Тарас Береза, Леся Коцюк і Олег Кулинський. Практичний англо-український словник фразеологічних синонімів. Відгук

Схоже, це була спроба перенести електронний словник на папір. Зрештою, автори подбали про певну зручність й інформація не виглядає копицею сіна, в якій потрібно шукати голку. Словник містить 193 статті, кожна з яких присвячена окремому концепту. Найголовніші компоненти статті, на які потрібно звернути увагу – це гасло, концепт і синоніми. Отже, як працювати з цим словником? Перегортаємо до переліку головних гасел і концептів, і шукаємо там необхідну статтю. Наприклад, нас цікавлять синоніми до фрази «мовчання ягнят» або концепт «мовчання» взагалі. Дізнаємося, що нам потрібна стаття Silence of the Lambs, яка за алфавітним порядком знаходиться на сторінці 190. Далі зі списку синонімів обираємо найкращий. Також можна використати антонім (до цього гасла є протилежне за значенням – «язиката Хвиська»).

Зрозуміло, що в електронному варіанті пошук відбувається значно швидше, але і паперовий словник є значною допомогою мені як перекладачеві. Головне – запам’ятати, який словник із тони куплених яку функцію виконує. А купував я на цій сторінці.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Любов Савченко. Російсько-український словник словосполучень. Труднощі перекладу. Відгук

Я нерідко послуговуюся цим словником. Він зручний тоді, коли не хочеться думати або якщо є єдиний можливий переклад виразу. За структурою – це звичайний словник без усіляких фішок. Його недолік полягає в тому, що тут пропонується тільки один варіант перекладу і не подаються синоніми. Зазвичай це й не потрібно, тому що більшість виразів – повсякденні і мають прямі відповідники. Проте деякі фразеологізми не можуть бути дослівно перекладені українською і все ж таки мають декілька відповідників, з яких у словнику зазначений тільки один. Так, цей словник виконує свою функцію, але, як я вже зазначав, лише за певних умов.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Наталія Клименко і Павло Мельник-Крисаченко. Українська легко! Відгук

Якщо ви не бачили цих язичків-лепетунів, ви не хочете знайти українську мову, не бажаєте правильно (але не «вірно») розмовляти українською, по-українському, по-українськи. Ця книжечка припаде до душі і дітям, і дорослим, тому що по-простому пояснює причину виникнення багатьох помилок і на прикладах демонструє шляхи їхнього усунення (чи все ж таки «їх усунення» – дізнаєтесь на 35-ій сторінці).

Ця книга зацікавила мене з двох причин. По-перше, при нагоді хочеться мати посібник з найнеобхіднішими правилами правопису. Інколи виникають сумніви навіть щодо найпростіших випадків уживання певних слів чи виразів. Тепер є змога швидко пересвідчитись, наскільки добре я знаю мову. По-друге, це зразок унікальної бізнес-ідеї. Із джерел, які знаходяться у вільному доступі, автори відібрали найцікавіше і оздобили неповторними ілюстраціями. Тобто, з одного боку, жодного нового контенту вони не створили, однак, з іншого боку, надзвичайно креативно підійшли до його подачі. До речі, книгу цю я купив у магазині ділової літератури за найнижчою ціною – це наче натяк на те, до якого жанру вона повинна належати.

Книга складається із семи розділів. Перший і найдовший – «Антисуржик». В ньому детально пояснюються численні випадки вживання українських відповідників до російських чи спотворених слів суржика. Це єдине зауваження до книги: з назви розділу вже зрозуміло, про що він, тож немає сенсу постійно наголошувати, що той чи інший вираз – це суржик, калька чи росіянізм. Далі розділ «Наголос» – для мене це, наприклад, найскладніше. Потім «Пароніми, омоніми», де вчать розрізняти схожі за написанням слова. За ним – «Синоніми» – щоб розширяти словниковий запас. Після цього йде коротенький розділ «Правопис», що пояснює, чи пишуться слова окремо, чи разом. Розділ «Фразеологізми» присвячений усталеним виразам, а «Цікавинки» – усьому, що не увійшло до попередніх.

Дуже потрібна книжка, якою я буду почасти користуватися, хай на задньому звороті надруковано, що це популярна література. Подібні книжки необхідні кожному, однак проблема полягає в тому, що жодна з них не охоплює всіх питань. Єдине слушне рішення – накопичувати досвід і джерела знань.

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том II. Відгук

Другий том Лавкрафта – наче подвійна порція найсмачнішої літератури. Він охоплює твори, написані у період з 1926 по 1928 роки – саме тоді, коли талант майстра розквітнув із повною силою. Його найгеніальніші творіння, мені здається, припадають на наступний період (як же я чекаю на третій том!), але вже тут містяться вічні твори – від Ктулху до Данвіча.

Якщо перша книга була переважно про пошуки незвіданих знань або світів якимось одинаком або двома друзями з міста, то дане видання насичене розповідями про столітні протиприродні ритуали із сільської глибинки. Прадавнє зло блукає у лісах, ховається у надрах, спочиває під водою, чекаючи, коли зірки займуть відповідне положення, а вірні послідовники виголосять своє закляття-привітання, і мерзенні боги з-поза меж простору і часу знову прийдуть володарювати над нашою планетою. Це епічно.

Однак. Не можу дібрати слів, щоб описати переклад. Численні помилки з прикінцевих сторінок першого тому перекочували в другий, де заполонили майже половину книги. Це був жах. Орфографічних помилок – купа, не так багато пунктуаційних, не так багато синтаксичних. Переклад власних назв вражає. Кмітливо переклали імена у «Любій Ерменґард», але не зважили на такий самий гумористичний ефект в «Ібіді» (дивно, що в цьому творі пояснена майже вся гра слів, крім головної). Френсіс Бейкон з першої книги став Феніксом (!) Беконом. У рамках одного (!) речення використовуються два варіанти написання – Мерблгед і Марблгед. А помилки на кшталт Капа-Верде – це взагалі знущання. Постає питання, чи взагалі хтось перевіряв цю частину книги перед друком. Я впевнений, що десь із середини до кінця точно перевіряли, оскільки там кількість помилок на допустимому рівні. Що, до речі, дало змогу насолодитися поки що найкращим романом Лавкрафта.

Як і у відгуку до першого тому, подекуди мій переклад власних назв не збігається з версією перекладачів. У таких випадках я спочатку подаю свій варіант, а у квадратних дужках варіант перекладачів і оригінальне написання.

Далі наведені відгуки на окремі твори, які я оцінював наступним чином:

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Поклик Ктулху 8/10

Коли зорі займуть відповідне положення, земля здригнеться і планетою поповзуть чутки про повернення доісторичних богів, яких доглядає у морській безодні Ктулху. Тоді надцять мільярдів людей відкриють свої примірники Лавкрафта і читатимуть до останнього подиху. Однак велетенські пінгвіни закрекчуть своєю сардонічною посмішкою, Мі-ґо луснуть зо сміху, розпоросивши спори у нижні шари атмосфери, а голова Лавкрафта, яка зберігається в Міскатонікському університеті окремо від тіла прошепче: «З першим квітня».

Оповідання «Поклик Ктулху» ведеться у вигляді рукописної сповіді Френсіса Вейланда Терстона, який після смерті свого двоюрідного дідуся Джорджа Ґеммелла Енджелла [двоюрідний дядько Джордж Ґеммелл Енґелл, grand-uncle George Gammell Angell] у 1927 році знаходить серед його речей один незвичайний документ під назвою «Культ Ктулху». Цей документ у свою чергу складається зі свідчень двох інших людей і купи газетних вирізок, які стосуються подій, які мали місце навесні 1925 року.

Отож, в першій частині йдеться про незвичайні сновидіння, які Генрі Ентоні Вілкокс почав бачити після незвичного для Нової Англії землетрусу. Йому ввижалося підводне місто з архітектурою, яка не піддається поясненню. Запам’ятався йому барельєф, який він після пробудження відтворив у майстерні. На ньому було зображене антропоморфне створіння з головою восьминога. Цей монстр нагадав Енджеллу статуетку, яку він бачив у 1908 році. Тоді, згідно з другою частиною документа, луїзіанський детектив Джон Реймонд Леграсс [Джон Реймонд Леґресс, John Raymond Legrasse] звернувся до знавців старовини з проханням розповісти про знахідку, отриману під час одного з рейдів. У диких болотах тоді було затримано декілька десятків деградованих і божевільних послідовників невідомого культу. Поклонялися вони божеству, чия подоба була відображена у статуетці. Енджелл поєднав окремі свідчення і прийшов до висновку, що певний доісторичний культ досі залишився у світі, проте невдовзі старий загадково помер.

