто заплакав би і був щасливий, затремтів би на морозі

І скрикнув, відчувши його наново, провів би пальцями по листю

І проти найкривішого шипа, схопився б за щось потворне

І засміявся, поки він сидів і читав з пурпурових дощечок

Обриси буття і його вираження, склади його закону:

Поеза, поеза! буквальність літер, пророцтво рядків,

Які в цих вухах і в цих прозорих, виснажених серцях

Набули кольору, набули форми та розміру дійсних речей

І висловили за них почуття – це було саме те, чого їм бракувало.

• Маріанна Мур «Корінний, або Радикальний» ↴

в оригіналі «Radical»

Звужую-

чись до кінчика, чіпляючись

    за все, цій моркві судилось бути

        товстою.

        Світ – лиш обставини, жа-

            люгідний город під нею. Вона тріщить

            від уяви, наслідків,

поживи,

мрій, вороже напханих в себе,

    її фібри породжують моно-

        полію –

        схожий на хвіст чи клин двигун, що

            пізнав секрет розширення, розплавлений

            до барви смеркового

сонця і

тугий. Чоловікові в брудних

    рукавицях, чий погляд на неї

        мов каже:

        «Мій найщасливіший день схожий

        «Мій найщасливіший день схожий

            на траур у порівнянні з цим», – умови жи-

            ття прирекли, що

рабство – це,

згідно з суперечністю, легко,

    а свобода – це тяжко. А їй що?

        Забудьте

        про мудрість землі. Вона мовить:

            «Не вдасться стати на заваді тому, що

            неможливо здолати».

• Рупі Каур «Міжнародний жіночий день» ↴

в оригіналі «International Women's Day»

я хочу вибачитися перед всіма жінками

яких називала гарними

перш ніж назвати розумними або сміливими

вибачте що з моїх слів склалося враження ніби

щось таке просте як дане вам з народження

є найвагомішим приводом для гордості коли ваша

відвага зрушила гори

віднині я казатиму

«ти незламна» або «ти надзвичайна»

не тому що не вважаю вас гарними

а тому що ви значно більше ніж просто гарні жінки

• Халіль Джібран «Про радість і сум» ↴

в оригіналі «On Joy and Sorrow»

Тоді мовила якась жінка: «Розкажи нам про радість і сум».

І він відповів:

– Ваша радість – це ваш сум з опущеною маскою.

І той самий колодязь, з якого зринає ваш сміх, нерідко наповнювали ваші сльози.

Справді, чи може бути інакше?

Що глибше сум вгризається у ваше буття, то більше радості ви здатні в ньому вмістити.

Чи не є чаша, яка тримає ваше вино, тією ж, яку гончар випалював у своїй печі?

І чи не є лютня, гра якої підносить ваш дух, тим же деревом, яке стругали ножі різьбярів?

Коли на душі радісно, зазирніть глибоко у своє серце, і ви побачите, що радісно вам лиш від того, від чого вам сумно.

Коли на душі сумно, знову зазирніть у своє серце, і ви побачите, що насправді плачете за тим, що було вам у радість.

Дехто з вас каже: «Радість сильніша за сум». А інші кажуть: «Ні, сум сильніший».

Але я вам кажу, що вони нерозлучні.

Де одне, там і друге, і, коли одне сидить з вами за вашим столом, пам’ятайте, що інше спить у вашому ліжку.

Воістину, ви коливаєтесь, наче терези, під вагою своєї радості і свого суму.

Лише коли ви їх позбавлені, то знаходите спокій і рівновагу.

Та тільки скарбник підніме вас, щоб зважити своє золото і срібло, тоді чи ваша радість, чи ваш сум – одне неодмінно переважить інше.

• Лайла Джун Джонстон «Кожен народе, ставай!» ↴

в оригіналі «All Nations Rise»

Тубільні народи,

Сяйте ясно – нам випала нагода!

Колись на наші молитви не давали нам згоди.

Колись індіанці страждали від вбивчої шкоди.

Так, минуле в нас тяжке, та готуйтесь до нагороди,

До прийдешньої слави – йде пробудження народів.

О, так!

Ставай, ви, любові війська!

Це про вас молили предки, і вже відповідь близька,

Відчуваю це душею. Чи ви чуєте це теж?

Нас силкуються збудити звучним галасом пожеж.

Кожен народе,

Ставай, настав ваш час.

Вистачить ховатись,

Припиніть, настав вже час.

Кожен народе,

Ставай, настав ваш час.

Вистачить ховатись,

Припиніть, настав вже час.

Милосердя – це мій лук, молитви – то влучні стріли:

Потягну і відпущу – як синиці полетіли.

Майте надію!

Співчуття – надійний щит і у жилах – ріки віри.

Йтиму стежкою пилку, навіть лізучи зі шкіри.

Так, я відроджусь!

Я не збрешу,

Як скажу, що скніють сім’ї в індіанських таборах,

Звичне вже насильство вдома неминуче кличе крах.

Ненаситний алкоголь розбиває нас у прах.

Діти страчують себе, коли зносити страх нема сил.

