Марґарет Етвуд. Орикс і Деркач. Розділи 1.1-4.1

[Не для комерційного використання.]

Для моєї сім’ї

Мабуть, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними байками, але я волів викладати самі факти найпростішим способом і стилем, бо головний мій намір полягав у тому, щоб повчати тебе, а не бавити.

Джонатан Свіфт, «Мандри Гуллівера» (переклад Юрія Лісняка)

Ніде подітися, ніде шукати порятунку? І неможливо вивчити напам’ять життєві дороги? Ні провидіння, ні прихистку, тільки диво і стрибок з вершини вежі в невідоме?

Вірджинія Вулф, «До маяка» (переклад Юлії Герус)

1

Манго

Сноумен – чиє ім’я з англійської перекладається як «снігова людина» – прокидається вдосвіта. Він лежить нерухомо, прислухаючись, як наближається приплив, як хвиля за хвилею оминає різні перешкоди, вш-ш, вш-ш – наче кров тече по судинах. Як же він хоче вірити, що досі спить.

На східному обрії стоїть сірувата імла, яка тільки-тільки займається рум’яним, вбивчим сяйвом. Як дивно, що цей колір досі здається лагідним. Узбережні вежі вирізняються на його фоні темним силуетом, неймовірно піднімаючись з рожевих та блідо-блакитних хвиль лагуни. Галас птахів, які облаштували на вежах свої гнізда, і далекий океан, який розмиває штучні рифи, утворені іржавими автозапчастинами, зваленою цеглою та різними уламками, лунають, майже як гуркіт автомобілів, які намагаються виїхати з міста на свята.

За звичкою він дивиться на свій годинник – корпус з нержавіючої сталі, відполірований алюмінієвий браслет, досі блискучий, хай вже не працює. Тепер Сноумен носить його як свій єдиний талісман. Він показує тільки порожній циферблат: нуль годин, нуль хвилин. Відсутність офіційного часу пропускає через тіло заряд страху. Ніхто на землі не знає, котра зараз година.

– Заспокойся, – він каже собі.

Він декілька разів глибоко вдихає, чухає навколо укусів комах, але не там, де свербить найбільше, намагаючись не зішкрябати струпи. Тільки зараження крові йому ще бракувало. Потім він перевіряє, чи немає диких тварин на землі під ним – все спокійно, жодних лусочок або хвоста. Ліва рука, права нога, права рука, ліва нога – так він злазить з дерева. Стряхнувши із себе гілочки та кору, він обгортається брудним простирадлом, наче це тога. На ніч він повісив свою копію автентичної бейсболки команди «Ред Сокс» на гілку. Він перевіряє її зсередини, змахує звідти павука, вдягає на голову.

Він проходить кілька метрів наліво і відливає у кущі.

– Бережись! – він попереджає коників, які розлітаються геть від сечі.

Потім він обходить дерево, відходить достатньо далеко від свого звичного туалету і риється в імпровізованому сховищі, яке він збудував із бетонних плит і обгородив металевою сіткою, щоб вберегти від щурів та мишей. Він заховав там декілька плодів манго, зав’язаних у пластиковому пакеті, банку закусочних сосисок із замінників м’яса «Свелтана», дорогоцінні півпляшки скотчу – ні, скоріше, третину пляшки – та енергетичний батончик зі смаком шоколаду, який він поцупив із трейлерного парку, м’який та липкий під обгорткою. Сноумен поки що не наважується його з’їсти: це може бути останній, який йому трапиться. Він також тримає там консервний ніж і, незрозуміло, для чого, ніж для подрібнення льоду. І шість порожніх пивних пляшок – вони нагадують йому про минуле, а ще він набирає в них свіжу воду. І також свої сонячні окуляри, які він зараз надягає. Одного скельця бракує, але це все ж краще, ніж нічого.

Він розв’язує пластиковий пакет: залишився тільки один манговий плід. Кумедно, але він пам’ятає, що їх було більше. Всередину залізли мурахи, хоча він зав’язав пакет так щільно, як міг. Вони вже повзуть по його руках – чорні мурахи та люті жовті мурашки. Дивовижно, як боляче вони можуть вкусити, особливо жовтенькі. Він їх змахує.

– Саме суворе дотримання розпорядку дня сприяє гарному самопочуттю та зберігає здоровий глузд, – він промовляє вголос.

Йому здається, що це цитата з книги, з якихось старовинних, громіздких настанов для європейських колоністів, власників різноманітних плантацій. Він не може пригадати, чи дійсно читав коли-небудь щось подібне, але це не має значення. Недогарок його мозку, де раніше зберігалася пам’ять, тепер зяяє безліччю прогалин. Каучукові плантації, кавові плантації, джутові плантації. (Що таке джут?) Книга радила носити коркові шоломи, урочисто вдягатися на званий вечір, утримуватися від ґвалтування місцевих. Не могло там бути слова «ґвалтування». Утримуватися від тісних стосунків з місцевим населенням жіночої статі. Чи називайте це, як хочете…

Однак він впевнений, що вони не утримувалися. У дев’яти випадках з десяти.

– З огляду на пом’якшуючі обставини, – він каже.

Сноумен стоїть з відкритим ротом, намагаючись згадати продовження цього речення. Він сідає на землю і починає їсти манго.

Сміття у воді

По білому березі, який утворився з розмелених коралів і розтрощених кісток, йде група дітей. Напевне, вони плавали, тому що на їхній шкірі досі виблискують краплі води. Їм слід бути обачнішими: хто його зна, що приховує ця лагуна. Проте вони цим не переймаються, на відміну від Сноумена, який не зробить і кроку у воду навіть уночі, коли він недосяжний для сонця. Поправка: особливо уночі.

Він дивиться на них, і йому заздрісно. Чи це туга за минулим крає йому серце? Ні, точно не вона, адже в дитинстві він ніколи не плавав у морі, ніколи не бігав по березі голяка. Діти уважно оглядають місцевість, нахиляються, підбирають принесене хвилями сміття, потім радяться між собою, що залишити, а що викинути. Свої скарби вони складають у подертий мішок. Рано чи пізно – а цього можна очікувати – вони знайдуть Сноумена там, де він сидить, обгорнутий у старезне простирадло, обнімає гомілки та смокче манго, під тінню дерев, ховаючись від палючого сонця. Дітям – з їхньою товстою шкірою, нечутливою до дії ультрафіолету – він здається істотою темряви, істотою сутінок.

Ось вони вже наближаються.

– Сноумене, о Сноумене, – вони виспівують монотонно.

Вони ніколи не підходять до нього надто близько. Чи це з поваги, як йому хотілося б вірити, чи тому, що від нього тхне?

(А від нього дійсно тхне, і йому добре про це відомо. Він огидний і бридкий, від нього смердить, як від моржа – жиром, морем, рибою – не те, щоб він колись нюхав такого звіра. Але колись бачив на фотографіях.)

Діти відкривають мішок і співають в один голос:

– О Сноумене, що це ми знайшли?

Вони виймають різні предмети, піднімають їх вище, неначе намагаються продати: вони тримають у руках ковпак з колеса, клавішу фортепіано, уламки тьмяно-зеленої пляшки, які згладив океан. Порожню пластикову коробку таблеток «Мліссть Плюсс», таке ж порожнє відерце з-під наббінсів торговельної марки «Куркоголов». Комп’ютерну мишу чи, скоріше, її понівечені рештки з довгим гнучким хвостом.

