Жоріс-Карл Гюїсманс. Собор. Рецензія

«Собор» є завершальною книгою трилогії про Дюрталя – парижанина кінця 19-ого століття, який наситився світським життям, залишив у минулому свої загравання із сатанізмом і присвятив себе духовному пошуку. Після відвідин монастиря Нотр-Дам де л’Атр головний герой не знаходить собі місця в Парижі, де йому нудно. Життя у місті йому остогидло, і коли чи не єдиний його друг абат Жеврезен пропонує йому разом поїхати в Шартр, де в місцевому соборі панотцю запропонували роботу, Дюрталь їде з ним. Втім, йому довелося подолати великі сумніви щодо правильності цього вибору. Дюрталь прагне зближення з Богородицею, якій присвячений Шартрський собор, але досі (починаючи з попередньої книги) пручається, коли доводиться робити вибір на користь життя в духовній гармонії.

Ця книга є продовженням і доповненням попередньої – «На шляху». Динамічність сюжету відсутня взагалі, оскільки не сюжет грає головну роль у цьому романі. Весь твір є, по-перше, епічною одою Шартрському собору. Споруда не просто розглядається зовні і зсередини, наводиться детальна історична довідка про неї – дивовижно, але окремий розділ присвячений аналізу собору як книзі, виконаній з каменю, з відповідними метафорами для кожного її елемента. Також наводиться значення і символізм нефів, склепінь і скульптур – буквально кожного куточка цієї визначної споруди. Звідси витікає моє «по-друге»: книга присвячена різноманітним аспектам католицького символізму. Які думки мали європейські містики і навіть перші Отці церкви про рослини, тварин, кольори і запахи – все це можна дізнатися зі сторінок даної книги.

Загалом, Гюїсманс мене розчарував. Енциклопедичність, якою виділяється його magnum opus, мігрувала у трилогію про Дюрталя, але не здобула розвитку. Було незвично (у гарному сенсі) читати про словесну інтерпретацію запахів, але каталогізація врешті-решт набридла через відсутність чого-небудь якісно нового. Гюїсманс досконало володів одним прийомом, якого вистачило на одну книгу. «Собор» з його прямолінійністю можна було б просто переписати у вигляді підручника, хай як цікавого.

Краса мови і, як завжди, виключно якісний переклад (Жорис Карл Гюисманс. Собор / пер. Н. Зубкова. – М. : Энигма, 2012. – ISBN 978-5-94698-043-2), посприяли тому, що я виділив багато смачних з погляду літератури уривків.

«И впрямь иногда змея словно поднималась, набрасывалась на утесы, а те хватали ее клыками, и вода, отравленная укусами, совершенно менялась: из стальной становилась белесой, пенистой, как мучной отвар; потом Драк вновь бежал быстрее, прорывался через темень ущелий, отдыхал, развалясь, на солнышке, вскакивал опять; от него отлетали чешуйки, похожие на радужную пенку застывающего свинца; он пластал свои кольца все дальше и дальше, затем наконец пропадал, сбросив кожу, оставив за собой на земле белую шелуху камней да выползину высохшего песка»

«Гул молитв доносился отовсюду, благовонным дымом благих душ поднимался над городом, где во славу Божию не читали ничего, кроме сводок цен на зерно и котировок лошадиных рынков, по известным дням собиравших в кафе на площади всех окрестных барышников»

«Придя в себя, приходилось пожимать плечами и улыбаться обманчивым загадкам, выдуманным в часы унынья, но на смену жалости к себе как к человеку, пойманному на бреде, все равно приходила надежда не совсем потерять все хорошее, что есть в благом обмане, и Дюрталь начинал нестись на другой химере, по его сужденью, более благоразумной, приходя в конце концов к чему-то среднему, к компромиссу, полагая, что идеала легче достигнуть, если урезать его»

«Во избежание праздности, в качестве меры духовной гигиены, Дюрталь решил вновь устремиться к собору и прочесть каменную книгу в таком состоянии, когда мечтания меньше докучают»

«Если к этому присоединить мои собственные исследования о религиозной живописи, ныне отнятой у святилищ и хранящихся в музеях; если прибавить мои замечания о соборах, которые я изучал, получится, что я обошел всю область мистики кругом, извлек эссенцию из Средних веков, связал, так сказать, сноп из разделенных, разбросанных в веках колосьев и особенно основательно наблюдал один из них: символику, некоторые элементы которой вследствие долгого небрежения почти утрачены»

«Этот собор – компендиум Неба и Земли; он показывает нам сплоченные ряды небесных жителей: пророков, патриархов, ангелов и святых, освящая их прозрачными телами внутренность храма, воспевая славу Матери и Сыну; Земле он проповедует духовное восхождение, движение человека ввысь, ясно указывая христианам путь к совершенству»

Вільям Хоуп Ходжсон. Дім на перетині світів. Рецензія

При розгляді книги «Дім на перетині світів» Вільяма Хоупа Ходжсона порівняння з Лавкрафтом, в моєму випадку, неминуче. З іншими авторами жахів я знайомий щонайбільше уривчасто (передусім це Дерлет і Кінг), а ось із татусем космічного хоррора Говардом Філіпсом я знайомий доволі непогано і в часовому вимірі від Ходжсона він не настільки віддалений. Проте порівняння буде потім.