Знахідки двоюрідного діда неабияк зацікавили Терcтона, проте на цьому би все закінчилося, якби він не натрапив на газетну статтю про норвежця Густава Йогансена [Ґустав Йогансен, Gustaf Jogansen]. Ознайомившись з нею, він навідується до його дому в Осло. На жаль, той вже помер, але залишив по собі журнал. У 1925 році одночасно с божевільними снами Вілкокса Йогансен разом з екіпажем плив Тихим океаном. Їм довелося пережити бурю, напад агресивно налаштованих представників місцевого племені і нарешті жах на невідомому острові. Вони на власні очі побачили місто неможливої архітектури, яке Вілкокс бачив тільки у снах, і зустріли те чудовисько, на появу якого чекали культисти з Луїзіани.

Чому саме Ктулху став поп-зіркою, якщо Лавкрафт створив цілий пантеон богів? На мою думку, інших богів людський розум просто не може осягнути думкою. Навіть сам Ктулху, їхній жрець, створіння, підневільне верховним богам, зводить людей із розуму своїм виглядом, тому складно уявити, на що здатні інші. Цікаво, що другий за популярністю (але це не точно) – Ньярлатхотеп – теж всього-на-всього посланець богів, тобто теж займає щось на кшталт робочої посади. Він може приймати форму, зрозумілу смертним. А інші перебувають у напівтемряві і недосяжні для нас.

Натура для Пікмана 7/10

Річард Аптон Пікмен [Річард Аптон Пікман, Richard Upton Pickman] був найбільш талановитим художником. У цьому зізнається Тербер [Тарбер, Thurber] своєму другові Еліоту. Однак його праці викликали дедалі більшу огиду і страх, тому мистецькі кола Бостона зрештою відхрестилися від нього. Один тільки Тербер не міг вгамувати свого захоплення реалістичністю нанесених на полотно жахіть. Відчуваючи його довіру, Пікмен повів свого останнього прихильника до своєї студії. Там він показав йому незавершені картини: всі вони виглядали неприродно реалістично. Зображали вони антропоморфних істот із собачими обличчями, зазвичай під час харчування. Їхніми стравами завжди були люди.

Після цього Пікмен повів Тербера у підвал, де знаходилася наймерзенніша картина – портрет однієї з потвор. Він жахав своєю реалістичністю. Істота не тільки виглядала живою, але й надзвичайно нагадувала людину. Тербер помітив причеплену поряд фотографію, яку Пікмен використовував для створення фону картини, і взяв її. Та раптом Пікмен дістав револьвер, і Тербер, збентежений, несвідомо поклав фотографію до кишені. Якийсь шерех доносився із сусіднього приміщення, тому Пікмен вийшов туди. Тербер почув бурмотіння, шум метушні, а за ним шість пострілів. Коли Пікмен повернувся, то пояснив, що довелося пристрелити голодних щурів, які лізли з-під землі. На цьому завершився візит Тербера, і він пішов додому. Вдома він поглянув на фотографію, яку мимоволі захопив із собою: на ній був взагалі не фон, а живе чудовисько. А Пікмена більше ніхто не бачив живим.

Ця розповідь де в чому перекликається із «Зачаєним жахом». Описані потвори теж дещо нагадують деградованих нащадків людей, які перебралися під землю і перейшли на харчування людьми.

Таємничий будинок у туманній височині 6/10

На північ від рибальського містечка Кінґзпорт височіє круча, а на кручі стоїть старовинний будинок. Містяни його бояться і вірять, що стоїть він там споконвіку, і ніхто не наважується до нього наближатися, дарма що видимої стежки до нього немає, а по прямовисній скелі ніхто до нього не полізе.

На відпочинок до Кінґзпорта приїжджає філософ Томас Олні з родиною. За своє життя він побачив багато чого і буденні речі викликають у нього тільки нудьгу. Тому він полюбляє залізти якнайвище над урвищем і споглядати ранковий туман, отримуючи від цього насолоду. Проте найбільше йому хочеться відвідати будинок у височині. Одного ранку він виходить за місто і починає шукати дорогу до нього. Після довгих блукань він пробивається до будинку, але розуміє, що єдині двері знаходяться прямо над обривом і до них не дістатися. Тоді через них якимось чином приходить хазяїн будинку і впускає Олні через вікно. Довго він розповідає тому про давні часи і в певний момент до нього приходять гості – древні боги і божества, Нептун, Ноденс та інші, і веселяться вони усю ніч. З того часу Олні більше не шукає нічого нового і цікавого, звичайне життя перестало бути для нього нудним і, схоже, уява покинула його.

Срібний ключ 6/10

Рендольф Картер загубив шлях до світу снів. Колись він вільно подорожував невідомими стежками, відвідував чарівні міста і знав імена легендарних богів. Тепер повсякденність поглинула його. Оточуючі глузували з цього уявного світу і привчали вірити у реальні речі. Тож, до тридцяти років Картер перестає відвідувати світ фантазій. Втім, він розуміє безглуздість реального світу і шукає порятунку у потаємних знаннях. Але вони приводять його тільки до страхіть чи розчарувань.

Попри це, після цих пошуків сни його знову стають дедалі яскравішими. Це не фантастичні місця його юності. Але в них він зустрічає свого двоюрідного діда, який вже давно помер. Той розповідає йому, де дістати срібний ключ, який стане йому у пригоді, та не розповів, як саме. Картер знаходить ключ і через якийсь час відчуває, що має їхати до старого будиночку в лісі, де в дитинстві він часто навідував свого двоюрідного діда. Пробираючись по пагорбу через ліс, Картеру починають ввижатися речі, давно зниклі, і непомітно він сам стає хлопчиком і вже не може згадати, звідки у нього взявся ключ. Він не виправдовується перед дідусем і бабцею за те, що гуляв допізна у лісі. А наступного дня він відносить ключ до лісу і несвідомо встромляє його у знайдену шпарину. Після цього, зізнаються родичі, малий Ренді перемінився і став, як ніхто, багатий на уяву.

Сновидні пошуки незвіданого Кадата 7/10

Казки від дядечка Лавкрафта – це цілком можливо. «Сновидні пошуки незвіданого Кадата» нагадали мені «Хроніки Нарнії», настільки цей роман анти-моторошний на тлі інших творів.

Уві сні Рендольф Картер декілька разів бачить невідоме місто з мармуру, яке зачаровує його. Проте боги більше не дають йому споглядати цю красу і на жодну молитву не відповідають. Тому Картер вирішує будь-що дістатися останньої схованки земних богів – гори Кадат у світі снів, дороги до якої не знає ніхто – і вмовити їх знову дозволити поглянути на місто, яке приходило йому у сні. Наймудріші люди, яких він зустрічає на своєму шляху, радять відмовитися від цієї мети, бо Кадат охороняють Інші боги – божевільні боги космосу, яким немає справи до бажань людей, але вони готові ревно захищати спокій земних богів. Картер долає чимало труднощів, потрапляє в полон, знаходить ворогів і союзників. Нарешті він здогадується, де шукати Кадат, і вирушає туди, сподіваючись, що скоро йому вдасться знову відвідати чарівне місто.

Світ сну – безмежний, все, що існує в ньому, створено тими, кому воно наснилося. І сновиддя різних людей поєднуються в одне. Тут живе Куранес, чиє тіло знайшли десь на англійському узбережжі, але тут він став королем. Безіл Елтон, наглядач маяка, розповідав про тутешні моря. У підземному царстві володарює собакоголовий гуль, який колись носив ім’я Пікмен. Зі всіма ними Картер знайомий, тому що він, як і вони, часто навідувався сюди у сні. Там вони шукали порятунку, проте кожний тепер має власну думку, що краще – чи сон, чи ява.

Справа Чарльза Декстера Ворда 9/10

Ілюмінати і масони – це вигадка. У темних закутках світу досі ховається таємне товариство, яке загрожує усьому людству. Вони здолали смерть і опановують знання, яке забрали з собою в домовину найвидатніші уми, воскрешаючи їх з небуття і знаходячи для них такі тортури, поруч з якими і пекло здаватиметься порятунком. Ці три чаклуни обдурили салемських мисливців на відьом, а четвертий – Чарльз Декстер Ворд – не з власної волі призвів до їхньої смерті, зустрівши трагічний кінець, який настав ще до їхнього.

Джозеф Кервен, Саймон Орн [Симон Орн, Simon Orne] і Едвард Гатчінсон [Едвард Гатчинсон, Edward Hutchinson] здавна товаришували і у своїх темних справах підтримували один одного. Не дивно, що під час процесу над салемськими відьмами їх втрьох звинуватили у чаклунстві. Друзі сховалися хто куди, а Кервен переїхав у Провіденс, штат Род-Айленд, де і прожив майже вісімдесят років, не видаючи помітних ознак старіння. Ще задовго до смерті Кервена підозрювали у чаклунстві, хай би як він не намагався відбілити своє ім’я в очах містян. Зрештою, звинувачення у більш ніж лихих діяннях були підкріплені доказами, на його оселю було скоєно рейд, а в підземеллі під нею нападники стали свідками такого, про що заприсяглися ніколи і нікому не розповідати – настільки побачене було за межею здорового глузду.