Це війна.

Зносити страх нема сил.

Це війна.

Ні, зносити страх нема сил.

Це війна.

Ні, зносити страх нема сил.

Це війна.

Це війна, що не стерла нас на пил,

Бо ми знаєм, що для звершень нас цей світ і народив,

Ми знаєм, що ми ті, хто являвся в сотнях снів,

Ми саме ті, про кого дідусь молив.

Ставай, ви, любові війська!

Це про вас молили предки, і вже відповідь близька,

Відчуваю це душею. Чи ви чуєте це теж?

Нас силкуються збудити звучним галасом пожеж.

Всі народи славні,

Ставай, настав наш час.

Кажу вам, не ховайтесь, бо

Нарешті настав наш час.

Корінні жінки,

Заледве не святі ви,

Ґрунти ваші вразливі вас і досі щедро живлять,

Хоч над тілом і землею познущались страхітливо.

Моя шана вашим предкам і культурі прадавній.

Корінні чоловіки,

Велика вам подяка,

Я ж бо бачу вашу силу, яка все ще в вас палає,

Хоч незламна ваша раса зажила знущань усяких.

Моя шана обрядам і танцям, і предкам.

Ми б’ємося за любов і б’ємось за мирний світ,

І даруємо свій найкращий цвіт.

Ми б’ємося за любов і б’ємось за мирний світ,

І даруємо свій найкращий цвіт.

Кожен народе,

Ставай, настав ваш час.

Вистачить ховатись,

Припиніть, настав вже час.

Кожен народе,

Ставай, настав ваш час.

Вистачить ховатись,

Припиніть, настав вже час.

Кажуть, історію пишуть переможці. Але звідки взятися переможцям, якщо війна ще не закінчилась? Бій тільки розпочався. І Творець відправляє своїх найкращих воїнів. І цього разу це не індіанці проти ковбоїв. Ні, цього разу це всі прекрасні народи людства разом на одному боці. Ми б’ємося, щоб на зміну нашому страху прийшла любов. Цього разу кулі, стріли і гарматні ядра нас не врятують. Єдина зброя, яка має силу в цьому бою – це правда, віра і співчуття.

• Елізабет Асеведо «Після того, як він вирішив піти» ↴

в оригіналі «After He's Decided to Leave»

Коли на кухні розбилася пляшка гострого соусу,

він став у двері і похитав головою на цей безлад.

Його не турбувало, чи я, бува, не порізалась,

його більше цікавило, що ще я розбила.

«В твоїх руках все тримається так незграбно,» –

він ніколи так не казав.

Червона пляма на моїх грудях пекуче розквітла,

заливши всі вибачення.

Я взяла його сорочку, в якій спала,

щоб витерти стіл і світлу кухонну підлогу.

Того вечора і щовечора протягом тижня,

поки він збирав речі для від’їзду,

Я горбилася і вимивала кахлі. Не могла позбутися

речей, які я спаскудила, і погляду, який він залишив по собі.

• Роберт Фрост «Необраний шлях» ↴

в оригіналі «The Road Not Taken»

В осіннім гаю на розпутті доріг

Я довго вагався обрати одну,

На жаль, я двома мандрувати не міг,

Тож кинув я оком на шлях, що проліг

Крізь хащі рясні і звертав в далину,

І все ж таки іншу дорогу обрав –

Можливо, ще ліпшу, ніж перша була,

Бо стоптаний менше там килим із трав,

Однак, озирнувшись, я певно й не знав,

Яку з двох частіше топтала нога –

Тим ранком, укритих рядном самоти,

Обох їх так само застала та мить.

О, буде ще змога по першій пройти!

Та я сумнівався, що поталанить,

Бо знав, як за стежкою стежка біжить.

Літа проминуть і в перервах від справ

З повільним зітханням казатиму я:

В гаю на розпутті доріг я стояв

І ту, яка стоптана менше, обрав,

І вибір цей дійсно змінив все життя.

• Едріан Мітчелл «Тим, кого це стосується» ↴

в оригіналі «To Whom It May Concern»

Мене збила правда одного дня.

Тепер я кульгатиму решту життя

Тож кладіть на мою ногу гіпс

Брешіть мені про В’єтнам.

Почув, як будильник кричить про свій біль,

Не знайшовши себе, я заснув мимовіль

Тож лийте у мої вуха срібло

Кладіть на мою ногу гіпс

Брешіть мені про В’єтнам.

Я опускаю повіки і бачу вогонь.

Всі імена закарбовані між двох моїх скронь

Тож мажте мої очі маслом

Лийте у мої вуха срібло

Кладіть на мою ногу гіпс

Брешіть мені про В’єтнам.

Я чую сморід гару, боюсь, це мій живіт.

Вони вже подали лимонки на обід

Тож пхайте у мій ніс часник

Мажте мої очі маслом

Лийте у мої вуха срібло

Кладіть на мою ногу гіпс

Брешіть мені про В’єтнам.

Де був ти, коли чинилося зло?