Сноумен ось-ось заплаче. Що їм відповісти? Він не зможе пояснити їм призначення цих дивних речей. Але, певно, вони вже здогадалися, яка саме буде відповідь, тому що вона завжди одна й та сама:

– Це речі з минулого.

У нього приязний, але відчужений голос. Поєднайте в одній особі педагога, віщуна та доброзичливого дядька – така у нього манера говорити.

– Вони безпечні?

Інколи вони знаходять бляшанки з-під моторного мастила, каустичні розчинники, відбілювач у пластикових пляшках. Пастки з минулого. Вони вважають Сноумена експертом з речовин, які потенційно можуть призвести до нещасних випадків, тобто опікаючих рідин, нудотного випаровування, отруйного пилу. Біль, звідки його не очікуєш.

– Ці? Так, – він каже, – вони безпечні.

Тоді вони втрачають інтерес, мішок гойдається в руках. Але вони не йдуть – вони стоять на місці і витріщаються на нього. Сміття, зібране на березі, – це лише привід. Вони більше хочуть поглянути на нього, тому що він так від них відрізняється. Час від часу вони просять його зняти свої сонячні окуляри і надягти їх знову, щоб пересвідчитись, чи дійсно у нього два ока чи все ж три.

– Сноумене, о Сноумене, – вони виспівують. Більше одне до одного, ніж до нього.

Його ім’я для них – це просто три склади. Їм не зрозуміти, чому саме Сноумен, їм невідомо, що таке снігова людина, вони ніколи не бачили снігу.

Це було одним із правил Деркача: ніхто не може обрати собі ім’я, якому немає фізичного відповідника, – навіть опудала, навіть скелета. Жодних єдинорогів, жодних грифонів, жодних мантикор чи то василісків. Але це правило вже втратило силу, і Сноумен відчув стримане задоволення, прийнявши своє тавро. Жахлива снігова людина – реальна і нереальна водночас, вона даленіла там, де закінчується хуртовина, мавпоподібна людина чи людиноподібна мавпа, потайна, невловима, про неї відомо лише з чуток та відбитків лап, видовжених у п’яті. За переказами, гірські племена вистежували її та вбивали при першій-ліпшій нагоді. А ще вони нібито варили її, смажили, справляли з цього приводу пишний бенкет. Жару піддає той факт, що, як здається Сноумену, це відбувалося на межі канібалізму.

Заради зручності він змінив своє ім’я. Він просто Сноумен. Він залишив вираз «жахлива снігова людина» для себе, це його власна невидима волосяниця.

Після коротких вагань діти сідають півколом, хлопчики з дівчатками разом. Кілька наймолодших дожовують свій сніданок, а зелений сік тече по їхніх підборіддях. Як же сумно те, наскільки замурзаними всі стають, не маючи перед собою дзеркала. Однак вони залишаються навдивовижу привабливими, ці діти – кожна дитина гола, кожна бездоганна, у кожної свій колір шкіри – шоколадний, рожевий, чайний, масляний, вершковий, медовий – але в кожної зелені очі. Деркач був естетом.

Вони пильно вдивляються на Сноумена і чогось очікують. Мабуть, сподіваються, що він заговорить до них, але сьогодні він не в настрої. Він може дозволити їм хіба що зблизька подивитися на його сонячні окуляри чи на його блискучий розладнаний годинник, чи на його бейсболку. Вона їм подобається, але вони не розуміють, навіщо йому потрібна така річ – накладне волосся, яке не є волоссям – і він досі не вигадав історію, яка пояснювала б цю потребу.

Вони трохи заспокоюються, вдивляються, поринають у думки, але потім найстарший починає:

– О Сноумене, будь ласка, розкажи – що це за мох росте на твоєму обличчі?

Інші підтримують його:

– Будь ласка, розкажи, розкажи!

Жодних образливих натяків, жодних смішків. Питання серйозне.

– Пір’я, – він каже.

Вони запитують про це щонайменше раз на тиждень. Він відповідає одне й те саме. Навіть за такий короткий час – два місяці, три? Він втратив лік дням – вони накопичили про нього достатній запас знань та домислів: «Колись Сноумен був птахом, але він забув, як літати, з нього випали останні пір’їнки, і тому йому холодно та потрібна друга шкіра, і він повинен обгортатися. Ні, йому холодно, бо він їсть рибу, а риба холодна. Ні, він обгортається, бо він не має чоловічої штуки і не хоче, щоб ми це побачили. Ось чому він не хоче йти плавати. Сноумен має зморшки, тому що колись жив під водою, і вона зморщила його шкіру. Сноумену сумно, бо всі інші такі, як він, полетіли через море, і тепер він залишився один».

– Я теж хочу пір’я, – каже наймолодший.

Марні надії – не росте борода у чоловіків серед Дітей Деркача. Сам Деркач вважав, що бороди суперечать здоровому глузду. А ще його дратувала необхідність голитися, тому він зробив так, що у цьому відпала будь-яка потреба. Хоча, зрозуміло, це не стосується Сноумена: для нього вже було пізно.

Тепер вони починають усі разом:

– О Сноумене, о Сноумене, а можна і нам пір’я, будь ласка?

– Ні, – він каже.

– Чому ні, чому ні? – співають двоє найменшеньких.

– Хвилинку. Я запитаю Деркача.

Він спрямовує свій годинник до сонця, повертає його на зап’ясті, потім прикладає до вуха, ніби прислуховується до нього. Вони слідкують за кожним його порухом, мов зачаровані.

– Ні, – він відповідає. – Деркач каже, що вам не можна. Жодного пір’я. А тепер йдіть до дупи!

– До дупи? До дупи? – вони переглядаються між собою, потім спрямовують свій погляд на нього. Він зробив непоправну помилку, він сказав щось нове, те, що неможливо пояснити. Дупа – це зовсім не те, що вони можуть прийняти за образу.

– Як це – «до дупи»?

– Геть звідси! – він замахується на них своїм простирадлом, і вони кидаються врізнобіч, тікаючи вздовж берега. Вони досі не впевнені, чи боятися його, а якщо боятися, то наскільки. Ніхто начебто не чув, що він хоч колись ображав дитину, але його єство не є цілком зрозумілим. Їм складно передбачити, на що він здатен.

Голос

– І знов один, – він промовляє вголос. – Один, один – і ні душі: я в океані сам.

Ще одна цитата з архіву в його голові, який невпинно згоряє.

Поправка: він все ж на узбережжі, а не посеред океану.

Йому конче необхідно почути людський голос – голос справжньої людини, як він сам. Іноді він сміється, наче гієна, або ричить, наче лев, – такі гієна та лев, якими він їх собі уявляє. В дитинстві він дивився старі DVD-диски про них – оті передачі про життя диких тварин, в яких показують спарювання, гарчання, нутрощі і матерів, які вилизують своїх дитинчат. Чому вони так його заспокоювали?

Або він рохкає чи верещить, наче свинант, або завиває, наче вовкобака: «Гау-у-у! Гау-у-у!» Іноді у сутінках він бігає туди-сюди по піску, жбурляючи каміння в океан та волаючи: «Срань, срань, срань, срань, срань!» Після цього йому легшає.

