Філіп Рів. Смертні машини. Розділи 1-8

Не для комерційного використання. Жодні права не захищені. Будь ласка, порадьте, до якого видавництва звернутися щодо публікації цього роману.

Завантажити PDF
Завантажити ePUB

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Мисливські угіддя

Похмурого і вітряного весняного дня місто Лондон переслідувало невелике гірницьке містечко по висохлому дну старого Північного моря.

За кращих часів Лондон ніколи б не зважив на таку немічну здобич. Величне рухоме місто колись день і ніч полювало на значно більші поселення, ніж це, на півночі сягаючи меж Крижаної пустки, а на півдні – середземноморських берегів. Проте останнім часом здобич траплялася рідко, і деякі більші міста почали позирати у бік Лондона голодним поглядом. Ось уже десять років він ховався від них у гористому західному краї постійних дощів, який, за словами гільдії істориків, колись був островом Велика Британія. На тих дощових пагорбах Лондон десять років харчувався тільки крихітними землеробськими містечками і стаціонарними поселеннями. Тепер лорд-мер нарешті вирішив, що настав час місту повернутися через перешийок на безмежні Мисливські угіддя.

Ледве Лондон дістався середини сухопутного мосту, як чатові на високих спостережних вежах помітили гірницьке містечко, яке за двадцять миль попереду гризло солончаки. Лондонці побачили в цьому божий знак, і навіть лорд-мер (який не вірив ані в богів, ані в знаки) вирішив, що це вдалий почин подорожі на схід, і наказав розпочати переслідування.

Містечко відчуло загрозу і дременуло навтьоки, але величезні гусениці під Лондоном вже набирали дедалі більших обертів. Невдовзі місто гуркотіло від напруженої гонитви; Лондон був рухомою металевою скелею, сім ярусів якої здіймалися, немов шари весільного торта. Його нижні рівні обгортав дим двигунів, на верхніх – білим виблискували вілли багатіїв, а над усім містом спалахував золотий хрест на маківці собору Святого Павла, за дві тисячі футів від мертвої землі.

* * * * *

Коли це сталося, Том протирав експонати у відділі природничої історії Лондонського музею. Він відчув характерне тремтіння металевої підлоги і поглянув нагору, де макети китів і дельфінів, які звисали зі стелі галереї, гойдалися на тросах і стиха поскрипували.

Він не злякався. Всі п’ятнадцять років свого життя Том прожив у Лондоні і призвичаївся до його руху. Він знав, що зараз місто змінює курс і збільшує швидкість. Приємне поколювання пройняло його тіло – це був давній трепет мисливця, знайомий усім лондонцям. Певно, вони помітили здобич! Кинувши пензлі і ганчірки, він притулив долоню до стіни і відчув вібрацію, яку поширювали велетенські машинні відділення у Череві. Так, ось вона вливається в гул, густа пульсація допоміжних двигунів: «бух, бух, бух» – наче між його кістками грає великий барабан.

На дальньому кінці галереї з гуркотом відчинилися двері, і всередину влетів Чадлі Померой у перуці навскоси і з круглим, червоним від обурення обличчям.

– Заради Кверка! – він проревів, витріщаючись на китів, що кружляли, і опудала птахів, що сіпалися і тіпалися у клітках, ніби струшували свій тривалий полон і готувалися знову злетіти. – Учень Нетсуорті! Що тут відбувається?

– Це гонитва, сер, – відповів Том, дивуючись, як це заступник голови гільдії істориків спромігся так довго прожити на борту Лондона, однак досі не розпізнавав його серцебиття. – Має бути щось добре, – він почав пояснювати, – ввімкнули всі допоміжні двигуни. Такого не було цілу вічність. Мабуть, Лондону посміхнулася вдача!

– Пхе! – пирхнув Померой і здригнувся, коли скло вітрин почало завивати і тремтіти у повній згоді з ритмом двигунів. У нього над головою найбільший з макетів – створіння, яке називали синім китом і яке вимерло тисячі років тому – смикався з боку в бік на тросах, як на гойдалці.

– Хоч би й так, Нетсуорті, – він сказав. – Якби тільки гільдія інженерів встановила якісь пристойні амортизатори у цій будівлі. Деякі з цих екземплярів дуже тендітні. Так не годиться. Зовсім не годиться.

Він висмикнув заплямований носовичок зі складок своєї довгої чорної мантії і приклав його до обличчя.

– Будь ласка, сер, – почав просити Том, – дозвольте збігати до оглядових майданчиків і подивитися на гонитву, всього на півгодини. Стільки років уже не було дійсно цікавих…

Померой був шокований.

– В жодному разі, учню! Погляньте, скільки пилюки піднімає ця проклята гонитва! Всі експонати слід ще раз протерти і перевірити на пошкодження.

– Ах, але ж це несправедливо! – скрикнув Том. – Я щойно протер усю галерею!

Він одразу збагнув свою помилку. Як член гільдії старий Чадлі Померой був непоганим, але йому не подобалося, коли на нього огризалися прості учні третього розряду. Він витягнувся на повний зріст (який лише дещо перевищував його повну ширину) і насупився так грізно, що мітка гільдії майже зникла за кущами його брів.

– Життя несправедливе, Нетсуорті, – він гримнув. – Ще одна зухвалість – і Вас чекатиме чергування у Череві одразу по закінченні гонитви!

З усіх жахливих обов’язків, які випадають на долю учня третього розряду, Том найбільше ненавидів чергування у Череві. Він одразу замовк і спрямував покірний погляд на чудово начищені черевики старшого куратора.

– Ви зобов’язані відпрацювати у цьому відділі до сьомої і Ви будете працювати до сьомої, – продовжив Померой. – Тим часом, мені слід порадитися з іншими кураторами щодо цієї кошмарної, кошмарної струсанини…

Він поспіхом пішов геть, не припиняючи бубоніти. Том провів його поглядом, підняв своє приладдя і з сумом повернувся до роботи. Зазвичай він нічого не мав проти прибирання, особливо у цій галереї з її привітними, поточеними міллю тваринами і синім китом, який розтулив свою велику синю пащу в посмішці. Коли йому ставало нудно, він знаходив притулок у мріях, в яких він героїчно визволяв гарненьких дівчат з полону повітряних піратів, рятував Лондон від Ліги Проти Руху і жив довго і щасливо. Та які там мрії, коли решта міста насолоджується першим справжнім переслідуванням за багато років?

Він почекав двадцять хвилин, але Чадлі Померой не повернувся. Поблизу нікого не було. Була середа, тобто музей був зачинений для відвідувачів, і більшість старших членів гільдії, а також учнів першого і другого розрядів, мали вихідний. Не станеться нічого страшного, якщо він вислизне на десять хвилин, просто щоб подивитися, що відбувається, чи не так? Він заховав торбину з причандалами для прибирання за яком, що доречно опинився поруч, і побіг крізь тіні танцюючих дельфінів до дверей.

Аргонові лампи в коридорі також танцювали, розсипаючи своє світло по металевих стінах. Двоє членів гільдії в чорних мантіях промайнули повз Тома, і він почув цапиний голос старого доктора Аркенґарта:

– Вібрація! Вібрація! Вона сколотить мою кераміку 35-ого століття в друзки…

Він зачекав, поки вони зникнуть за поворотом коридору, і чкурнув з галереї і вниз по найближчих сходах. Він перетнув галерею 21-ого століття, пробігши повз високі пластикові статуї Плуто і Міккі Мауса – богів загубленої Америки з головами тварин. Він біг центральною залою і галереями, повними речей, що якимось дивом вціліли протягом тисячоліть, які минули з того часу, як Древні знищили себе у тому жахливому гармидері із застосуванням орбітальних ядерних технологій і модифікованих вірусних бомб, який назвали Шістдесятихвилинною війною. За дві хвилини він вислизнув через бічний вхід та поринув у галас і сум’яття Тоттенгем-Корт-Роуд.

Лондонський музей стояв у самому серці 2-ого ярусу, в метушливому районі під назвою Блумзбері, де спід 1-ого ярусу іржавим небом нависав за кілька футів над дахами. Не переймаючись, що його помітять, Том проштовхувався темною, багатолюдною вулицею до громадського проекційного екрана біля підйомної станції «Тоттенгем-Корт-Роуд». Щойно він приєднався до натовпу перед екраном, він вперше побачив далеку здобич – бліду синьо-сіру пляму, спійману камерами на 6-ому ярусі.

– Це містечко має назву Солтгук[1], – гримів голос диктора. – Населення гірницької платформи складає дев’ятсот осіб. Поточна швидкість – 80 миль на годину, напрямок руху – східний. Гільдія навігаторів прогнозує, що Лондон спіймає містечко до заходу сонця. За перешийком нас неодмінно чекає ще більше міст, і це наочний доказ тієї мудрості нашого любого лорд-мера, яку він виявив, коли вирішив знову повести Лондон на схід…

«Вісімдесят миль на годину!» – ошелешено подумав Том. Це була дивовижна швидкість, і йому так кортіло опинитися внизу на оглядовому майданчику, відчути, як вітер дме в обличчя. Імовірно, йому все одно дістанеться на горіхи від містера Помероя, то що змінять ще кілька хвилин його відсутності?

Він побіг і невдовзі опинився в Блумзбері-парк, який знаходився просто неба на краєчку ярусу. Колись це дійсно був парк з деревами і ставками, але через нестачу здобичі нещодавно його передали під сільськогосподарські потреби, і на місці газонів з’явилися городи з капустою і загати з водоростями. Однак оглядові майданчики не прибрали – з країв стирчали балкони на підпорах, звідки лондонці могли споглядати мінливі краєвиди. Том поспішив до найближчого. Там зібрався ще більший натовп, зокрема чимало людей у чорних мантіях гільдії істориків, і Том намагався не привертати до себе уваги, просуваючись вперед і визираючи з-за поручнів. До Солтгука залишалося всього п’ять миль, і він відчайдушно тікав, вивергаючи з вихлопних труб чорний дим.

– Нетсуорті! – проревів ослячий голос, і у Тома захололо серце.

Він озирнувся і побачив, що стоїть поруч з Мелліфантом, дебелим учнем першого розряду, який вишкірив зуби і сказав:

– Чи ж це не чудово? М’ясиста солевидобувна платформочка з наземними двигунами C20! Саме те, що потрібно Лондону!

Герберт Мелліфант був найгіршим забіякою з усіх можливих – він належав до тих, хто не просто бив тебе і пхав твою голову в унітаз, але й докладав зусиль, щоб дізнатися всі твої таємниці і речі, які засмучують тебе найбільше, а потім глузував з них. Він полюбляв чіплятися до Тома, бо той був невисокого зросту, сором’язливий і не мав друзів, які заступилися б за нього, і Том не міг дати йому відсіч, тому що родина Мелліфанта заплатила, щоб той став учнем першого розряду, а Том, який ріс без батьків, належав лише до третього. Він знав, що Мелліфант звернувся до нього, тільки щоб вразити Клайті Поттс, вродливу дівчину з гільдії, яка стояла одразу позаду них. Том кивнув і відвернувся, зосередившись на переслідуванні.

– Дивіться! – крикнула Клайті Поттс.

Відстань між Лондоном і його здобиччю швидко скорочувалася, і якась темна пляма здійнялася зі Солтгука, а за нею – ще одна і ще. Повітряні кораблі! Натовп на оглядових майданчиках Лондона вибухнув від щастя, і Мелліфант сказав:

– А-а-а, повітряні купці. Бачте, вони розуміють, що місто приречене, тож намагаються втекти, перш ніж ми його проковтнемо. Якщо вони не встигнуть, ми отримаємо право на їхній вантаж і все, що знаходиться у них на борту.

На втіху Томові він помітив, що Клайті Поттс сприйняла слова Мелліфанта з відвертою нудьгою. Вона була на рік старшою і повинна знати такі речі, тому що вже здала екзамени і на лобі носила витатуйовану мітку гільдії.

– Дивіться! – вона знову сказала, спіймавши Томів погляд і посміхнувшись. – О, дивіться, як вони злітають! Які ж вони дивовижні!

Том прибрав своє безладне волосся з очей і стежив, як кораблі піднімаються дедалі вище і зникають за грифельними хмарами. На якусь мить йому закортіло полетіти з ними, вверх до сонця. Шкода, що його бідні батьки залишили його під опіку гільдії, де він мав учитися на історика! Він мріяв стати юнгою на небесному кліпері і побачити всі міста світу: плавучий Пуерто-Анджелес у блакитних водах Тихого океану, Архангельськ, що ковзає на залізних полозах по замерзлих північних морях, величні пірамідальні міста новомайянців, нерухомі твердині Ліги Проти Руху…

Але це були просто мрії, які краще залишити для одного з нудних днів у музеї. Новий вибух радощів сповістив, що переслідування наближається до завершення. Том забув про кораблі і повернув увагу до Солтгука.

Містечко було так близько, що він бачив людей, які нагадували мурах, що метушаться на його верхніх ярусах. Які ж вони либонь перелякані, знаючи, що на них насувається Лондон і ховатися нікуди! Але він знав, що не треба їх жаліти: за законом природи міста їли містечка, так само містечка їли менші містечка, а ті намагалися вхопити нікчемні стаціонарні поселення. Це був муніципальний дарвінізм, який керував світом вже тисячу років, відтоді як видатний інженер Ніколас Кверк перетворив Лондон на перше рухоме місто.