Двоє англійців – Тоннісон і Берреггног – прибувають до ірландської глибинки для відпочинку і риболовства. Одного дня вони натрапляють на велетенську прірву з озером посередині. Поблизу прірви вони обшукують давні руїни, серед яких знаходять рукопис безіменного автора, якого заради зручності називають Самітником. У своєму щоденнику він описав фантастичні явища, свідком яких йому довелося стати у домі, який раніше стояв на місці прірви. У рукописі міститься кілька пригод самітника, але головним чином увага приділяється двом із них.

Перша – це класичні жахи. Одного дня, подорожуючи садом, який ріс навколо дому, Самітник зустрів свиномордого монстра, якого, захищаючись, поранив. Вночі вже ціла зграя подібних півзвірів-півлюдей взяла в облогу будинок. Врешті-решт йому вдалося відбити їхній напад. Друга пригода – суто фантастична. Одного разу Самітник помітив, що час поступово прискорюється. День і ніч почали змінювати одне одного все швидше, допоки роки не стали пролітати, наче секунди. Так промайнули мільйони років, наше сонце згаснуло, на зміну йому прийшла зелена зірка, яка теж наприкінці припинила своє існування.

Ми дізнаємося, що після прочитання рукопису Тоніссон і Берреггног дізналися у найближчому селі, що сталося з домом Самітника. Дуже давно, покоління тому селянин, який час від часу підвозив туди харчі, на місці дому просто знайшов прірву, на краю якої він колись стояв і в яку потім впав.

Розповідь Ходжсона набагато переконливіша за розповіді Лавкрафта. Він не скупий на деталі і кожен його хід виглядає логічним, тільки під кінець він починає трохи захоплюватися фантазіями. Загалом цей роман написаний краще, ніж будь-який Лавкрафтів, проте перший автор програє другому у відсутності цілого уявного всесвіту. Виявилося, що лише писати гарно – недостатньо. Треба ще вигідно відрізнятися чимось від інших. У Лавкрафта було чим. У Ходжсона – ні.

«І ось я, крихкий пластівець душі-пилинки, замерехтів беззвучно через безодню, покинувши далеку синь і пірнувши у гладінь невідомого»

«Це все було настільки дивно і неймовірно. Вночі я мав ще досить сил, хай і був підстаркуватим, а тепер, лише через кілька годин!.. Я глянув на невеличку купку пилу, на яку перетворився Димок – кілька годин! – і засмівся немічно і гірко. Це було пронизливе ґелґотіння, яке вразило мої затуманені відчуття»

«На певний час сила-силенна думок заполонила мою голову, і я був здатен тільки сліпо витріщатися перед собою. Здавалося, мене поглинуло море сумніву, здивування і скорботних спогадів»

Бен Вінтерс. Підземні авіалінії. Рецензія

Наступна свіжа книга – «Підземні авіалінії» Бена Вінтерса, опублікована у 2016 році. Назва є прямим посиланням на так звану «підземну залізницю» – мережу підпільних маршрутів, якими на початку 19-ого століття негрів доправляли з невільницьких штатів до штатів, які скасували рабство.

Події книги відбуваються у наш час в альтернативній версії США. Рабство досі не скасували в чотирьох південних штатах, та й на Півночі афроамериканцям доводиться жити несолодко. Раб-втікач на ім’я Віктор примусово завербований федеральним урядом і змушений ловити таких же втікачів в обмін на те, що його самого не повернуть назад до власників. Він отримує завдання знайти в Індіанаполісі негра зі службовим іменем Галка. Той, як виявляється, не є рабом, а лише був засланий на один із заводів Півдня, щоб зібрати там компромат, якого вистачить, щоби звідусіль викорінити рабство. Однак пакунок з компроматом він залишив на заводі, на якому працював під виглядом раба, чим значно ускладнив життя всім головним дійовим особам. Внаслідок перестрілки Галку випадково вбивають, і Віктор змушений замість нього їхати у рабовласницький штат і зазирати в очі страхам свого минулого.

Події розвиваються паралельно на декількох рівнях. По-перше, два рівня має боротьба з рабством. Поряд з подіями, які супроводжують головних героїв, в новинах – на більш глобальному рівні – висвітлюється шлях Донателли Батліш, яка відкрито дотримується аболіціоністських поглядів, від висунення її кандидатури на посаду голови Комісії з цінних паперів і бірж до вбивства. По-друге, події розділені у часі на два або три шари – в залежності від того, з якого боку дивитися. Звісно, все головне відбувається в наш час. Віктора, крім того, нерідко переслідують спогади минулого. І нарешті, в дитинстві його брат свято вірив, що він і Віктор існують одночасно в двох часах – теперішньому і майбутньому. По-третє, Віктор, тренований спецслужбами, володіє здібністю абстрагуватися і дивитися на навколишнє середовище чужими очима, окрім своїх.

Подібна багатошаровість оповідання – головне досягнення автора. В іншому нічого надзвичайного Бен Вінтерс не вигадав – він переніс у сучасне середовище те рабство, про яке можна дізнатися з підручників. Забагато слів на букву F. Він отримав за книгу якусь премію – я не проти.

