Наступний
роман про детектива Філіпа Марлоу – «Вікно верхнього поверху».
Отримавши
завдання від старої вдови Елізабет Брайт Мердок знайти викрадений з колекції її
покійного чоловіка дуже рідкісний дублон Брашера, герою Реймонда Чендлера
доводиться розплутувати клубок сімейних таємниць, в якому переплетені секрети багатійки,
яка досі у змозі тримати оточуючих (окрім Марлоу, звісно) мертвою хваткою, її
недолугого сина Леслі, який погруз у боргах, її секретарки Мерл, зацькованої,
але відданої своїй хазяйці, і навіть її першого чоловіка, від якого вона
отримала у спадщину свої статки.
У цій
книзі Реймонд Чендлер почав менше вдаватися до опису, розповідь стала
більш прямолінійною, однак тут він краще прописав типажі. До прикладу, є ліфтер,
який вдає із себе старого і забудькуватого, або молодий і недосвідчений
детектив, який шукає допомоги у Марлоу. Кожен персонаж тепер наділений своїм
власним обличчям, так би мовити. А Марлоу витискає максимум зі своїх свідків і
так само майстерно користується знахідками правоохоронних органів.
Роман
усе більше набуває рис детективного – загадкові мотиви, докази, складені у
вигляді пазла, логіка, інтуїція, викриття злочинця. Особливо впадає в очі те,
як Чендлер подає читачеві причини, з яких певний персонаж вдався до тієї чи
іншої дії. Кожен із них тримає свої скелети у шафі, тому стирається межа між
негативними і позитивними персонажами. Дівчина, до якої можна відчувати лише
співчуття, спокутує гріхи минулого, а інша дівчина, яка покинула чоловіка
заради кар’єри, ближче підштовхує детектива до розгадки справи.
Трошки
цинізму і песимізму, притаманних нуару.
«Я
зайшов разом із ним і сказав "на восьмий", він насилу зачинив двері, завів підйомник,
і той потягнувся вверх похитуючись. Старий дихав важко, наче це він ніс ліфт на
своїй спині»
«Дзвін
звучав зловісно, без будь-якої на те причини. Причиною ж були вуха, які чули цей дзвін»
«Коли
він заговорив, його голос був монотонним, це був наче глухий, втомлений голос людини,
яка кається після виснажливої битви зі своєю свідомістю»
«– Гаразд, – він мовив втомлено, – Викладайте вже. Мені здається, у Вас
це вийде пречудово. Нещадний потік логіки, інтуїції та іншої маячні. Прямо як
детектив з якоїсь книжки. – Саме
так. Збирати докази один за одним, акуратно їх складати, зрідка витягати
пукавку, яка висить на моєму стегні, аналізувати мотиви і характер діючих осіб,
і бачити у них щось геть інше від того, що будь-хто – та й навіть я, коли вже
на те пішло – бачив у них аж до самого моменту істини, – і нарешті без усілякої
насолоди нібито вхопитися кігтями у того, хто викликав найменші підозри»