За сто з гаком років після страхітливих подій, пам’ять про які очевидці даремно стерли з анналів історії, народився Чарльз Декстер Ворд. Він завжди цікавився старовиною, тому рано чи пізно йому судилося якимось чином дізнатися, що він є нащадком Джозефа Кервена. Про це зловісне ім’я у Провіденсі залишилися тільки чутки, але і їх достатньо, щоб розпалити інтерес юнака до свого пращура, і кожна нова відомість тепер наближує його до страшної і спокусливої правди – мерця можна підняти з могили і він розкаже свої таємниці. Ворд стає одержимим своїм предком, змінюються його звички, манера спілкування і навіть зовнішній вигляд. Увесь цей час за ним занепокоєно спостерігають його батьки і родинний лікар, доктор Віллетт, які змушені запровадити молодика до психіатричної лікарні. Поки молодший Ворд знаходиться під опікою, його батько і доктор Віллетт прямують до ферми, яку Чарльз винайняв для проведення дослідів з некромантії. Виявляється, ця будівля побудована на місці давнього житла Кервена, тому десь під нею ховаються підземні ходи. Старому Ворду стає зле і він не може продовжувати пошуки, проте доктор Віллетт спускається у підземелля, в якому стикається з жахіттями, здатними у мить пофарбувати волосся у сивину, позбавити клепок у голові чи змусити серце зупинитися.

Я тримаю у руках найкраще, що я прочитав у 2017 році. Те, що я відчуваю, складно передати словами, – так завжди буває, коли зустрічаєш дещо ідеальне або близьке до нього. Роман містить розлогий екскурс у минуле, де у подробицях розповідається про діяльність Джозефа Кервена. Лавкрафту вдається дивовижно вдалий портрет некроманта, а ще краще – відтінки відношення до нього жителів Провіденса: від підозр і побоювань до вимушеного схвалення (чи радше спроб не вдаватися до несхвалення). Якщо одні містяни до останнього відмовлялися від рішучих дій проти чаклуна, то інших по-серйозному ніколи не переконала його показна товариськість, а дехто не приховував ворожого ставлення до нього із самого початку. Кульмінацією став масштабний напад, який нагадав «Жах Ред Гука» і поліцейський рейд на осередок богохульних жертвоприношень. Коли ж настала потреба у повторному викоріненні зла, то вийшло якось більш класично по-лавкрафтівськи: герой залишився наодинці і був вимушений самотужки брати на себе відповідальність...

Риса, яка відокремлює цей роман від попередніх творів – тут жах найбільше наближений до відчутного. Тут відсутній безкрайній космос з Азатотом у центрі порожнечі і міріадами безумних богів, які танцюють навкруги нього. Побачене, почуте і вловиме іншими чуттями та інтуїцією можна сприйняти і, на цей раз, хоч якось усвідомити. Тому що в основі твору – давні забобони, а не божевільні страхи вищого рівня. Попри згадку про Йоґ-Сотота, вона є тут лише частиною ритуалу з воскресіння мерців, а на справжню могутність цього божества і на способи поклоніння йому лише натякають – це надто тяжкий тягар для людського розуму, саме це і є страх незбагненного, зобразити який так довго намагався Лавкрафт.

Барва з позамежжя світу 8/10

В Аркемі [Аркгем, Arkham] подейкують, що Еммі Пірс трішки несповна розуму, та навіть там з якимось непояснюваним острахом розповідають про Пекельну пустку [гибле пустище, blasted heath]. Проте більше, ніж Пірс, про історію її появи не знає ніхто.

Колись навколо Аркема жило багато фермерів, однак після подій 1882-83 років всі гідні люди покинули це місце. Не вдалося тут осісти і емігрантам: щось незбагненне і не з цього світу їх тут переслідувало, і врешті-решт ця місцевість спустіла. Тільки Еммі Пірс залишився, та й то він живе майже на околиці Аркема. У вісімдесятих тут було все по-іншому. Там, де зараз знаходиться відразлива Пекельна пустка, вкрита попелом, тоді стояла ферма Наума Ґарднера. Жив він із дружиною і трьома синами, і мав велике господарство. У червні на його ділянці біля колодязя впав метеорит. Запрошені вчені і Еммі Пірс дивувалися з його властивостей, а досліди в лабораторії підтвердили, що матеріал, з якого він створений, не відповідає нічому відомому.

Завдяки цій події Ґарднер ненадовго став місцевою знаменитістю, допоки метеорит дивовижним чином не зник, вдарений шістьома блискавками за ніч. Проте далі фермера чекали лише невдачі. Прийшов час урожаю, і земля вродила овочі і фрукти небачених розмірів, але вони були гіркими і бридотними на смак. Тварини теж з часом змінили поведінку: коти і собаки зникли, свійські тварини марніли, а дикі кролі і білки пересувалися у неприродній спосіб. Ґарднери постійно до чогось дослухалися, але не знали, до чого. Вночі навколо висіла фосфоресцентна аура, джерелом якої був, вірогідно, колодязь. І, найжахливіше, за, здавалося, безвітряної погоди, гілки дерев згиналися наче в судомах.

Першою ці лячні натяки помітила дружина Наума і невдовзі збожеволіла. Щось страшне почало коїтися з родиною. Спочатку вони втомлювалися, потім дехто втрачав глузд і зрештою розпадалися на шматки. Еммі Пірс, який став свідком смерті останніх, хто стражденно дожив до наступного літа після приземлення метеорита, привів ще кілька чоловіків, щоб нарешті дізнатися причину хвороби Ґарднерів і занепаду ділянки навколо будинку. Ніч застала їх за розслідуванням і тоді вони дізналися про причину – сяйво не з цього світу, яке ширилося довкола колодязя, висмоктуючи життя з усього, що знаходилося поряд.

Слідом за «Справою Чарльза Декстера Ворда» це найбільш лячне оповідання на цей момент. Жахи нагромаджуються один на одному. Схоже, раніше я помилявся щодо того, що Лавкрафт не зміг довести свою майстерність до досконалості. Не потрібно шукати еталонного Лавкрафта деінде в адаптаціях і інтерпретаціях – він тут, у цій книзі.

Нащадок 5/10

Дивакуватий лорд Нортем, який постійно до чогось дослухається і волає, коли дзвенять дзвони церкви, розповідає своєму сусіду Вільямзу про себе. Колись він жив у родинному маєтку і з того часу у нього залишилися лише тіні спогадів. В чому він тільки не шукав допомоги, до чого він тільки не вдавався, щоби дістатися до невловимих спогадів у глибині думок. І обирав між релігією і окультизмом, і шукав у Арабській пустелі Безіменне місто, і назва «Некрономікон» йому не є незнайомою. Можливо, десь в голові є брама до інших світів і її просто треба знайти.

Дуже давній народ 6/10

Надзвичайні і яскраві сни інколи сняться. Наприклад, комусь наснилося, що він на Іберійському півострові доби Римської імперії і звати його Луцій Целій Руфус. Він закликає виступити в похід проти дуже давнього народу, який двічі на рік своїми шабашами лякає людей, поклоняючись навіженим божествам. Влада неохоче погоджується, тому що про дуже давній народ ходять не надто приємні чутки. Підійшовши до пагорбів, на яких проходить ритуал, легіонери заклякають – їхні смолоскипи гаснуть, щось поглинає зорі і тільки на тлі численних ритуальних вогнів шаленіють богохульні обриси.

Історія Некрономікону 4/10

«Некрономікон», або «Аль-Азіф», був написаний на рубежі 7 і 8 століть божевільним арабом Абдулом Альхазредом після відвідин руїн Вавилона, катакомб Мемфіса і підземель Безіменного міста в пустелі. Ця книга містить заборонені знання, які ваблять багатьох спраглих до таємниць, тому перекладалася декілька разів на грецьку, латинську і англійську. П’ять примірників вціліло в музеях Лондона, Парижа, Гарварда, Аркема і Буенос-Айреса, а також відомо про книги у деяких приватних колекціях, зокрема, можливо, у нашого давнього знайомого Р.А. Пікмена [Р.Ю. Пікман].

Жахіття Данвіча 7/10

У провінційному містечку Данвіч, що у Массачусетсі, панує занепад і деградація. Обмежені рамками своєї громади, місцеві мешканці повільно сповзають на дно цивілізації, приймаючи дикість, неосвіченість і примітивне поняття культури. Однак тут живе родина, яку навіть данвічці сприймають з відразою і пересторогою. За півтори милі від Данвіча живе чаклун Старий Вейтлі [Старий Уотлі, Old Whateley], його схиблена донька Лавінія і її смаглявий козломордий син Вілбур.