Він встає та піднімає руки догори, потягуючись, і з нього спадає простирадло. Він розгублено дивиться на своє тіло: немита, покусана комахами шкіра, пучки волосся із сивиною, товсті жовті нігті на пальцях ніг. Голий, як у день свого народження, – не те щоб він хоч щось пам’ятає про нього. Так багато знакових подій відбувається поза полем зору людини, коли вона не в тому положенні, щоб спостерігати: під час народження та смерті, наприклад. І тимчасового забуття сексу.

– Навіть не думай про це, – він каже собі. Секс – це наче алкоголь: думки про нього із самого ранку не обіцяють нічого гарного.

Раніше він добре про себе піклувався – бігав, тренувався у спортзалі. Тепер він бачить власні ребра: він марніє на очах. Йому не вистачає тваринних білків. Жіночий голос ласкаво шепоче йому на вухо:

– Які апетитні в тебе булки!

Це не Орикс, це якась інша жінка. Тепер Орикс вже не надто говірка.

– Скажи що-небудь, – він благає її.

Вона чує його (йому хотілося б у це вірити), але грає з ним у мовчанку.

– Що мені робити? – він питає її. – Ти ж знаєш, що я…

– О, а який прес! – його перебиває шепіт. –Просто лягай на спину, солоденький.

Хто це? Якась шльондра, яку він колись замовляв. Поправка: експертка з надання професійних сексуальних послуг. Гімнастка на трапеції – гумовий хребет, блискітки, приклеєні до тіла, наче луска риби. Він ненавидить ці відлуння з минулого. Їх чули святі – ті божевільні, заражені вошами самітники, які жили у своїх печерах і пустелях. Незабаром йому ввижатимуться прекрасні демони з полум’яно-червоними сосками і тремтливими рожевими язичками, які вабитимуть його до себе, облизуючи свої губи. Із хвиль виринуть русалки, там, позад веж, які обвалюються, і він почує їхній солодкий спів, і попливе до них, і його з’їдять акули. Істоти з головами та грудьми жінок і з пазурами орлів кинуться на нього, а він кинеться до них з обіймами – і це буде кінець. Ступор мозку.

Чи гірше – якась дівчина, яку він знає (або знав), з’явиться з-за дерев та підійде до нього, і вона буде рада його бачити, але виявиться лише примарою. Він зрадів би навіть такій компанії.

Він вглядається в горизонт тим оком, яке прикрите окулярами: нічого. Море – це розплавлений метал, а небо – вицвіла синява, окрім отвору, випаленого в ній сонцем. Все виглядає настільки порожнім. Вода, пісок, небо, дерева, фрагменти минулого. Не залишилося нікого, хто міг би його вислухати.

– Деркач! – він кричить. – Ну ти й виродок! Ну ти й телепень!

Він прислухається. Солоні краплі знову стікають по його обличчю. Він ніколи не може передбачити, коли це станеться знову, і ніколи не може їх зупинити. Він ковтає повітря так, наче велетенські руки стискають його грудну клітку – стискають, відпускають, стискають. Безглузда паніка.

– Це ти винен! – він кричить океану.

Ніхто не відповідає, і це не дивно. Лише хвилі шиплять: вш-ш, вш-ш. Він проводить кулаком по обличчю, по бруду і сльозах, і шмарклях, і бороді відлюдника, і липкому манговому соку.

– Сноумене, Сноумене, – він каже, – візьмись вже за розум.

2

Вогнище

Колись давно Сноумен ще не був Сноуменом. Натомість його звали Джиммі. Тоді він був гарним хлопчиком.

Першим виразним спогадом Джиммі було велетенське вогнище. Тоді йому, мабуть, було років п’ять або, може, шість. На ньому були червоні гумові чоботи, на обох носках красувалося обличчя усміхненої качечки. Він запам’ятав це тому, що після відвідин вогнища йому довелося пройти через ванночку з дезінфікуючим засобом у цих чоботах. Йому сказали, що цей засіб токсичний, тож не слід хлюпотіти, і тому його непокоїло, що отрута може потрапити качечкам в очі та зробити їм боляче. Його заспокоїли, що качечки насправді намальовані, що вони несправжні та нічого не відчувають, але йому чомусь не вірилось.

Тож нехай буде п’ять з половиною, думає Сноумен. Це близько до правди.

Це був жовтень або листопад; тоді листя ще змінювало колір восени, воно було оранжевим та червоним. Під ногами було брудно – очевидно, він стояв посеред поля – і крапав дрібний дощ. Спалювали величезну купу корів, овець і свиней. Їхні ратиці стирчали нерухомо; їх облили бензином; язики полум’я здіймалися вгору та в боки, жовті, білі, червоні і оранжеві, і повітря заполонив запах обвугленої плоті. Він нагадував запах барбекю на задньому дворі, коли його батько щось смажив, але набагато сильніший, і він був змішаний із запахом АЗС та ароматом паленого волосся.

Джиммі знав, як пахне палене волосся, тому що колись відрізав манікюрними ножицями трохи власного волосся та підпалив його запальничкою своєї матері. Воно звивалося і скручувалося, неначе клубок дрібненьких чорненьких хробачків, тому він відрізав ще і повторив процедуру. Коли його спіймали, його чубчик був повністю скуйовджений, а коли йому дорікнули за це, то він відповів, що проводив експеримент.

Його батька це розсмішило, але матір – ні. Принаймні, сказав батько, Джиммі вистачило розуму обрізати волосся, перед тим як підпалювати його. Його мати зауважила, що їм пощастило, що він не спалив дім ущент. Потім вони почали сперечатися щодо запальнички, яка, за словами батька, не потрапила б до рук Джиммі, якби його мати не курила. Мати відповіла, що глибоко в душі всі діти є паліями, і якби не було запальнички, він скористався б сірниками.

Щойно починалася сварка, Джиммі відчував полегшення, тому що розумів, що його вже не покарають. Все, що він мав робити, – це сидіти мовчки, і доволі скоро вони взагалі забували причину суперечки. Але він також почувався винним, тому що ви тільки подивіться, до чого він їх підштовхнув. Він знав, що все закінчиться грюканням дверима. Він сповзав на стілець дедалі нижче, слова, наче кулі, свистіли над його головою в обидва боки і нарешті почувся гуркіт дверей – цього разу це була його мати – а з гуркотом почувся і подих вітру. Коли хтось грюкав дверима, завжди потягував струмінь вітру, легесенький подув – уу-у! – прямо в його вуха.

– Не звертай уваги, друже, – сказав його батько. – Жінки завжди дихають вогнем. Вона заспокоїться. Будеш морозиво?

Саме це вони і зробили – вони поклали ванільне морозиво з малиновими прожилками у миски, на яких були намальовані сині та червоні пташки – це були миски ручної роботи з Мексики, тому їх не варто було ставити у посудомийну машину – і Джиммі з’їв усе до кінця, аби показати батькові, що все гаразд.