– Лондон! Лондон! – він кричав, долучаючи свій голос до всебічних криків на майданчику, і за мить натовп був нагороджений, коли побачив, як відривається одне з коліс Солтгука. Містечко крутонуло вбік і зупинилося, його димові труби відламалися і звалилися на вулиці, охоплені панікою, а тоді нижні яруси Лондона приховали Солтгук від глядачів, і Том відчув, як під ногами задрижав метал, коли захлопнулися велетенські гідравлічні Щелепи міста.

По всьому місту з оглядових майданчиків лунав гамір несамовитого святкування. Динаміки, підвішені до опор, що підтримують яруси, почали грати «Гордість Лондона», і якийсь незнайомець міцно обійняв Тома і прокричав на вухо:

– Спіймали! Спіймали!

Він не зважав. Цієї миті він любив кожного на майданчику, навіть Мелліфанта.

– Спіймали! – він крикнув у відповідь, вирвався з обіймів і знову відчув, як тремтить палуба. Десь під ним великі сталеві зуби міста стискали Солтгук, піднімали і тягли його в Черево.

– …і, можливо, учень Нетсуорті теж погодиться піти, – казала Клайті Поттс.

Том гадки не мав, про що вона каже, але коли він розвернувся, вона торкнулася його руки і посміхнулася:

– Сьогодні ввечері ми святкуємо у Кенсінгтонських садах, – вона пояснила. – Будуть танці і феєрверки. Хочеш піти?

Зазвичай ніхто не запрошував учнів третього розряду на вечірки – а особливо цього не робили такі вродливі і популярні дівчата, як Клайті – і Том спочатку замислився, чи не глузує вона з нього. Проте Мелліфант, очевидно, був іншої думки, тож відтягнув її вбік і сказав:

– Такі, як Нетсуорті, нам не потрібні.

– Чому? – спитала дівчина.

– Ну, ти знаєш, – сердито відповів Мелліфант, почервонівши, майже як містер Померой. – Він з третього розряду. Просто прислуга. Він ніколи не отримає мітку. Він стане хіба що помічником куратора. Чи не так, Нетсуорті? – він спитав, усміхаючись до Тома. – Шкода, що твій тато не залишив тобі достатньо грошей на навчання…

– Не суй свого носа! – гаркнув Том.

Збудження від пійманої здобичі наче випарувалося, і він знову перебував на межі, міркуючи, яке покарання на нього очікує, коли Померой дізнається, що він висковзнув. Йому було не до Мелліфантових знущань.

– Та все ж, ось до чого призводить життя у нетрях на нижніх ярусах, по-моєму, – самовдоволено бовкнув Мелліфант, обернувшись до Клайті Поттс. – Бач, мама і тато Нетсуорті жили на 4-ому, і під час Великого нахилу їх обох розчавило, мов оладки з малиною, ось так: «лясь!»

Том не думав його бити. Так просто сталося. Перш ніж він зрозумів, що робить, він стиснув руку в міцний кулак і зацідив.

– Ай! – заволав Мелліфант, який від несподіванки аж позадкував і перечепився.

Хтось радісно скрикнув, а Клайті ледь стримала смішки. Том просто стояв, витріщаючись на тремтячу руку і дивуючись, як це йому вдалося.

Проте Мелліфант був значно більший і сильніший за Тома, і вже підвівся на ноги. Клайті спробувала його вгамувати, але дехто з істориків підбадьорював його, а кілька хлопців у зелених туніках учнів з гільдії навігаторів скупчилися майже за спиною і скандували: «Бій-ка! Бій-ка!»

Том розумів, що шансів проти Мелліфанта у нього не більше, ніж у Солтгука проти Лондона. Він зробив крок назад, але натовп стояв щільним колом. Тоді Мелліфантів кулак влучив йому в обличчя, а Мелліфантове коліно жорстко врізалося між його ногами, і він зігнувся в три дуги та пошкандибав з очами, повними сліз. Щось велике і м’яке, як диван, стояло у нього на шляху, і, коли він наштовхнувся на нього головою, воно йойкнуло.

Він підняв очі на кругле, червоне, бровате обличчя під непереконливою перукою, яке почервоніло ще більше, коли впізнало його.

– Нетсуорті! – прогримів Чадлі Померой. – Заради Кверка, Ви взагалі втратили тяму?

2

Валентайн

Отже, Тома відправили на чергування до Черева, поки всі інші учні заповзято святкували захоплення Солтгука. Після затяжної і ніякової лекції в кабінеті Помероя («Непокора, Нетсуорті… Вдарити старшого учня… Що б сказали Ваші бідні батьки?») він поплентався до станції «Тоттенгем-Корт-Роуд» і став чекати на підіймач.

Коли той прийшов, в ньому яблуку ніде було впасти. У верхньому відділенні щільними рядами сиділи чоловіки і жінки із зарозумілими обличчями – члени гільдії інженерів, найвпливовішої з чотирьох великих гільдій, які керували Лондоном. Від них у Тома аж шкіра терпла, через їхні лисі голови і довгі білі гумові халати, тож він залишився стояти у нижньому відділенні, де суворе обличчя лорд-мера витріщалося на нього з плакатів зі словами: «Рух – це Життя. Допоможи гільдії інженерів залишати Лондон у русі!» Кабіна спускалася дедалі нижче, зупиняючись на знайомих станціях – «Бейкерлоо», «Верхній Гоуборн», «Нижній Гоуборн», «Бетнал-Ґрін» – і на кожній зупинці у кабіну хлинув новий натовп, притискаючи Тома до задньої стінки, аж поки він не відчув ледь не блаженство, коли дістався низу і поринув у галас і сум’яття Черева.

Черево – це те місце, де Лондон демонтував спіймані міста. Там, між Щелепами та центральним машинним відділенням тиснулися смердючі цехи і заводи. Том ненавидів Черево. Там завжди було шумно і завжди повно брудних і страшних працівників з нижніх ярусів, а також злочинців з в’язниці Глибокого Черева, які були ще гірші. Тутешня спека завжди викликала у нього головний біль, ядуче повітря змушувало чхати, а мерехтіння аргонових ламп над містками завдавало очам болю. Але гільдія істориків завжди піклувалася про те, щоб хтось із них був поруч, коли перетравлювали місто, і сьогодні він був змушений приєднатися до них, щоб нагадувати впертим старим виконробам, що всі книжки і антикваріат на борту здобичі за правом належать його Гільдії, а історія не менш важлива, ніж цегла, залізо і вугілля.

Він вирвався зі станції підйомника і поспішив до складу гільдії істориків, по циліндричних коридорах, вимощених зеленою керамічною плиткою, і по металевих містках високо над полум’яними безоднями Травного цеху. Ген унизу шматували Солтгук. Тут він виглядав крихітним і його затьмарювали розміри Лондона. Великі жовті демонтажні машини ковзали навколо нього по рейках, гойдалися над ним на кранах і здиралися на нього на гідравлічних павучих ногах. Вони вже зняли з нього колеса і осі, і взялися за шасі. Циркулярні пили величиною з оглядове колесо вгризалися у настил, розбризкуючи іскри. З котлів і печей здіймалися потужні хвилі жару, і Том не встиг пройти й двадцяти кроків, як відчув, що пахви його чорної учнівської туніки промокають від поту.

Проте коли він нарешті зайшов на склад, то справи почали виглядати не так погано. У Солтгуку не було музею чи бібліотеки, а той дріб’язок, який врятували з містечкових крамниць лахмітників, вже складали в ящики, щоби підняти на 2-ий ярус. Якщо пощастить, йому дозволять піти раніше і він встигне під кінець святкування! Цікаво, хто з членів гільдії сьогодні за головного? Якщо це старий Аркенґарт або доктор Уеймут, він був приречений – вони завжди змушували працювати до кінця зміни, незважаючи на те, чи була для тебе робота, чи ні. Якщо ж це була Потті П’ютертайд або міс Плим, він якось впорається…

Однак коли він наблизився до кабінету наглядача, то усвідомив, що дехто значно важливіший за будь-кого з них був сьогодні на чергуванні. Біля складу стояв блискучий чорний «жук» з емблемою гільдії на капоті, занадто шикарний для рядових членів. Поруч з ним чекали двоє чоловіків у лівреях членів високого рангу. Попри свій плюшевий одяг, вони виглядали неотесаними, і Том одразу їх упізнав – це були П’юсі і Ґенч[2], колишні повітряні пірати, які вже двадцять років віддано служили голові гільдії і пілотували «Ліфт на 13-ий поверх[3]» щоразу, коли він відлітав на експедицію. «Валентайн тут!» – промайнула думка в голові Тома, і він спробував не витріщатися, піднімаючись повз них по сходах.

Таддеус Валентайн був героєм Тома. Колись він був звичайним шукачем скарбів, але став найвідомішим археологом Лондона і головою гільдії істориків, на превелику заздрість і огиду таких, як Померой. Світлина з ним висіла над Томовим ліжком у гуртожитку, і він читав його книги «Пригоди практичного історика» і «Америка пустельна. По мертвому континенту з рушницею, камерою і повітряним кораблем» стільки разів, що знав їх напам’ять. Найбільше він пишався тим днем, коли йому було дванадцять і Валентайн прийшов вручити нагороди з нагоди завершення навчального року, зокрема здобуту Томом за твір про розпізнавання фальшивого антикваріату. Він досі пам’ятав кожне слово промови, яку тоді виголосив цей видатний чоловік:

– Учні, ніколи не забувайте, що ми, історики – найважливіша гільдія в місті. Ми не такі багаті, як купці, але ми багаті на знання, і це значно цінніше. Можливо, ми не сидимо за кермом Лондона, як навігатори, але куди б нас завезли навігатори, якби ми не зберегли стародавні мапи і плани? А щодо гільдії інженерів, просто пам’ятайте, що всі машини, які вони створили, ґрунтуються на фрагментах технологій Древніх – давніх високих технологій, які зберегли доглядачі нашого музею або відкопали наші археологи.

У відповідь Том спромігся тільки промимрити «дякую, сер», перш ніж подріботів назад на своє місце, тому йому ніколи не спадало на думку, що Валентайн його запам’ятає. Але, коли він відчинив двері до кабінету наглядача, цей видатний чоловік підвів погляд зі стола і широко посміхнувся.

– Нетсуорті, чи не так? Учень, який вміє помічати фальшивки? Сьогодні мені слід бути обачним, інакше ти довідаєшся і про мене!

Це не був найвдаліший жарт, але він зняв ту ніяковість, яка зазвичай висіла між учнями і старшими членами гільдії, тож Том трохи розслабився, перестав стовбичити на порозі і увійшов, простягаючи записку від Помероя. Валентайн підскочив з місця і підійшов широким кроком, щоб взяти її. Він був високим, гарним чоловіком майже сорока років з гривою помереженого сріблом чорного волосся і охайною чорною бородою. Його сірі очі повітроплавця жартівливо замерехтіли, а на його лобі третє око – мітка гільдії, блакитне око, яке дивиться назад у часі – наче підморгнуло, коли він здивовано підняв брову.

– Бійка, га? І що такого учень Мелліфант зробив, щоб заслужити синець під оком?

– Він казав погані речі про мою маму і тата, сер, – пробубонів Том.

– Зрозуміло.

Дослідник кивнув, вдивляючись у хлопчаче обличчя. Замість того, щоб сварити його, він запитав:

– Твоїми батьками були Девід і Ребекка Нетсуорті?

– Так, сер, – відповів Том. – Але мені було всього шість, коли стався Великий нахил… Тобто, я погано їх пам’ятаю.

Валентайн знову кивнув, і його погляд був повен суму і доброти.

– Вони були гарними істориками, Томасе. Сподіваюся, ти підеш по їхніх стопах.

– О так, сер, – сказав Том. – Тобто… я теж сподіваюся!

Він згадав своїх нещасних батьків, які загинули, коли частина Чіпсайда обвалилася на нижній ярус. Раніше ніхто не казав про них таких приємних слів, і він відчув, як сльози підступають до очей. Йому здавалося, що він може розповісти Валентайну будь-що, і він вже був ладен зізнатися, як сильно сумував за батьками і як самотньо та нудно бути учнем третього розряду, коли раптом в кабінет зайшов вовк.

Це був дуже великий білий вовк. Він вийшов із дверей, які вели до комори. Щойно він побачив Тома, то одразу побіг до нього, оголюючи свої жовті ікла.

– А-а-а! – заверещав Том, стрибаючи на стілець. – Вовк!

– Ой, поводься пристойно! – промовив дівчачий голос, а за мить з’явилася і сама дівчина, нахиляючись до звіра і лоскочучи м’яку білу шерсть на його підборідді. Нещадні янтарні очі заплющилися від щастя, і Том почув, як вовчий хвіст б’ється об її одяг.

– Не хвилюйся, – вона засміялася і посміхнулася. – Він ягня. Тобто, насправді він вовк, але покірний, мов ягня.

– Томе, – сказав Валентайн, в очах якого замерехтіла втіха, – познайомся, це моя донька Кетрін і Пес.

– Пес?

Том зліз зі стільця, відчуваючи себе ніяково і досі дещо наляканим. Він подумав, що ця звірюка, мабуть, втекла із зоопарку в Сьоркл-парк.