Ніхто не знає, хто був батьком Вілбура. Тільки Старий Вейтлі зізнався одного разу, що колись всі почують, як його онук буде кликати свого батька за іменем із вершини пагорба. До речі, на довколишніх пагорбах встановлені моноліти, які стоять із прадавніх часів. Подейкують, що найвідсталіші представники роду людського там досі проводять нечестиві ритуали, під час яких земля під пагорбами тремтить і гримить, а дрімлюги шаленіють у своєму співі. Цю гілку родини Вейтлі здавна ототожнювали з подібними безбожними проявами, і Вілбура Вейтлі теж одразу ж незлюбили. Він зростає у три-чотири-п’ять разів швидше за інших дітей і в десять уже виглядає, як дорослий чоловік. Тим часом дві не менш дивні речі відбуваються на фермі Вейтлі. По-перше, вони купують худобу в небачених кількостях, однак ніхто не помічає, щоб на пасовищі її ставало більше. По-друге, в будинку час від часу проводять ремонт, прибираючи перегородки і внутрішні стіни, допоки не залишаються тільки зовнішні. І постійно навколо ферми стоїть мерзенний запах, від якого скаженіють собаки.

Одного дня помирає Старий Вейтлі, а згодом зникає Лавінія. Вілбур залишається один на господарстві, та ремонт і закупівля худоби чомусь не припиняються. Вілбур вирушає до сусіднього Аркема, де у бібліотеці Міскатонікського університету зберігається один із примірників «Некрономікону». Вдома у нього є англійський переклад, проте роки поставилися до нього безжально, тому Вілбуру конче необхідно звіритися з латинською версією. Доктор Генрі Ермітедж, працівник університету, забороняє Вілбуру забрати книгу із собою, тому той вдирається до бібліотеки вночі з наміром вкрасти її. Втім, сторожовий пес не дає йому це зробити і з помітною жорстокістю загризає крадія-невдаху. Ермітедж разом із колегами Ворреном Райсом і Френсісом Морґаном знаходять тіло порушника. Воно є тільки частково людським, а знизу – лускатим, волохатим і зі щупальцями. Намагаючись дізнатися таємниці родини Вейтлі, доктор Ермітедж починає розшифровувати знайдений щоденник Вілбура і доходить до приголомшливого висновку – на тій фермі залишилося дещо не з цього світу і потрібно якнайшвидше здихатися цього богохульства. Та вже пізно: з оболонки, на яку останнім часом перетворилася ферма Вейтлі, виривається місяць негодований монстр, невидимий для людського ока, що стає благословенням для психіки мешканців глибинки, які, і не бачачи його образу, очікують найгірше.

Цю повість вирізняє екшн – події змінюють одна одну з калейдоскопічною швидкістю, відчувається пригодницький дух, а загальна приреченість не встигає призвести до чийогось божевілля. Знову Лавкрафт створює портрет занепалої глибинки, в якій живуть ті, хто скотився на дно, і ті, хто ще намагається триматися гідно. Є й ті, хто не втратив клепки, проте пам’ятають про неприпустими закляття з доісторичних часів. Газетярі з великого міста кепкують з оцих простаків, а професори, знані на таємницях наших предків, гарячково шукають серед заборонених знань надію. Далеко від сучасної цивілізації вони рятують людство, яке, як завжди, ніколи не дізнається про космічну загрозу.

Ібід 5/10

Іронічний нарис про загальновідомого Там-Само [Ібід, Ibid], найплодовитішого автора усіх часів. Народився він у п’ятому столітті в Римській імперії і прожив насичене життя. Після смерті його діяння згадували з шаною і з роками його почали вважати святим. Череп його мандрував Італією, Францією, Англією, Ірландією і Америкою, допоки не загубився у Вісконсині. Там-Само досі шанується як величний автор і найавторитетніше джерело посилань і цитат.

Схожі дописи:

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібранняпрозових творів. Том I: Твори, написані у період з 1917 по 1926 рік – «Музика Еріха Цанна», «Герберт Вест – Реаніматор», «Зачаєний жах», «Щури у стінах», «Покинутий будинок», «Жах Ред Гука», «Холод».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том III: Твори, написані у період з 1930 по 1935 рік – «Шепіт у пітьмі», «У горах божевілля», «Морок над Інсмутом», «Сни у відьминому домі», «Потвора на порозі», «За пеленою часу».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том IV

Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том I. Відгук

Українській перекладній літературі не вистачає тисяч книг, проте навесні 2016-ого із товстелезного талмуду нестачі викреслили одну назву, коли вийшов у світ перший том повного зібрання прозових творів Говарда Філіпса Лавкрафта.

Попри фактичну відсутність до нещодавнього часу перекладених українською мовою творів цього майстра жахів, він є одним із тих, хто навряд чи потребує представлення. Творчість Лавкрафта можна описати наступним чином: всією Америкою і деінде у світі розсіяні джерела надприродного, позаземного, поблизу яких шукачі непізнаного йдуть до своєї мети, не підозрюючи про божевілля, яке їх очікує, а інколи – що ще гірше – чудово усвідомлюють наслідки, але змушені продовжувати, бо від них нічого не залежить – світом керують безтямні і нещадні боги, яких не турбує доля порошинок-людей. Що ж до цього конкретного видання, то тут зазвичай розповідається про те, як люди втрачають цікавість до буденного життя і поринають або в заборонені знання, або в царство снів, після чого вони у стані божевілля, передсмертних мук або замість них уже їхні товариші засвідчують моторошні наслідки, які спіткали головного героя. Перший том, який охоплює період творчості від 1917 до 1926, не містить визначальних творів письменника. Безперечно, більшість з них заклала фундамент для його подальших шедеврів, але тут кожен твір можна прочитати за менш, ніж кілька годин, а деякі – щонайбільше за десять хвилин.

(До цього існували окремі переклади Лавкрафта, серед інших – представлені спільнотою «Г.Ф. Лавкрафт – Аудіокниги українською!». Я також у свій час долучився до цього проекту. Серед творів, які увійшли до цього тому, я переклав коротке оповідання «Вулиця».)

Яким би я не був вдячним видавництву і перекладачам за цю окрасу моєї полиці, я не всім залишився задоволеним. У книзі відсутні декілька перших спроб автора на царині прози. Це були підліткові замальовки, тому видавництво вирішило, що вони не вартують нашої уваги. В наступних томах їх теж, звичайно, не буде. Не зовсім вже й повне зібрання творів.

Питань до перекладу не так вже й багато. Загалом, він на високому рівні. Над деякими творами, помітно, працювали старанно – там, де потрібно було передати діалекти і архаїчність. Без недоліків не обійшлося: декілька коротких розповідей подекуди смердять майже механічністю (мабуть, перекладачі безперестану працювали вночі), як-ось початок «Храму» тощо. Зрідка зустрічаються синтаксичні помилки. Є й одруки, яких на останніх десятках сторінок чомусь сила силенна, всі вже не пригадаю. Кілька зносок не на тій сторінці, де знаходяться коментарі до цих зносок. Звідкілясь з’явилася легенда про короля Артура, який об’єднав сім англійських королівств (хоча він був бриттом і воював проти англосаксів). Хотілося би побільше коментарів щодо реалій, які зустрічаються в оригіналі, і поменше таких-от легенд, які не стосуються змісту тексту взагалі. Для історичних довідок можна приділити місце на останніх сторінках.

Є зауваження щодо перекладу власних назв у моєму відгуку. Перед прочитанням даного тому я повторно ознайомився з оригінальними творами і на їх основі писав відгуки. Тому подекуди мій переклад власних назв не збігається з версією перекладачів. У таких випадках я спочатку подаю свій варіант, а у квадратних дужках варіант перекладачів і оригінальне написання. Найчастіше переклади збігалися. Інколи варіант перекладачів здавався мені вдалішим і я переймав його; інколи варіант перекладачів мені здавався абсолютно невдалим; інколи ж просто не може бути однозначної думки щодо правильності. Переклад власних назв ніколи не може бути однозначним, тому я залишаю за собою право перекладати так, як вважаю за потрібне. Десь я міг зробити помилку. Так, я керувався виключно принципами перекладу, які я зберіг з університетських занять, проте пам’ять моя недосконала.

Далі наведені відгуки на окремі твори або їх короткий зміст (для коротких оповідань). Я оцінював їх наступним чином:

10 уявний ідеал

9 найкраща книга в моєму житті?