Жінки. І те, що приховано у них усередині. То жар, то холод у краю з мінливою погодою, де панує дивний квітково-мускусний аромат, у краю, що знаходиться під жіночим одягом – незбагненному, важливому, некерованому. Це був його батьків погляд на речі. Проте ніхто ніколи не торкався теми температури чи стану тіла чоловіків. Про це навіть не згадували, поки він ще був маленьким, крім тих випадків, коли його тато казав: «Охолонь». Чому про це мовчали? Чому ніхто не казав про те, що чоловіки дихають вогнем? Про те, що приховано під їхніми гладенькими гострокутними комірцями, які на звороті насправді безрадісні, вогненні і вкриті голками. Він мав декілька власних здогадок щодо цього.

Наступного дня батько відвів Джиммі до перукарні, де на вікні була намальована гарненька дівчинка з пухкенькими вустами, вдягнена у чорну футболку, яка спадає з одного плеча. Її вугільно-чорні очі з поволокою випромінювали в’їдливий погляд, а волосся стирчало, наче голки. Всередині, по всій кахельній підлозі валялися жмути волосся, яке підмітали швабрами. Спочатку на Джиммі надягли чорну накидку, тільки вона була більше схожа на нагрудник, і йому це не сподобалося, тому що вона виглядала по-дитячому. Перукар засміявся і сказав, що це не нагрудник, бо хто взагалі чув про дитину з чорним нагрудником? Отже, все було гаразд. А потім Джиммі коротко підстригли, щоб підрівняти скуйовджені місця, чого, мабуть, він головним чином і прагнув – коротшого волосся. Потім перукар намастив його волосся якимось гелем з баночки, щоб воно стирчало їжачком. Воно пахнуло, як апельсинова цедра. Джиммі посміхнувся до себе у дзеркало, а потім кинув сердитий погляд, насупивши брови.

– Міцний горішок, – сказав перукар, кивнувши Джиммовому батькові. – Справжній орел.

Він змахнув підстрижене волосся на підлогу до усього іншого волосся, потім елегантно скинув чорну накидку та опустив Джиммі з крісла.

На вогнищі Джиммі тривожився за тварин, бо їх спалювали і їм напевне було боляче. Ні, не боляче, його заспокоїв батько. Тварини були мертві. Вони були наче стейки або ковбаски, тільки досі зі шкірою.

І головою, подумав Джиммі. У стейків не було голів. Голови все змінювали: йому здалося, ніби він бачив, як тварини осудливо дивляться на нього своїми палаючими очами. В деякому сенсі все це – вогнище, запах обвугленої плоті, але передусім підпалені, страждаючі тварини, – було його провиною, тому що він не зробив анічогісінько, щоб урятувати їх. І водночас вогнище здавалося йому чарівним видовищем – яскраве, наче різдвяна ялинка, але ялинка, охоплена полум’ям. Він сподівався, що станеться вибух, як по телевізору.

Джиммів батько стояв поруч, тримаючи його за руку.

– Підніми мене, – попросив Джиммі.

Його батько вирішив, що він хоче, щоб його приголубили, а так і було, тому він підхопив його і обійняв. Але Джиммі також хотів краще роздивитися вогнище.

– Ось чим все закінчується, – сказав Джиммів батько, але не до Джиммі, а до чоловіка, що стояв поруч, – коли заварюють кашу.

В його голосі відчувалася злість, так само і у голосі чоловіка, коли той відповів:

– Подейкують, це занесли навмисно.

– Мене б це не здивувало, – відповів Джиммів батько.

– Можна взяти один з коров’ячих рогів? – спитав Джиммі.

Він не розумів, нащо їм даремно пропадати. Він хотів попросити два, але це могло здатися занадто.

– Ні, – сказав йому батько, – не цього разу, друже.

Він поплескав Джиммі по нозі.

– Щоб завищити ціни, – продовжив чоловік, – таким чином нагріти руки на забої власної худоби.

– На такому вогнищі, та й не нагріти? – з відразою відповів Джиммів батько. – Але це міг бути просто шизик. Щось пов’язане з культом, хтозна.

– Чому ні? – спитав Джиммі.

Більше ніхто не хотів брати роги. Але цього разу батько не звернув на нього уваги.

– Питання полягає в тому, як їм це вдалося? – він сказав. – Я думав, наші загерметизували все, як у підводному човні.

– Я теж так думав. І це влітає нам у добру копійчину. Де були охоронці? Їм платять не за те, щоб вони спали.

– Їм могли дати хабар, – сказав Джиммів батько. – Вони перевірять усі банківські перекази, хоча треба бути справжнім дурнем, щоб покласти такі гроші на рахунок. Хай там як, голови злетять з плечей.

– Їх перевірять під лупою, і я не хотів би опинитися на їхньому місці, – сказав чоловік. – Хто приходить до нас ззовні?

– Хлопці, які займаються ремонтом. Служба доставки.

– Цими справами мають опікуватися свої.

– Я чув, саме так вони і збираються робити, – сказав його батько. – Втім, це якась нова зараза. Ми вже отримали зразок.

– Ми можемо зробити хід у відповідь, – сказав чоловік.

– Будь-хто може, – відповів Джиммів батько.

– Чому горіли корови і вівці? – Джиммі спитав свого батька наступного дня.

Вони снідали, всі троє разом, тому це, скоріше за все, була неділя. Лише у неділю його мати та батько снідали разом.

Це була вже друга чашка кави для Джиммового батька. Поки він пив з неї, він робив нотатки на аркуші, списаному цифрами.

– Їх необхідно було спалити, – він сказав, – щоб не дати їй розійтись.

Він не піднімав очей; він бавився зі своїм кишеньковим калькулятором і щось занотовував олівцем.

– Розійтись чому?

– Хворобі.

– Що таке хвороба?

– Хвороба – це, скажімо, коли ти кашляєш, – сказала його мати.

– Якщо я закашляю, то мене спалять?

– Скоріше за все, – відповів його батько, перегортаючи аркуш.

Джиммі злякався, тому що кашляв минулого тижня. Будь-якої миті кашель міг повернутися: щось вже дряпало в горлі. Йому ввижалося його волосся, охоплене полум’ям, не просто пасмо або два на блюдечку, а все волосся, яке досі стирчить з його голови. Він не хотів, щоб його поклали у купу до корів та свиней. Він почав плакати.

– Скільки разів треба повторювати? – сказала його мати. – Він ще замалий.

– Татко знову прикидається чудовиськом, – сказав Джиммів батько. – Це був жарт, хлопче. Ну, ти зрозумів – жарт. Ха-ха.

– Він ще не розуміє таких жартів.

– Звичайно, що розуміє. Скажи, Джиммі?

– Так, – відповів Джиммі, хлюпаючи носом.

– Залиш татка в спокої, – сказала його мати. – Татко думає. За це йому і платять. У нього зараз немає часу на тебе.

Його батько жбурнув олівця в сторону:

– Боже праведний, скільки можна?

Його мати загасила цигарку у своїй напівпорожній чашці кави.

– Ну ж бо, Джиммі, ходімо прогуляймося.

Тримаючи Джиммі за зап’ястя, вона витягнула його на задній двір та підкреслено стримано зачинила за собою двері. Вона навіть забула про куртки. І про куртки, і про шапки. Вона вийшла в самому лише халаті та капцях.