«Гарний затишний квартал – таку картину я побачив, квартал чорних, де живуть робітники, люди бідні, але горді. Такий район, по якому біла людина їхатиме з дверима на замку, очікуючи щось погане, без іншої причини, окрім як через колір шкіри його мешканців»

«Я сказав "ні", а Бридж "чому ні?", і я набрав повні легені отрути і відповів: "Тому що мене дістало це існування, за виглядом наближене до людського, дістало підкоряти не тільки свої здібності, але й свою справжнісіньку людську душу диявольській волі авторитарної держави. І колись я перетворю свою плоть на метал і стану мечем, націленим на твоє серце"»

«Те, чого раб хоче, але ніколи не отримає, це не тільки свобода від кайданів, але також свобода від пам’яті»

«Створіть такий загін, не залишивши їм іншого вибору, крім як жити, наче тварини, і тоді люди почнуть тикати на них пальцем і казати: "Ви тільки подивіться на цих тварин"»

«Іноді, я клянуся, я це бачу – його проблиски на мокрому асфальті, його просвіти між словами у реченні незнайомця, зелене видиво, яке неможливо пояснити, – світ, яким він мав бути, і він наче поволока, яка обгортає світ реальний»

Вірджинія Вулф. Місіс Делловей. Рецензія

Отже, «Улісса» читав. «Місіс Делловей» тепер також прочитав. Для комбо шедеврів потоку свідомості залишився Пруст і «У пошуках утраченого часу». І дочитавши Вірджинію Вулф, очікую, що його буде непросто закінчити, враховуючи розмір у сім книг. Справа в тому, що потік свідомості можна розглядати з двох боків. Читаючи книгу, складно взагалі про щось скласти враження, адже є лише натяк на прямолінійність сюжету. Наприклад, з Джойса в моїй голові не залишилось взагалі нічого, на превеликий жаль. Однак дочитавши книгу і поглянувши на неї здалеку, бачиш повну картину. Подібне мені вдалося з Вулф, на щастя.

Стрижнем книги є розповідь про приготування Кларисси Делловей до прийому, який відбудеться у неї вдома ввечері. Цей шмат розповіді вміщений в одну добу. Зі стовбура сюжету в різні боки розходяться гілки – моменти з життя інших персонажів. Описані події можуть відбуватися одночасно з оповіданням, а можуть виринати з минулого. Так само вони можуть переплітатися: наприклад, вдень чоловік Кларисси Річард зустрічається з Г’ю Вітбредом та іншими своїми друзями, які пізніше приходять до сім’ї Делловей в гості.

Хочу сказати, що місіс Делловей – не той тип людини, про чиє життя мені хочеться читати. Мемуари Вірджинії Вулф були значно цікавішими. А тут жінка, якій за п’ятдесят, яка живе із забезпеченим чоловіком, півдня переймається вечірнім прийомом, півдня згадує минуле. Багате на події життя.

Перевага книги в тому, що вона є віддзеркаленням способу життя вищого прошарку британського суспільства після Першої світової війни. Досягається це все тим же потоком свідомості. Зображення віддаляється і наближається від однієї деталі до іншої, поступово освітлюючи повну картину. Як знайти терпіння, вишукуючи за розрізненими епізодами сюжет, – інше питання. Я люблю вишукану мову, люблю насичений опис, але, як на мене, інтерес до будь-якої книги тримається передусім на сюжеті. А тут до самого кінця не видно, куди він прямує.

Українською мовою вже є версія від Komubook.

«І вона марнувала свій жаль. Оскільки він був доволі щасливим, він запевняв її – абсолютно щасливим, хоча він не зробив нічого, варте згадки. Все його життя було провалом»

«Це вельми дивно, але вона була одним із найзатятіших скептиків серед тих, кого він знав, і можливо (це була теорія, яку він вигадав, щоб пояснити її натуру – таку прозору і незбагненну водночас), можливо, вона промовляла до себе: оскільки ми приречена раса, прикута до потопаючого судна (в дитинстві вона найбільше полюбляла читати Гакслі і Тіндаля, а вони захоплювалися подібними мореплавними метафорами), оскільки все це поганий жарт, то давайте хоча б займатися своєю справою, пом’якшувати страждання наших товаришів по ув’язненню (знову Гакслі), прикрашати темницю квітами і надувними подушками, поводитися якнайпристойніше»

«Кларисса мала чисте серце, це й все. Пітер вважав її сентиментальною. Так і було. Оскільки вона дійшла висновку, що варто казати тільки те, що відчуваєш. Кмітливі слова – безглузді. Потрібно казати тільки те, що відчуваєш»

Хорхе Луїс Борхес. Фунес пам’ятущий. Рецензія

«Фунес пам’ятущий» – коротке оповідання від майстра магічного реалізму Хорхе Луїса Борхеса. Неназваний оповідач пропонує зібрати у книгу спогади про Іренео Фунеса. Фунес у молодому віці впав з коня, був паралізований, але натомість здобув здібність запам’ятовувати найменші деталі. Він міг згадати будь-який день свого життя, положення хмаринки у будь-яку секунду спостереження і всі пов’язані з цим відчуття, які його тоді охоплювали, прихід загнивання і поступової смерті. В той же час він не розумів поняття узагальнення і абстракції. Оповідач вважає, що Фунес, який відзначався незрівнянною пам’яттю, заслуговує на те, щоб його пам’ятали інші.