Біля кенотафу шукав у пляшки дно

Тож куйте мій язик пійлом

Пхайте у мій ніс часник

Мажте мої очі маслом

Лийте у мої вуха срібло

Кладіть на мою ногу гіпс

Брешіть мені про В’єтнам.

Ви прихопили бомби, а совість – ні,

Ви взяли людину і потопили в брехні

Тож розтирайте мою шкіру жінками

Куйте мій язик пійлом

Пхайте у мій ніс часник

Мажте мої очі маслом

Лийте у мої вуха срібло

Кладіть на мою ногу гіпс

Брешіть мені про В’єтнам.

• Клод Маккей «Біле місто» ↴

в оригіналі «The White City»

Не граюсь з нею, їй не підкорюсь.

Глибоко в серці, в дальньому куті

Ненависть тліє, втім, я не боюсь

Її там крити, відданий меті.

Порожнім став би, як пустельний край,

Але ця темна пристрасть, що звела

Пекельний білий світ у чорний рай,

Довіку живить кров з мого нутра.

Я бачу пишне місто крізь туман:

Погонич-поїзд і людей табун,

Шпилі і хмари, сплетені в роман,

І велет-порт, невпинний, мов двигун,

Припливи, верфи, лігва і клітки

Ненавиджу – вони, як блуд, п’янкі.

• Доротея Метьюз «Лінчування» ↴

в оригіналі «The Lynching»

Він бачив зашморг і юрбу,

І раптом миле пригадав –

Як брижі тихли на ставу,

Як голуб в синяву злітав,

І розмах вільних срібних крил.

Була темнюча й тепла ніч…

Під деревом висіла тінь,

На небі ж – блиск святих облич.

• Волт Вітмен «Пісня про себе (уривок)» ↴

в оригіналі «Song of Myself»

50

Воно в мені – я не можу сказати, що саме – але знаю, що воно там.

Змучене і спітніле, моє тіло знаходить спокій і свіжість,

Я сплю… Я сплю довго.

Воно мені незнайоме – йому немає назви – це слово, але невимовлене,

Його не зустрінеш у словнику, вислові, символі.

Створення, на якому воно гойдається більше, ніж земля, на якій гойдаюся я,

Для нього є тим другом, обійми якого мене пробуджують.

Напевно, мені є ще що сказати. Обриси! Я благаю за своїх братів і сестер.

Ви ж бачите, о, мої брати і сестри?

Це не хаос чи смерть – це є форма, союз, план. Це є вічне життя. Це є Щастя.

• Міна Лой «Пісні для Джоаннеса» ↴

в оригіналі «Songs to Joannes»