Небо було сірим, а вітер – прохолодним. Вона йшла, опустивши голову, її волосся розвівалося. Ходили вони навколо будинку, по наскрізь промоклій галявині швидкою ходою, тримаючись за руки. Джиммі здавалося, що, вхопивши залізною клешнею, щось тягне його крізь глибокі води. Його стрясало, наче невдовзі все розірветься на шматки та розлетиться деінде. Водночас він відчував приємне збудження. Він уважно дивився на капці своєї матері: вони вже були вимазані вологим ґрунтом. Він дістав би доброго прочухана, якби його капці були такими ж брудними.

Вони уповільнили ходу, потім зупинилися. Тоді його мати почала говорити до нього тим тихим, приємним голосом, який використовують вчительки з телепередач. Це означало, що вона була розлючена до нестями. Хворобу, вона почала розказувати, неможливо побачити, тому що вона дуже крихітна. Вона може літати у повітрі або ховатися у воді, або на брудних пальчиках маленьких хлопчиків, ось чому не слід засовувати пальці до свого носа, а потім класти їх до рота, і ось чому слід завжди мити свої руки після того, як сходив у туалет, і ось чому не слід витирати…

– Я знаю, – сказав Джиммі. – Можна піти всередину? Мені холодно.

Його мати вдала, ніби вона його не почула. Хвороба, вона продовжувала тим же тихим, напруженим голосом, хвороба проникає всередину тебе і все там змінює. Вона перегортає все догори дриґом, клітину за клітиною, і від цього вони стають хворими. І оскільки ти весь побудований з крихітних клітин, які працюють разом, щоб ти неодмінно залишився живим, і якщо достатня кількість клітин захворіє, тоді ти…

– Я можу закашляти, – сказав Джиммі. – Я можу закашляти, прямо зараз!

Він удавано кашлянув.

– Ах, облиш, – відмовила його мати. Вона часто намагалася щось йому пояснити, та потім втрачала запал. Це були найгірші моменти з усіх. Для них обох. Він опирався їй, вдавав, що чогось не розуміє, навіть коли розумів, він грав дурника, але не хотів, щоб вона ставила на ньому хрест. Він хотів, аби вона була хороброю, аби вона не шкодувала на нього зусиль, аби вона безперестанно трощила ту стіну, яку він звів навпроти неї, аби вона не здавалася.

– Я хочу послухати про крихітні клітини, – він проскиглив так, наскільки йому вистачило сміливості. – Я хочу!

– Не сьогодні, – вона відповіла. – Просто ходімо всередину.

Ферми ОрганІнк

Джиммів батько працював генографом на Фермах ОрганІнк і був одним з найкращих фахівців у своїй галузі. Він зробив ключовий внесок у створенні генетичної карти протеоному, ще коли здобував післядипломну освіту, а потім допоміг розробити мишу Мафусаїла у рамках «Операції "Безсмертя"». Після цього він став одним із передових творців свинантів на Фермах ОрганІнк разом із командою трансплантологів та мікробіологів, які спаювали свинантів, щоб зробити їх стійкішими до інфекцій. Сама назва «свинант» була лише прізвиськом: його наукова назва – «свиня мультиорганна». Але всі казали «свинант». Іноді також казали «Ферми ОрганХряк», але не так часто. Все одно це була не ферма, вона не була схожа на ферми з фотографій.

Цей проект мав на меті вирощення низки сумісних людських органів всередині трансгенного нокаутного хазяїна-свині. З пересадкою таких органів не мало бути проблем, вони не викликали відторгнення, а також були здатні давати відсіч умовно-патогенним мікробам та вірусам, штамів яких з кожним роком ставало дедалі більше. У ДНК свинантів впаяли ген прискореного росту, щоб їхні нирки, печінки та серця формувалися швидше, а тепер велася робота над виведенням досконаліших особин, всередині яких можна було б вирощувати одразу по п’ять чи шість нирок. Із такого хазяїна можна було б вирізати зайві нирки, і він потім не вмирав би, а продовжував жити та відрощувати нові органи подібно до того, як лобстери вміють відрощувати собі нові клешні на місці втрачених. Це було б економніше, оскільки для вирощення свинанта потрібно було багато корму і ретельний догляд. У Ферми ОрганІнк було інвестовано величезну кількість коштів.

Все це пояснили Джиммі, коли він став достатньо дорослим.

Достатньо дорослим, думає Сноумен, почухуючи навколо укусів комах, оминаючи самі місця укусів. Яке безглузде поняття. Достатньо дорослим для чого? Щоб пити, щоб трахатися, щоб мати клепки в голові? Який бовдур це вирішував? Наприклад, Сноумен недостатньо дорослий для цього, цієї – як її назвати? Цієї ситуації. Він ніколи не буде достатньо дорослим, жодна здорова людина не могла б…

– Кожен має обрати стежку, яка лежить перед ним або нею, – промовляє голос в його голові, цього разу він чоловічий і нагадує голос удаваного гуру, – і кожна стежка унікальна. Не сама природа стежки має цікавити подорожнього, але милосердя, сила і терпіння, які супроводжують кожного на непростому шляху до…

– Заціпся, – каже Сноумен.

Якийсь дешевий дилетантський самовчитель із досягнення просвітлення, нірвана для недоумків. Хоча його не полишає відчуття, що цей перл цілком вірогідно міг написати він сам.

У щасливіші дні, звичайно. Ох, у значно щасливіші.

Органи свинантів можна було вирощувати на замовлення, використовуючи клітини конкретного донора, і їх заморожували до виникнення потреби. Це було значно дешевше, ніж клонувати себе для запасних частин – лишалося тільки вирівняти кілька зморщок, як казав Джиммів тато, – чи відгодовувати для себе пару дітей, сховавши їх десь у підпільному дитячому розпліднику. На глянцевих брошурах і рекламній продукції ОрганІнку слова були підібрані обережно, і наголос ставився на дієвості пересадки органів свинанта та її відносній користі для здоров’я. Також, аби заспокоїти людей зі слабким шлунком, компанія запевняла, що жоден із померлих свинантів не потрапив на стіл у вигляді бекону або ковбасок: ніхто не хотів би їсти м’ясо тварини, клітини якої можуть бути ідентичними хоча б із деякими клітинами їхнього власного тіла.

І все ж, з часом, коли підвищився рівень солі у прибережних ґрунтових водах, коли розтанув лід в районах вічної мерзлоти, коли з надр безкрайньої тундри почав виділятися метан, коли внутрішньоконтинентальні рівнини все довше залишалися без дощу, коли азіатські степи перетворилися на піщані дюни, коли м’ясо стало складніше дістати, у декого почали виникати підозри. Люди помітили, наскільки часто в меню їдальні для співробітників Ферм ОрганІнк почав з’являтися бекон, сендвічі з шинкою та пироги зі свининою. Офіційно їдальня називалася «Бістро Андре», але постійні відвідувачі називали її «М’ясце». Коли Джиммі обідав там зі своїм батьком, як бувало, коли його матір все дратувало, за сусідніми столиками лунали недоречні жарти.

– Знову свинантовий пиріг, – казали відвідувачі. – Свинантові млинці, свинантовий попкорн. Ну ж бо, Джиммі, доїдай.

Це засмучувало Джиммі. Він не міг збагнути, кому і що можна їсти. Він не хотів їсти свинантів, тому що він вважав їх істотами, які ненабагато відрізняються від нього самого. Ні він, ні вони не могли істотно вплинути на те, що відбувається.