Оминайте переклад Крижановського, шукайте переклад Євгенії Лисенко (Хорхе Луис Борхес. Проза разных лет. – М. : Радуга, 1984. – С. 93-98. – ISBN 978-5-05-002641-4), який тут наведений, або український переклад Віктора Шовкуна зі збірки оповідань «Алеф», який дивним чином ледь не копіює російський переклад Лисенко. Оповідання називається «Фунес – людина з феноменальною пам’яттю» і в книжці видавництва «Фоліо» його можна знайти на сторінці 220. Підозріло дуже схоже, але подекуди якість гірша.

«Четырнадцатого февраля мне телеграфировали из Буэнос-Айреса, чтобы я немедленно приехал, так как мой отец чувствует себя "не очень хорошо". Да простит меня Бог, но тщеславное сознание, что срочная телеграмма адресована мне, желание поведать всему Фрай-Бентосу, что мягкая ее формулировка не согласуется со смыслом этих двух наречий, соблазн драматизировать свою скорбь, изображая мужественный стоицизм, вероятно, помешали мне почувствовать настоящее горе»

«Два или три раза он воскрешал в памяти по целому дню; при этом у него не было ни малейших сомнений, только каждое такое воспроизведение требовало тоже целого дня»

«Он был одиноким и ясновидящим зрителем многообразного, преходящего и почти невыносимо отчетливого мира»

Нік Каттер. Глибина. Рецензія

«Глибина» – книга у жанрі жахів авторства Ніка Каттера (псевдонім канадця Крейга Девідсона). Книга зовсім нова, тому моє щире «дякую» видавцям, які, як я зрозумів, з власної ініціативи створили і розповсюджують електронну версію. Хочу сказати, що тепер паперовий варіант обов’язковий до придбання – у випадку, якщо взагалі дійдедеться до придбання книг із подібного списку. Потрібен час і гроші. Час, гроші і багато полиць.

Згідно із сюжетом книги, дія якої відбувається десь у наш час, на Землі поширюється хвороба забудьків – так її називають, бо вона ще навіть не встигла отримати офіційну назву. Вражені нею спочатку забувають елементарні речі (пароль на комп’ютері), потім базові (що таке солоне і солодке) і нарешті їхній організм забуває, як функціонувати – вони помирають. Згодом біля Маріанського жолобу виловлюють рибину віком у сотні років. Коли вона помирає, а стається це несподівано і блискавично, з неї виділяється невідома науці субстанція, яку називають амброзією, вирішивши, що вона була причиною довголіття риби. Вчені очікують, що амброзія здатна продовжувати життя і таким чином вилікувати забудьків.

З метою дослідження амброзії у найглибшій точці жолоба будують дослідну станцію, де три науковці – геніальний Клейтон Нельсон і його колеги професори Той та Вестлейк – намагаються розгадати таємницю чудодійної речовини, однак зв’язок з ними переривається. Люк Нельсон, брат Клейтона, прибуває до Гуама за дорученням американського уряду як єдиний, хто здатен налагодити зв’язок з братом. Разом з капітан-лейтенантом ВМС США Еліс Сайкс він заглиблюється у западину до станції, де їх очікують невимовні жахіття.

Передусім це страхи, які залишаються з нами з дитинства. Саме на них концентрується автор. Всі персонажі, які опинилися на підводній станції, поступово і безповоротно божеволіють. І, що найважливіше, спасіння серед реальності немає. Залишається лише порівняне спасіння у самому божевіллі. Детальність, якою Каттер (Девідсон) насичує твір, не є зайвою і є переконливою. В кожну репліку, думку і емоцію я вірю. Коли в голові Люка промайнуло просте, але панічне, «БожеБожеБожеБоже» у відповідь на чергову страхітливу сцену, це не виглядало награним, як надумані або банальні вигуки з американських фільмів жахів.

Єдине запитання – чи потрібна була спроба пояснити побачене якимось логічним – хай фантастичним – шляхом? Обране пояснення мене дещо засмутило. Щось подібне я відчув до розв’язки роману «Воно» Стівена Кінга. Я вважаю, що дитячих страхів і фантазії було б достатньо. Чи ні. Це завжди складне питання. Проте мені здається, завжди краще недомовленість Лавкрафта або ж Каттер повинен був залишити свій варіант, але зпропонувати глибші мотиви і натякнути на загальну безвихідь людства. Хоча не факт, що й це не здалося б шаблонним.