8 почесне місце на полиці

7 обов’язково до прочитання

6 краще за середнє

5 прийнятне чтиво

4 гірше за середнє

3 щось тут не склалося

2 неможливо читати

1 найгірша книга у світі

0 складно назвати це книгою

Склеп 4/10

Перебуваючи у психіатричній лікарні, Джервас Дадлі розповідає, як у десятилітньому віці він наштовхнувся на зачинений склеп. Якась невідома сила змушувала його кожної ночі намагатися туди вдертися, поки він не зрозумів, що його час просто не настав. Він марив, що колись був членом тієї родини, якій належав цей склеп, і помер у пожежі, яка забрала життя останніх представників роду. Одного разу йому вдалося потрапити всередину склепу, де він знайшов домовину зі своїм іменем.

Дагон 4/10

Щоб забути пережите і побачене, колишній моряк вдається до морфію, але той більше не допомагає. Він має намір викинутися з вікна, але спочатку хоче розказати свою історію. На початку Першої світової війни він потрапив у полон у Тихому океані, але йому вдалося втекти. Після довгого плавання він натрапив на острів, зійшов на берег і пішов до бугра, який майорів на горизонті. Він врешті-решт піднявся на нього і помітив звідти моноліт, а на ньому – древні карбування, які спантеличують розум. І в цей момент щось велетенське наблизилося до моноліту.

Спогади про доктора Самюела Джонсона 3/10

Оповідач запевняє, що йому 228 років, – і справді, його мова перевантажена архаїзмами. Він був знайомий зі Свіфтом, Поупом і Драйденом. На думку йому приходить доктор Семюел Джонсон [Самюел Джонсон, Samuel Johnson], письменник і критик, автор першого загальновживаного словника англійської мови. У своїй розповіді оповідач згадує заснований Джонсоном літературний гурток, членом якого він був. Він міг би довго розказувати про тих, хто приходив до них поговорити про літературу, але не може, бо він старий, втомлений і хоче спати.

Поляріс 5/10

Заглядаючи у північне вікно темниці, Полярна зірка наче насміхається над в’язнем. Вона намагається передати йому давно забуте повідомлення. Інколи йому вдається заснути, і йому сниться дивовижне місто. Однієї ночі сон перестає бути сном – оповідач набуває матеріальної форми. Він дізнається, що кровожерні інути, які з’явилися нізвідки, хочуть спустошити його місто. Його завдання – спостерігати з вежі за їхнім наближенням. Вночі Полярна зірка сміється з нього, наспівуючи, що він згадає все через тисячі років. Він необачно засипає, а коли просипається, він вже за ґратами, а його міста не існує.

За стіною сну 4/10

Одного разу в психіатричну лікарню, в якій працює оповідач, доправляють Джо Слейтера. Недобра слава давно переслідує його: прокидаючись, він розповідає дивні речі не менш дивним голосом, а тепер він жорстоко вбив людину, але не пам’ятає, як це трапилося. У закладі за ним постійно спостерігають. Оповідачу вдається скласти докупи ранкові розповіді Слейтера: згідно з ними, Джо хоче помститися якійсь сяючій істоті, яка глузує з нього. Йому очевидно бракує слів, щоб описати сни, тому оповідач за допомогою телепатичного пристрою проникає у думки Слейтера.

Пам’ять 4/10

В долині річки ростуть небезпечні рослини і повзають жахливі гади. Також тут живуть маленькі мавпочки. На схилах долини розкидане каміння – руїни старих споруд. Джин, який спустився з місяця, запитує у духа долини, ким був тутешній будівельник. Дух відповідає, що нічого не може згадати про нього, тільки те, що його звали людиною і він був схожий на цих мавпочок.

Старий Вар’ят 3/10

1950-ий рік, Чикаго, в дії «сухий» закон. В більярдній Шіена [Шіхена, Sheehan] незаконно торгують алкоголем і наркотиками. Серед усіх завсідників виділяється Старий Дурко [Старий Вар’ят, Old Bugs]. Він підробляє у закладі в обмін на чарку, яка рятує його від смерті та божевілля, але коли напивається, починає розмовляти, наче поет, чим дивує інших, бо вони таких розумних слів зроду-віку не чули. Старий Дурко носить при серці фотографію поважної дами, яка точно не рівня такому пропащому чоловікові. І він скаженіє, коли молодики приходять, щоби вперше спробувати віскі на смак, бо саме так він згубив своє життя.

Перевтілення Хуана Ромеро 5/10

Оповідач разом з напарником Хуаном Ромеро видобувають золото в печерах. Під час прокладання нових тунелей копачі натикаються на велетенську порожнину, дна якої не видно і до нього дістатися неможливо. Поки наглядач вирішує, як продовжити роботу, всім оголошують вихідний. Головний герой і Хуан Ромеро, втім, залишаються в таборі. Вночі до них доноситься ритмічна пульсація з-під землі. Щось тягне їх у печеру. Там Хуан полишає напарника, тікаючи вперед. Коли оповідач наздоганяє його, то стає свідком немислимого.

Білий Вітрильник 3/10

Безіл Елтон [Бейзіл, Basil] – наглядач маяка в третьому поколінні. Раніше багато суден пропливало біля маяка, але тепер їх можна помітити лише зрідка. Час від часу під повним місяцем припливає Білий Вітрильник. Однієї такої ночі Безіл спускається на його палубу по трапу з місячних променів. Білий Вітрильник пропливає повз край мрій, потім край див, а за ним край недосяжних задоволень і прибуває до Сона-Нил [Сона-Ніл, Sona-Nyl], де відсутні страждання і смерть. Там Безіл живе тисячі років, але на думці у нього лише край надій, куди він вмовляє капітана Білого Вітрильника доставити себе.

Фатум, що спіткав Сарнат 3/10

На березі озера у древньому місті Іб жили зелені потвори. Потім перші люди прийшли сюди і заснували поруч місто Сарнат. Люди почали ненавидіти чудовиськ, дивуючись, як ці примітивні істоти мали нахабність дожити до цивілізованих часів. І врешті-решт люди винищили всіх жителів міста Іб. Після цього Сарнат досяг небачених вершин, отримавши контроль над всім краєм Мнар. І кожного року сарнатці святкували перемогу над зеленими потворами і проклинали їхнього ящіркоподібного бога. Але у тисячну річницю перемоги фатум спіткав місто Сарнат.

Свідчення Рендольфа Картера 4/10

Рендольф Картер прокидається у лікарні. Він запевняє, що не може згадати, що саме трапилося з ним і його приятелем Гарлі Ворреном. Їх давно цікавили потаємні знання, про які Картер навіть боїться розповідати. Події тієї ночі для нього наче в тумані. Вдвох вони прийшли на цвинтар і відкопали гробницю. Воррен умовляв Картера залишитися на поверхні, бо у того слабка психіка і він може просто не пережити побачене. Воррен спустився у гробницю, звідки передавав новини телефонним дротом, допоки не почав несамовито благати Картера полишити його внизу і тікати світ за очі.

Вулиця 5/10

Мій переклад цього оповідання можна прочитати тут.

Вулиця є метонімією американського суспільства. Вона починалася як стежка перших поселенців. З часом вона набула краси колоніальної Америки – на ній з’явились вишукані маєтки і квітучі сади. Мешканці Вулиці пішли на війну, повернулися звідти, і нові прапори замайоріли над вікнами. Дух свободи запанував на Вулиці. Мешканців на ній ставало дедалі більше, проте не всі вони любили Вулицю. Засмаглі чоловіки з підступним поглядом і дивним акцентом замишляли щось недобре. Над Вулицею зависла недобра атмосфера – насувалося щось жахливе, що назавжди змінить вигляд Вулиці.

Жахливий Стариган 4/10

В місті Кінґзпорт, що в Новій Англії, живе Жахливий Стариган, який користується дурною славою. Дехто бачив, що у нього на столі в одній із кімнат стоять пляшки, всередині яких підвішені шматочки свинцю, наче маятники. Є свідки, які бачили, як він промовляє до них, а вони, мовби у відповідь, вібрують всередині пляшки. Трьом немісцевим грабіжникам були невідомі ці плітки і вони вирішили, що Жахливий Стариган – легка здобич для таких професіоналів, як вони. Одного квітневого вечора вони завітали в гості до Жахливого Старигана, а він зустрів їх хижою посмішкою.

Коти Ултара 4/10

Колись давно в місті Ултар жив батрак зі своєю жінкою. Вони ненавиділи котів, як ті верещать і крадуться вночі повз їхню хату. Тому вони вбивали всіх котів, які потрапляли до них. Містяни не могли нічого вдіяти, оскільки боялися лихого наймита і його жінку. Якось через Ултар проїжджав мандрівний народ. І був серед цього кочового племені хлопчик-сирота. Серед рідних він мав тільки чорне кошеня. На третій день перебування в місті кошеня зникло. Те, що вчинив після цього хлопчик, змусило містян ухвалити закон – в місті Ултар відтоді заборонено вбивати котів чи кішок.