I

Витвір    уяви

Загиджує оціненне

Кнур Купідон    його рожеве рило

Риється в еротичному смітті

«Одного разу» як у казці

Прополює бур’ян    білий і увінчаний зіркою

Серед дикого вівса    посіяного в слизовій оболонці

Я б    залюбки    око в бенгальський вогонь

Вічність у феєрверку

Сузір’я в океані

Річки якого не прісніші

Ніж цівка слини

Тут    є темні місця

Я повинна жити у своєму ліхтарі

Стримуючи підсвідоме мерехтіння

Незаймане    для дмухання міхів

Досвіду

                  Кольорове    скло

II

                         Шкіряний міхур

В якому хтива двоїстість

Вклала

Всі закінчення моїх безплідних потягів

Те що має форму чоловіка

Для випадкової вульгарності просто спостережливих

Радше годинниковий механізм

Який зупиняється навперейми з часом

За яким я не встигаю

    Мої пальці оніміли перебираючи твоє волосся

Килимок Господній

                                      На порозі твоїх думок

III

Ми могли паруватися

За монополії миті прикуті до ліжка

Або на двох розділити плоть

На грішному вівтарі

Де вино проливається на розпусні уста

Ми могли народити метелика

Зі щоденними новинами

Надрукованими кров’ю на його крильцях

IV

Одного разу на антресолях

Зоряна стеля

Звела неймовірну родину

Птахоподібні викидні

З людськими горлянками

І очами Мудрості

Які вдягали червоні сукні-абажур

І шерстяне волосся

Одна з них носила дитину

В стьобаній перев’язі

Прип’ятій шовковою стрічкою

До її гусячих крил

Якби не зловісні тіні

Я жила б

Серед їхніх страхітливих меблів

І привчила б розповідати мені свої секрети

До того як я вгадаю

— Начисто вимітаючи цей виводок

V

Опівночі порожніють вулиці

Залишаємось тільки ми

Втрьох

Я вагаюся де дорога назад

                  Зліва хлопчик

— Одне крильце вимив дощ

    Інше вже не стане чистим —

Смикає за дверні дзвони щоб нагадати

Тим кому затишно

                  Справа аскет з німбом

                  Пронизуючи будинки

Шукає душі в поранених

— Бідний не може помитися в гарячій воді —

І я не знаю яку дорогу обрати

Оскільки ти повернувся до себе — першим

VI

Я знаю Ляльковода близько

І якби не ті люди

З яких ти не спускаєш очей

Ти міг би дивитися в очі мені

І Час повернувся б назад

VII

Моя пара ніг

Шльопає по кам’яних плитах

Які залишились тут після твоєї ходи

Вітер забиває нечистотами білої вулиці

Мої легені і ніздрі

Збадьорені птахи

Продовжують літ у ніч

Не досягаючи — — — — — — —

VIII

Я ревнивий склад свічкових недопалків

Що освічували твоє підліткове навчання

— — — — — — — — — — — — — —

За очима Бога

Може ховатися

Інший вогонь

IX

Коли ми підняли

Свої повіки до Любові

Космос

Яскравих голосів

І веселого меду

І сперматозоїдів

У центрі Нічого

В молоці Місяця

X

Великий теніс на стриженому газоні

Маленька рожева любов

І в безумі розірвана сітка

XI

Коханий    вся твоя

Наш Всесвіт

Це лише

Безбарвна цибулина

З якої ти скидаєш

Шар за шаром

          Залишаючи

Запах зневіри

Навколо своїх нервових рук

XII

Голоси зриваються на межі пристрасті

Жага    Підозра    Чоловік    Жінка

Зчиняються у мокрій бійні

Плоть від плоті

Отримує нероздільну насолоду

Цілуючи задихаючись    щоб не впустити її

Чи правда

Що я відклала тебе

Недоторканим в цілковитій кристалізації

Від всіх    поштовхи натовпу

Навчили мене радо жити і ділитися

Чи ти все ж

Тільки інша половина

Потреби мого его

Що карає гордість співчуттям

Потреби в тихому звучанні дисонансу

І в гулі видиху з твоїх легень

XIII

Підійди    Є дещо

Що я мушу тобі сказати    та не можу сказати що саме

Те що набуває обрисів

Те що має нову назву

Новий розмір

Нове призначення

Нову ілюзію

Воно навкруги          І воно в твоїх очах

Щось блискуче         Щось тільки для тебе

                                   Те що мені не можна бачити

Воно в моїх вухах    Щось дуже дзвінке

Те що тобі не можна чути

                                   Щось тільки для мене

Будьмо надміру заздрісними

Надміру недовірливими

Надміру консервативними

Надміру жорстокими

Інакше ми покладемо край виділенню недоторканих его

З тисняви прагнень

Де двоє чи троє зварені в одне ціле

Їм судилося стати богом

— — — — — — — — —

О саме так

Не наближайся до мене    Будь ласка іди

Не дозволь мені осягнути тебе    Не розумій мене

Інакше ми впадемо разом

Деперсоналізовані

Ідентичні

У чарівну Нірвану

Я ти — ти — я

XIV

У цей день

Вічний    минущий    безсумнівний    невідчутний

Для тебе

Я дарую нову цноту

— Самої себе    ненадовго

Не кохання чи та інша річ

Тільки зіткнення запалених тіл

Що вибивають іскри одне з одного

В хаосі

XV

Рідко    В пошуках Кохання

Уява виключала їх з-поміж богів

Двоє чи троє чоловіків    виглядали просто людьми

Та тільки ти один

Надлюдина    очевидно

Лиш потрапивши в легкий вихор

Твоєї нісенітної людяності

                   Я покохала тебе більше за інших

XVI

Ми могли жити разом

У вогнях Арно

Або піти красти яблука на морському дні

Або грати

У піжмурки в тенетах кохання і павутини

І колискову на каструлі

І    розмовляти доки не закінчаться мови

Для спілкування

І не знати нічого кращого

XVII

Мені байдуже

Куди рухаються ніжки ніжок меблів