– Не звертай на них уваги, серденько, – казала Рамона, – вони лише дражняться, ти ж знаєш.

Рамона працювала однією з лаборанток у його тата. Вона часто обідала з ними двома – з ним і його татом. Вона була молодою, молодшою за його батька і навіть за його матір. Вона дещо нагадувала намальовану дівчину, яку він бачив на вікні перукарні, – такі ж надуті губки і такі ж великі очі, великі і томні. Але вона багато посміхалася, і її волосся не стирчало, наче голки. Її волосся було темним і шовковистим. Джиммова матір, за її ж словами, була «брудною блондинкою» («Недостатньо брудною, – казав його батько. – Гей! Жарт. Жарт. Тільки не вбивай!»)

Рамона завжди замовляла салат.

– Як там Шерон? – вона питала Джиммового батька, дивлячись на нього виряченими бентежними очима. Шерон – так звали Джиммову матір.

– Не дуже, – звично відповідав Джиммів батько.

– О, це погано.

– Це проблема. Я починаю хвилюватися.

Джиммі дивився, як Рамона їсть. Вона відкушувала потроху, і їй якось вдавалося прожувати салат, не хрумтячи. Сиру моркву теж. Це було дивовижно, наче вона вміла перетворювати цю тверду, хрустку їжу на рідину і всмоктувати її, як комароподібна іншопланетна істота на DVD.

– Може, їй слід, я не знаю, звернутися до когось? – Рамона занепокоєно підняла брови. На її повіках було забагато рожево-лілових тіней; це надавало їм зморшкуватого вигляду: – Вони здатні на все, зараз стільки нових пігулок…

Рамона мала би бути науковцем-генієм, але розмовляла, наче краля з реклами гелю для душу. Вона не була дурною, казав Джиммів тато, вона просто не хотіла витрачати свої розумові здібності на складання довгих речень. На Фермах ОрганІнк працювало багато таких людей, і не всі вони були жінками. Це тому, що їм легше було виражати свої думки у числах, а не у словах, казав Джиммів батько. Джиммі вже тоді знав, що він сам не був одним із таких людей.

– Не думай, що я не пропонував їй, я спитав знайомих, знайшов найкращого фахівця, записав її на прийом, але вона не хоче йти, – казав Джиммів батько, потупивши очі у стіл. – Її не переконати.

– Як шкода, яка втрата. Тобто вона була такою розумницею!

– О, вона й досі доволі розумна, – казав Джиммів батько. – Цей розум так вже і пре з неї.

– Але вона була такою, ти знаєш…

З рук Рамони висковзала виделка, і вони двоє витріщалися одне на одного, неначе шукаючи найбільш влучний прикметник, щоб описати, якою була Джиммова мати. Потім вони помічали, що Джиммі їх підслуховує, і перемикали на нього свою увагу. Вона була наче позаземні промені – аж сліпила очі.

– Тож, Джиммі, серденько, як справи у школі?

– Доїдай, друже, їж зі скоринкою – і станеш сильним!

– Можна піти подивитись на свинантів? – питав Джиммі.

Свинанти були значно більшими та товстішими, ніж звичайні свині, адже їм потрібно було місце для всіх додаткових органів. Їх тримали у спеціальних будівлях під посиленою охороною: якби компанія-суперниця викрала свинанта з його довершеним генетичним матеріалом, це було б катастрофою. Коли Джиммі пішов подивитися на свинантів, він був змушений надягнути біокостюм, який був завеликим на нього, і захисну маску, а перед цим вимити руки дезінфікуючим милом. Особливо йому подобалися маленькі свинанти, по дванадцять біля кожної свинантихи, вони лежали у ряд, жадібно смокчучи молоко. Свинанчата. Вони були гарненькими. Але дорослі особини виглядали дещо страхітливо зі своїми мокрими носами і крихітними рожевими оченятами з білими повіками. Вони дивилися на нього із загону, наче слідкували за ним, справді слідкували за ним і, можливо, щось йому готували на майбутнє.

 – Свинанти, мутанти, свинанти, мутанти, – він наспівував, аби втихомирити їх, звисаючи через стінки загону. Щойно після того, як загін вимили, звідти не так вже й тхнуло. Він був радий, що не жив у загоні, де йому довелося б валятися у какашках та сечі. У свинантів не було туалетів, і вони випорожнювалися будь-де; йому від цього стало трохи соромно. Але він вже досить давно не мочився у ліжко. Чи думав, що не мочився.

– Дивись не впади, – сказав його батько, – вони з’їдять тебе за хвилину.

– Ні, не з’їдять, – відповів Джиммі. Тому що я їхній друг, він подумав. Тому що я співаю для них. Ах, якби тільки у нього була довга палиця, якою він міг би їх поштрикати, – він не хотів завдавати їм болю, він просто хотів, щоб вони побігали. Занадто вже багато часу вони проводили, нічого не роблячи.

Коли Джиммі був ще зовсім малим, його родина жила у традиційному будинку в стилі Кейп-Код в одному з Модулів – у них збереглися знімки, на яких він лежить у переносній колисці на ґанку, з датами та усім іншим, які його мати помістила у фотоальбом, коли їй ще було до цього якесь діло, – але тепер вони жили у великому симетричному будинку в георгіанському стилі із закритим плавальним басейном і невеликою тренажерною залою. Всі меблі в цьому будинку називалися «репродукцією». Джиммі вже був доволі дорослим, коли зрозумів, що означає це слово, – що, крім кожної репродукції, десь має існувати оригінал. Чи колись існував. Чи щось таке.

Будинок, басейн, меблі – все це було власністю Компаунду ОрганІнк, котеджного містечка, в якому проживало вище керівництво. З часом там також оселилися керівники середньої ланки та молодші наукові співробітники. Джиммів батько казав, що це було на краще, тому що в такому випадку відпадала потреба щодня добиратися з Модулів на роботу. Незважаючи на безпечні транспортні коридори і швидкісні поїзди, на вулицях міста могло трапитися будь-що.

Джиммі ніколи не бував у місті. Він бачив його лише по телевізору – нескінченні білборди, неонові вивіски і ряди будинків, великих і малих; нескінченні брудні вулички, незліченні автомобілі усіх форм та розмірів, деякі з них випльовують позаду себе клуби диму; тисячі людей – поспішають, радіють, вирують. Були й інші міста – одні близько, інші далеко; життя в деяких було краще, ніж в інших, казав його батько, майже як в Компаундах, де будинки оточувала висока огорожа, але вони нечасто потрапляли на екрани телевізорів.

Мешканці Компаундів їздили в міста лише за крайньої необхідності, та й тоді тільки у супроводі. Міста вони називали «злидарією». Попри те, що тепер усі мали при собі посвідчення з відбитками пальців, система громадської безпеки у злидарії залишалася недосконалою: всюди тинялися люди, які могли підробити все, що завгодно, і могли виявитися ким завгодно, не говорячи вже про різних нікчем – наркоманів, грабіжників, жебраків, божевільних. Тому було безпечніше, щоб всі співробітники Ферм ОрганІнк жили в одному місці, де діяла належна система захисту.