Дерево 3/10

На горі Меналус, яка височіє над Аркадією, стоїть маєток, а в ньому живуть два скульптори – Калос і Мусідес. Попри те, що вони найвеличніші скульптори свого часу, вони не борються один з одним – вони найкращі друзі. Якось вони отримали замовлення від тирана Сиракуз [Сиракузький Тиран, Tyrant of Syracuse] на дві статуї. Тиран сподівався, що вдвох вони об’єднають зусилля і створять чудесні витвори мистецтва, які раніше не вдавалося створити навіть їм. Та згодом Калос помирає. Виконуючи його бажання, Мусідес саджає на могилі свого товариша оливкове дерево, яке, вирісши, до страху нагадує людську форму.

Селефаїс 5/10

Сни Куранеса завжди були чимось більшим за звичайні фантазії. Він подорожував дивними країнами, а одного разу набрів на Селефаїс – місто, яке він уже відвідував у дитинстві, але був змушений залишити, коли його розбудили. Тепер він повернувся в Селефаїс, а звідти на кораблі вирушив до країв, про які так багато чув. Але йому не судилося туди дістатися, бо він знову був розбуджений. Марно він намагається знову побачити Селефаїс, не допомагають навіть наркотики, допоки одного разу не закінчуються на них гроші, він покидає дім і, ніким не бачений, знову зустрічає омріяне місто.

З позамежжя 5/10

Кроуфорд Тіллінґаст [Кровфорд Тіллінґаст, Crawford Tillinghast] балансує на межі фізики і метафізики. Він на порозі значного відкриття, але його друг просить Тіллінґаста опам’ятатися. Розлючений вчений виганяє друга зі свого дому, але через десять тижнів запрошує знову. Він хоче показати прилад, який йому вдалося сконструювати. Цей прилад допомагає розширити доволі обмежений діапазон людських відчуттів. Коли Тіллінґаст вмикає прилад, його друг спочатку чує непередавані звуки, потім відчуває чужу присутність і нарешті сприймає світ, який існує разом з нашим, але ми його не здатні побачити.

Храм 4/10

Розповідає Карл Гайнріх, капітан німецького підводного човна. Його команда успішно потопила британське судно «Вікторія» і чекає у водах Атлантичного океану на свою наступну жертву. Після підйому на поверхню на човні знайшли, очевидно, одного з британців, який намагався врятуватися, зачепившись за човен. Звісно ж, він був мертвий. У нього знайшли амулет зі слонової кістки, на якому був викарбуваний молодик у лавровому вінку. Один з офіцерів, лейтенант Клєнце [К’єнце, Klenze] забрав його собі як сувенір. Після цього невдачі почали переслідувати човен. Він зламався, команда втратила глузд і всіх довелося вбити. Залишився тільки капітан, коли течія принесла підводний човен до затонулого міста з величним храмом.

Ньярлатотеп 5/10

Ніхто не знає, звідки з’явився Ньярлатхотеп [Ньярлатотеп, Nyarlathotep]. Сам він стверджує, що його домом 27 сотень років тому був Єгипет. Відомо тільки одне – куди приходить Ньярлатхотеп, там зникає спокій; глибокої ночі чутні крики тих, кому сняться кошмарні сни. На своїх виступах Ньярлатхотеп творить дива, і слава його шириться. Втім, одного разу глядачі збираються достатньо скептичні, щоб обізвати його шарлатаном. Той виганяє їх і хай вони спочатку посміхаються, та все ж починають нервово оглядатися, коли світло ліхтарів блимає і гасне. Публіка пускається врізнобіч і назавжди зникає у пітьмі.

Малюнок у будинку 5/10

Автор цієї історії подорожує сільською місцевістю Нової Англії з метою проведення генеалогічних досліджень. На безлюдній стежці його застає злива, і єдиний притулок – стародавній будинок, в якому герой рятується від дощу, а потім починає з цікавості розглядати інтер’єр, який міг би бути мрією антиквара. Згодом на другому поверсі він чує кроки і звідти спускається старезний чоловік із сивою бородою. Він виявляється напрочуд гостинним і охочим до розмови. Однак оповідач починає відчувати дедалі більший дискомфорт, коли господар розповідає про улюблену ілюстрацію в одній із книг – ту, на якій зображений м’ясник з африканського племені канібалів – і зізнається, що йому було б цікаво відчути те ж, що відчуває м’ясник із книги.

Факти стосовно покійного Артура Джерміна та його родини 4/10

Рід Джермінів здавна вважався пришелепкуватим. Вейд Джермін, дослідник небаченої Африки, блукав джунглями Конго [Конґо, Congo]. На Чорному континенті він також познайомився зі своєю дружиною. Повернувшись додому, він розповідав божевільні речі, за що отримав квиток у психіатричну лікарню. Найбільше він непокоїв розповідями про сіре місто білих мавп, які він приніс від африканських тубільців. Всі нащадки Вейда закінчили життя трагічно. Здавалося, божевілля і потворність передавалися у спадок. Артур Джермін теж зацікавився містом мавп посеред джунглів. Під час експедиції йому пообіцяли надіслати давню реліквію цього дивного народу, але отримавши її, він перериває на собі рід Джермінів.

Безіменне місто 6/10

Араби уникають Безіменне місто і воліють про нього не згадувати. Саме тут божевільний Абдул Альхазред [Абдулла Альхазред, Abdul Alhazred] шукав натхнення. Не дарма дурна слава ходить про Безіменне місто. Воно стояло тут ще до появи єгипетської цивілізації, коли думка тільки зароджувалася в неосвічених головах. І опустіло воно також задовго до цього. Минули століття, і один відчайдух навідується до Безіменного міста. Воно лякає його, проте прагнення дослідити незвідане переважує, і одного вечора він знаходить у найбільшому храмі вузенький отвір. За ним знаходяться безкінечні східці, які ведуть до зали внизу. В тій залі мандрівник дізнається історію забутого народу, а може й бачить його на власні очі.

Пошуки Іранона 4/10

Сім земель пройшов Іранон у пошуках мармурового міста Айра. Всюди він питав, де знаходиться його рідне місто, та ніхто не міг йому відповісти. Тож він співав про свої спогади і надії, а люди насміхалися з нього, тому що ніхто не вірив у пісні, а ті, хто слухав, зазвичай були охочими до вина і розваг. Якось Іранон зустрічає хлопчика Ромнода, який теж є великим мрійником. Ромнод умовляє Іранона відшукати Унаї, де цінують пісні. Але воно виявляється не тим містом, яке шукав Іранон. Через багато років, коли Ромнод помирає, Іранон, який дивним чином зберіг свою молодість, знову вирушає на пошуки Айри. І одного разу він зустрічає пастуха, який вказує йому дорогу додому, куди він доходить на схилі літ.

Місячні болота 4/10

Деніс Баррі викупив старий родинний маєток в Ірландії і переїхав туди з Америки. Цей маєток оточують мальовничі болота, але Баррі не надто любить, коли земля ніяк не використовується, тому вирішує осушити болото. Після цього селяни і слуги йдуть геть. Їх непокоять давні моторошні легенди про руїни на далекому острові посеред болота. Баррі доводиться запросити робітників з інших країв, але ті чомусь не висипаються. Виявляється, що приїжджі робітники вночі танцюють на болоті з нечистими силами, а вранці забувають про це.

Ex Oblivione 4/10

На схилі віку безіменному герою остогидло життя. Все частіше він шукає притулку у снах і все частіше вдається до послуг наркотичних речовин, щоби втекти від реальності. У мріях він шукає золоту долину, а в ній – порослу виноградною лозою стіну і бронзові двері на ній. За дверима, він читав, знаходиться прекрасний край. Інші ж писали, що там живе незрівнянний жах. Нарешті герой знаходить наркотик достатньо сильний, щоб відчинити бронзові ворота і ступити всередину.

Інші боги 4/10

В давні часи земні боги жили на вершинах гір. З часом смертні люди почали освоювати землі вище і вище, допоки у богів не залишилося єдиної домівки – незвіданого Кадата, куди людям підійматися заборонено. Проте боги іноді відвідують свої старі домівки, сумуючи за минулим. Барзаї Мудрий [Барзай Мудрий, Barzai the Wise] дуже добре знається на звичках земних богів, він навіть вважає себе розумнішим за них. І він бажає побачити їх на власні очі. Взявши супутником молодого жерця Атала, він прямує до гори Гатеґ-Кла, і, коли він впевнюється, що боги навідалися на її вершину, він лізе до них. Однак зустрічає він там зовсім не тих, кого очікував.

