Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том III. Відгук

Третій том прози Лавкрафта охоплює твори, написані у період з 1930 по 1935 роки – пік творчості автора, за яким, мені здається, міг настати ще видатніший період, якби не передчасна смерть.

Нагадаю, що перша книга була переважно про пошуки незвіданих знань або світів якимось одинаком або двома друзями з міста, а друга насичена розповідями про столітні протиприродні ритуали із сільської глибинки. У третьому томі всесвітнє зло досі видніється на дальньому плані, але на передній виходять невідомі загальній науці раси, які населяють або населяли нашу планету. Людство давно турбувала думку, чи є ми першою цивілізацією на Землі, чи, може, до нас її хтось вже опановував. Колись тут жило багато різних істот, деякі з них були розвиненішими за нас, і якщо уважно придивитися, то можна знайти сліди їхнього перебування.

Мені здається, що Лавкрафт у свої останні роки почав загравати з науковою фантастикою: мандрівки у часі, переселення душ, подорожі у четвертий вимір. Він досі намагався налякати своєю прозою, але дедалі більше заглиблювався у цей новий для себе жанр. Шкода, що не вдалося дізнатися, що з цього вийде.

Нарешті я задоволений роботою редактора. Звичайно, як і в кожній книзі, є недоліки, але куди без них? Відверто кажучи, та купа помилок, яка наводнила другий том, зіпсувала все враження від читання. Цього разу я сповна ним насолодився. Чи то сам перекладач був обачнішим (перший і другий том перекладали Остап Українець і Катерина Дудка, а ось третій – Владислав Носенко), чи то редактори пильнували, як слід – я не знаю. Проте читати було набагато приємніше.

Як і у відгуку до першого і другого тому, подекуди мій переклад власних назв не збігається з версією перекладачів. У таких випадках я спочатку подаю свій варіант, а у квадратних дужках варіант перекладачів і оригінальне написання.

Далі наведені відгуки на окремі твори, які я оцінював наступним чином:

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Шепіт у пітьмі 6/10

Нарешті ми переконалися, що ми не самотні у цьому всесвіті. І я не кажу про барву з позамежжя світу, в цілковитій осмисленості дій якої виникають сумніви; або про істот зі світу сну, які проникають у наш світ, але є лише витвором схибленої уяви; або про Азатота і його спільників, які спроможні помітити нашу нікчемну планету тільки випадково. Я кажу про раси розумних істот, з якими ми можемо вступити в контакт. Проте всьому свій час.

Під час надзвичайно сильних паводків у штаті Вермонт у річках помітили тіла дивних обрисів. Вважалося, що це були загиблі особини невідомої раси, яка здавна населяє віддалені пагорби. Свої зауваження щодо цієї думки висловлює Альберт Н. Вілмарт, викладач літератури в Міскатонікському університеті. Він є експертом з місцевого фольклору і переконаний, що нещодавно побачені тіла пов’язані з древніми забобонами і насправді не мають відношення до реальності взагалі. Однак згодом Вілмарт отримує лист від Генрі Вентворта Ейклі [Ейкелі, Akeley]. Той живе на фермі серед вермонтських лісів і виявляється надзвичайно освіченою людиною. Він намагається переконати Вілмарта, що у місцевих легендах значно більше істини, ніж тому здається, і у Ейклі є докази, які це підтверджують.

Вілмарта зацікавлюють слова Ейклі, і вони починають активно листуватися. Ейклі надсилає Вілмарту частину доказів, чим схиляє його на свій бік. У глибинці Вермонту дійсно живе раса прибульців, і деякі люди навіть допомагають їм. Ці істоти рідко втручаються у земні справи, але надають перевагу, щоб їх не займали теж. Саме допитливість Ейклі призводить до його нещасть. Прибульці починають шпигувати за ним, полювати на нього і перехоплювати його листи. Спочатку Ейклі не хоче, щоб Вілмарт вплутувався у цю неоголошену війну, але потім змінює свою думку на діаметрально протилежну. Він запевняє, що представники позаземної раси зустрілися з ним і поділилися з ним таємними знаннями. Насправді вони миролюбні, а їхні попередні події – дивне непорозуміння. І тепер вони хочуть, щоб Вілмарт теж дізнався те, що стало відомо Ейклі, тож професор з побоюванням їде у Вермонт.