«Жоден із селян не виглядав стурбованим. Жоден із магазинів не був розграбованим. Подібне траплялося в інших місцях, але загалом людство просто продовжувало жити. Якщо кінець світу й насувався, то йому судилося робити це планомірно і без поспіху»

«Втім, свідомість не могла стримати спогади. З часом ці спогади перетворилися на сни наяву. Дійшло до того, що він уже бачив сни з відкритими очима»

«Уява Люка малювала групу дітей-коротунів, які бігають під водою за межами станції. Їхні тіла були білими, як парафін, їхня плоть, спрагла до сонця, відшаровувалася від скелетів. Своїми пласкими головами, які виступали з комірців сорочок, вони нагадували камбалу. Їхні роти були величезними і були всіяні тими ж голкоподібними зубами, які він помітив у хауліодів – риб-гадюк»

«Здавалося, тунель здіймався, неначе велетенські легені, його стіни стискалися, а потім знову розширялися… це була лише гра світла»

«На одинадцять кілометрів вище люди скрізь забували своє минуле. Застрягши тут у непривабливій темряві, Люк не міг втекти від свого»

«У цьому сні я дорослий і на мені нічого… крім підгузків, таких, які колись носила Ганна. Це мало б виглядати смішно, але у нічному жахітті це тільки примножує страх: кожна тривіальна деталь з точністю вивірена для щонайбільшого жаху»

«Страшні сни мені тепер ні до чого. Вони ввірвалися в реальний світ»

Клайв Стейплз Льюїс. Відкинутий образ: Вступ до літератури Середньовіччя і Відродження. Рецензія

Клайв Льюїс був не тільки автором циклу дитячих алегоричних романів «Хроніки Нарнії», а й визначним науковцем. Він працював у Оксфорді та Кембриджі, де сферою його діяльності була література Середньовіччя і Відродження. Перлиною його наукової творчості є книга «Відкинутий образ: Вступ до літератури Середньовіччя і Відродження», яка була видана вже після його смерті.

Серед книг, які я прочитав, слідом за художньою літературою найчастіше зустрічається нон-фікшн про Середні віки. Звичайно ж, ці книги часто ґрунтуються на літературних джерелах того ж періоду. І в той час як уривки з цих джерел пояснюють думку авторів, які їх наводять, але ті ж автори ніколи не пояснюють сам зміст обраних уривків. А як мене переконав Льюїс, пояснювати їх необхідно.

Образ мислення людей через кілька століть змінився, подекуди – кардинально. Модель світу, якою послуговувалися середньовічні люди, засновувалася на книгах попередніх етапів історії – це було мереживо зі знань, які передавалися з періоду античності, і переконань ранньохристиянських теологів. Льюїс розказує про потрійну душу людини, про планети, які є водночас богами, про те, як письменники переписували чужі твори, але поняття плагіату не існувало. Він подає загальні відомості про літературу і світогляд тих часів, потім заглиблюється у роботи, які заклали фундамент цього світогляду і сформували тогочасну модель світу. Також він розглядає структуру світу, земних і небесних мешканців, уявлення про історію, географію, зоологію, астрономію і освіту.

Ця книга наводить на думку, що цитати, зміст яких нам, здавалося б, цілком зрозумілий, майже безперечно потребують тлумачення з огляду на відмінний від нашого світогляд людей Середньовіччя. Слід бути обережним, сприймаючи їх так, наче це думки і слова наших сучасників.

«У первісному суспільстві культура вбирається частково несвідомо під час участі у споконвічних моделях поведінки і частково з розмов, від старійшин племені. В нашому ж суспільстві більша частина знань залежить, в крайньому разі, від спостереження. Але Середні віки покладалися передусім на книжки»

«Справжня причина, чому Коперник не наробив шуму, а Галілей здійняв бурю, цілком може полягати в тому, що перший висунув нову гіпотезу про рух небесних тіл, в той час як другий наполягав на ставленні до цієї гіпотези, як до істини. Якщо це так, то справжня революція полягала не у новій теорії, а у "новій теорії природи запропонованої теорії"»

«Нарешті, має бути дещо, що, саме по собі нерухоме, приводить у рух все інше. Це Джерело рушійної сили він [Арістотель] знаходить у повністю трансцендентальному і нематеріальному Богові, який "існує поза простором, і час не має на нього впливу"»

«Може скластися враження, наче середньовічні люди, на зразок гобітів професора Толкіна, полюбляли книги, які розповідали їм тільки те, що їм вже відомо»

Патриція Гайсміт. Ріплі під водою. Рецензія

Справжній Ріплі знову в дії. Після того як Том Ріплі був сам на себе не схожий у попередній книзі, тепер, у п’ятій, завершальній книзі Ріпліади, він перетворюється на старого себе. Напруження, роздуми, продумування ходів, ментальні ігри з жертвою – класичний персонаж Патриції Гайсміт.

«Ріплі під водою» знайомить з двома новими персонажами – це Девід Прітчард і його дружина Джаніс. Обидва трохи схиблені: Девід одержимий нав’язливим бажанням когось дратувати (у цьому випадку він націлений на Тома Ріплі). Джаніс – невиправна мазохістка, ладна жити разом з чоловіком-тираном і терпіти те, як він надокучає іншим.

Подружжя Прітчардів селиться недалеко від маєтку Ріплі і одразу ж починає турбувати Тома – без дозволу фотографують його дім; дзвонять йому, вдаючи із себе Дікі Ґрінліфа, якого Том вбив багато років тому, але про що ніхто не знає, хоч дехто і здогадується; обіцяють, що він за все заплатить. Прітчарди доклали чимало зусиль, щоб зібрати поодинокі факти, і Том починає побоюватись, що, окрім здогадок, у них скоро з’являться справжні докази його вбивств.