Сторонній 6/10

Він живе у замку, оточеному щільним кільцем лісу. Він ніколи не бачив неба, сонця, місяця і зорь. Здається, він вічно жив тут і жив сам. Над замком височіє вежа, яка тягнеться вище неба, і попри те, що сходинки давно зруйнувалися, він лізе вверх по стінах. Діставшись вершини і знайшовши вихід, він дивується, бо бачить не жадане небо, а старовинний цвинтар коло церкви. Довго він блукає цим місцем, поки не натрапляє на замок, де веселиться юрба людей, яких він ніколи не бачив, але читав про них. Однак у замку чомусь здіймається паніка і він знову залишається наодинці, щоб дізнатися про її причину.

Музика Еріха Цанна 7/10

На вузькій і темній вулиці Рю д’Осей, яка тягнеться до вершини одного з пагорбів Парижа, жив німецький майстер гри на віолі Еріх Цанн. Тепер цю вулицю неможливо знайти, але саме тут, як розказує оповідач, він деякий час прожив у часи свого студентства. Еріх Цанн творив надзвичайну музику, зовсім не схожу ні на що раніше чуте. Його віола видавала ноти, які від неї ніхто не міг очікувати. Одного вечора маестро вирішив написати для оповідача пояснення свого таланту, оскільки був німим. Втім, дописати своє одкровення йому не судилося, адже з-за вікна їх увагу привернула інша мелодія.

Люба Ерменґард, або Серце сільської дівчини 2/10

Пародія на бульварне чтиво від Лавкрафта. Ерменґард Стаббз [Ерменґард Вуглик, Ermengarde Stubbs], якій зо тридцять, прикидається шістнадцятирічною. Її руки і серця добиваються двоє – підступний сквайр Гардмен [Кавалер Патик, ‘Squire Hardman] і простак Джек Менлі [Джек Мужик, Jack Manly]. Гардмен погрожує відібрати у Стаббзів землю, якщо одруження не відбудеться. Але Ерменґард і Джек (наче) кохають одне одного, і обидва опиняються у місті, де сподіваються заробити гроші і врятувати землю від лихого сквайра.

Гіпноз 5/10

За вже звичним для Лавкрафта сюжетом, двоє друзів шукають порятунку від реального світу у снах. Для ширших відчуттів вони експериментують з наркотиками. Словами неможливо передати те, що вони переживають у своїх снах, тому що сни вимагають вже наступного рівня сприйняття. В одній зі своїх подорожей одного з друзів зупиняє перешкода, в той час як другий продовжує свій політ фантазій. Прокинувшись, він перестає бути на себе схожим: щось химерне він побачив там, куди перший не зміг потрапити. І відтоді вони змушені будь-яким чином уникати сну і того, що він ховає.

Що приносить місяць 5/10

Місячне світло спотворює навіть те, що вдень так любо нашому серцю. В цьому переконується оповідач. Він ненавидить і боїться місяця. Опинившись в саду, він його геть не впізнає. Сад тягнеться безкінечно, а навкруги стоять лише зловісні дерева, кущі і скульптури. Оповідач у страху біжить уздовж струмка, в якому він бачить обличчя мертвих, сховані в пелюстках квітки лотоса. Струмок перетворюється на річку, а вона впадає в море. Тепер він стоїть перед морем мерців і хоче заговорити від них і втекти одночасно, аж поки не бачить у морській безодні дещо більш приголомшливе і не вирішує приєднатися до них.

Азатот 4/10

Холодне сіре місто нещадне до тих, хто прагне мріяти. Один чоловік ледь не божеволіє у своїй квартирі, вікна якої виходять тільки на інші вікна, тому починає вдивлятися вище і далі – в небо. З роками він пізнає багато таємниць, аж якось небо сходить до нього і зливається в одне ціле із затхлим повітрям квартири, яку тепер заполоняють небачені досі дива.

Герберт Вест – Реаніматор 7/10

Розповідь ведеться від імені безіменного оповідача, який довгий час був асистентом широковідомого доктора Герберта Веста. Вдвох вони навчалися на медичному факультеті Міскатонікського університету в Аркемі [Аркхем, Arkham]. Ще зі студентських років Вест захопився ідеєю оживлення померлих. Оповідач допомагав йому в цьому з самого початку. Після перших більш-менш вдалих дослідів на тваринах, вони перейшли на людей. Але кожна спроба провалювалася з тієї причини, що для оживлення потрібен свіжий труп, інакше клітини мозку відмирають і оживлені мерці не здатні адекватно функціонувати.

З часом Вест визначив ідеальну формулу для оживляюючого розчину, який він вводив у тіло мерців. Досягнувши першого успіху, він не зупинився і почав нові експерименти. Це вже був потяг не до науки, а збочення, бо тепер його метою стало оживлення окремих частин тіла або оживлення людей із чужими частинами тіла. Його досліди ставали дедалі вдалішими, але деяким його «пацієнтам» вдавалося втекти до того, як він їх застрелював, щоби позбутися доказів своєї моторошної діяльності. Герберт Вест все частіше озирався через плече, очікуючи, що хтось із його піддослідних кроликів повернеться, щоби помститися за знущальне існування на цьому світі.

Це перший настільки продуманий твір Лавкрафта. Всі його попередні були або розповідями, або нарисами. І зазвичай сюжет їхній був пов’язаний зі світом снів. «Герберт Вест – реаніматор» радше схожий на класичні жахи, ніж на раннього Лавкрафта. Він нагадує Франкенштейна, гру з життям і смертю. Проте це найкраща праця молодого Лавкрафта.

Пес 5/10

За задумом Лавкрафта, на кожного нещасного Сент-Джона, який займається огидними справами, повинен існувати один безіменний оповідач, який переживе Сент-Джона, щоб розказати нам його жахливу історію. Цього разу двоє друзів стали розкрадачами могил, тому що через вабу до огидного їм набридли всі напрями мистецтва, а потім і декадансу виявилося для них замало. Одного разу вони викрадають нефритовий амулет, про який ходить недобра слава. Вдома їх починають переслідувати незбагненні речі, а найчастіше вони просто чують далекий собачий гавкіт. Сент-Джону судилося першим зустріти звіра.

Зачаєний жах 6/10

Увага громадськості була прикута до Буремної гори [Буремна Гора, Tempest Mountain], коли біля її підніжжя ціле поселення провалилося під землю. Ніхто не вижив і найдивніше, що всі тіла були понівечені якимось звіром. Та для місцевих це не стало новиною. Вони давно остерігаються гори і маєтку Мартенсів [Мартенз, Martense], який стоїть на її вершині. Родина Мартенсів була відлюдкуватою, а потім зникла – вони померли або поїхали геть. Та мешканці навколишніх сіл з острахом згадують їх і вважають, що дух убитого Яна Мартенса під час буревіїв шукає собі жертв.

Цього разу катастрофа здійняла багато галасу і в цю глибинку приїхав мисливець за надприродним. Нелегко йому доводиться докопуватися до істини (а копати йому доводиться в буквальному сенсі): двоє його помічників зникають, і смерть журналіста, який потім йому допомагає, неможливо пояснити. Загадкові події пов’язані з родиною Мартенсів. Але як? Зрештою, наш герой зізнається, що краще цього б ніколи не знав, бо тепер немає такого препарату, який заспокоїв би його нерви під час грози.

Якщо уявити концентрованого Лавкрафта, то він би містив химерні легенди з глибинки Нової Англії, де дегенерація спотворила народ до рівня напівмавп, і трохи більш цивілізована юрба в паніці озиралася на менш цивілізовану ватагу. Потім Лавкрафт додасть сюди ще поклоніння первісним богам, але поки що й цього достатньо.

Щури у стінах 6/10

Ексем Праєрі [Ексгемський пріорат, Exham Priory], давній родовий маєток де ла Порів [де ла Поер, de la Poer] біля англійського містечка Анчестер отримав нового господаря. Нащадок англійського роду викупив його у теперішніх власників – родини Норрісів. Від будинку залишилися здебільшого стіни, але в 1923 останній з Делапорів (з американською версією прізвища після поколінь, прожитих на новій батьківщині) завершив реконструкцію і в’їхав, щоб доживати тут свій вік. Скоро він дізнається про легенди моторошні, але в той же час обділені конкретикою, про свій проклятий рід і втечу пращура за океан. І досить скоро сам переконується, що ці легенди існують не даремно.

Глибокої ночі чутно, як між стінами шарудять щури. Їхній шурхіт чутний тільки де ла Пору (який змінює написання свого прізвища на традиційне) і котам, яких обожнює хазяїн. Досліджуючи джерело цього дивного явища, де ла Пор разом з Едвардом Норрісом виявляють, що у підвалі є потаємний люк. Разом з археологами, яких вони запрошують із Лондона, вони спускаються вниз і дізнаються про підземелля, якому, можливо, тисячі років, вкрите кістками англійців, римлян і навіть доісторичних людей, а крім них – щурів.

