Люк Тернер. Короткий вступ до метамодернізму

Метамодернізм – це термін, який останніми роками набув актуальності як засіб вираження нових явищ в сучасній культурі, яка, як дехто стверджує (і наше покоління це інтуїтивно відчуває), відійшла від постмодерністського ладу кінця 20-ого століття. У світлі міріад різних криз останніх двох десятиліть – кліматичних змін, краху фінансової системи, ескалації конфліктів по всьому світу – ми стали свідками появи загального і відчутного прагнення до змін, до того, що настане після передчасно проголошеного «кінця історії».

Для нашого покоління, яке зростало у 80-их і 90-их, споживаючи «Сімпсонів» і «Південний парк», постмодерністська іронія і цинізм – це типові налаштування, тобто дещо вроджене. Однак, попри це, чи радше через це, наше прагнення знайти значення, прагнення до щирої і конструктивної динаміки і вираження, почало формувати той культурний лад, який панує сьогодні.

Рисами постмодернізму були деконструкція, іронія, пастиш, релятивізм, нігілізм і відмова від «великих наративів» (цей опис дещо спрощений). В той же час дискурс, частиною якого є метамодернізм, відроджує щирість, надію, романтизм, почуття і уможливлює існування «великих наративів» і універсальних істин на додачу до того, що ми навчилися у постмодернізму.

Тому це не просто повернення до наївної ідеології модернізму. Метамодернізм враховує те, що наша епоха характеризується коливанням між аспектами і модернізму, і постмодернізму. Ми розглядаємо цей прояв як певну поінформовану наївність, прагматичний ідеалізм, поміркований фанатизм, які коливаються між щирістю та іронією, деконструкцією і конструюванням, апатією і почуттями, намагаючись зайняти якесь трансцендентальне положення, ніби щось подібне нам до снаги. Наше метамодерністське покоління усвідомлює, що ми можемо одночасно виявляти як іронію, так і щирість, що одне не обов’язково применшує інше.

Префікс «мета-» в цьому слові походить від Платонового терміна «metaxis», який означає коливання між діаметрально протилежними полюсами і поза ними, і їх одночасність. У цьому значенні в 2010 році його вперше вжили нідерландські теоретики культури Тімотеус Вермюлен і Робін ван дер Аккер у своєму есе «Нотатки про метамодернізм», яке породило однойменний науковий проект і веб-сайт, а також численні симпозіуми і виставки, до яких з того часу долучила свої голоси безліч науковців, письменників і художників зі всього світу.

За словами Вермюлена і ван дер Аккера, ці коливання не слід сприймати як баланс. «Це радше маятник, який коливається між 2, 3, 5, 10, безліччю полюсів. Щоразу як метамодерністський ентузіазм наближається до фанатизму, сила тяжіння тягне його назад до іронії. Коли ж іронія наближається до апатії, її тягне назад до ентузіазму».

Цю метамодерністську чутливість можна побачити, наприклад, у фільмах Веса Андерсона, Міранди Джулай і Спайка Джонза, у піснях Arcade Fire, Білла Каллагана і Future Islands, у серіалах від «Парків і зон відпочинку» до «Breaking Bad», у прозі Девіда Фостера Воллеса, Зеді Сміт і Роберто Боланьо, у поезії Джасмін Дрім Ваґнер, Софі Коллінз і у квазімістичній мультимедійній продукції Мелісси Бродер на майданчику NewHive. В образотворчому мистецтві помітний відхід від тонких концептуальних дотепів художників з групи YBA або безглуздо роздутих іронічних цяцьок Джеффа Кунса і повернення до матеріальності, почуттів і піднесеного, що можна знайти у витворах таких митців, як Олафур Еліассон, Пітер Дойґ і Гідо ван дер Верве.

А ще в наш час процвітають все більш спекулятивні форми мислення, серед яких такі філософські течії, як спекулятивний реалізм і об’єктно-орієнтована онтологія, а також рух «Захопи», Рух чаювання і дедалі популярніші радикальні політичні фракції (на краще чи на гірше), підтримані мережевою культурою. Проте сам собою метамодернізм не задумувався як філософія або мистецька течія, оскільки він не визначає чи окреслює закриту систему поглядів і не диктує визначений набір естетичних цінностей або методологій. Це не маніфест – втім, будучи митцем, я не втримався від спокуси уявити, ніби це не так, і мій маніфест 2011 року одночасно визначив і втілив дух метамодернізму. Він є воднораз послідовний і абсурдний, завзятий і дещо безнадійний, однак зрештою обнадійливий і оптимістичний.

Отже, метамодернізм не пропонує свого роду утопічне бачення, та все ж він описує атмосферу, в якій прагнення до утопії (незважаючи на її марну сутність) набуло актуальності. Таким чином, дискурс метамодернізму є радше описовим, ніж рекомендаційним. Це універсальний засіб вираження нових явищ, пов’язаних зі «структурою почуття», для яких вже недостатньо словника постмодерністської критики, але майбутні стежки яких ще належить прокласти.