Або що ховається в тінях через які вони переступають

Або що дивилося б на мене

Якби не зачинені віконниці

Багряний    теплий колір на полі бою

Важкий на моїх колінах як покривало

Не їла не спала всю ніч

Рахувала    бахрому на рушнику

Поки дві китиці що трималися разом

Не розчинили у сферичному вакуумі

Квадратну кімнату

Яка розширялась у ритмі мого дихання

XVIII

З розриву

Пагорба від пагорба

Проміжку

Від зірки до зірки

Народжена

Статика

Ночі

XIX

Ніщо так не зберігає

Як прохолодна прониклива

Нотка Q H U

Виразно пронизуючий

Живильний

Пилком пахнучий

Космос

Чиста розповідь

Про тамувальну

Придатну для пиття

Крізь пальці

Текучу воду

До якої тягнуться

Стебла трави

Світляки

Збиваються зі шляху

Повітряна кадриль

Відскакують

Один від одного

Знову поєднуються

У віднайденій пульсації

Світла

В тобі теж

Було щось

У віці

Личинки із зеленим черевцем

— — — — — — — — — —

Втім ти швидко просякнув

До безпроменистості

Під дощем

XX

Хай Радість окрилиться втіхою

І тріпотить навколо тих кого вона цікавить

XXI

Я відкладаю проти тебе ночі

Обтяжені кошмарами нерозкритої квітки

— — — — — — — — — — — — — —

Складаю дні

Згорнені довкола самотнього

Ядра

Сонця

XXII

Зелень вирощує

Салати

Для відродження

Інтелектуального збирача

На опуклих животах

Гір

Качаючись під сонцем

А квітучі дрібниці

Кришаться

Під моїми дурними черевиками

Зі становища де немає тебе

Я виходжу

Безсоромно

За таких обставин

XXIII

Сміх у розчині

Позирки зірок

Нездійсненні обітниці

Підліткових консумацій

Згнивають

В циклічний місяць

Згасають

В білосніжно білі

Злочини болю

XXIV

Дітородна правда Моя

Ущухла

У згубних

Сльозах

Простій пристрасті і прозорості

І благальній брехні

Змішаних з мерзенним присмаком

Твоєї вуличної посмішки

XXV

Вилизуючи Арно

Маленький рожевий

Язичок Світанку

Докучає нашим віям

— — — — — — —

Ми кружляємо до нього

Безперестанку

Швидше

І обертаємось на машини

Поки сонце

Не вгамує свого сяйва

Не розплавить когось з нас

У бездонні голубині гнізда

Виточені пристрастю

У теплі

Лише деякі з нас

Виростають до рівня прохолодних рівнин

Позбавляючи себе опори

Сталевим поглядом

XXVI

Проливаючи дріб’язкову манірність

З очних щілин

Ми підкрадаємося

До Природи

— — — — цього розлюченого порнографа

XXVII

Стрижень    Ніщо

Немислима ідея

Неживий спокій

Руки перегонів

Відвалюються від

Непідвладного змінам пластику

Зміст

Нашого ефемерного сполучення

У відчуженості від Чималого

Перетік наблизившись до — — — —

НІЧОГО

На шляху

Був чоловік і жінка

А Нерозв’язне

Натирало нашими щоденними смертями

Неможливі очі

XXVIII

Східцям вгору не видно кінця

І вони білого кольору

І перший крок    це останнє чисте

Довіку

Яскраві    закінчення

Розплавлені    в синтетичну

Білизну

Моєї

Появи

І я вигоріла ледь не до білого

Під час клімактеричного

Усунення твого сонця

І бажання і слова зовсім безбарвні

Заливають

Безмежну монотонність

Біло    там де немає на що дивитися

Тільки білий рушник

Витирає кришталевий піт

— Туман живої людини —

З твого

Зблідлого тіла

І світлий світанок

Твого Нового Дня

Звалюється на мене

Немислимо    що біле он там

— — — Це дим з твого будинку

XXIX

Еволюція    розсварися з

Рівністю статей

Гарно прорахуйся

З подібністю

Неприродний добір

Вирости таких синів і доньок

Які будуть белькотати одне одному

Неперекладні криптоніми

Під світлом місяця

Дай їм змогу ревіти розв’язно

Про пестливі поклики

Або на гомофонні гикавки

Поміняй сміх

Хай їм здається ніби сльози

Це підсніжники або патока

Або будь-що

Крім людської недостатності

Яка благає спинні хребці

Хай зустріч стане поворотом

До прямо протилежного

І Обрисом    невиразною плямою

Будь-чим

Аби не спокушала їх

На одне

Що є просто задоволенням

Від іншого

Хай вони зіштовхнуться

З висоти своїх інкогніто

У сейсмічному оргазмі

Заради значно глибшого

Розмежування

А не дивляться

Як своє спотворене я

Здригається в чужому его

XXX

В якомусь

Передпологовому плагіаті

Утробні блазні

Спіймали жарти

— — — — — —

З первісної пантоміми

Натягнуті емоції

Зробили петлю на небеса

— — — — — — — — —

Оскільки сліпі очі

Якими на нас дивилася Природа

І майже вся Природа    зелена

— — — — — — — — — —

Яка гарантія

Для праформи

Якій ми бурмочемо

Нашу сувенірну етику

— — — — — — — —

XXXI

Розп’яття

Надокучливого тіла

Яке так прагне втрутитися

В інтимне життя

Твоєї нахабної ізоляції

Розп’яття

Лялечки

Незаконного его

На твоїй урівноваженій

Каріатиді    ідеї

Розп’яття

Руйнувало руки

Крайні записи в переліку

Серед вакууму

До неперерваного падіння

XXXII

Місяць холодний

Джоаннес

Де Середземномор’я — — — — —

XXXIII

Педант в питаннях пристрасті — — — —

Поряд з твоєю професорською плачевністю

Протоплазма шаленіла

Розвиваючи нас — — —

XXXIV

Любов — — — найвидатніший літератор

• Аманда Лавлейс «ось і розплата» ↴

в оригіналі «this is the reckoning»

в моїй

казковій

версії

нашої історії

кожен

матрац

мимоволі

спалахує

щоразу, як

наші «ні»,

щоразу, як

тиша між нами

натрапляє

на опір,

якому навчив

батько – на опір

долоні,

яка рот

прикриває

і стискає горлянку,

і

рук,

що стають

сталевими клітками.