Знахідки Прітчардів доказують, наскільки хитким є становище Тома Ріплі. Якщо звичайне подружжя (не професіонали) змогло за стислий період накопати на нього компромат, то чим займалася поліція кількох країн і приватні детективи? Ріплі завжди вдавалося вийти сухим з води тільки за рахунок майстерності переконання. Інколи – вдачі. А Прітчардам не вдалося (спойлер).

Підіб’ю підсумки Ріпліади з моєї точки зору. Перша книга («Талановитий містер Ріплі») – незвичний протагоніст (антагоніст? хай би й так) і незвичний розвиток подій. Друга книга («Ріплі під землею») – тінь першої, проте змінює вектор і вводить визначальних персонажів серії. Третя книга («Гра Ріплі») – геній Тома Ріплі у всій своїй красі. Четверта книга («Юнак, який рушив за Ріплі») – найгірша, Ріплі сам на себе не схожий, сюжет дурнуватий. П’ята книга – Ріплі зустрів, здавалося б, гідного суперника, хай вагові категорії різні, але Том знову нагадав себе змолоду. І хотілося б позбутися двух книг, а залишити три, однак, на жаль, і в них відбулися події, які стали наріжними каменями для подальшого сюжету.

«Ніколи не бий лежачого, подумав Том, і вдарив Прітчарда ще раз, сильно, в живіт»

«Між фактом і пам’яттю дійсно існував захисний екран, дійшов висновку Том, проте він не міг підібрати йому назву. Звичайно ж міг, він подумав трохи згодом: це було самозбереження»

Патриція Гайсміт. Юнак, який рушив за Ріплі. Рецензія

16-річний Френк Пірсон тікає від своєї заможної родини до передмістя Парижа. Там він знайомиться з Томом Ріплі – також американцем, який давно переїхав у Європу, де знайшов багатство, кохання і щастя – у певному сенсі. Але напевно не спокій. Ріплі міг би жити у своє задоволення, ні в чому собі не відмовляти, але (як і в роки юності) він займається нелегальною діяльністю, хай чимдалі рідше. І справді – з приводу доходів від статків вбитого ним в молодості Дікі Ґрінліфа ні в кого не виникає питань, бізнес із продажу підроблених картин з його ж ініціативи припинено, а від доручень контрабандиста-шантажиста Рівза Майнота він взагалі не отримує прибутку.

Том стає Френку наче другим батьком. В книзі немає навіть натяку, чому Том вирішив взяти Френка під свою опіку, але я думаю, він просто побачив у ньому молодшого себе. Хлопець зізнається Томові у вбивстві свого рідного батька, у чому Том до останнього сумнівається, підозрюючи, що хлопець просто використав самогубство/нещасний випадок як ширму, яка скриває невдалі стосунки з його дівчиною, які й слугували причиною втечі з дому.

Ця книга якісно – у поганому сенсі – відрізняється за своїм сюжетом від попередніх. Півкниги майже нічого не відбувається, лише накопичується інформація про Френка. Чверть книги припадає на екшн – викрадення, перемовини, неординарне визволення. Трохи менше чверті відведено під пост-екшн, а наостанок – рефлексія.

Фактично у цій книзі Тому Ріплі не доводиться захищати свою репутацію. Тут він взагалі переймається більше не своїм життям, а чужим, що для нього незвично. Що Патриція Гайсміт хотіла показати цим – не ясно.

З приводу гомосексуальності Тома – цей міф скоріше походить з фільму (який я, звичайно, не дивився). Так, у першій книзі були певні неявні натяки на орієнтацію Тома, проте, як на мене, ця сумнівна інтерпретація – це викривлене розуміння його ставлення до Дікі Ґрінліфа: у виправдання Тома, він обожнював не самого Дікі, а спосіб його життя. І друге – у Тома була апатія до сексуальних стосунків з жінками. Але це не означає однозначну його гомосексуальність. Тепер, у четвертій книзі, він захоплюється молодим хлопцем, розважається у гей-барах, перевдягається в жіночий одяг, позичений у трансвеститів. Дивно, дивно. Втім, я все одно вважаю, що у Тома просто своєрідне відношення до розваг. Проти цієї думки будуть лише вкорінені гетеросексуали, які не допускають жодного відхилення ні вправо, ні вліво.

«Музика – це добре, будь-яка музика: класична чи інша. Не перебувати за будь-якого роду ґратами – це добре. Не маніпулювати іншими – це добре»

«Іноді Елоїз була за крок до розуміння того, що відбувається, і про те, про що їй було невідомо, вона не хотіла знати. Так було краще»

«Стара, помішуючи у казанку, наче макбетівські відьми чи може пацієнтка психлікарні, теж витріщалася на Тома»

«Френк виглядав спокійним, однак йому вартувало зусиль виглядати спокійним в оточенні ділдо і вібраторів з цінниками»

«Вжух-вжух-вжух, як пишуть в коміксах. Кряжі будівель губились внизу, наче їх туди щось засмоктує. Тому це нагадало фільм, який йде у зворотному напрямі»

Патриція Гайсміт. Гра Ріплі. Рецензія

Том Ріплі вбиває мафіозі тому, що мафія йому не подобається. Що? Він вбиває не захищаючи свої інтереси, як це вже ставалося раніше, а вирішивши виручити Джонатана Треванні, якого втягнув у свою брудну гру. Все одно: що? «Гра Ріплі» – третя книга Ріпліади, яка викликає більше запитань, ніж дві попередні.