– Довга історія, – сказав Валентайн. – До п’яти років Кетрін жила у плавучому місті Пуерто-Анджелес. Тоді померла її мати, тож її відправили жити зі мною. Я привіз їй Пса з експедиції до Крижаної пустки, але Кетрін тоді ще не дуже добре розмовляла енглійською і ніколи не чула про вовків, тож коли вона вперше побачила його, то сказала «пес!», і це прізвисько якось пристало до нього.

– Він цілком ручний, – пообіцяла дівчина з тією ж посмішкою. – Батько знайшов його, коли він був ще цуценям. Йому довелося застрелити його матір, але не стало духу прикінчити бідного Пса. Найбільше він любить, коли йому лоскочуть животик. Звісно, я про Пса, а не про батька.

Вона засміялася. В неї було довге і пишне темне волосся, батькові сірі очі і така ж жвава, сліпуча посмішка. Вона була вдягнена у вузькі шовкові брюки і туніку навипуск за останньою модою Верхнього Лондона того літа. Том зачаровано дивився на неї. Раніше він бачив світлини з донькою Валентайна, але ніколи не усвідомлював, якою гарною вона була.

– Дивись, – вона сказала, – ти йому подобаєшся!

Пес підтюпцем підбіг понюхати поділ Томової туніки. Він махав хвостом з боку в бік, а мокрий, рожевий язик шкрябав Томові пальці.

– Коли хтось подобається Псові, – сказала Кетрін, – Зазвичай він подобається й мені. Тож хутчіш, батьку, познайом нас належним чином!

Валентайн засміявся.

– Що ж, Кейт, це Том Нетсуорті, якого відправили нам у поміч, і, якщо твій вовк закінчив його облизувати, я думаю, він нарешті зможе стати до роботи.

Він лагідно поклав руку на Томове плече.

– Роботи небагато. Ми просто ще раз повештаємося по цеху, а потім…

Він зиркнув на записку від Помероя, порвав її на маленькі шматочки і кинув у червоний сміттєвий кошик біля столу.

– Потім ти можеш бути вільним.

Том не міг збагнути, що було дивнішим – те, що Валентайн відпускав його, або те, що він спускався у цех особисто. Старші члени гільдії зазвичай обирали затишок кабінету і доручали всю брудну роботу серед жару і диму учням, але ось Валентайн знімає свою чорну мантію, чіпляє ручку за кишеню жилетки і спиняється перед дверима, щоби посміхнутися Тому.

– Поспішай-но, – він сказав. – Що раніше почнемо, то раніше ти зможеш піти і приєднатися до святкувань у Кенсінгтонських садах…

* * * * *

Вони спускалися дедалі нижче, а за ними йшли Пес і Кетрін, повз склад і вниз по закручених спіралях металевих сходів до Травного цеху, в якому Солтгук танув на очах. Тепер від нього залишався тільки сталевий скелет, але машини розривали на клапті навіть його і тягли листи настилу та балки до котлів на переплавку. Тим часом, гори цегли, шиферу, деревини, солі і вугілля котилися по конвеєрних стрічках у серце Черева, а бригади утилізаторів увозили контейнери з меблями і продуктами харчування.

Утилізатори були справжніми владарями цієї частини Лондона і вони це знали. Вони крокували вузенькими містками зі спритністю березневих котів, на їхніх оголених грудях виблискував піт, а очі ховалися за захисними окулярами. Вони завжди лякали Тома, але Валентайн вітав їх з невимушеним шармом і розпитував, чи не бачили вони серед трофеїв чого-небудь, що може зацікавити музей. Інколи він зупинявся, щоб розповісти їм жарт або спитати про їхню родину, і ніколи не забував познайомити їх з «моїм колегою, містером Нетсуорті». Тома розпирало від гордості. Валентайн ставився до нього, як до дорослого, тож утилізатори ставилися до нього так само, коли у вітанні піднімали козирок замурзаного кашкета і з посмішкою представлялися. Схоже, їх всіх звали Лен або Смаджер[4].

– Не звертай уваги на те, що кажуть про цих хлопчин у музеї, – застерігав його Валентайн, поки один з Ленів вів їх до контейнера, в якому склали предмети старовини. – Те, що вони живуть у нижніх районах і не вимовляють «г», ще не означає, що вони дурні. Ось чому я люблю спускатися сюди особисто, коли працює цех. Я неодноразово бачив, як утилізатори і шукачі діставали артефакти, які історики могли проґавити…

– Так, сер… – погодився Том і поглянув на Кетрін. Йому кортіло зробити дещо, що вразило б голову гільдії і його вродливу доньку. Якби він тільки міг знайти якийсь чудовий фрагмент технологій Древніх серед цього мотлоху, який нагадуватиме їм про нього після того, як вони повернуться до розкоші Верхнього Лондона. Інакше після цих блукань цехом вони можуть більше ніколи не зустрітися!

Сподіваючись вразити їх, він поспішив до контейнера і зазирнув усередину. Зрештою, технології Древніх час від часу все ж траплялися в антикварних крамницях маленьких містечок або на бабусиних поличках. Тільки уявіть, як це – віднайти якусь легендарну таємницю, наприклад літальні машини, важчі за повітря, або локшину швидкого приготування! Навіть якщо гільдія інженерів не знайде цьому застосування, його все ще можуть виставити в музеї, промаркувати і зберегти на вітрині з табличкою «Знайдено містером Т. Нетсуорті». З надією він вдивлявся на купу трофеїв у контейнері – уламки пластику, ніжки світильників, розчавлена іграшкова машинка… Його увагу привернула маленька металева коробка. Коли він витяг її і відкрив, його власне обличчя блимнуло, віддзеркалене сріблястим пластиковим диском.

– Містере Валентайн! Погляньте! Сіді!

Валентайн простягнув руку, вийняв диск і нахилив його так, що по його поверхні промайнула веселка.

– Так і є, – він сказав. – Древні використовували їх у своїх комп’ютерах для зберігання інформації.

– З нього ж є якась користь? – запитав Том.

Валентайн похитав головою.

– Вибач, Томасе. Може, люди минулого й жили в стаціонарних поселеннях, але їхні електронні машини перевершували будь-що, збудоване лондонськими інженерами. Навіть якщо на цьому диску досі щось зберігається, ми не в змозі цього прочитати. Та це гарна знахідка. Збережи її про всяк випадок.

Він відвернувся, а Том поклав сіді назад у коробку і засунув її в кишеню. Але Кетрін, напевно, помітила Томове розчарування, тому що вона торкнулася його руки і сказала:

– Він чарівний, Томе. Кожна річ, яка пережила всі ці тисячі років, є чарівною, незалежно, чи згодиться вона старій жахливій гільдії інженерів, чи ні. В мене є намисто зі старих комп’ютерних дисків…

Вона посміхнулася йому. Вона була такою ж казковою, як одна з дівчат з його мрій, але добрішою і смішнішою, і він знав, що відтепер замість усіх героїнь, яких він рятує в своїй уяві, він рятуватиме Кетрін Валентайн.

В контейнері не виявилося більше нічого цікавого. Солтгук був практичним містечком, надто зайнятим гризінням дна старого моря, щоб турбуватися про пошуки старовини. Але Валентайн не повернувся до складу. Натомість він повів своїх супутників по ще одних сходах і вузькому містку до пункту реєстрації переселенців, де колишні жителі містечка стояли в черзі, щоб їх записав секретар і розподілив по нових домівках у гуртожитках і притулках Лондона.

– Навіть якщо я не на чергуванні, – пояснив Валентайн, – я обов’язково йду до шукачів, коли ми ловимо здобич, перш ніж вони матимуть змогу продати свої знахідки на ринку антикваріату на 5-ому ярусі і знову розчинитися у Глушині.

На борту здобичі завжди були мисливці за скарбами – кочівники, які пішки мандрували по Мисливських угіддях і по шматочках збирали технології Древніх. І Солтгук не був винятком – у хвості довгої черги пригнічених прибульців стояв гурт у гіршому лахмітті за решту, в довгих, подертих пальтах, які звисали майже до землі, захисних окулярах і респіраторах, які звисали з їхніх брудних ший.

Тома, як і більшість лондонців, жахала думка, що хтось досі живе на голій землі. Він затримався позаду разом з Кетрін і Псом, а Валентайн підійшов поговорити з шукачами. Вони скупчилися навколо нього, всі, крім одного, високого і стрункого у чорному пальті – це була дівчина, подумав Том, хоча він не був упевнений, тому що чорний шарф був замотаний навколо її обличчя, як тюрбан пустельних кочівників. Він стояв поруч з нею і спостерігав, поки Валентайн вітався з іншими і питав:

– Отже, чи знайшов хто-небудь з вас те, що готова купити гільдія істориків?

Дехто з них закивав, дехто похитав головою, інші копирсалися в товстелезних торбинах. Дівчина з чорним шарфом всунула одну руку в пальто і сказала:

– В мене є дещо для тебе, Валентайне.

Вона промовила це так тихо, що тільки Том і Кетрін почули її. Коли вони озирнулися, вона зненацька рвонула вперед, висмикнувши довгий ніж з тонким лезом.

3

Сміттєпровід

Часу на роздуми не було – Кетрін закричала, Пес загавкав, дівчина на мить завагалася, тож Том побачив свою можливість і гайнув за нею, хапаючи її за руку, коли вона вже цілила Валентайнові в серце. Вона зашипіла, смикнулася, і ніж впав на підлогу. Їй вдалося вивернутися і вона дременула по містку.

– Зупиніть її! – загорлав Валентайн і рвонув уперед, але інші прибульці побачили ніж і перелякано стовпилися, перекриваючи йому шлях. Кілька шукачів витягли вогнепальну зброю, а полісмен у броні незграбно продирався через натовп, наче великий синій жук, і кричав:

– Зброя в Лондоні заборонена!

Том глянув через голови шукачів і помітив темний силует на тлі далеких вогнів з печей. Дівчина була на дальньому кінці містка і спритно піднімалася по драбині на верхній рівень. Він побіг за нею і, коли вона вже залізла, спробував вхопити її за ногу. Йому не вистачило кілька дюймів, і тоді ж повз нього просвистіла стріла, яка вдарилася у сходинки, з яких полетіли іскри. Він озирнувся. Ще двоє полісменів пробивалися крізь натовп з піднятими арбалетами. Він помітив, що ще далі стоїть Кетрін з батьком і вони слідкують за ним.

– Не стріляйте! – він крикнув. – Я її наздожену!

Він кинувся на драбину і почав завзято видиратися нагору, повний рішучості спіймати невдаху-вбивцю. Він чув, як його серце калатає від хвилювання. Після стількох нудних років, які він провів у мріях про пригоди, ці мрії нарешті здійснилися! Він врятував життя містера Валентайна! Він був героєм!

Дівчина вже прямувала по лабіринту високих містків, які вели до печей. Сподіваючись, що Кетрін досі його бачить, Том кинувся наздоганяти. Місток розгалужувався і звужувався, аж поки відстань між поручнями не сягала й метра. Попри все, Травний цех продовжував працювати – ніхто там внизу не помітив драми, яка розгорталася над їхнім головами. Том ринувся крізь густі тіні і гарячі, сліпучі хмари пару. Дівчина завжди була на кілька футів попереду. Її шарф зачепився за звислу трубу, яка зірвала його. Її довге волосся виблискувало мідним відтінком під тьмяним сяйвом з печей, але Том досі не бачив обличчя дівчини. Йому було цікаво, чи гарна вона – вродлива вбивця з Ліги Проти Руху.

Він ухилився від труби, з якої звисав шарф, і побіг далі, хапаючи повітря ротом і незграбно розстібуючи комірець – вниз по запаморочливій спіралі сталевих східців і на підлогу Травного цеху, блискавицею крізь тіні конвеєрних стрічок і величезних округлих паливних баків. Гурт робочих-в’язнів здивовано поглянув на дівчину, яка пробігла повз.

– Зупиніть її! – заволав Том.

Вони лише заблимали очима, але коли він озирнувся, то побачив, що один з учнів-інженерів, які супроводжували в’язнів, відірвався від роботи і кинувся наздоганяти. Том одразу пошкодував, що крикнув. Він не збирався віддавати свою перемогу якомусь дурному інженеру! Він ще додав у швидкості, щоб наздогнати її першим.

Попереду на заваді був круглий отвір у підлозі, оточений іржавими поручням. Це був сміттєпровід, обгорілий і почорнілий там, де його торкнувся шлак, який виливали з печей. Дівчина на мить сповільнила біг, міркуючи, куди повернути. Коли вона рушила, Том вже скоротив дистанцію. Він витягнув руку і вхопився за торбину, лямка порвалася і дівчина зупинилася, розвернувшись до нього обличчям, освітленим червоним сяйвом з печей.

Вона була не старшою за Тома, але виглядала бридко. Через все її обличчя від лоба до щелепи проходив потворний шрам, що перетворював його на портрет, який у гніві перекреслили. Її рот був викручений у незмінну криву усмішку, ніс був розчавленим недогризком, а єдине око витріщалося на нього з місця катастрофи, таке ж сіре і холодне, як зимнє море.

– Чому ти не дав мені його вбити? – вона прошипіла.