Поза стінами, воротами і прожекторами по периметру ОрганІнку не можна було нічого передбачити. Всередині ж все залишалося так само, як у часи, коли Джиммів батько був хлопчиком, до того як все стало доволі серйозно, – принаймні так казав Джиммів батько. Джиммова мати казала, що все тут було штучним, що це був лише тематичний парк розваг і старих часів вже не повернеш, але Джиммів батько питав: а який сенс скаржитися? Адже тут не страшно виходити на вулицю, чи не так? Проїхатися на велосипеді, посидіти в кафе на літньому майданчику, купити стаканчик морозива? Джиммі знав, що його батько має рацію, тому що він сам теж робив всі ці речі.

Та все ж охоронці з КорпусКорпБезп – ті, яких Джиммів батько назвав «своїми», – вони мусили весь час бути насторожі. Коли стільки було поставлено на карту, неможливо було сказати, до чого може вдатися інша сторона. Інша сторона чи інші сторони: пильнувати слід було не лише за кимось одним. Інші компанії, інші країни, різні угруповання і змовники. Навкруги було занадто багато техніки, казав Джиммів батько. Забагато техніки, забагато програм, забагато ворожих форм життя, забагато зброї на будь-який смак. І забагато заздрості, фанатизму і злих намірів.

Колись давно, у часи лицарів і драконів, королі і герцоги жили у замках з високими стінами, розвідними мостами і отворами у фортечних мурах, через які, за словами Джиммового батька, на ворогів виливали гарячу смолу, і Компаунди виконували схожу роль. Замки будували, щоб тримати вас та ваших приятелів у безпеці з одного боку муру, а всіх інших – з іншого.

– Тож ми королі і герцоги? – спитав Джиммі.

– О, а як же, – з усмішкою відповів його батько.

Обід

Колись Джиммова мати працювала на Фермах ОрганІнк. Саме там вона зустріла його батька: вони разом працювали в одному Компаунді, над тим самим проектом. Його мати займалася мікробіологією: в її обов’язки входило вивчення організмів, які несуть загрозу здоров’ю свинантів, і модифікація їхніх клітинних рецепторів таким чином, щоб вони не могли з’єднатися з рецепторами на клітинах свинантів, або ж пошук ліків, які блокували б цей процес.

– Все дуже просто, – вона сказала Джиммі під час одного із приступів бажання щось пояснити. – Погані мікроби і віруси хочуть потрапити у клітину через маленькі дверцята та з’їсти свинантів зсередини. Мама робила замки на ці дверцята.

Вона показувала йому на комп’ютері зображення клітин, зображення мікробів, зображення, на яких мікроби проникають всередину клітин, інфікують їх та розривають їх, зображення білків крупним планом, зображення лікарських засобів, які вона колись тестувала. Вони нагадували дозатори для цукерок у супермаркетах: прозорий пластиковий контейнер із драже, прозорий пластиковий контейнер з желейними бобами, прозорий пластиковий контейнер з лакричними паличками. Клітини ж нагадували прозорі пластикові контейнери з кришками, які можна піднімати.

– Чому ти більше не робиш замки на дверцята? – спитав Джиммі.

– Тому що я хотіла бути вдома з тобою, – вона відповіла, дивлячись кудись над Джиммовою головою й пихкаючи цигаркою.

– А як же свинанти? – стривожено запитав Джиммі. – Мікроби потраплять всередину них!

Він не хотів, щоб його друзів-звірів розірвало, як інфіковані клітини на зображеннях.

– Тепер цим займаються інші, – сказала його мати.

Здавалося, це її взагалі не турбує. Вона дала Джиммі погратися із зображеннями на своєму комп’ютері, а коли він навчився працювати в програмах, то вже міг гратися у війни між клітинами і мікробами. Вона сказала, що нічого страшного, якщо він щось видалить з комп’ютера, тому що її матеріали все одно були застарілими. Проте інколи, у дні, коли вона здавалася жвавою, цілеспрямованою і врівноваженою, вона сама охоче просиджувала цілі години за комп’ютером. Йому подобалося, коли вона займалася цим, – коли, здавалося, це приносило їй задоволення. А ще тоді вона була товариською. Вона була наче справжньою матір’ю, а він – справжньою дитиною. Але ці спалахи життєрадісності тривали недовго.

Коли вона перестала працювати у лабораторії? Коли Джиммі пішов до першого класу школи ОрганІнку на повний день. І це було безглуздо, адже, якщо вона хотіла бути вдома з Джиммі, чому вона стала робити це, коли Джиммі припинив сидіти вдома? Джиммі так і не зміг збагнути її причини, а коли він вперше почув це пояснення, то був ще замалим, щоб навіть спробувати їх збагнути. Він знав лише те, що Долорес (його няньку з Філіппін, яка мешкала разом з ними) звільнили, і він дуже сумував за нею. Вона називала його Джим-Джим, посміхалася, сміялася, готувала яєчню саме так, як йому подобалося, співала пісні і ні в чому йому не відмовляла. Але Долорес мала піти, тому що тепер справжня Джиммова мамуся буде вдома весь день, – це піднесли йому наче подарунок – а дві мамусі нікому ж не потрібні, правда?

О так, потрібні, думає Сноумен. О так, ще й як потрібні.

В пам’яті Сноумена чітко закарбувався образ його матері – Джиммової матері – вона сидить за кухонним столом, досі у халаті, коли він приходить зі школи на обід. Перед нею стоїть чашка кави, якої вона навіть не торкалася. Вона дивиться у вікно і курить. Її халат був малинового кольору, і Сноумену досі тривожно щоразу, як він бачить цей колір. Як правило, обід не готовий, і він змушений готувати сам. Його мати допомагає, лише даючи вказівки своїм монотонним голосом. («Молоко у холодильнику. Справа. Ні, справа. Ти що, не знаєш, де в тебе права рука?») В її голосі було стільки втоми; можливо, він їй набрид. Чи, може, вона була хворою.

– Ти інфікована? – він запитав її одного разу.

– В якому сенсі, Джиммі?

– Як клітини.

– Ах. Зрозуміло. Ні, не інфікована, – вона відповіла.

А за мить:

– А можливо, і так.

Але коли вона побачила його скривлене обличчя, вона взяла свої слова назад.

Більше за все Джиммі хотів розсмішити її – зробити її щасливою, якою, як він пригадував, вона колись була. Він розповідав їй кумедні речі, які трапилися у школі, або речі, які він намагався видати за кумедні, або речі, які він просто вигадав («Керрі Джонстон покакала на підлогу»). Він стрибав по кімнаті зі скошеними очима і верещав, як мавпа. Цей жарт спрацьовував з декількома дівчатками у його класі та майже зі всіма хлопчиками. Він намащував на ніс арахісове масло та намагався злизати його язиком. Частіше за все ці витівки лише дратували його матір: «Це не смішно, це огидно» або «Припини, Джиммі, через тебе в мене болить голова». Але інколи він міг витиснути з неї усмішку чи навіть щось більше. Він ніколи не знав, що спрацює наступного разу.

Іноді на нього чекав справжнісінький обід – настільки дбайливо викладений і розкішний, що це його лякало, тому що поставало питання – а який був привід? Столовий набір, паперова серветка – кольорова паперова серветка, які подають на вечірках, – сендвіч з арахісовим маслом і джемом, його улюблене поєднання. Ось тільки він був без верхньої скибки хліба і круглої форми, з арахісовою головою і джемовим усміхненим обличчям. Його мати була охайно вдягнена, її вуста напомаджені та розтягнуті в посмішку, як відлуння джемової посмішки на сендвічі, і вона вся аж випромінювала увагу, до нього і до його безглуздих історій, не відвертаючи від нього свого погляду, її очі блакитні, як ніщо на світі. В такі моменти вона нагадувала йому порцелянову раковину: таку ж чисту, блискучу та тверду.