Безпечно покінчивши з Дерваттом – аферою з продажу картин художника, який взагалі-то загинув, але група підприємливих друзів продовжувала продавати чужі твори під виглядом його полотен – Том Ріплі все ще ходить по лезу ножа, заробляючи гроші сумнівними способами. Його давній знайомий Рівз Майнот просить допомоги у пошуках не пов’язаної з ними людини, яка б погодилася на вбивство двох мафіозі. На думку містера Ріплі спадає Джонатан Треванні, який колись неввічливо відповів на привітання Тома. І лише через це Том починає свою брудну гру – йому цікаво, чи зможе він підвести звичайну людину до того, що вона погодиться когось вбити.

Цього разу дедалі більше людей дізнається, ким насправді є Ріплі і чим він займається. Погана слава і підозри кристалізуються у прямі звинувачення. Як він досі уникає відповідальності перед законом, якщо вже випадкові знайомі можуть скласти два і два?

У цьому романі він також змінює причину вбивств. Раніше він вбивав, коли опинявся у безвихідній ситуації, намагаючись зберегти свою репутацію. Тепер йому нічого не загрожує, але він чомусь вирішує здійснити вбивство замість Джонатана, сумніваючись у його силах. Знову: що? Справа в тому, що за домовленістю, Джонатан може просто не вступати у дію, якщо не знайде слушної нагоди, відклавши спробу до кращих часів. Тому мотиви Ріплі мені не зрозумілі.

«Чи було урядам відомо про божевільні витівки деяких зі своїх шпигунів? Цих примхливих недоумків, які носяться з Бухареста до Москви і Вашингтона зі зброєю і мікроплівками, людей, які могли б із тим самим завзяттям направити свою енергію в бойове завдання з колекціонування марок або в отримання секретних даних про іграшкові поїзди?»

«До члена мафії, якого він збирався вбити (він сподівався), він не відчував жалощів. А ще Джонатан зрозумів, що так само не жаліє й себе. Смерть – це смерть»

«Старий добрий оптиміст Рівз: його дім підірваний, все майно знищене – його план досяг успіху»

«Я з тих, хто непокоїться. Складно повірити, чи не так? Я намагаюся уявити найгірше до того, як воно станеться»

«Хай там як, його неоковирне тіло мало занедбаний вигляд небіжчика – навіть не зануреного у мрії або сон, він просто лежав з відсутнім поглядом, наче свідомість залишила його назавжди»

Патриція Гайсміт. Ріплі під землею. Рецензія

Отже, Том Ріплі – серійний вбивця. Проте не зовсім. Не то щоб він відповідав енциклопедійному визначенню маніяка, просто подекуди ним заволодіває секундне бажання вбити і він зазвичай не в змозі його стримати. Так загинули Дікі Ґрінліф і Фредді Майлс у першій книзі, так помре ще один персонаж, який опинився на шляху містера Ріплі до щасливого життя. Ні, Том не затятий вбивця, він лише будь-яким способом готовий захищати те, чого досяг або хоче досягнути. Іноді це означає вбити. Однак очевидним залишається те, що він вдається до вбивства тільки тоді, коли вичерпує інші варіанти досягнення мети. Неозброєним оком помітно, яких надзусиль він докладає, але інколи, дуже рідко, цього виявляється недостатньо.

Том Ріплі – американець, який декілька років тому опинився в Європі й залишився там жити. Він одружився з француженкою Елоїз, заможні батьки якої забезпечують половину прибутку молодого подружжя. Іншу ж половину приносить сумнівна діяльність Тома. Ще з молодого віку він займався нелегальними справами, і їхній розмах тільки збільшився. Втім, сам містер Ріплі, мислячи стратегічно, успішно залишається в тіні, перекладаючи брудну роботу на чужі плечі, коли це можливо.

Сюжет розгортається навколо напівміфічного художника Дерватта, який помер за шість років до подій книги, але продовжив творити завдяки своїм підприємливим друзям, які побудували мистецьку корпорацію навколо його імені, і продаж нових картин Дерватта є лише одним із напрямів їхньої діяльності. Замість померлого художника картини пише тепер його давній друг Бернард Тафтс, інтереси митця представляють Джефф Констант і Ед Бенбері. Крім того, майстру перевтілення Тому Ріплі двічі доводиться зображати невловимого Дерватта. Власне, ця четвірка і створила культ Дерватта, «продовживши» йому життя.

Однак врешті-решт один з покупців запідозрює невідповідність придбаної ним картини зі стилем Дерватта. Хоча його здогадки далекі від правди, проте зайвий розголос підприємцям не потрібен, і вони починають шукати спосіб змінити думку покупця, що призводить до вбивства.

Також було цікаво простежити за тим, як нарешті почали з’являтися підозри щодо причетності містера Ріплі до декількох смертей, адже вони чомусь множаться навколо нього. Яким же чином після багатьох суперечливостей, які його оточують, йому вдається виходити сухим із води? Хай його провина ніколи не була доведена, але за ним мали хоча б пильнувати відповідні служби, чи не так?