Він був такий ошелешений, що аж закляк і замовк. Він стояв, як вкопаний, поки дівчина нагнулася по торбину і приготувалася тікати. Але за спиною вже свистіли полісмени, і стріли випускали іскри, врізаючись у металевий настил і труби над головою. Дівчина впустила торбину і похилилася набік, прогарчавши брудну лайку. Том навіть не підозрював, що дівчата знають такі слова.

– Не стріляйте! – він гукнув, махаючи полісменам.

Вони незграбно спускалися по спіральних сходах, прихованих за паливними баками, і одночасно стріляли, мов їх не дуже хвилювало, що Том стояв на шляху.

– Не стріляйте!

Дівчина підвелася, і він побачив, що прямо над коліном в неї влучила стріла. Вона вчепилася в неї, і кров заструменіла між пальцями. Вона дихала схлипуючи, сперлася на поручні і незграбно перехилилася через них. Позаду неї сміттєпровід зяяв, наче відкритий рот.

– Ні!!! – крикнув Том, коли усвідомив, що вона намагається зробити.

Він вже не відчував себе героєм, йому просто було шкода цю бідну, відразливу дівчину, він почувався винним, бо це він загнав її в глухий кут. Він простягнув до неї руку, не бажаючи, щоб вона стрибала.

– Я не міг тобі дозволити скривдити містера Валентайна! – він спробував перекричати гуркіт Черева. – Він хороший чоловік, добрий, хоробрий, чудовий…

Вона смикнулася в його бік, пхаючи вперед своє жахливе безносе обличчя.

– Подивись на мене! – промовив голос, спотворений, як її усмішка. – Подивись, що зі мною зробив твій хоробрий і добрий Валентайн!

– Ти про що?

– Запитай його! – вона закричала. – Запитай його, що він зробив з Естер Шоу!

Поліція наближалася. Том чув, як їхні кроки барабанять по палубі. Дівчина глянула повз нього, а потім перекинула поранену ногу через поручні, скрикнувши від болю.

– Ні! – знову заблагав Том, але було пізно.

Її подряпане пальто ляснуло і затріпотіло, і вона зникла. Він смикнувся вперед і втупився в темряву сміттєпроводу. Звідти піднявся холодний подув повітря, в якому чувся запах бруду і розчавлених рослин, запах пройденої землі під містом.

– Ні!

Вона стрибнула! Вона стрибнула прямо з міста на певну смерть! Естер Шоу. Слід запам’ятати це ім’я і прочитати молитву за неї одному з багатьох богів Лондона.

З навислого диму прорізалися фігури. Обережно, наче недовірливі краби, наближалися полісмени, і з ними був Валентайн, який пробивався вперед. Том побачив, як із тіні паливних баків приголомшено визирає молодий інженер. Том спробував йому посміхнутися, та здавалося, ніби його обличчя заклякло, і наступної хвилі його окутав густий дим, який все від нього приховав.

– Томе! З тобою все гаразд? – підбіг Валентайн, ніскільки не задихаючись після тривалої гонитви. – Де вона? Де та дівчина?

– Мертва, – тихо відповів Том.

Валентайн теж став біля поручнів і подивився вниз. Тіні неспокійного диму охопили його обличчя, мов павутиння. Дивний вогник осявав його очі, а обличчя було напруженим, блідим і переляканим.

– Ти бачив її, Томе? В неї був шрам?

– Так, – відповів Том, дивуючись, звідки про це дізнався Валентайн. – Це було жахливо! В неї було відсутнє око, а ще ніс…

Тоді він пригадав її страшні слова.

– І вона сказала…

Але він не був певен, чи слід розказувати містеру Валентайну те, що вона сказала. Це була брехня і божевілля.

– Вона сказала, що її звати Естер Шоу.

– Кверку Всемогутній! – прошипів Валентайн, і Том аж відсахнувся від нього, шкодуючи, що згадав про це.

Але, коли він знову підвів очі, Валентайн приязно всміхався і дивився на нього сумними очима.

– Не переймайся, Томе, – він сказав. – Пробач…

Том відчув ніжний дотик великої долоні на своєму плечі, а потім – він так і не зрозумів, як саме це сталося – оберт і поштовх. Його перекинули через поручні, і він падав, точнісінько як падала Естер Шоу, панічно шукаючи опору на гладенькому металі по краях сміттєпроводу. «Він штовхнув мене», – подумав Том, і в цій думці було більше подиву, ніж страху. Чорна горлянка проковтнула його, і він опинився у темряві.

4

Глушина

Тиша. Все ще тиша. Він не міг зрозуміти. Навіть коли Лондон не рухався, у гуртожитку ніколи не було тихо – вентилятори дзижчали, далекі підйомники гуділи і торохтіли, на сусідніх ліжках хропіли інші учні. Однак тепер панувала тиша. В нього боліла голова. В нього взагалі боліло все. Ліжко теж здавалося дивним, і коли він заворушив руками, то відчув між пальцями щось липке, мов…

Грязюка! Він підвівся, роззявивши рота. Зрештою, це не був гуртожиток для учнів третього розряду. Він лежав на високому багнистому пагорбі на краю глибокої борозни, і у тьмяному, блакитно-сірому світлі ранкової зорі він побачив, що поруч сидить дівчина зі спотвореним обличчям. Той жахливий сон, де він ковзав униз по почорнілому сміттєпроводу, виявився правдою. Він впав з Лондона і залишився наодинці з Естер Шоу на голій землі!

Нажаханий, він простогнав, і дівчина мимохіть озирнулася на нього та одразу відвернулася.

– Отже, ти живий, – вона сказала. – Я думала, ти помер.

Здавалося, їй було байдуже і так і сяк.

Том підвівся навкарачки, тільки його коліна, стопи і долоні торкалися грязюки. Його руки були голі, і коли він поглянув униз, то побачив, що його побите тіло оголене до поясу. Його туніка лежала поблизу у багні, але ніде не було видно сорочки, поки він не підповз ближче до дівчини зі шрамом і не зрозумів, що вона завзято рве її на стрічки, якими перев’язує поранену ногу.

– Гей! – він сказав. – Це одна з моїх найкращих сорочок!

– То що? – вона відповіла, не піднімаючи погляду. – Це одна з моїх найкращих ніг.

Він натягнув туніку. Вона була подерта і брудна після падіння через сміттєпровід, і зяяла дірками, які пропускали холодне повітря Глушини. Тремтячи, він обійняв себе. «Валентайн штовхнув мене! Він штовхнув мене, і я впав через шахту в Глушину! Він штовхнув мене… Ні, він не здатен на таке. Напевно це була випадковість. Я послизнувся, а він спробував мене вхопити, ось що, мабуть, сталося».

Естер Шоу закінчила перев’язувати ногу, підвелася і закректала від болю, натягуючи на рану брудні бриджі із запеченою на них кров’ю. Потім вона жбурнула Тому непридатне ганчір’я – те, що залишилося від його сорочки.

– Дарма ти завадив мені його вбити, – вона сказала, відвернулася і розгнівано пошкутильгала вверх по довгому схилу.

Том провів її поглядом, надто ошелешений і спантеличений, щоб ворухнутися. Тільки коли вона зникла за схилом, він усвідомив, що не хоче залишатися тут один. Він був радий будь-якій компанії, навіть її, лише не залишатися б у тиші.

Він кинув подерту сорочку і побіг за нею, ковзаючи по густій, в’язкій багнюці, ударяючись ногами об каміння і вирване коріння. Зліва зяяла глибока борозна з вертикальними стінами, і коли він заліз на гребінь, то зрозумів, що це була тільки одна із сотень подібних борозен – велетенських слідів від гусениць Лондона, які під лінієчку простягалися в далечінь. Ген попереду він побачив рідне місто, чорне на тлі східного світанкового неба, оповите димом зі своїх двигунів. Невимовна туга за домом охопила його. Всі, кого він знав, знаходилися на борту цієї скелі, що танула на очах. Всі, крім Естер, яка сердито тупотіла за містом і тягнула за собою свою поранену ногу.

– Зупинись! – він кричав, то біжучи, то насилу просуваючись, щоб наздогнати її. – Естер! Міс Шоу!

– Залиш мене в спокої! – вона огризнулася.

– Куди ти йдеш?

– Я маю повернутися в Лондон, чи не так? – вона сказала. – Мені знадобилося два роки, щоб знайти його, я пішки пробиралася по Глушині, стрибала на борт містечок у надії, що їх злопає саме Лондон. І, коли я нарешті туди дістаюсь і бачу Валентайна, який походжає цехом, якраз як запевняли мене шукачі, що тоді відбувається? Якийсь ідіот не дає мені вирізати його серце, як він того заслуговує.

Вона зупинилася і озирнулася на Тома.

– Якби ти не встряг, він був би вже мертвий, а я би стрибнула і померла разом з ним, і спочивала з миром.

Том витріщився на неї і, перш ніж він зміг себе стримати, його очі налилися пекучими сльозами. Йому не хотілося виглядати дурнем в очах Естер Шоу, але він нічого не міг вдіяти – його переповнив шок від того, що з ним сталося, і думка про те, що його тут залишили, і гарячі сльози заструменіли по його обличчю і прорізали білі канавки крізь бруд на його щоках.

Естер, яка вже збиралася розвернутися, зупинилася і дивилася, неначе не була впевнена, що з ним коїться.

– Ти плачеш! – вона нарешті сказала, майже ніжно і напевно здивовано.

– Вибач, – він шморгнув носом.

– Я ніколи не плачу. Не можу. Я не плакала, навіть коли Валентайн вбив мою маму і тата.

– Що? – Томів голос переривався схлипуванням. – Містер Валентайн ніколи б не зробив такого! Кетрін казала, що він навіть не наважився пристрелити вовченя. Ти брешеш!

– То чого ти тут? – вона запитала, глузуючи з нього. – Він штовхнув тебе услід за мною, чи не так? Тільки тому, що ти мене бачив.

– Ти брешеш! – знову сказав Том. Але він згадав поштовх великих рук, згадав падіння і той дивний блиск в очах археолога.

– Ну? – спитала Естер.

– Він штовхнув мене! – здивовано промимрив Том.

Естер Шоу лише знизала плечима, мов хотіла сказати: «Бачиш? Бачиш, який він насправді?» Потім вона розвернулася і знову пішла.

Том поспішав поруч з нею.

– Я піду з тобою. Мені теж треба повернутися в Лондон! Я тобі допоможу!

– Ти? – вона пирхнула зо сміху і плюнула на багнюку під його ногами. – Я думала, що ти за Валентайна. А тепер ти хочеш допомогти мені його вбити?

Том похитав головою. Він не знав, чого хоче. Десь у глибині душі він досі хапався за надію, що все це було непорозумінням і Валентайн був добрим, привітним і мужнім. Він точно не хотів, щоб його вбили і нещасна Кетрін залишилася без батька… Але він мусив якось наздогнати Лондон і він не міг зробити цього самотужки. До того ж, він відчував себе відповідальним за Естер Шоу. Зрештою, це він був винний, що її поранили.

– Я допоможу тобі дійти, – він сказав. – Ти поранена. Я тобі потрібен.

– Мені ніхто не потрібен, – вона проричала.

– Ми разом підемо за Лондоном, – пообіцяв Том. – Я член гільдії істориків. Вони мене вислухають. Я розкажу містеру Померою. Якщо Валентайн дійсно зробив те, що ти кажеш, закон з ним розбереться.

– Закон! – вона передражнила його. – Валентайн і є закон в Лондоні. Він же улюбленець лорд-мера? Він же голова гільдії? Ні, він вб’є мене, якщо я не вб’ю його раніше. І тебе вб’є, можливо. Ось так: «чох!» – вона вдала, ніби витягла меч і встромила його Томові в груди.

Сонце піднімалося вище, здіймаючи кільця пари з мокрої багнюки. Лондон все ще не зупинявся і виглядав меншим, ніж коли Том дивився на нього востаннє. Зазвичай після спожитої здобичі місто зупинялося на кілька днів, тож певний відділ Томового мозку, який ще не заціпенів остаточно, ліниво дивувався: «Куди ж він прямує?»

Але саме тоді дівчина спіткнулася і впала, підвернувши під себе поранену ногу. Він видерся до неї і допоміг підвестися. Вона йому не подякувала, але й не відштовхнула. Він перекинув її руку через свої плечі, підняв її і вони рушили вздовж земляного гребеню, тримаючись слідів Лондона, які вели на схід.

5

Лорд-мер

За сто миль звідти промені ранкового сонця падали на Сьоркл-парк – витончене кільце газонів і клумб, яке оточувало 1-ий ярус. Сонце мерехтіло на декоративних озерах і стежках, де блищала роса, і сяяло на білих металевих шпилях Будинку Кліо – вілли Валентайна, яка стояла серед темних кедрів на краю парку, наче якась велетенська раковина, залишена незвичайно високим припливом.

Кетрін прокинулася у своїй кімнаті на верхньому поверсі та, не встаючи, спостерігала, як промені сонця проскакують крізь черепахові жалюзі. Вона почувалася нещасною, але спочатку не розуміла, чому.

Тоді вона згадала попередній вечір, напад у Череві і як той бідний, милий, юний учень гнався за вбивцею і загинув. Вона пустилася наздоганяти батька, але, поки дісталася до сміттєпроводу, все вже закінчилося. Молодий учень з гільдії інженерів плентався геть, його приголомшене обличчя було таким же блідим, як світло ламп в Череві, а за ним вона побачила батька, переляканого і розлюченого, і він був оточений полісменами. Вона ніколи не бачила його таким і ніколи не чула того грубого, неприродного голосу, яким він наказав їй одразу повертатися додому.