це ж

полум’я,

яке нас годує,

яке нас підживлює,

ніколи не стане

шукати

згоди з

винними,

і ми

завжди

відбуваємося

лиш легким переляком.

• Майлз Годжес «Без маски» ↴

в оригіналі «Maskless»

Це початок вірша.

Одного разу мій брат сказав мені, що найкрутіший хлопець у кімнаті насправді ніколи не має друзів. І я багато думав про це з тих пір.

Всі знають, що не можна довіряти смуглявому красунчику…

Всі знають, що не можна довіряти смуглявому красунчику.

Брехня ллється через вінця

його посмішки.

По краях щоки пришпилені

грудою смутку.

Всі знають, що не можна довіряти смуглявому красунчику.

Брехня ллється через вінця його посмішки.

За нею – 400 років гріхів білого люду,

які привели народ мого батька

у скрутнюче становище.

Схоже, що всі мої чорні друзі – на дні,

лише я вводжу пін-код:

що менше меланіну, то більший рахунок

і менше недовірливих поглядів у черзі до банкомата.

По краях щока пришпилена грудою смутку.

Шкіра дійсно буває занадто блискучою.

Надміру золотою, щоб казати правду.

Від нього тхне музикантами,

сумними скрипалями,

димом шмалі,

всіма «якби ж-то» і «слід було».

Цікаво,

як можна довіряти тому,

чий заздрісний погляд всього за один вечір

стає байдужим?

Перевірте маску.

Сидить добре.

Перевірте блювоту.

Його кмітливість і чарівність ваблять дівчат,

але судини його не слухаються,

вони порушують комендантську годину,

вже не малий і дурний,

ні, він хитрий, він фейк,

вдень – труд у поті чола,

але і ночі ударні.

Всередині – хаос.

Нетрі хаосу,

як бідні райони після смерті Малкольма Ікса

від пострілів в груди,

хай зовні він зберігає спокій.

Він завжди накурений.

Він завжди бухий.

Він завжди спустошений…

Картина повного краху.

Він проковтне будь-що,

він – це недільна вечеря

зі стільцем, залишеним для дідуся.

Він розуміє, що батько і його старший син

назавжди залишаться жертвами зухвалих балачок…

Але іноді він приходить додому і відчуває самотність.

Це кінець вірша.

Йому минає 21 за пару місяців.

Але у нього фальшиві права з 14,

ну і грець з ними.

Цього року він склав заповіт.

Іноді він робить якісь речі, тому що знає,

що завтра захоче про них забути.

• Кріс Це «Вибачте за те, що я християнин» ↴

в оригіналі «I'm Sorry I'm a Christian»

Я – християнин.

Вибачте.

Вибачте за те, що я здаюся

Таким чистим, терпимим і самовдоволеним,

І суджу про ваше духовне здоров’я за словами, які ви промовляєте,

За тим, як ви одягаєтесь чи що ви робите,

Або, може, просто осуджую вас.

Вибачте за те, як я проживаю своє життя,

Такий впевнений у власних переконаннях,

Що нізащо навіть не подумаю, ніби мені спаде на думку подумати про ваші.

Вибачте за війни,

За хрестоносців в обладунках, які верхи на конях махали мечами

Що є духу так, що, якби заговорив Святий Дух, вони б не почули.

Але, дивіться, мечем Святого Духа був не меч, а Слово,

І з Богом було Слово, і Слово було – Бог,

І вони проповідували це, ступаючи на Святу землю,

Співаючи і молячись,

Вбиваючи і гублячи,

Очищаючи і зцілюючи,

Ґвалтуючи і крадучи.

Кумедно, як вони нагріли руки в ім’я Господнє,

Так само як священики, які нагрівають руки в ім’я Господнє,

Так само як ті, кого ви терпіти не можете,

Тому що вони завжди піднімають долоню

І поширюють свою віру, ненависть і осуд в ім’я Господнє.

Вибачте за те, що я згадую ім’я Господа даремно,

Чи радше вибачте, що ганьблю ім’я Господа,

Виправдовуючи свої самолюбні вчинки, ніби це самовіддані вчинки, які ідуть від волі Божої.

Вибачте за те, що мені бракує терпимості,

За те, що звертаюся до вас зверхньо,

Що перекрикую вас,

Що затуляю вам рота.

Вибачте за те, що я не дотримуюся свого ж учення,

За те, що я лицемірний, осудливий християнин,

Який засуджує ваш язичницький спосіб життя, хоча мій спосіб життя укладений,

Просто як зачіска телепроповідника –

Вся лискуча, лукава і слизька,

І срібні слова пролізають у ваші вуха.

Але, чуєте, це і є мій найбільший страх –

Що мої слова будуть розходитися з ділом,

Тобто, коли я говоритиму, ви побачите в мені

Тільки слабкого, лицемірного, осудливого християнина,

Який каже одне, а робить інше,

Який любить друга, та ненавидить брата.

Все напоказ.

Вибачте за те, що я напиваюся по суботах,

А по неділях іду в церкву молитися

За своїх друзів, які напиваються по суботах.