Ця повість відзначає перехід жахів Лавкрафта ближче до наукової фантастики. Тут з’являється раса грибів Мі-Ґо [Мі-Го, Mi-Go], які прибули з планети Юґґот. Вони досягли високої майстерності в хірургії і вміють видаляти мозок так, щоб він міг підтримувати відносно самостійне життя. Мі-Ґо – не якісь ефемерні боги з глибин космосу, вони є реальною загрозою людству. І хоч вони намагаються не чіпати людей, вони потенційно здатні винищити нас, якщо це матиме для них якусь вигоду. І наше щастя, що вони не бачать в цьому сенсу.

У горах божевілля 7/10

Професор Вільям Даєр довго мовчав з приводу того, що сталося під час експедиції Міскатонікського університету до Антарктиди. Згідно з офіційною версією, один з її учасників збожеволів і вбив частину дослідників. Та коли стає відомо про експедицію Старквезера-Мура, які мають намір дослідити той же регіон, Даєр відчуває себе зобов’язаним розповісти справжню історію того, що відбулося у тих горах божевілля.

З Аркема [Аркгем, Arkham], штат Массачусетс, вирушила експедиція у складі чотирьох професорів Міскатонікського університету, сімох аспірантів [студенти останнього курсу, graduate students] і дев’яти механіків. Після влаштування табору на антарктичному континенті невелика група на чолі з професором Лейком виявила гірський хребет, вищий за Гімалаї. Там вони знайшли залишки доісторичних форм життя, яких назвали Старцями [Старша Раса, Старші, Великі Древні, the Old Ones], бо за описом вони нагадують цю расу, згадану в «Некрономіконі».

Після лютого буревію зв’язок з цією групою було втрачено, тому решта учасників експедиції вирушила на її пошуки. Те, що вони знайшли в таборі біля гір, загрожувало втратою здорового глузду: табір було розгромлено, частину екземплярів Старців було поховано, а інші – зникли. Але найгірше – всіх людей і собак було пошматовано. Та залишалася надія: тіло аспіранта Ґедні [Гедні, Gedney] було відсутнє, а також один собака, сани, деякі інструменти і книги. На його пошуки вирушив професор Даєр і аспірант Денфорт. На літаку вони перелетіли через хребет і знайшли на його іншій стороні місто неймовірних розмірів з архітектурою, яку неможливо пояснити Евклідовою геометрією. Двоє шукачів приземлилися і почали досліджувати місто. Виявилося, що воно належало тим Старцям, на яких раніше наштовхнулася експедиція. На барельєфах розповідалася вся їхня історія до того, як на континент прийшов холод і вигнав їх у морські глибини. У підземеллях міста вони знайшли тіло бідолашного Ґедні, якого зниклі Старці захопили з собою заради дослідів, а також тіла Старців, які самі стали жертвами ще більшого жаху, який заховався під древнім містом. Даєру і Денфорту довелося тікати не озираючись, щоб не загинути в його обіймах.

Тільки перспектива наступної експедиції змушує професора Даєра розповісти правду. До цього він – і божевілля Денфорта, яке настало під час втечі – захищали світ від таємниць, які загрожують всьому людству. Однак тепер Даєр хоче попередити повторення жахливої долі, яка спіткала професора Лейка і його колег.

Морок над Інсмутом 8/10

Колись це була, ймовірно, моя улюблена повість Лавкрафта – передусім через те, що події тут розгортаються набагато активніше і напруженіше, ніж це зазвичай у нього відбувається. Схоже, він спробував щось незвичне для себе, і тому вийшло таке поєднання моторошного і динамічного.