Щось в ній закликало згорнутися клубком і знову заснути, але вона мусила побачити його і впевнитися, що з ним все гаразд. Вона відкинула стьобану ковдру і піднялася, надягаючи вчорашній одяг, який валявся зім’ятий на підлозі і досі відгонив гаром.

По той бік дверей, прихований під куполом, повільно нахилявся коридор, закручуючись навколо себе, мов раковина амоніта. Вона бігом спустилася, зупинившись, щоб скласти шану перед статуєю Кліо, богині історії, яка стояла у ніші біля дверей в їдальню. В інших нішах зберігалися скарби, які її батько привіз з експедицій – фрагменти кераміки, уламки комп’ютерних клавіатур й іржаві металеві черепи сталкерів – тих дивних, напівмеханічних солдатів часів забутої війни. Коли вона проходила повз, їхні потріскані скляні очі злісно витріщалися на неї.

Батько пив каву в атріумі – великому відкритому просторі в центрі будинку. Він досі був у халаті. Він мав серйозний вираз на своєму довгому обличчі і крокував туди-сюди між папоротями в горщиках. Кетрін вистачило одного погляду в його очі, щоб зрозуміти, що він не спав усю ніч.

– Батьку? – вона запитала. – Що трапилось?

– О Кейт! – він підійшов і міцно її обійняв. – Що за ніч!

– Той бідний хлопець, – прошепотіла Кетрін. – Бідний Том! Гадаю, вони не… знайшли нічого?

Валентайн похитав головою.

– Вбивця потягла його за собою, коли стрибнула. Вони обоє погрузли в грязюці або їх розчавили гусениці.

– Ой, – прошепотіла Кетрін, сіла на краєчок стола і навіть не помітила Пса, коли він тихо підійшов і поклав свою велику голову їй на коліно. «Бідний Том!» – вона подумала. Він був таким приязним і так прагнув догодити. Він їй дійсно сподобався. Вона навіть думала попросити батька привести його попрацювати в Будинку Кліо, щоб вона і Пес могли краще з ним познайомитися. Але тепер він був мертвим, його душа опустилася в царство тіней, а холодне тіло лежало в холодній землі, поховане десь під слідами міста.

– Лорд-мер незадоволений, – сказав Валентайн, позираючи на годинник. – Першого ж дня після повернення Лондона на Мисливські угіддя по Череву розгулює вбивця. Він особисто спускається сюди, щоб обговорити це. Посидиш зі мною, поки я чекаю на нього? Якщо хочеш, можеш забрати мій сніданок. На столі кава… булочки… масло. Я не голодний.

У Кетрін теж не було апетиту, але вона поглянула на їжу і помітила, що на дальньому кінці столу лежить поношена шкіряна торба, яку вчора ввечері впустила в Череві дівчина-вбивця. Її вміст розклали на столі, ніби експонати у незвичному музеї – металева пляшка для води, аптечка першої допомоги, якась мотузка, декілька шматків сушеного м’яса, що здавалося жорсткішим за язичок старого черевика, і брудний, пом’ятий папірець з прикріпленою до нього фотографією. Кетрін взяла його. Це було посвідчення, видане у місті Строул – брудне, вицвіле і протерте на згинах. Перш ніж вона встигнула ознайомитися з документом, її увагу привернула фотографія. Вона ахнула.

– Батьку! Її обличчя!

Валентайн озирнувся, побачив, що вона тримає папірець, і з лютим криком вирвав його у неї з рук:

– Ні, Кейт! Тобі не можна цього бачити! Нікому не можна цього бачити…

Він витяг свою запальничку, обережно підпалив куток посвідчення і запхнув його в попільничку, в якій воно згоріло. Потому він продовжив ходити по атріуму, а Кетрін сіла спостерігати за ним. За десять років від свого приїзду в Лондон Кетрін звикла вважати його не тільки батьком, але й найкращим другом. Їм подобалися ті ж речі, вони сміялися з тих самих жартів і ніколи не тримали таємниць одне від одного. Проте зараз вона відчувала, що він щось від неї приховує стосовно цієї дівчини. Вона ніколи не бачила його таким стурбованим.

– Хто вона, батьку? – вона запитала. – Ти познайомився з нею під час однієї з експедицій? Вона така молода і така… Хтозна, що сталося з її обличчям!

За дверима почулися кроки, стук, і П’юсі ввалився у кімнату.

– Лорд-мер скоро буде, шефе.

– Вже? – роззявив рота Валентайн.

– Боюсь, що так. Ґенч щойно бачив, як він їде через парк на своїм «жуку». Каже, виглядає сердитим.

Валентайн теж не зрадів. Він вхопив свою мантію зі спинки стільчика, на якій вона висіла, і почав приводити себе у порядок. Кетрін запропонувала допомогти, але він відмахнувся, тож вона поцілувала його мимохідь у щоку і вибігла, а за нею підтюпцем вибіг і Пес. Крізь великі овальні вікна вітальні вона побачила, як через ворота Будинку Кліо в’їжджає офіційний білий «жук». Поперед нього біг загін солдатів, одягнутих в яскраво-червону броню біфітерів[5] – особистих охоронців лорд-мера. Вони зайняли позиції в саду, наче потворні садові фігури, а Ґенч та ще один слуга поквапилися відкрити скластикові дверцята «жука». Лорд-мер вийшов з машини і покрокував до будинку.

Маґнус Кроум керував Лондоном майже двадцять років, але досі не виглядав, як лорд-мер. У книжках з історії, які читала Кетрін, лорд-мери були веселими, пухкими і червонолицими, але Кроум був худий як трясця і похмурий як туман, а то й гірше. Він навіть не вдягав червоногарячої мантії, яка була гордістю і втіхою інших лорд-мерів, а досі носив свій довгий білий гумовий халат і залишив над бровами червоне колесо – мітку гільдії інженерів. Попередні лорд-мери прибирали свої мітки, щоб показати, що вони служать всьому Лондону, але справи змінилися, коли до влади прийшов Кроум – і, навіть коли хтось казав, що один чоловік не повинен одночасно керувати гільдією і Лондоном, усі все одно погоджувалися, що Кроум з цим добре справляється.

Кетрін він не подобався. Він ніколи їй не подобався, навіть незважаючи на те, що він так добре ставився до її батька, і їй аж ніяк не кортіло зустрічатися з ним цього ранку. Щойно вона почула, як відчинилася вхідна діафрагма, вона поквапилася назад в коридор, тихо підзиваючи до себе Пса. Вона зупинилася за першим поворотом, сховалася в невеликому алькові і приклала кінчики пальців до голови вовка, щоб він не смикався. Вона бачила, що якась жахлива біда охопила її батька, і не дозволила б йому приховувати від неї правду, немов вона досі маленьке дівча.

За кілька секунд вона побачила, як до дверей в атріум підійшов Ґенч, тримаючи в руках свій капелюх.

– Сюди, Ваша упошанована честе, – він бурмотів, нахилившись. – Тут обережно, Ваша мерскосте.

Одразу за ним йшов Кроум. Він на мить зупинився, хитаючи головою з боку в бік, чудернацьки нагадуючи плазуна, і Кетрін відчула, як його погляд пронісся коридором, наче вітер з Крижаної пустки. Вона ще глибше втиснулася в альков і почала молитися Кверку і Кліо, щоб він її не помітив. Якусь хвилю вона чула його дихання і тихі поскрипування гумового халата. Тоді Ґенч завів його в атріум і небезпека минула.

Міцно тримаючи ошийник Пса, вона підкралася назад до дверей і почала слухати. Вона чула батьків голос і уявляла, як він стоїть біля декоративного фонтана, поки його люди саджають Кроума на його місце. Батько почав із ввічливого зауваження про погоду, але холодний, тонкий голос лорд-мера перервав його.

– Я читав твою доповідь про вчорашню авантюру, Валентайн. Ти запевняв, що розібрався зі всією родиною.

Кетрін відсахнулася від дверей, немов її ошпарило. Як смів цей старий так розмовляти з батьком! Вона не хотіла слухати далі, але її здолала допитливість, і вона знову притулила вухо до дерев’яних дверей.

– …привид з мого минулого, – казав батько. – Я не уявляю, як вона врятувалася. І сам Кверк знає, хто навчив її бути такою спритною і підступною. Але тепер вона мертва. Як і хлопець, який наздогнав її, бідний Нетсуорті…

– Ти в цьому впевнений?

– Вони впали з міста, Кроуме.

– Це ще нічого не значить. Під нами зараз м’який ґрунт, і вони могли вижити. Тобі слід було відправити когось вниз перевірити. Не забувай, що ми не знаємо, як багато було відомо дівчині про роботу її матері. Якщо вона розповість іншому місту, що у нас є «Медуза» до того, як ми будемо готові її використати…

– Знаю, знаю, – роздратовано відповів Валентайн, і Кетрін почула скрип стільця, в який він сів. – Я візьму «Ліфт на 13-ий поверх» і спробую знайти тіла…

– Ні, – наказав Кроум. – Я маю інші плани на тебе і твій корабель. Я хочу, щоб ти дізнався, що лежить між Лондоном і його ціллю.

– Кроум, це завдання для розвідника Планувальної комісії, а не для «Ліфта»…

– Ні, – знову гиркнув Кроум. – Я не хочу, щоб зайві люди знали, куди ми ведемо місто. Вони дізнаються у слушну мить. До того ж, я маю завдання, яке можу довірити тільки тобі.

– А дівчина? – запитав Валентайн.

– Про неї не хвилюйся, – відповів лорд-мер. – В мене є агент, на якого можна покластися. Він вистежить її і закінчить справу, з якою ти не впорався. Зосередься на підготовці до вильоту, Валентайне.

Зустріч добігла кінця. Кетрін почула, як лорд-мер готується уходити, і побігла коридором до того, як відчинилися двері. Думки в її голові вертілися швидше, ніж сушильні барабани із зали технологій Древніх в Лондонському музеї.

Вже у своїй кімнаті вона сиділа і обдумувала почуте. Вона сподівалася розкрити таємницю, але натомість запитань стало ще більше. Вона була впевнена тільки в тому, що батько має секрет. Раніше він нічого від неї не приховував. Він завжди розказував їй про все, питав її думку і чекав на пораду, але тепер він шепотівся з лорд-мером про дівчину, яка була «привидом з його минулого», і агента, який повинен розшукати її і… що далі? Чи міг Том і вбивця вижити? І чому лорд-мер спроваджував батька в розвідувальний політ у такій секретності? І чому він не хотів казати, куди їде Лондон? І що, що в біса таке ця «Медуза»?

6

Спідвелл

Весь день вони пленталися вперед, плелися по шраму, який залишив Лондон на м’якому ґрунті Мисливських угідь. Вони все ще бачили місто, але воно ставало дедалі меншим, віддаляючись усе більше на схід, і Том збагнув, що скоро воно може назавжди зникнути за небокраєм. Самотність ятрила йому серце. Він не надто насолоджувався життям учня третього розряду, але тепер роки, проведені в музеї, здавалися йому чудовими, рожевими мріями. Він сумував за примхливим старим доктором Аркенґартом і чванливим Чадлі Помероєм. Він сумував за своїм ліжком у гуртожитку, в якому постійно дошкуляв протяг, і за довгими робочими годинами. І він сумував за Кетрін Валентайн, хоча вони були знайомі лише кілька хвилин. Іноді, коли він заплющував очі, він досить чітко бачив її обличчя, її добрі сірі очі та чарівну посмішку. Він був упевнений, що їй невідомо, ким насправді був її батько…

– Дивись, куди йдеш! – гримнула Естер Шоу, і він розплющив очі і зрозумів, що ледь не переступив з нею через край прямовисної борозни. Вони йшли безперестанку, і Том почав думати, що найбільше йому бракувало тут їжі. Те їдло, яке подавали в їдальні гільдії, ніколи не вирізнялося вишуканістю, але воно було кращим, ніж дірка від бублика, а наразі, крім неї, їсти було нічого. Коли він запитав у Естер Шоу, чим вони тут будуть харчуватися, вона відповіла:

– Б’юсь об заклад, тобі шкода, що через тебе я загубила свою торбину, лондонський хлопче. Там у мене було трохи смачної сушеної собачатини.

Рано по полудню вони натрапили на декілька непримітних, сіруватих кущів, не до кінця втоплених в землю гусеницями Лондона. Естер зірвала трохи листя і перетерла його між двома камінцями на кашу.

– Краще було би приготувати це на вогні, – вона сказала, коли вони ковтали гидотний рослинний слиз. – В моїй торбі був набір для розведення.

Пізніше вона спіймала жабу в одній із глибоких калюж, які почали утворюватися в гусеничних слідах ялинкою. Вона не пропонувала Тому спробувати, та й він намагався не дивитися, як вона її їсть.

Він досі не знав, що про неї думати. Зазвичай вона мовчала і спопеляла його поглядом, коли він намагався заговорити до неї, тож він швидко призвичаївся теж іти мовчки. Але інколи, досить несподівано, вона починала говорити.

– Дорога починає йти вгору, – вона казала. – Значить, Лондон сповільниться. Він марнуватиме пальне, якщо продовжить йти вгору на повній швидкості.