І, коли вже почав,

Вибачте за те, що для мене церква – це тільки лави і хрест,

Стіни і дзвіниця,

Тому що, чуєте, не будівля є церквою.

Церква – це люди.

Вибачте за те, що я ненавиджу вас, тому що ви геї,

За те, що засуджую вас на муки в пеклі, тому що ви геї.

Коли потрібна любов, я вдаюся до ненависті,

Я роззявляю рота і мій язик проповідує,

Мої очі дивляться, але не бачать, що ви такі ж, як я –

Ми всі просто йобані люди.

Вибачте за те, що я зависаю лише зі своїми друзями-християнами

І ми займаємося гарними християнськими справами,

Такими як вечеря в складчину і настільні ігри,

Хоча того ж вечора чоловік знову б’є свою подругу,

Знову помирає ще один безпритульний.

Невже наша туса теж колись була такою?

Та ось я знову зі своїми друзями.

Але, чуєте, я завжди забуваю, що Ісус

Не зависав зі священиками і панами.

Ні! Він зависав з каліками, жебраками і повіями.

Любов.

Вибачте за історію,

За корінні народи, винищені в ім’я Церкви,

За спалені хатини, скручені животи і жагу до справедливості,

За матерів, які ревіли і стікали кров’ю,

Благаючи за своїх дітей,

Котрих затягували до церковних шкіл,

В яких їм чинили кривду.

Вибачте за те, як я відмовлявся

Пізнати вашу культуру.

Натомість я прийшов, щоб поширювати Боже Слово

І пошесть.

Вибачте за те, що я стою у приймальнях абортаріїв

І кричу на 15-річних дівчат, яких записують,

А не чекаю з чорного входу, щоб обійняти тих, яких виписують.

Вибачте за те, що я приніс на вашу землю свої війни і свою віру,

Хоча історично моя віра народилася саме на вашій землі.

І перед загрозою бурі я розумію, що,

Якщо Бог – це Аллах, а Аллах – це Бог,

То чому ми стріляємо, а не розділяємо?

Чому ми націлюємо, а не навчаємось?

Чому ми ведемо війни, а не ведемо за руку?

Чому ми віднімаємо, а не обіймаємо?

Чому ми б’ємо горщики, а не розділяємо хліб-сіль, як брати?

Ось що, я гадаю, Бог дивиться з небес і йому сумно,

А праворуч від Нього на вишині

Ісус питає: «Де ж є Любов? Where is the love?»

І якщо ми почали запитувати себе те саме

Тільки після того, як те саме

Почали запитувати will.i.am і Джастін Тімберлейк,

То куди ми, бляха, прямуємо?

Тож я скористаюся сценою як своєю каплицею,

А мікрофоном – як сповідальницею,

І у присутності Бога і вас, небагатьох гордих і блаженних, я визнаю, що

Я – християнин.

Вибачте.

• Лайла Джун Джонстон «Цигарка» ↴

в оригіналі «The Cigarette is an Insect»

Цигарка – це комаха:

Брудна і потворна, вона повзе,

Як таргани по підлозі кімнати.

Я беру це створіння до рота,

Ти береш це створіння до рота,

І полум’я запальнички спалахує

Під судомним черевцем.

Скільки брехні в тій цигарці, яку ти куриш.

Скільки планування передувало твоїй першій затяжці.

Завдяки Верблюду Джо і ковбоям зі щетинистими щоками

Вони заманили тебе.

А завдяки морозивним фургончикам і сексуальним саксофоністам

Вони заманили мене.

Біла паперова гільза – це спосіб приховати

Все те коричневе жахіття, яке лежить всередині неї.

Біла паперова гільза – це сексуальна богиня з раком, затиснутим між пальцями,

Яка маскує свої чорні легені.

На білій паперовій гільзі смуги пороху,

Розтягнуті у рядки есеїв про удавану красу.

Всередині білої паперової гільзи лежить покручений тютюн,

Мов той коричневий колючий дріт.

Продукти горіння цього металу скидають у свіжі, рожеві, здорові легені,

Які втягують цю чужорідну речовину

І помирають,

Помирають,

Помирають

Знову і знову з кожною дозою канцерогенних чарів,

Знову і знову з кожним вдихом в’язкої смерті.

Ой, стривайте, але є ж фільтр!

Фільтри відповідальні за безпеку, як Буш – за демократію,

Перешкоджаючи всьому, крім

Чадного газу, ціанідної кислоти, ментолу, піридину

І, звичайно, нікотину, потрапити у легені –

Не тільки легені незліченних підлітків,

Не тільки легені давно залежних фермерів,

Не тільки легені роздратованих офіціантів,

Але і легені Марійки та її братика,

Які сидять у дитячих кріслах у матусиному фургоні.

Небезпека така ж невидима, як пластиковий целофан, обгорнений навколо неї.

Небезпека вже не є хімічною загрозою, а стала натомість

Дружніми верблюдами на теплих піщинках.

Небезпека невидима, небезпека брудна,

Як таргани, які повзають по підлозі.

Я беру це створіння до рота,

Ти береш це створіння до рота.