Пройшло кілька років після загадкового рейду, проведеного федеральним урядом на портове містечко Іннсмут [Інсмут, Innsmouth]. Багатьох тоді було затримано, але подробиці справи усіляко замовчувалися. Журналісти і правозахисники, які спочатку обурювалися через жорстокість під час затримання, потім раптово затихнули. Коли інтерес до події згаснув, наш оповідач зрозумів, що настав час розповісти, чому він зажадав від уряду вичистити містечко від «бруду», який там накопичився.

Після завершення навчання двадцятиоднорічний юнак тоді вирушив у краєзнавчу подорож. З Ньюберіпорта він мав намір поїхати в Аркем і, намагаючись слідкувати за своїми витратами, він обрав найдешевший варіант – автобус, який проїжджає через Іннсмут. Про порт, розташований у глухій провінції, мало хто хотів розповідати. Очікуючи на автобус, юнак по краплі назбирав про нього відомості. Виявилося, що про Іннсмут існує більше чуток, ніж відомо фактів. Коли ж він приїхав туди, то пересвідчився, чому про містечко воліють не згадувати сусіди. Половина його будівель здаються закинутими, а інші розвалюються під впливом років. Населення Іннсмута вражене якоюсь недугою, яка зробила з них потвор з виряченими очима, лускуватою шкірою і непевною ходою.

Про те, чому так сталося, йому розповів старий Зедок Аллен [Садок Аллен, Zadok Allen], місцевий п’яниця. У минулому столітті місцевий купець Обед Марш познайомився на тихоокеанському острові з культом Глибоководних і привіз його в Іннсмут. В обмін на людські жертви ці антропоморфні почвари давали золоті прикраси і великі вилови риби. Та не всіх це влаштовувало, і Марша разом з його поплічниками ув’язнили. Помітивши, що нових жертв не надходить, Глибоководні вийшли з моря, знищили половину населення міста і звільнили Обеда Марша. Після цього всі вцілілі жителі були змушені продовжувати криваві обряди, а крім того – спарюватися з підводними істотами, і їхні нащадки заполонили Іннсмут.

Байки старого п’яниці здалися юнакові вигадкою, та все ж дивні збіги непокоїли його. Йому довелося переночувати в місцевому готелі, а вночі хтось почав ломитися до його номера. Саме тоді він зрозумів, що потрапив у халепу, йому довелося тікати від лускатих чудовиськ, але він навіть не підозрював про масштаби того жаху, який очікував на нього тоді, коли він нарешті зрозуміє, на що він насправді натрапив.

Ця повість слугує черговим прикладом, як Лавкрафт вмів створити атмосферу місцевості. В Іннсмута наче є своє обличчя – і від нього тягне відвернути погляд. Опис нічного нападу і втечі – унікальний для автора. Це лише показує, що він був набагато майстерніший, ніж здається, просто він часто обмежував себе в рамках одного жанру.

Сни у відьминому домі 7/10

Досі не вірите, що пізній Лавкрафт проходив процес трансформації у фантаста? У цьому оповіданні говориться про виміри поза нашими звичними трьома, куди можна потрапити завдяки математиці – математиці, яку, звичайно, не викладають навіть в університеті.

Волтер Ґілман [Волтер Джилмен, Walter Gilman] – нам достеменно невідомо, чи пов’язаний він з родом Ґілманів з Іннсмута – навчається в Міскатонікському університеті. Він переконаний, що математика приховує способи подорожувати між різними вимірами. Для цього він знімає кімнату у так званому «Відьминому домі». У цій кімнаті колись жила Кезая Мейсон, яка, як вважається, була відьмою і розкрила таємницю подорожей з одного виміру в інший. Звертає на себе увагу геометрія кімнати: її стеля опускається під нахилом, так само одна зі стін стоїть не під прямим кутом, і Ґілман переконаний, що саме такі пропорції сприяють переходам з виміру у вимір.

Юнаку починають снитися дивні сни, в яких він бачить форми, які то з’являються, то зникають (натяк на проекцію предметів з вищого виміру на нижчий). Також йому ввижається відьма Кезая Мейсон і її компаньйон Браун Дженкін [Бурий Дженкін, Brown Jenkin], який має тіло щура і обличчя людини. Вони знайомлять його з Ньярлатхотепом [Ньярлатотеп, Nyarlathotep], змушують підписатися у книзі Азатота і стати спільником викрадення немовляти. Наразі Ґілман вже знає, що це не просто сни і все відбувається насправді. Наближається Вальпургієва ніч і йому відведена роль вбити немовля. Що переможе – здоровий глузд або бажання дізнатися таємниці всесвіту?