Як я писав, при розгляді книги «Дім на перетині світів» Вільяма Хоупа Ходжсона порівняння з Лавкрафтом неминуче. У нього дім Самітника теж стояв над прірвою, а у безмежному підземеллі ховалися потвори, віддалено схожі на людей, і вони не давали спокійно жити господареві.

Невимовне 6/10

Двоє друзів – Картер і Джоел Ментон відпочивають на кладовищі і полемізують з приводу того, чи доцільно в літературі залишати деякі явища неназваними. Ментон вважає, що все піддається класифікації згідно з п’ятьма відчуттями та інтуїцією. Картер в якості контраргумента наводить реальну історію, про яку колись писав. На початку 18-ого століття поховали самотнього чоловіка, але його дім боялися чіпати. Щось ховалося за зачиненими дверима горища. Як виявилося, поховали чоловіка на цьому ж цвинтарі, а дім – он-де недалеко. І щось невимовне теж їм доводиться зустріти.

Свято 6/10

Раз на сто років у прибережному місті Кінґзпорт проходить язичницький ритуал Йоль, який був попередником християнського Різдва. На свято з іншого міста запрошений нащадок давнього місцевого роду. Кінґзпорт зустрічає його засніженими порожніми вулицями. Він дістається дому своїх далеких родичів і разом вони йдуть у церкву. Звідти по спіральних сходах їм доводиться спуститися на місце дійства. Приїжджий чоловік ледь не непритомніє, коли на поклик народу з’являються крилаті примари, але обличчя, яке сповзає з голови родича, стає останньою краплею. Гість прокидається вже в лікарні.

Покинутий будинок 7/10

Щось зовсім не схоже на типового Лавкрафта. Натяки на жах тонші за будь-які інші його спроби. Оповідач разом зі своїм дядьком цікавляться горезвісним будинком Гаррісів у Провіденсі. У нього довга історія. Тут загадковим чином померло багато людей, зазвичай вони просто чахнули на очах. Двоє шукачів докладають чимало зусиль, щоб наблизитися до істини. Вирішальною деталлю головоломки стає згадка, що раніше ця земля належала французові Етьєну Руле, який, схоже, був змушений тікати спочатку з Франції, а потім з іншого міста на східному узбережжі, через свої релігійні переконання. Хоча історія має властивість спотворюватися з часом.

Тож, двоє сміливців вирішують провести ніч у будинку і очистити його від будь-якої нечистої сили, яка його населяє, – вони доходять висновку, що саме вона була причиною численних смертей на цьому місці. Гірше те, що їм невідомо, яку форму приймає ця сила. Звісно, ходять чутки про плісняву з людським контуром, про дивне світіння і випари. Всі ці не настільки кошмарні прояви вони бачать тієї ночі, однак пізнати справжню подобу ворога не готові.

Жах Ред Гука 8/10

Поліцейський з Нью-Йорка Томас Мелоун вимушений взяти відпочинок і поїхати в провінційне містечко. Він пережив жах Ред Гука [Ред-Гук, Red Hook] і тепер просто не може жити у місті, де йому ввижаються будинки на зразок того, де надприродне видовище познущалося з його психіки.

Тоді він займався справою контрабанди людей, алкоголю і менш збагненних речей у бруклінському районі Ред Гук. Цей район давно був горезвісним через суміш мігрантів, які тягнулися сюди, через їхні містичні вірування і рід їхньої діяльності, який складно пояснити. З цими зловісними людьми якимось чином був пов’язаний Роберт Сайдем, начебто респектабельний нащадок нідерландського роду. Сайдем цікавився окультними книгами, а також організував незаконне ввезення курдів. З якою метою він насичував Ред Гук єзидами-дияволопоклонниками – невідомо. Є лише здогадки, що це якось пов’язано з галасними ритуалами, які проводилися у підвалі місцевої церкви. Всі поліцейські рейди закінчувалися невдачею.

Всіх здивувало, коли Сайдем оголосив про одруження з Корнелією Ґеррітсен [Корнелія Ґерітсен, Cornalia Gerritsen]. Втім, їхній медовий місяць закінчився трагічно: тільки-но корабель відплив від пристані, їхні спотворені тіла були знайдені матросом, який від побаченого одразу втратив здоровий глузд. Група невідомих спустилася на борт човна і забрала тіло Сайдема. У цей же час у Ред Гуку піднімається хвиля неспокою, наближається дещо лихе. З цієї причини поліція вирішує влаштувати масовий рейд на будинки зі скупченням іммігрантів, де відбуваються небачені речі, які легше за все назвати жертвоприношеннями. Томас Мелоун обшукав будинок Сайдема, про смерть якого йому ще не було відомо, увірвався в підвал і потрапив на божевільну церемонію за участі всіх можливих демонів. Чи це сон, чи реальність – йому краще не дізнаватися.

Вперше відчувається справжній талант Лавкрафта. Протагоністу і антагоністу приділяється незначна увага. У центрі оповідання стоїть сам Ред Гук, образ якого сопрацьований детальніше за будь-який людський. Подібний характер для місцевості вже створювався у «Вулиці», над якою згустилася атмосфера лиха і ненависті. Не увівши в дію власних богів, Лавкрафту все ж вдалося створити картину космогонічного жаху, яким він славиться. Єдине що, можна було би подовжити опис саме цієї сцени і підвести героя до абсолютного божевілля. А так він обійшовся, можна сказати, легким переляком.

Він 6/10

Атмосфера старого Нью-Йорка залишила місто. На зміну величному колоніальному духу прийшли смагляві обличчя, з чиїх уст лунають незнайомі слова. Герой-поет гадав, що їде у велике місто, щоб відчути його унікальний смак, проте його чекає розчарування. Лише вночі місто знову набуває таємничих рис і нагадує колишнього себе. На одній із таких прогулянок по заснулому місту герой зустрічає незнайомця. З одного боку, він лякає, дещо моторошне ховається у його обличчі, яке лише іноді помітно у світлі ліхтарів. З іншого боку, перед його пропозицією неможливо встояти, бо він пропонує екскурсію по місту, яким його мало хто бачить.

Тож, вдвох вони вирушають на прогулянку. Вулиці і двори трансформуються, наче вони подорожують у часі. Наприкінці вони дістаються дому незнайомця. Там він розповідає, що у спадок йому дістався секрет, як індіанці могли бачити світ, який існує в інші часи. Але споглядання однієї з епох переривається, і незнайомцю доводиться розплачуватися за вкрадений секрет.

У склепі 5/10

Джордж Берч [Джордж Бірч, George Birch] був дуже недбалим трунарем, всі його труни були хисткими. Взимку 1881 року дев’ять небіжчиків зібралося у склепі, бо копати у промерзлому ґрунті було неможливо. Одного квітневого дня Берч береться за роботу, але під час перебування в склепі двері зачиняються протягом і вони заклинюються. Єдиний порятунок – збудувати східці з трун і пролізти через отвір над дверима. Довго він працює, до півночі, і, вилізаючи нагору після завершальної передишки, його ноги провалюються у прогнилу труну, з якої він ледве вибирається. Все ж він видирається зі склепу і доповзає до найближчого будинку з пошматованими гомілками. Після того як доктор оглядає і розпитує нещасного, то біжить у склеп, де його здогадки підтверджуються: Джордж Берч провалився у труну мстивого Асафа Сойєра [Асаф Соєр, Asaph Sawyer], якому трунар обрізав гомілки, щоб той помістився у замалу для нього труну. Саме тому небіжчик поквитався – око за око, гомілки за гомілки, якщо можна так сказати.

Холод 6/10

На четвертому поверсі пансіонату, яким володіє місіс Ерреро, живе доктор Муньйоз. На вигляд він старий і хворобливий. Більше того, він блідий як смерть. В своїй квартирі штучним способом він постійно підтримує низьку температуру, начебто через певну хворобу, яка не дозволяє йому переносити високі температури. Його сусіда, який живе під ним, дуже цікавлять розповіді доктора про досліди з метою продовження свого віку. Але в той же час, перебуваючи в цій квартирі, у нього мурашки бігають по спині – від холоду і від чогось, поки що не усвідомленого.

Однієї ночі ламається охолоджувальний пристрій, запчастини до якого можна дістати тільки вдень. Коли ж сусід приходить з ремонтниками, то усвідомлює, що Муньйоз зайшов занадто далеко зі штучним продовження життя, – вісімнадцять років підтримуючи тіло у формі після своєї смерті.

Схожі дописи:

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том II: Твори, написані у період з 1926 по 1928 рік – «Поклик Ктулху», «Натура для Пікмана», «Сновидні пошуки незвіданого Кадата», «Справа Чарльза Декстера Ворда», «Жахіття Данвіча».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том III: Твори, написані у період з 1930 по 1935 рік – «Шепіт у пітьмі», «У горах божевілля», «Морок над Інсмутом», «Сни у відьминому домі», «Потвора на порозі», «За пеленою часу».

→ Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том IV