Потім, за годину-другу:

– Мама казала, що рухомі міста – це дурня. Вона казала, що вони мали сенс тисячу років тому, коли були усі оті землетруси, виверження і льодовики сунули на південь. Тепер же вони продовжують кататися і їсти одне одного, бо люди сильно дурні, щоб зупинити їх.

Тому подобалося, коли вона розмовляла, навіть попри те, що її мама здалася йому небезпечним протируховцем. Та коли він намагався підтримати розмову, вона знову замовкала і прикривала рукою своє обличчя. Складалося враження, наче її худорляве тіло ділили дві різні Естер – одна була безжалісним месником і думала тільки про те, як вбити Валентайна, а інша була спритною, кмітливою і приємною дівчиною, яка, здавалося, іноді визирала з-під тієї спотвореної маски. Його непокоїло, чи не була вона трохи божевільною. Будь-хто може втратити розум, якщо стане свідком вбивства своїх батьків.

 – Як це трапилося? – він спитав її лагідно. – Тобто, твої мама і тато, ти впевнена, що це був точно Валентайн?..

– Стули рота і йди, – вона відрізала.

Але глибокої ночі, коли вони стулилися у западині, щоб врятуватися від холодного нічного вітру, вона раптом почала розповідати йому про себе.

– Я народилася на голій землі, – вона сказала, – але не такій, як ця. Я жила на острові Оук, далеко на заході. Колись він був частиною Мисливських угідь, але землетруси опустили землю навколо і перетворили його на острів. Він був задалеко від берега, захищений від нападів рухомих міст, і занадто скелястий, щоб до нього дісталися плавучі міста. Там було чудово: зелені пагорби і всюди оголені гірські породи, і струмки, які протікали крізь дубові хащі, посірілі від лишайників – через них дерева стали кудлатими, як старі собаки.

Том здригнувся. Кожен лондонець знав, що на голій землі живуть тільки дикуни.

– Мені більше до душі добра міцна палуба під ногами, – він сказав, але Естер, здавалося, його не почула. Слова продовжували ринути з її понівеченого рота, наче вона не мала іншого вибору.

– Там було місто під назвою Данроамін[6]. Колись воно було рухомим, але його жителям насточортіло постійно тікати від більших міст, тож вони переправили його на острів, зняли колеса і двигуни, і вкопали його у схили тамтешніх пагорбів. Воно сидить там вже сто років або й більше, і не скажеш, що колись воно рухалося.

– Але ж це жахливо! – Том роззявив рота. – Це ж відверто по-протируховському.

– Мої батьки жили трохи осторонь міста, – вона продовжила, не зважаючи на нього. – У них був будинок на краю вересовища, там, де починається море. Тато був фермером, а мама – істориком, як і ти, тільки значно розумнішою за тебе, звичайно. Кожного літа вона відлітала на своєму кораблі на пошуки технологій Древніх і поверталася восени. Зимовими вечорами я піднімалася на горище в її кабінет, їла бутерброди з сиром і слухала розповіді про її пригоди.

Але одного разу, сім років тому я прокинулася серед ночі і почула, як нагорі хтось сперечається. Тож я піднялася по драбині, зазирнула туди і побачила Валентайна. Я знала його, тому що він був мамин друг і навідувався до нас, коли пролітав поруч. Ось тільки тієї ночі він не виглядав дружнім. «Віддай машину, Пандоро, – він повторював. – Віддай мені „Медузу“». Він не знав, що я спостерігаю за ним. Я була на вершині драбини і зазирала у кімнату, надто налякана, щоб піднятися чи спуститися. Валентайн стояв до мене спиною, а мама стояла до нього обличчям, тримаючи цю машину, і сказала: «Котись до біса, Таддеусе, я знайшла її, вона моя!»

А тоді Валентайн витяг свій меч і… і…

Вона зупинилася перевести подих. Вона не хотіла продовжувати, але її несла хвиля спогадів – назад до тієї ночі, тієї кімнати і крові, яка забризкала материну мапу зоряного неба, наче на ньому з’явилося нове сузір’я.

– А тоді він озирнувся і побачив мене, і підійшов до мене, а я похилилася назад так, що його меч тільки порізав моє обличчя, і впала з драбини. Мабуть, він вирішив, що вбив мене. Я почула, як він підійшов до маминого стола і почав порпатися у паперах, які лежали на ньому. Тоді я піднялася і побігла. Тато лежав на кухні – він теж був мертвий. Він вбив навіть собак.

Я вибігла з будинку і побачила, що у кінці саду пришвартований великий чорний корабель Валентайна, а біля нього чекає екіпаж. Вони пустилися за мною, але я втекла. Я побігла до ангара і виштовхала батьків скіф. Здається, я хотіла поплисти в Данроамін по допомогу – я була мала і думала, що лікар допоможе мамі й тату. Але я була така слабка від болю і втрати крові… Якось я відв’язала човен, і течія понесла його за собою. Я отямилася вже на краю Мисливських угідь.

Згодом я жила в Глушині. Спочатку я пам’ятала небагато. Ніби я розгубила деякі спогади, коли він розтяв мою голову, а ті, що лишилися, сплуталися. Але я почала поступово пригадувати, і одного дня пригадала Валентайна і те, що він зробив. Саме тоді я вирішила піти і знайти його. Вбити його так само, як він вбив мою маму і мого тата.

– Що це за машина? – спитав Том після довгого мовчання. – Ця «Медуза» чи як її там?

Естер знизала плечима. Було вже темно і він не міг її бачити, але він почув, як вона знизала плечима, прихованими під брудним пальтом.

– Її знайшла моя мама. Технології Древніх. Вона не здавалася мені чимось важливим. Наче металевий м’яч, весь побитий, у вм’ятинах. Але через неї він вбив її.

– Сім років тому, – прошепотів Том. – Саме тоді містера Валентайна призначили головою гільдії. Казали, він знайшов щось у Глушині, і Кроума це настільки потішило, що він підвищив його в обхід Чадлі Помероя та всіх інших. Але я ніколи не чув, що саме він знайшов. І я ніколи не чув про ніяку «Медузу».

Естер нічого на це не відповіла. За кілька хвилин вона захропіла.

Том ще довго сидів, знову і знову обдумуючи її історію. Він згадав ті мрії, які рятували його під час довгих, нудних днів у музеї. Він мріяв, що застрягне десь у Глушині з вродливою дівчиною і вистежуватиме якогось кривавого вбивцю, але він ніколи не уявляв, що буде так мокро і холодно або що його ноги так сильно болітимуть, або що вбивцею буде найвеличніший герой Лондона. А щодо вродливої дівчини…

Він подивився на відверту катастрофу на обличчі Естер Шоу під блідим місячним світлом. Вона супилася навіть уві сні. Тепер він розумів її краще. Вона ненавиділа Валентайна, але себе ненавиділа навіть більше – за свою потворність і за те, що жива, а батьки – ні. Він згадав, як почував себе після Великого нахилу: він прийшов додому і побачив розчавлений будинок, і батьків уже не було. Він думав, що це він якось завинив. Його переповнювало почуття провини, тому що його не було з ними, коли вони померли.

«Я мушу їй допомогти, – він думав. – Я не дозволю їй убити містера Валентайна, але знайду спосіб розказати всім правду. Якщо це дійсно правда. Може, завтра Лондон трохи пригальмує, а нога Естер загоїться. Ми повернемося до міста ще до вечора і хтось нас вислухає…»

* * * * *

Але вранці вони прокинулися і побачили, що місто було ще далі, а Естер стало тільки гірше. Тепер вона стогнала майже від кожного кроку. Її обличчя набуло кольору старого снігу, а крізь пов’язки сочилася свіжа кров і стікала у чобіт. Том лаявся про себе, згадуючи викинуту ним сорочку, загублену через нього торбину Естер і аптечку, яка була в ній.

Трохи згодом крізь рухливу завісу дощу вони помітили дещо попереду. На гусеничних слідах була розсипана купа шлаку і клінкеру, які Лондон викинув попереднього дня. Поруч з купою зупинилося дивне містечко, і коли Естер і Том підійшли ближче, то побачили, як по відвалу вверх і вниз лазять люди, відбираючи шматочки плавленого металу і залишки неспаленого топлива.

Побачене їх підбадьорило, і вони рушили швидше. По полудню вони вже йшли у тіні величезних коліс містечка, і Том з подивом витріщався на єдиний ярус. Воно було меншим, ніж багато лондонських будинків, і, здавалося, було побудоване з дерева тим, хто вважав, що майстерний тесля – це той, хто вбиває кілька цвяхів і сподівається на краще. За ратушею, яка більше нагадувала сарай, піднімалися високі, криві димарі експериментальної системи двигунів.

– Вітаємо! – вигукнув високий білобородий чоловік у брудній коричневій мантії, обережно спускаючись з купи. – Вітаємо на Спідвеллі[7]. Мене звати Орм Рейленд, я мер. Ви розмовляєте енглійською?

Естер недовірливо позадкувала, але Том вирішив, що старий виглядав доволі дружнім. Він зробив крок уперед і сказав:

– Я Вас прошу, сер, ми хочемо їсти і нам потрібен лікар, який огляне ногу моєї подруги…

– Я тобі не подруга, – прошипіла Естер Шоу. – І з моєю ногою все гаразд.

Але вона була бліда і тремтіла, а її обличчя блищало від поту.

– Все одно у нас немає лікаря, – засміявся Рейленд. – Жоднісінького. А щодо поїсти… Що ж, часи скрутні. Чи є у вас щось в обмін?

Том помацав кишені туніки. Він мав трохи лондонських грошей, але не думав, що Орм Рейленд матиме з них якусь користь. Тоді він намацав щось тверде. Це був сіді, який він знайшов у Череві. Він витяг диск і зажурено дивився на нього кілька секунд, перш ніж віддати старому. Він планував одного дня подарувати його Кетрін Валентайн, але наразі їжа була важливішою.

– Гарно, дуже гарно! – визнав Орм Рейленд, нахиляючи диск і милуючись хвилястою веселкою. – Мало користі, але вартує даху над головою на кілька ночей і трохи їжі. Зауважте, їжа не найсмачніша, але краща, ніж нічого…

* * * * *

Він казав правду – їжа не була смачною, але Том і Естер все одно жадібно її з’їли, а потім простягнули свої миски за добавкою.

– Воно приготоване здебільшого з водоростей, – пояснив Орм Рейленд, коли його жінка насипала другі порції синюватої гидоти. – Ми вирощуємо їх у баках під головним машинним відділенням. Воно бридке, але надає сил, коли ми не можемо знайти чужі недоїдки, і, між нами, вони трапляються рідше, ніж будь-коли. Ось чому ми так зраділи, коли наштовхнулися на купу сміття, яку ми зараз вишкрібаємо.

Том кивнув головою, відкинувся на спинку стільця і оглянув житло Рейлендів. Це була крихітна трикутна кімната – зовсім не те, чого він очікував від резиденції мера. Але ж і Орм Рейленд теж був не надто схожий на мера. Схоже, цей обшарпаний дідусь керував містом, в якому жила здебільшого його власна родина – сини і доньки, онуки, небожата, а також чоловіки і жінки, яких вони знайшли собі на зустрічних містах.

Але Рейленд не виглядав щасливим.

– Керувати рухомим містом – справа не весела, – він повторював. – Ні, зараз зовсім не весела. Колись такі міста, як Спідвелл, могли доволі спокійно займатися своїми справами. Вони були замалими для інших міст, і ті не зважали на них. Але не тепер, коли здобичі мало. Всі, кого ми бачимо, хочуть нас з’їсти. Нещодавно нам навіть довелося тікати. Нас переслідувало одне з тих міст, де розмовляють хрінцузькою. Скажіть мені, нащо такому монстру здався наш Спідвелл? Ми ж ледве згодимося йому на закуску. Але вони все одно погналися за нами.

– Схоже, ваше місто дуже швидке, – сказав Том.

– О, так, – погодився Рейленд, сяючи від гордості, а його жінка додала:

– Максимальна швидкість – сто миль на годину. Це його заслуга. Він творить дива з тими великими двигунами.

– Чи могли б ви нам допомогти? – спитав Том, нахилившись вперед. – Нам треба якнайшвидше потрапити в Лондон. Я впевнений, що ви наздоженете його, а по дорозі будуть інші відвали…

– Бороніть боги, – сказав Рейленд, хитаючи головою. – Хлопче, нині Лондон викидає не так багато цінного. Здобичі мало, тому все переробляють. Ба! Я пам’ятаю, коли відходи міст укривали Мисливські угіддя, як гори. О, тоді були такі чудові знахідки! Та не тепер. До того ж, – він здригнувся, – Я не стану наближати Спідвелл занадто близько до Лондона чи іншого великого міста. Тепер їм не можна довіряти. Швидше за все, вони розвернуться і піймають нас. Ковть! Ні, ні.

Том кивнув, намагаючись не видати свого розчарування. Він подивився на Естер, але вона схилила голову вперед, мов заснула або втратила свідомість. Він сподівався, що це лише наслідок тривалої подорожі і повного шлунка, але, коли він вирішив підвестися, щоб перевірити, чи все з нею гаразд, Рейленд сказав:

– Зробімо так, хлопче. Ми відвеземо вас до кластера!