Я купую двадцять таких створінь по п’ять доларів за пачку,

Ти купуєш двадцять таких створінь по п’ять доларів за пачку.

Ці радіоактивні палички нічого не варті і викликають залежність.

І я кажу це від щирого серця, оскільки колись теж курила, не знаючи страху.

• Езра Паунд «Роздуми» ↴

в оригіналі «Meditatio»

Ретельно розглянувши чудернацькі звички собак,

Я змушений визнати,

Що людина – це вища тварина.

Розглянувши чудернацькі звички людей,

Зізнаюся, мій друже, я спантеличений.

• Andrey Orlovsky «the city slept» ↴

в оригіналі «город стянутый в узел спал»

tied in a knot, the city slept.

roofs regarded the puddles their prison.

april was smoking the skyline, it kept

fully and firmly breathing.

this emotion is worth every second felt;

beside it, at sunrise, dreams fade from view.

for there, where art comes to its end,

is the beginning of You.

• Трейсі К. Сміт «Дуенде» ↴

в оригіналі «Duende»

              1.

Земля суха, і вони живуть злиденно.

Кожен з маленьким резервуаром

Шаленої музики, яка клубком стоїть у горлі.

Вони витягають його і з цвяхами у своїх стопах

Вмовляють ніч прийти. Короткочасна віра.

Спідниця, що іскриться блискітками і неправдами.

І у цю ніч, яка не є ніччю,

Кожне слово – це бажання, кожен вислів –

Це форми, які їхні тіла прагнуть повторити…

            «Я заплету своє волосся

         Вплету багато барв у своє волосся

            Я довгу стрічку вплету у волосся

         І напишу на ній твоє ім’я»

Вони нехтують земним тяжінням,

Аби відчути стрімкість падіння.

Грюкіт, скажений ляпас приземлення.

              2.

І мова не тільки про них. Це не тільки

Старезна родина, tios*,

Primitos*, не тільки bailaor*,

Чиї підбори так обточили

Та обробили час,

Що години линуть на цьому місці,

Наче олов’яна річка, позначаючи

Лише те, що колись було.

Не тільки голоси, які продираються

Проти течії, і не тільки руки,

Які підштовхують їх все ближче, їхні пальці –

Наче сліпі птахи, долоні порожні

І озиваються луною. Не тільки жінки

З розважливими обличчями і квітами

У своєму волоссі, ті, котрі танцюють,

Неначе вони ховають

Пам’ять – востаннє –

Під собою.

    І мені не хочеться цього робити.

Незграбно примоститися поруч з ними.

Тільки не тепер, коли вони підтвердили,

Що тіло – це міф, алегорія

На те, для чого навіть мова прогресує

Недостатньо швидко, щоб дати цьому назву.

Якщо я назву це болем і спробую торкнутися

Своїми руками, своїм власним життям,

Воно не ворухнеться, але музика ослабне,

Ніби пульс, який нащупують крізь одяг.

Якщо ж я порину у пристрасть,

З якої воно бере свій початок…

Якщо я порину розкуто у потрясіння

Від втрати за втратою, де любов кинуто

В несамовиту порожнечу…

Воно нестиме мене за собою ще далі,

До струн, які розтягуються і заламуються,

Як світло крізь кольорове скло.

Але воно продовжує нестися до тіней,

Серед яких існує загроза, що світ, який я знаю,

І світ, якого я боюся,

Зустрінуться.

              3.

Завжди є дорога,

Море, темне волосся, dolor*.

Завжди є питання,

Яке глибше за себе…

              «Кажуть, ти їдеш в понеділок

              Чому ти не можеш зачекати до вівторка?»

____________________________________________

tios (ісп.) – типи, мужики, дядьки

primitos (ісп.) – молодші двоюрідні брати і сестри

bailaor (ісп.) – танцюрист фламенко

dolor (ісп.) – біль

• Трейсі К. Сміт «НФ (Сай-фай)» ↴

в оригіналі «Sci-Fi»

Кутів не буде – замість них будуть вигини,

Витончені лінії, спрямовані тільки вперед.

Історію – з її твердим корінцем і загнутими

Кутками сторінок – замінять дрібні деталі.

Динозаври так само колись поступилися

Місцем купам, неосяжним купам льоду.

Жінки залишатимуться жінками, але

Різниця втратить будь-яке значення. Секс,

Витримавши всі загрози, вдовольнятиме

Лише думки, в межах яких він й існуватиме.

На потіху ми танцюватимемо самі для себе

Перед дзеркалами, які позолочені лампами.

Найстарші з нас впізнають їх сяйво, проте

До того часу слово «сонце» стане абревіатурою від

Системи Освоєння Надлишку Цільової Енергії,

Звичної в кожному домі і притулку для літніх людей.

І, так, ми доживатимемо до ще глибшої старості

Завдяки повній злагоді. Невагомі, нічим не зв’язані,

За вічність навіть від нашого власного місяця,

Ми пливтимемо крізь імлу космосу, який буде,

Віднині й до віку, збагненним і безпечним.