Потвора на порозі 8/10

Деніел Аптон і Едвард Дербі – дуже давні друзі. Деніел розповідає, що Едвард ніколи не був самостійним: він був єдиною дитиною в родині, тому батьки усіляко його оберігали. Так він і виріс залежним від інших і слабкий духом. В університеті Едвард знайомиться з Оснатою Вейт, яка приїхала вчитися в Аркем з Іннсмута. Вони зближаються на ґрунті любові до окультного і невдовзі одружуються.

Проходять роки, Едвард все менше зустрічається з Деніелом, а про його поведінку починають ходити дивні чутки – колись слабкодухий Едвард інколи випромінює таку впевненість, наче стає зовсім іншою людиною. В той же час люди бачать Оснату дедалі рідше і навіть чують, як вона плаче у своїй кімнаті. Невже «слабак» Едвард самостверджується за рахунок своєї жінки?

Та бувають й інші дні, коли Едвард намагається розказати Деніелу, що насправді відбувається в його родині. Свідомість Оснати якимось чином заволодіває тілом Едварда, тим часом витискаючи його у тіло своєї дружини. І взагалі йому здається, що в її тілі насправді живе дух її батька Єфрема [Ефраїм, Ephraim], який витіснив її перед своєю смертю і тепер хоче переселитися в тіло Едварда, якому надає перевагу перед тілом Оснати.

Зміни настрою Едварда різко зупиняються після від’їзду Оснати. Він пояснює Деніелу, що знайшов спосіб стримати її напади. Та чомусь одного разу Едвард знову змінюється – і назавжди. Деніел, дізнаючись страшну правду, наважується на вбивство свого ліпшого друга.

Книга 6/10

Спогади оповідача сплутані і затуманені. Він ледве може згадати, хто він або що він, звідки прийшов і де жив. Виразно він пам’ятає тільки книгу, яку знайшов у купі інших і за яку продавець книжкової крамниці відмовився брати гроші, лише злісно посміхнувшись. У книзі містилася формула, яка допомагає вийти за рамки нашого виміру, бачити минуле і майбутнє поряд з теперішнім. Оповідач читав книгу, допоки його не поглинула темрява. Невимовний страх охопив його, тому він спробував прийти до тями, а коли йому це вдалося, він пообіцяв більше ніколи не загравати з цими закляттями, щоб не опинитися там, звідки вже не буде вороття.

Зловісний пастир 6/10

Його попереджали не чіпати нічого на горищі, особливу ту річ на столі, але він не послухався. Коли його залишили на самоті, він знайшов якусь ультрафіолетову лампу, якою посвітив на річ на столі. Горище почало змінюватись: з’явився зловісний чоловік у вбранні священика, а потім інші клірики, яких священик прогнав. Він дістав мотузку і хотів повіситися, але оповідач його відволік, посвітивши на нього лампою, і той впав з горища. На шум прибігли мешканці дому, та швидко втекли, бо коли оповідач поглянув у дзеркало, то побачив там не своє обличчя, а обличчя зловісного священика, який завдяки речі на столі перетнув прірву років.

За пеленою часу 8/10

Колись на планеті Йіт існувала цивілізація, яка навчилася подорожувати крізь час і простір. Вони були єдиними, хто здатен на це, тому їх прозвали Великою расою [Велика Раса, the Great Race]. Робили вони це за допомогою переселення душ: вони переміщали свою свідомість у чуже тіло, в той час як свідомість іншої істоти переходила у тіло Йітіанця.

Та смерть прийшла у їхній світ, тому вони переселили свої душі в тіла конусоподібних розумних рослин, які жили на Землі 250 мільйонів років тому. Звідти вони продовжили подорожувати у часі і просторі. Їхньою метою було зібрати знання про все, що будь-коли існувало й існуватиме у світі, а їхнє велетенське місто-бібліотека розташовувалося на території сучасної Австралії.