– До чого?

– До торговельного кластера! Це скупчення дрібних містечок, яке розташоване за кілька днів ходу на південний схід звідси. Нам все одно туди треба.

– Там буде багато міст, – підтримала місіс Рейленд. – І навіть якщо жодне з них не готове відвезти тебе і твою подругу в Лондон, ви швидко знайдете повітряного купця, який погодиться. Там повинні бути купці.

– Я… – почав Том, але спинився. Він почував себе недобре. Кімната в його очах заколихалася і почала заїдати, як картинка на розладнаному проекційному екрані. Він подивився на Естер і побачив, що вона зісковзнула зі стільця на підлогу. Домашній пантеон Рейлендів вишкіряв на нього зуби з вівтаря на стіні, а один з богів, здавалося, промовляв голосом Орма Рейленда:

– Там повинні бути повітряні кораблі, Томе, у торговельному кластері завжди є кораблі…

– Хочеш іще водоростей, любий? – запитала місіс Рейленд, саме коли він впав на коліна. Десь здаля почувся її голос:

– Знадобилася ціла вічність, поки воно подіяло, чи не так, Ормі?

А Рейленд відповів:

– Наступного разу треба класти більше, кохана.

Потім запаморочливі візерунки килима піднеслися, обгорнули його і затягнули в м’який мов шовк сон, в якому йому снилася Кетрін.

7

Верхній Лондон

Над 1-им ярусом, над метушнею крамниць Мейфейру і Пікаділлі, над площею Кверка, де на колоні з рифленої сталі стоїть велична статуя рятівника Лондона, над усім містом, як залізну корону, масивні опори піднімають верхній ярус. Це найменший, найвищий і найважливіший із семи ярусів, і, незважаючи на те, що на ньому стоять тільки три будівлі, вони – найвизначніші будівлі Лондона. Ближче до корми височіють вежі ратуші, в якій розташовані офіси великих і малих гільдій, і в якій вони щомісяця збираються на раду. Навпроти неї стоїть будинок, в якому приймаються справжні рішення – чорні скляні пазури Інженеріума. Між ними стоїть собор Святого Павла – древній християнський храм, повторно зведений тут Кверком, коли він перетворив Лондон на рухоме місто. Зараз він справляє жалюгідне враження, весь вкритий риштованням і укріплений підпірками, оскільки він не призначався для пересування, а подорожі Лондона нещадно розхитали старе мурування. Але скоро собор знову відкриють для загалу – гільдія інженерів пообіцяла відновити його, і, якщо уважно прислухатися, можна почути, як всередині деренчать свердла і стукають молотки. Проїжджаючи у тіні старого собору в напрямку до Інженеріума, «жук» Маґнуса Кроума гуркотить, і лорд-мер чує звуки з собору. Вони викликають невиразну, загадкову усмішку на його обличчі.

Сонячне світло всередину Інженеріума не пропускають чорні вікна. Металеві стіни омиває холодне неонове сяйво, а в повітрі пахне антисептиком, який нарешті заспокоює Кроума після смороду квітів і свіжоскошеної трави, що навис над Верхнім Лондоном у цей теплий весняний день. Коли він заходить у вестибюль, перед ним виструнчується молода учениця. Кроум наказує їй доставити його до доктора Твікс, і вона клонить свою лису голову.

Його чекає вагон монорейки. Учениця допомагає лорд-меру зайти всередину, і він різко піднімається широкою спіраллю крізь серце Інженеріума. Він минає поверх за поверхом, на яких розміщені кабінети, кімнати для нарад і лабораторії, і крізь стіни з матового скла він мигцем бачить дивні машини. Куди не подивись, його інженери чимось зайняті – вони лагодять уламки технологій Древніх, проводять досліди над щурами і собаками або водять за собою гурти бритоголових дітей, які приїхали на екскурсію з ясел гільдії у Глибокому Череві. Це чисте, світле, внутрішнє святилище його гільдії викликає в ньому відчуття безпеки і задоволення. Ці відчуття нагадують йому, чому він так любить Лондон і чому він присвятив усю свою кар’єру пошуку засобів залишати його в русі.

Багато років тому, коли Кроум був ще молодим учнем, він прочитав невтішні прогнози, згідно з якими здобичі ставало менше, а рухомі міста приречені. Він поставив собі за мету доказати, що ці передбачення хибні. Видряпатися на вершину гільдії, а згодом – на трон лорд-мера, було лише першим кроком. Його жорсткі закони щодо переробки і режиму економії були тільки тимчасовим рішенням. Тепер він майже готовий розкрити свій справжній план.

Але спершу він мусить впевнитися, що та мала Шоу більше не завдасть клопоту.

Вагон зі стогоном зупиняється навпроти однієї з верхніх лабораторій. Переминаючи з ноги на ногу, біля входу чекає кремезна жінка у білому халаті, яка нагадує бочку. Евадна Твікс[8] – один з найкращих інженерів у Лондоні. Хоча вона й виглядає, наче чиясь дивакувата тітонька, і прикрашає свою лабораторію картинками квіточок і цуценят (проти всіх правил гільдії), коли справа стосується її роботи, вона абсолютно безжалісна.

– Вітаю, лорд-мере.

Вона вклоняється, манірно посміхаючись.

– Як чудово Вас бачити! Ви прийшли навідати моїх діточок?

– Мені потрібен Шрайк, – він обриває її і прослизає повз, а вона кружляє слідом, ніби листя в потоці повітря за містом, що проминає поряд.

Вони йдуть через її лабораторію, повз переляканих інженерів, які віддають поклони, повз стелажі з блискучими скляними виробами. І повз столи, на яких невтомно ремонтують іржаві металеві скелети. Команда доктора Твікс роками вивчала сталкерів – відроджених людей, на рештки яких можна іноді натрапити у Глушині, і останнім часом їм пощастило працювати не тільки з рештками.

– Ви закінчили досліджувати Шрайка? – питає Кроум, не спиняючись. – Ви впевнені, що з нього більше не буде користі?

– О, я дізналася все, що можна, лорд-мере, – щебече доктор. – Він чарівна штукенція, але його ж досконалість його і погубить – він майже розвинув власну особистість. А щодо його дивного зациклення на цій дівчині… Мої нові моделі обов’язково будуть значно простішими. Хочете, щоб його розібрали?

– Ні.

Кроум зупиняється перед невеликими круглими дверима і натискає кнопку, яка починає їх обертати.

– Я дотримаюся своєї обіцянки Шрайку. І в мене є для нього завдання.

З того боку дверей виринають тіні і запах мастила. Біля дальньої стіни незворушно стоїть висока фігура. Лорд-мер входить у кімнату, і, наче фари, вмикаються два круглих зелених ока.

– Містере Шрайку! – ледь не привітно звертається Кроум. – Як Ваші справи? Сподіваюся, я Вас не розбудив?

– Я НІКОЛИ НЕ СПЛЮ, – відповідає голос із темряви.

Це страшний голос, різкий, мов вищання іржавих коліщат. Навіть доктор Твікс, яка звикла до нього, здригається під своїм гумовим халатом.

– ВИ ХОЧЕТЕ ЗНОВУ МЕНЕ ОБСТЕЖИТИ?

– Ні, Шрайку, – каже Кроум. – Пам’ятаєте, про що Ви попереджали мене, коли прийшли до мене півтора роки тому? Про малу Шоу?

– Я СКАЗАВ, ЩО ВОНА ЖИВА І ПРЯМУЄ В ЛОНДОН.

– Що ж, здається, Ви були праві. Вона з’явилася саме так, як Ви казали.

– ДЕ ВОНА? ПРИВЕДІТЬ ЇЇ ДО МЕНЕ!

– На жаль, це неможливо. Вона стрибнула через сміттєпровід назад у Глушину.

Лунає повільний свист, наче з нього виривається пара.

– Я ПОВИНЕН ПІТИ ЗА НЕЮ.

Кроум посміхається.

– Я сподівався, що Ви це скажете. Один з Яструбів-90, розвідувальних кораблів моєї гільдії, вже підготували для Вас. Пілоти повернуть Вас по слідах міста до того місця, де впала дівчина. Якщо вона та її супутник мертві, це чудово. Якщо вони живі – вбийте їх. Принесіть їхні тіла мені.

– а потім? – питає голос.

– А потім, Шрайку, – відповідає Кроум, – я дам Вам те, чого Ваша душа бажає.

* * * * *

Ці кілька днів Лондон поводив себе дивно. Місто досі подорожувало на доволі високій швидкості, неначе бачило перед собою здобич, але на сірих, багнистих рівнинах північного заходу Мисливських угідь не було помітно жодного іншого міста, тому всіх дивувало, що ж замислив лорд-мер.

– Не можна отак їхати вперед, – почула Кетрін бурмотання однієї з їхніх служниць. – Далі на схід є великі міста, вони нас злопають і виплюнуть кісточки!

Але економка місіс Меллоу пошепки відповіла:

– С’юкі Блайндер, тобі що, нічого не відомо? Та ж самого містера Валентайна відправляють на гекспедицію, щоб розвідати місцевість попереду. У нього і Маґнуса Кроума на думці якийсь великий-величезний трофей, ще побачиш!

Можливо, це і був якийсь великий-величезний трофей, але ніхто не знав, який. Тож, коли Валентайн прийшов додому на обід після чергової зустрічі з гільдією інженерів, Кетрін запитала його:

– Чому вони посилають саме тебе на розвідувальний політ? Цим повинні займатися навігатори, а не найкращий археолог у світі. Так не чесно!

Валентайн терпляче зітхнув.

– Лорд-мер довіряє мені, Кейт. І я скоро повернуся. Три тижні. Місяць. Не більше. Краще ходімо зі мною до ангара подивимося, як П’юсі і Ґенч готують мій корабель.

* * * * *

За ті століття, які минули після Шістдесятихвилинної війни, технології повітроплавання сягнули рівня, який не снився навіть Древнім. «Ліфт на 13-ий поверх» зібрали на замовлення Валентайна за гроші, які Кроум заплатив йому за технології Древніх, знайдені ним під час експедиції до Америки, двадцять років тому. Він казав, що це найкращий корабель, будь-коли побудований, і Кетрін не мала причин сумніватися в цьому. І звісно ж, він тримав його не в аерогавані на 5-ому ярусі поруч зі звичайними купецькими кораблями, а на приватному причалі за кількасот ярдів від Будинку Кліо.

Кетрін йшла до нього разом з батьком крізь залитий сонцем парк. Ангар і бетонований майданчик перед ним був повен людей і комашні. П’юсі і Ґенч прийнялися завантажувати на «Ліфт» запаси для майбутнього польоту. Пес поспішив понюхати купи ящиків і ємностей, в яких зберігалося консервоване м’ясо, аеростатний газ, ліки, ремкомплекти для проколотих вітрил, лосьйон проти засмаги, протигази, вогнетривкі костюми, зброя, дощовики, утеплені куртки, картографічне обладнання, похідні печі, запасні шкарпетки, пластикові стаканчики, три надувні човни і картонна коробка з написом «Гумові чоботи для Глушини від Пінка. Ніхто не зав’язне. Перевірено Пінком».

Величний повітряний корабель чекав у темряві ангара. Його чорний глянсовий броньований корпус був вкритий брезентом. Як завжди, Кетрін переповняло хвилювання від думки про те, що це велетенське судно підніме батька в небо. Вона відчула сум, тому що він залишає її. А ще – страх, що він може не повернутися.

– О, якби ж я могла полетіти з тобою! – вона сказала.

– Не цього разу, Кейт, – відповів їй батько. – Можливо, колись.

– Це тому, що я дівчина? – вона запитала. – Але це не має значення. Тобто, у давні часи жінкам було дозволено все те, що й чоловікам, і взагалі, в повітряній торгівлі багато льотчиць. В тебе теж була одна, під час польоту в Америку, я колись бачила її знімки…

– Справа не в цьому, Кейт, – він сказав, обійнявши її. – Просто, це може бути небезпечно. В усякому разі, я не хочу, щоб ти перетворилася на такого ж обідраного шукача пригод, як я. Я хочу, щоб ти залишилася тут, закінчила школу і стала чарівною, гарною леді з Верхнього Лондона. А більше за все я хочу, щоб ти не дала Псу обмочити всі мої ящики з супом…

Після того, як вони відтягнули і висварили Пса, вони сіли вдвох у темряві ангара, і Кетрін спитала:

– То ти скажеш мені, куди летиш, що це так важливо і небезпечно?

– Мені заборонено розповідати, – відповів Валентайн, краєм ока кинувши на неї погляд.

– Ой, та облиш! – вона засміялася. – Ми ж найкращі друзі, правда? Ти ж знаєш, що я нікому не розповім. Мені страшенно кортить дізнатися, куди їде Лондон! Мене питає про це вся школа. Ми кілька днів безупинно прямуємо на схід на максимальній швидкості. Ми не стали, навіть коли їли Солтгук…

– Що ж, Кейт, – він зізнався, – якщо чесно, Кроум доручив мені поглянути на Шань Ґо.

Шань Ґо – це провідна держава Ліги Проти Руху, варварського союзу, який контролював старий Індійський субконтинент і те, що залишилося від Китаю. Від рухомих міст її захищав височенний гірський хребет і болота, які позначали східний кордон Мисливських угідь. Кетрін вивчала це на географії. Крізь ці гори існував тільки один прохід і його захищало грізне місто-фортеця Батмунх-ґомпа[9], Захисна стіна, під гарматними пострілами якої полягли сотні міст у перші кілька століть ери Руху.