Цієї книги ще немає українською, хоча КСД планує видати всю серію.

«Легко зрозуміти, навіщо у минулому на весілля запрошували гостей, – ми її здихуємось і тобі не вислизнути, старий друже, інакше п’ятдесят родичів нареченої зроблять з тебе відбивну – але який сенс у них тепер?»

«Через дві хвилини він стояв, хитаючись, наче п’яний, біля могили Мерчісона – а тепер своєї власної – з ніг до голови покритий землею»

«Бачиш, як добре подіяв на мене дощ, Том? Йому вдалося все, тільки не змити мої гріхи»

«Том почав усвідомлювати, що він хотів чи жадав самогубства Бернарда, і в той же час, оскільки він знав про бажання Бернарда вбити себе, Том навряд чи міг дорікнути собі, що він нав’язав йому цей вибір»

«Тома до сміху потішило безцеремонне ставлення Елоїз, тому що воно нагадувало йому його власне. Він знав, що її правильність була лише показною, інакше вона напевно ніколи б не одружилася з ним»

Патриція Гайсміт. Талановитий містер Ріплі. Рецензія

Я за своєю натурою перфекціоніст і намагаюся якнайвдаліше передати словами хід своїх думок. Чи навіть виразити їх таким чином, щоб у повній мірі передати ними той намір, який я закладаю в них. Проте мені вдається це не настільки часто, як хотілося б. Напевне, один з талантів Томаса Ріплі якраз і полягав у тому, що він формулював свої думки так, що мав змогу фактично маніпулювати людьми. Про інші його таланти (а я переконаний, що він у нього не один) – трохи згодом.

Вже кілька років мене цікавило, хто такий містер Ріплі та чому він талановитий. На цю фразу я наштовхнувся випадково і лише нещодавно дізнався, що це назва книги і що її авторка Патриція Гайсміт не посоромилася написати пенталогію про цього героя. Перша книга так і називається – «Талановитий містер Ріплі». До речі, кому цікаво, минулого року Клуб Сімейного Дозвілля надрукував цей твір, звідки я і взяв транскрипцію прізвища Гайсміт. Хай так залишається.

Що ж робить 25-літнього американця Томаса Ріплі талановитим? Він добре вправляється з цифрами (1). Шахрайським способом він заволодів даними з податкової і, удаючи її працівника, переконує одного платника за іншим, що вони не доплатили (2). Одного разу він помічає, що його хтось переслідує (3). Переслідувачем виявляється батько Річарда «Дікі» Ґрінліфа, одного зі знайомих Тома. Поки той не представився, Том швидко встигає підібрати різні варіанти розвитку подій, якщо це поліцейський, злочинець чи будь-хто інший (4). Однак після знайомства Том помічає знервованість батька Дікі й відчуває все більшу впевненість (5). Містер Ґрінліф просить Тома поїхати до Італії і вмовити Дікі повернутися додому, і Том, зваживши на перспективи, які перед ним відкриваються, – життя у сонячній Італії за чужий рахунок – погоджується на цю пропозицію (6).

Отже, талантами містера Ріплі є: 1) талант до цифр – несуттєвий у книзі; 2) талант переконання – іноді він сам себе переконує у правдивості власних вигадок; 3) талант помічати деталі; 4) талант швидко оцінювати ситуацію; 5) талант оволодівати собою, коли інші втрачають впевненість; 6) талант хапатися за можливості; 7) талант перевтілюватися в іншу людину – можливо, його найголовніший. Взагалі, ця книга про те, що Том Ріплі не хотів бути собою і охоче використав можливість прожити чужим життям, а його таланти стали йому у пригоді.

Уривки (переклад мій, а не КСД, заради авторських прав):

«Атмосфера міста з кожним днем дивувала все більше. Здавалося, наче Нью-Йорк щось втратив – свою реальність або її значення – і місто грало виставу особисто для нього, грандіозну виставу, в якій були задіяні автобуси, таксі та квапливі пішоходи на тротуарах, телевізійні передачі у всіх барах на Третій авеню, вивіски кінотеатрів, які світяться серед білого дня, і звукові ефекти тисяч автомобільних гудків і людських голосів, які зливаються в пусті балачки. Наче після того, як у суботу його корабель відійде від берега, все місто впаде з тріском, як картонні декорації»

«І все ж він був абсолютно впевнений, що не припуститься помилки. Ця впевненість дарувала його існуванню своєрідний, солодкий присмак довершеності, як той, думав Том, який відчуває талановитий актор, коли грає на сцені важливу роль з переконанням, що краще за нього цю роль не зіграє ніхто»

«Він недбало відтягнув його обм’якле тіло, ледве вимазавши обличчя у багнюці, за найдальше дерево і далі за рештки могили, яка була всього-на-всього зазубленим вигином стіни, трохи вищої за метр, але яка, можливо, була рештками гробниці патриція, подумав Том, що якраз пасуватиме цій свині»

«Йому було огидно знову ставати Томасом Ріплі, огидно бути ніким, огидно повертати старі звички і відчувати, як люди дивляться на нього спогорда і вмирають від нудьги, якщо він тільки не розіграє перед ними сцену, як клоун, відчуваючи себе нездатним і неспроможним знайти собі іншу раду, окрім як безупинно розважати людей»