Це та інше стає відомо професору Натаніелю Вінґейту Пізлі, коли він починає вивчати дивний випадок своєї амнезії. Справа в тому, що в 1908 році під час одного із занять в Міскатонікському університеті, де він викладав, прямо посеред речення його особистість неначе замінили іншою – він багато чого забув, але знав багато з того, що раніше було йому невідомо. Його амнезія зацікавила експертів, та ніхто не міг сказати про неї нічого путнього.

З цього часу і до 1913 року Пізлі почав активно вивчати широкий спектр наук, а також поринув у вивчення окультного. Але через п’ять років так само раптово повертається його «перша» особистість, і він забуває, що відбувалося з ним весь цей час. Щоправда, інколи він бачить дивні сни, і це трапляється дедалі частіше. Намагаючись дізнатися, в чому проблема, Пізлі відслідковує свої власні кроки часів зміненої особистості і таким чином дізнається, що у період з 1908 по 1913 роки в його тілі жив Йітіанець, а він в цей час перебував у тілі цього ж представника Великої раси. Все ж, він намагається переконати себе, що це лише витвір його уяви, розбурханої дивними книжками, якими він захоплювався весь цей час.

Про пошуки Пізлі дізнається археолог з Австралії і повідомляє йому, що у Великій Піщаній пустелі знайшли розвалини міста, яке може бути тією самою бібліотекою Великої раси. Чи так це, чи ні – щоб дізнатися правду, професору доводиться їхати в Австралію.

Тема насильного переселення душ вже піднімалася автором у «Тварюці на порозі». Тут, щоправда, це робиться з корисливою, але «благородною» метою, а переселеним таким чином теж дають змогу пізнати частку віковічних знань всесвіту. Також мені спало на думку, що Лавкрафт тут ледь не найбільше захопився науковою фантастикою, проте все ж не забув і про свій рідний жанр жахів.

Той, Хто Чаїться у Темряві 6/10

У Провіденсі, штат Род-Айленд, в районі Федерал Гілл [Федерал-Гілл, Federal Hill] стоїть закинута церква. Роберт Гаррісон Блейк бачить її з вікна свого дому на іншому кінці міста, і вона не дає йому спокою. Він хоче дізнатися про неї, вирушає на її пошуки, та ніхто не хоче вказувати йому дорогу. Коли ж йому самому вдається знайти церкву, мешканці навколишніх будинків або розбігаються, або роблять невідомі захисні жести від темних сил, але ніхто не наважується зупинити його, тож він заходить всередину.

У дзвіниці церкви Блейк не знаходить дзвонів, проте там лежить скелет репортера Едвіна Ліллібриджа, якого декілька десятиліть вважали зниклим безвісти. Репортер, очевидно, помер мученицькою смертю, бо його одяг і деякі кістки виглядають обвугленими. Також поруч з тілом зберігається «Сяючий трапецоедр» [Осяйний Дельтоедр, Shining Trapezohedron] – древній артефакт, привезений з Єгипту культистами, які колись займали будівлю церкви. Після довгого вдивляння у трапецоедр у Блейка починаються видіння і він змушений із жахом тікати з церкви, бо переконаний, що звільнив якогось темного духа.

Блейк знає, що дух може подорожувати лише у повній темряві і не зможе дістатися до нього, поки не підведе електрика. Та під час сильної грози світло гасне…

Схожі дописи:

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том I: Твори, написані у період з 1917 по 1926 рік – «Музика Еріха Цанна», «Герберт Вест – Реаніматор», «Зачаєний жах», «Щури у стінах», «Покинутий будинок», «Жах Ред Гука», «Холод»

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том II: Твори, написані у період з 1926 по 1928 рік – «Поклик Ктулху», «Натура для Пікмана», «Сновидні пошуки незвіданого Кадата», «Справа Чарльза Декстера Ворда», «Жахіття Данвіча».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том IV