– Але чому туди? – вона запитала. – Невже Лондон їде в Шань Ґо?

– Я цього не казав, – відповів Валентайн. – Та колись нам, можливо, все ж доведеться поїхати в Шань Ґо і прорвати оборону Ліги. Сама знаєш, як мало стало здобичі. Міста вже відчувають голод і нападають одне на одного.

Кетрін здригнулася.

– Але має бути інше рішення, – вона заперечила. – Можна зустрітися з лорд-мерами інших міст і щось придумати.

Він лагідно посміхнувся.

– На жаль, муніципальний дарвінізм діє зовсім по-іншому, Кейт. Це світ, в якому одні міста поїдають інші. Але ти не турбуйся. Кроум – це славетна людина, і він знайде вихід.

Вона нещасливо кивнула головою. Батьків погляд знову став нагадувати погляд загнаної в кут жертви. Він досі не розповів їй про дівчину-вбивцю, і тепер, вона відчувала, він приховував від неї ще щось, що стосувалося цієї експедиції і планів лорд-мера на Лондон. Чи могло це все бути якось пов’язано? Вона не могла запитати його про почуте нею в атріумі прямо, не зізнавшись, що вона за ним шпигувала, але, просто щоб дізнатися, що він скаже, вона запитала:

– Це якось пов’язано з тією огидною дівчиною? Вона теж з Шань Ґо?

– Ні, – швидко відмовив Валентайн, але вона помітила, як він збліднув. – Вона мертва, Кейт, і не варто більше хвилюватися про неї. Ну ж бо, – він підскочив. – У нас залишилося кілька днів перед відльотом, тож давай проведемо їх у своє задоволення. Посидимо біля вогнища, поїмо тости з маслом, згадаємо старі часи і забудемо про… про ту бідну, спотворену дівчину.

Коли вони йшли через парк, тримаючись за руки, над ними промайнула тінь – це Яструб-90 відлітав з Інженеріума.

– Бачиш? – сказала Кетрін. – У гільдії інженерів є свої повітряні кораблі. Я вважаю, це жахливо, що Маґнус Кроум розлучає нас.

Але її батько тільки приклав долоню до чола, спостерігаючи, як білий повітряний корабель покружляв над верхнім ярусом і стрімко полетів на захід.

8

Торговельний кластер

Тому снилася Кетрін. Вони трималися за руки і йшли по знайомих залах музею, тільки там не було ні кураторів, ні членів гільдії, нікого, хто сказав би «натріть підлогу, Нетсуорті» або «витріть пил зі скляних виробів 43-ого століття». Він проводив їй невеличку екскурсію, наче музей належав йому, і вона посміхалася, коли він розповідав їй про деталі моделей повітряних кораблів і велетенського макета Лондона в розрізі. Весь цей час лунала дивна музика-стогін, і, тільки зайшовши в галерею природничої історії, вони зрозуміли, що це синій кит співав для них.

Сон розвіявся, але дивна мелодія китової пісні не стихала. Том лежав на тремтливій дерев’яній підлозі. З усіх боків стояли дерев’яні стіни, ранкове сонце світило крізь шпарини між дошками, а під стелею божевільним плетивом повзли труби і ринви. Це був водопровід Спідвелла, а його булькіт і дзюрчання він сплутав з піснею кита.

Він перевернувся і оглянув тісне приміщення. Естер сиділа, спираючись на дальню стіну. Вона кивнула, побачивши, що він отямився.

– Де це я? – він простогнав.

– Я не думала, що хтось справді так каже, – вона відповіла. – Я думала, таке буває тільки в книжках. «Де це я?» Дуже цікаво.

– Ні, я серйозно, – запротестував Том, озираючись навколо на нерівні стіни і вузькі металеві двері. – Ми все ще на Спідвеллі? Що трапилось?

– Звісно ж, їжа, – вона відповіла.

– Хочеш сказати, Рейленд підмішав туди щось? Але навіщо?

Він підвівся і попрямував по похилій підлозі до дверей.

– Облиш! – попередила його Естер, – зачинено.

Він все одно перевірив. Вона мала рацію. Тоді він пошкандибав до щілини у стіні. Крізь неї він побачив вузький дерев’яний місток, який мерехтів, мов картинка на проекційному екрані, коли тінь одного з коліс Спідвелла проминала по ньому. За бортом пролітала Глушина, і було помітно значно більше скель і круч, ніж коли він бачив її востаннє.

– Ми їдемо на південь-південний схід із самого світанку, – стомлено пояснила Естер, перш ніж він встиг запитати. – Може, й довше, але я теж спала.

– Куди вони нас везуть?

– Я звідки знаю?

Том звалився і сперся на тремтячу стіну.

– Отже, це все! – він сказав. – Лондон, мабуть, за сотні миль звідси! Тепер я ніколи не повернуся додому!

Естер промовчала. Вона зблідла, через що шрами рожевіли навіть сильніше, ніж зазвичай, а її кров просякнула настил навколо пораненої ноги.

Повільно минула одна година, потім – інша. Іноді на містку поспішали люди, своєю тінню перекриваючи тонесенькі промені сонячного світла. Труби булькотіли самі до себе. Нарешті Том почув, як хтось відмикає навісний замок. На самому низу дверей відчинилася кватирка і з неї визирнуло обличчя.

– Все добре? – воно запитало.

– Чи все добре? – прокричав Том. – Звичайно ж, ні!

Він підповз до дверей. Назовні Рейленд стояв навкарачки, нахилившись, щоб дивитися крізь кватирку (Том мав здогад, що це насправді були дверцята для кішки). Позаду нього були видні чоботи декількох вартових.

– За що Ви так з нами? – спитав Том. – Ми не зробили Вам нічого поганого!

Старий мер зніяковів.

– Це так, хлопче, але часи важкі, бачте, безжально важкі. Керувати рухомим містом – це вам не забавка. Ми змушені підбирати те, що можемо вхопити. Тож ми підібрали вас. Ми вас продамо як рабів, бачте. Такі справи. У кластері буде кілька рабовласницьких міст, і ми вас продамо. Так треба. Нам потрібні запчастини для двигунів, якщо ми хочемо бути на крок попереду більших міст…

– Продасте нас?

Том чув про міста, які посилали рабів працювати в машинних відділеннях, але ці історії завжди здавались йому чимось таким далеким і екзотичним, що ніколи його не торкнеться.

– Мені треба спіймати Лондон! Ви не можете продати мене!

– О, я впевнений, що ти підеш недешево, – сказав Рейленд так, ніби Тома це мало потішити. – Такий гарний, здоровий юнак, як ти. Ми попіклуємося, щоб ти потрапив до хорошого господаря. Звісно, я не ручаюся за твою подругу – в неї вигляд, наче вона от-от помре, та й красунею її не назвеш. Але, може, нам вдасться продати вас разом, щось на зразок «купіть одного, друга в подарунок».

Він просунув дві миски через годувальницю. Це були круглі металеві миски, схожі на ті, з яких їдять собаки. В одній була вода, в іншій – знову синюваті водорості.

– Наїдайтеся! – він додав весело. – На аукціоні ви повинні виглядати гарними і відгодованими. Ми дістанемося кластера до настання ночі, а вас продамо вранці.

– Але… – заперечив Том.

– Так, я знаю, і мені дуже шкода, але що я можу зробити? – сумно відповів Рейленд. – Важкі часи, знаєте.

Кватирка захлопнулася.

– А мій сіді? – крикнув Том.

Ніхто не відповів. Він почув, як зовні Рейленд розмовляє з вартовим, а потім – тиша. Він склав долоні в пригорщу і випив трохи води, а потім приніс миску Естер.

– Потрібно тікати! – він сказав їй.

– Як?

Том оглянув їхню камеру. Тікати через двері було марно – вони були замкнені і все одно їх охороняли. Він вдивлявся на труби під стелею, поки не затерпнула шия. Хоча деякі з них виглядали достатньо широкими, щоб через них пролізти, всередину неможливо було потрапити чи навіть дотягнутися до них. Та й у найгіршому сні він не хотів би позвти через ту густу рідину, дзюрчання якої він чув всередині труб. Він перемкнувся на стіни, намацуючи свій шлях вздовж дошок. Нарешті він натрапив на одну, яка здалася трохи хиткою, і почав розхитувати її ще більше.

Це була повільна, тяжка і болюча справа. Томові пальці були сколені скалками, піт заливав його обличчя і він був змушений зупинятися кожного разу, коли з іншого боку хтось проходив по містку. Естер мовчки споглядала, поки його не почало дратувати те, що вона не допомагає. Але до вечора, якраз коли небо стало червоним, а невтомне містечко почало скидати швидкість, щілина була вже достатньо широкою, щоби просунути в неї голову.

Він почекав, поки не впевнився, що поруч нікого немає, і вистромився. Спідвелл проїжджав у тіні якогось високого гірського хребта – погризених містами нутрощів старих гір. Попереду знаходився природний амфітеатр – невелика западина між іншими гребенями, і в ній було повно міст. Том ніколи в житті не бачив стільки торговельних передмість і рухомих селищ, зібраних в одному місці.

– Ми приїхали! – він сказав Естер. – Це торговельний кластер!

Спідвелл сповільнювався дедалі більше, маневруючи, щоб стати між маленьким пошарпаним селищем під вітрилами і більшим ринковим містом. Том чув, як жителі нових міст вітають Спідвелл, питаючи, де вони були і що мають на продаж.

– Металобрухт, – це місіс Рейленд проревіла у відповідь, – трохи деревини, гарний сіді і двоє чудових, енергійних, здорових, молодих рабів!

– О Кверку! – тихо сказав Том і ще наполегливіше прийнявся розширювати отвір.

– Тобі не вдасться зробити його достатньо великим, – сказала Естер, яка завжди очікувала найгірше і зазвичай виявлялася правою.

– Краще спробуй допомогти, а не просто сиди! – огризнувся на неї Том, але одразу про це пошкодував, побачивши, яка вона хвора. Він замислився, що станеться, якщо вона заслабка для втечі. Він не може сам втекти у Глушину, а її залишити тут. Але якщо він залишиться, то опиниться рабом на одному з цих брудних містечок!

Він спробував не думати про це і зосередився на розширенні отвору, а тим часом небо потемнішало і зійшов місяць. Він чув, як по торговельному кластеру розноситься музика і сміх, і шум кроків деяких спідвелльців, які залишали місто по містках, щоб розважитися на борту інших міст. Він дряпав отвір, підчіплював дошки, скріб їх іржавим цвяхом, але все марно. Нарешті у відчаї він повернувся до Естер і прошипів:

– Будь ласка, допоможи!

Дівчина непевно піднялася і підійшла до його зігнутої фігури. Вона виглядала хворою, але не такою, як він боявся. Можливо, вона берегла свої сили, накопичуючи останні їх залишки, доки не стане достатньо темно для втечі. Вона помацала краї отвору, який він зробив, і кивнула. Потім, спираючи всю свою вагу на Томове плече, вона з розмаху вдарила своєю здоровою ногою в стіну. Вона вдарила її раз, потім знову, розбиваючи і прогинаючи дерево навколо отвору, і на третій раз цілий шматок дошки відлетів і друзки з неї розсипались по містку.

– Я теж міг так зробити! – сказав Том, витріщаючись на вибитий отвір і дивуючись, чому він про це не додумався.

– Але ж не зробив, – сказала Естер і спробувала посміхнутися. Він вперше побачив її посмішку – потворну і криву, але таку бажану. Він навіть подумав, що починає їй подобатися, а не тільки дратувати.

– Ходімо, – вона сказала, – якщо не хочеш залишатися.

* * * * *

За тисячі миль залитої місячним світлом грязюки від них Шрайк щось помічає. Він подає знак пілотам з гільдії інженерів, які кивають, але бурчать, саджаючи Яструб-90 на землю.

– Що цього разу? Скільки ще ми будемо літати туди-сюди вздовж цих гусеничних слідів, поки він не визнає, що діти мертві?

Але вони бурчать тихо: Шрайк їх жахає.

Люк відчиняється і з нього виходить Шрайк. Його очі прочісують місцевість, поки він не знаходить те, що шукав. Клапоть білої тканини з розірваної сорочки, просочений дощовою водою і майже похований під багнюкою.

– ЕСТЕР ШОУ БУЛА ТУТ, – він каже всій Глушині і починає винюхувати її запах.

---

[1] буквально «salt» – сіль, «hook» – гак

[2] інший варіант прізвиськ – Слимак і Лакей

[3] алюзія на американський рок-гурт 1960-их років

[4] інший варіант прізвиськ – Левко і Чорниш

[5] зараз – церемоніальна варта лондонського Тауера

[6] інший варіант назви – Немандрован. В оригіналі це стереотипна назва котеджу або пансіону, яка походить від виразу «done roaming», припинив мандрувати, стилізованого під слово гельською мовою

[7] однойменний корабель разом з Мейфлавером перевозив перших англійських переселенців у Америку, але був вимушений повернутися через течу

[8] Евадна – персонаж з давньогрецьких міфів

[9] ґомпа – буддійські укріплені поселення, призначені для освіти