Тео Декер – наче той недолугий містер
Ріплі: займається своїми темними справами, сподіваючись, що ніхто не дізнається
про його таємницю. Справді, у нього є певний хист до незаконних операцій (а як
вам паралель з підробленими витворами мистецтва?), але, на відміну від персонажа
Патриції Гайсміт, він втрачає контроль над ситуацією. Показовим є те, як
наприкінці проблема вирішується без нього.
«Ми не можемо обрати, що ми хочемо і
що не хочемо, і це тяжка, сумна правда»
І це рішення Донни Тарт не робити
центрального героя усюдисущим і усемогутнім підвело риску під максимально, якщо
можна так сказати, сучасним романом, який ставить перед нами ширму там, куди не
може потрапити сам персонаж; змиває кордони між чорним і білим; збиває з
пантелику положенням подробиць на загальному фоні.
«Не помічаючи цього, я покинув
реальність і потрапив у якусь нічийну землю, де все позбавлене сенсу»
Читаючи, я не міг збагнути, нащо
розписувати все, що трапилося – навіть, здавалося, дрібні, несуттєві речі. А
втім, це утворює якусь поза- чи надроманову дійсність: письменники вже не
просто створюють художню видумку, але перетворюють її на правдоподібну
розповідь, адже життя не завжди складається тільки з карколомних пригод. Якщо
Тео багато разів уживав наркотики, він стільки ж разів про це напише. Я в
жодному разі не захищаю такий прийом – книга дуже товста і її довго читати.
«Тому що: якщо наші таємниці
визначають нас, на відміну від обличчя, яке ми показуємо світу: тоді картина
була таємницею, яка підняла мене над поверхнею життя і дозволила мені
зрозуміти, ким я є»
На що я ще не звернув належної уваги
при прочитанні – це рівень тієї ж таки достовірності. Крім того, що Донна Тарт
чимало уваги приділила справжнім картинам і антикварним меблям, вона не забула
і про літературу. Є прямі згадки літературних творів (той-таки Пруст мене
переслідує, мабуть, всю осінь), а є і тонші натяки («Піднятись і вперед,
гопліти!» з уст пана Барбура перегукується з фразою з короткого оповідання
Кіплінґа «Сторонній» і легендарним «Піднятись, гвардійці, і вперед!» начебто
герцога Веллінґтона).
10 найкраща книга в моєму житті?
9 почесне місце на полиці
8 обов’язково до прочитання
7 варте уваги
6 краще за середнє
5 прийнятне чтиво
4 гірше за середнє
3 щось тут не склалося
2 неможливо читати
1 найгірша книга у світі
0 складно назвати це книгою
Читайте також:
→ Джером Девід Селінджер. Ловець у житі: Голден Колфілд – невпевнений в собі інфантильний юнак, який сам не знає,
чого хоче. Він постійно у сумнівах, що йому робити далі. Його думки мені
зрозумілі, вчинки – ні.
→ Патриція Гайсміт. Талановитий містер Ріплі: Один з талантів Томаса Ріплі полягав у тому, що він формулював
свої думки так, що мав змогу фактично маніпулювати людьми. Одного разу він
використав можливість прожити чужим життям.
→ Чак Поланік. Колискова: Карл
Стрітор подорожує Америкою, щоби знищити всі примірники збірки дитячих віршиків
і залишитися єдиними, хто вміє використовувати закляття, сховане в цій книзі,
яке змушує заснути його слухачів навіки.
Немає коментарів:
Дописати коментар