Я перегорнув останню сторінку,
виписав останню цитату і мені на очі навернулися сльози: нарешті я подолав
Прустову епопею. Існує такий собі літературний оргазм, коли дочитав і відчуваєш
себе на сьомому небі. А тут – ніби якась сумна радість, це досягнення вдарило
по голові і я поки не можу розібратися у своїх почуттях.
Дія завершального роману (хоча у
Пруста існування «дії» – питання суперечливе) розгортається багато років
потому. Схоже, Марселю вже близько сорока, він все ще щось пише, все ще
неодружений, все ще хворобливий. Повернувшись до Парижа, він йде до дукині
Ґермантської, щоб повернути старі відчуття. Натомість його вражають зміни, які
торкнулися знайомих, поява нових облич, тобто невпинна дія Часу, і він нарешті усвідомлює
одну важливу річ: життя – це і є той художній твір, який він так давно хотів
написати.
«Я збагнув, що єдиний матеріял для
літературного твору – моє минуле життя; збагнув, що я збирав його в легких
утіхах, ледарствах, ніжності й гризоті, що я запасав його, не маючи й гадки,
чим керуюсь, навіть не сподіваючись, що ті запаси не пропадуть і що в тій, сказати
б, зернині нагромаджені всі поживні речовини для майбутньої рослини»
В цьому томі досказані всі історії.
Саме теперішнє підштовхує Марселя написати про минуле. І досвід підказує йому,
чому його життя склалося саме так, а не інакше. Якби Сванн не порадив йому
відпочити в Бальбеку, він ніколи б не познайомився з Альбертиною, ніколи б не
зацікавився дукинею Ґермантською і хтозна, чи вартувало б його життя написаної
книги.
«Скільки разів ці особи верталися до
мене протягом свого життя, різні обставини якого появляли, здавалося, тих самих
істот, але в різних подобах і щоразу з іншою метою! І строката розмаїтість
точок мого життя, крізь які пройшла нитка життя кожної з цих осіб, сплутала
кінець кінцем нитки, здавалося, найвіддаленіші між собою, немовби життя
посідало тільки обмеженим набором ниток для мереження найрізноманітніших узорів»
Я вже кидав читати цикли і серії,
навіть близько до їхнього завершення. Цю епопею, хай як тяжко вона мені не
давалася, я подужав з почуття обов’язку – мені необхідно було дізнатися, як
саме головний герой «врятувався», віднайшов утрачений час. Попри те, що рвати і
різати ці талмуди вам ніхто не порадить, я буду поганцем і запропоную такий
полегшений варіант:
1. На Сваннову сторону. Частина
друга. Сваннове кохання – це повість всередині роману, яку можна читати осібно.
2. У затінку дівчат-квіток – про перше
кохання і зародження нового.
3. Ґермантська сторона. Том II.
Розділ другий – ледарювання і марність будь-яких прагнень.
4. Віднайдений час – зведення докупи
всіх сюжетних ліній.
Така хитрість дозволить вам зекономити
кілька тижнів – чи місяців – читання і скласти певну думку про семитомник, але
попереджаю: в такому разі загубите багато важливого. А втім, його так само легко
загубити у тому потоці свідомості на кілька тисяч сторінок, яким катує нас
Пруст.
10 найкраща книга в моєму житті?
9 почесне місце на полиці
8 обов’язково до прочитання
7 варте уваги
6 краще за середнє
5 прийнятне чтиво
4 гірше за середнє
3 щось тут не склалося
2 неможливо читати
1 найгірша книга у світі
0 складно назвати це книгою
Читайте також:
→ Марсель Пруст. Альбертина зникає: Марсель
здається трохи «живішим», він показує всю гаму емоцій, коли Альбертина зникає з
його життя. І він нарешті починає писати. Час невмолимо наближає Велику війну.
→ Марсель Пруст. Полонянка: Щойно Альбертина
здається Марселю нудною і його кохання до неї згасає, як нове полум’я ревнощів
розпалює в ньому колишні почуття. А вона заради кохання погодилася жити з ним,
але тепер опиняється в клітці.
→ Марсель Пруст. Содом і Гоморра:
Марсель помічає неприродні звички барона де Шарлюса, потім йому натякають про
такі ж нахили його любої Альбертини – яку він то любить і тому хоче її кинути,
то розлюблює і тому хоче одружитися.
Немає коментарів:
Дописати коментар