Він знав, що вона очікувала від нього схвалення тих зусиль, які вона вклала у цей обід, і тому він також робив над собою зусилля. «Ух ти, саме те, що я люблю!» – він казав, закотивши очі й погладжуючи живіт, надто вже заграючись, зображаючи голод. Але він отримував те, на що розраховував, тому що це її смішило.

Коли він підріс і став винахідливішим, він зрозумів, що у ті дні, коли він не міг добитися похвали, він міг принаймні отримати хоч якусь реакцію. Все краще, аніж цей монотонний голос і порожній втомлений погляд у вікно.

– Мені можна кота? – він починав.

– Ні, Джиммі, тобі не можна кота. Ми вже про це розмовляли. Коти можуть переносити хвороби, небезпечні для свинантів.

– Але ж тобі все одно, – він казав хитруватим голосом.

Видих, клубок диму.

– Іншим людям не все одно.

– Тоді можна собаку?

– Ні. Жодних собак теж. В тебе нема чим зайнятися у своїй кімнаті?

– Мені можна папугу?

– Ні. Припини вже.

Насправді вона його не слухала.

– Мені можна нікого?

– Ні.

– Добре, – він радісно скрикував, – Я не можу мати нікого! Отже, я можу мати когось! Тож кого мені можна?

– Джиммі, іноді ти справжня скалка в дупі, ти це знаєш?

– Мені можна сестричку?

– Ні!

– А братика? Будь ласка.

– Ні значить ні! Ти слухаєш, що я тобі кажу? Я сказала ні!

– Чому ні?

Ось він, це був ключ від усіх дверей. Вона могла заплакати, підхопитися і вибігти з кімнати, зі свистом грюкнувши за собою дверима. Або вона могла заплакати і почати обіймати його. А ще вона могла жбурнути чашку кави через усю кімнату і закричати: «От трясця, все до сраки, все безнадійно!» Вона могла навіть дати йому ляпаса, а потім заплакати і обійняти його. Це могла бути будь-яка комбінація з переліченого.

Або вона могла просто заплакати, опустивши обличчя на свої долоні. Вона вся тремтіла і ковтала повітря, задихаючись і хлипаючи. Тоді він не знав, що йому робити. Він так любив її, коли робив їй сумно або коли вона робила йому сумно: в такі моменти йому складно було відрізнити одне від іншого. Він плескав її по плечі, тримаючись на відстані, як від чудернацького собаки, простягнувши руку, промовляючи: «Пробач мені, я винен». І він відчував провину, але було ще дещо: він також втішався, вітав себе, тому що йому вдалося досягти такого ефекту.

А ще це його лякало. Завжди треба було зважати на лезо ножа: чи не перетнув він межу? А якщо перетнув, то що на нього чекає?

3

Опівдні

Найгірше – опівдні, коли сліпить сонце і висока вологість. Десь об одинадцятій Сноумен заглиблюється подалі в ліс, звідки моря взагалі не видно, тому що лихі промені відбиваються від води і дістають до нього, навіть якщо він захищений з неба, і тоді він червоніє і укривається пухирями. Йому став би у пригоді тюбик якісного крему від засмаги, звісно, якби він його десь знайшов.

В перший тиждень, коли у нього було більше сил, він змайстрував собі халабуду з опалого гілля, мотка скотчу і пластикового брезенту, який він знайшов у багажнику розбитої машини. Тоді у нього ще був ніж, але він загубив його за тиждень, – чи все ж за два? Треба уважніше слідкувати за такими речами, як тижні. Це був один з тих кишенькових ножів, в яких два леза, крихітна пилка, шило, пилочка для нігтів і коркотяг. А ще маленькі ножиці, якими він підрізав нігті на ногах і різав скотч. Йому шкода, що ножиць більше немає.

Батько подарував йому такий же ніж на дев’ятий день народження. Він завжди дарував йому інструменти, намагаючись розвинути в ньому практичні навички. На думку батька, Джиммі не міг засадити гвіздок у стінку.

– Кому треба той гвіздок? – озивається голос в голові Сноумена, цього разу це стендап-комік. – Краще засадити тій кралі.

– Замовкни, – каже Сноумен.

– Ти віддав йому долар? – спитала у нього Орикс, коли він розповів їй про ніж.

– Ні. Нащо?

– Треба віддавати гроші, коли тобі дають ніж. Щоб біда не встромила тобі ніж у спину. Я не хочу, щоб тобі встромили ніж у спину, Джиммі.

– Це хто тобі таке сказав?

– А, та хтось, – сказала Орикс.

Цей «хтось» грав велику роль в її житті.

– І його звати?..

Він викликав у Джиммі ненависть, цей Хтось – безликий, безокий, глузливий, самі руки та член, то він один, то їх двоє, а то й гурт – але губи Орикс були прямо проти його вуха і шепотіли: «А, а, та хтось», – і водночас розтягувалися у посмішку, тож як він міг зосередитись на своїй старій дурній ненависті?

За той недовгий час, що проіснувала халабуда, він спав на розкладачці, яку притяг із бунгало за півмилі звідти. Це була металева рама з ортопедичним матрацом на пружинному каркасі. Першої ж ночі на нього напали мурахи, тому він залив чотири бляшанки водою і занурив у них ніжки розкладачки. Це поклало край нападам мурах. Але нагромаджене гаряче, вологе повітря під брезентом не було надто затишним: вночі на рівні землі, коли вітер стихав, здавалося, стояла стовідсоткова вологість, і від його дихання пітнів брезент.

Скуноти теж надокучали, човгаючи по листю і обнюхуючи його ноги, тицяючи у нього носом, ніби йому вже час на смітник, а якось вранці він прокинувся і побачив, як через брезент на нього витріщається троє свинантів. Один з них був самцем – йому здалося, що він побачив відблиск на кінчику білого ікла. У свинантів їх не мало би бути, але, може, вони повертали собі природний вигляд після того, як здичавіли, і цей процес набирав обертів, враховуючи їхні гени прискореного росту. Він закричав на них і замахав руками, і вони подалися геть, але хтозна, що вони зроблять, коли прийдуть наступного разу. Вони або вовкобаки – незабаром вони зрозуміють, що він залишився без струменевої рушниці. Він її викинув, коли закінчилися віртуальні кулі. Було тупо не взяти для неї зарядник – така ж дурниця, як і влаштувати спальне місце на землі.

Тож він переселився на дерево. Там жодних тобі свинантів або вовкобак і майже немає скунотів – вони більше полюбляють чагарники. На найбільших гілках він змайстрував грубувату платформу з дерев’яних уламків і скотчу. Вийшло не так вже й погано: він завжди був вправнішим, коли треба було щось зібрати, ніж міг визнати його батько. Спочатку він підняв нагору ортопедичний матрац, але його довелося скинути, коли він почав зацвітати і все сильніше пахнути томатним супом.

Пластиковий брезент зірвало з халабуди під час надзвичайно лютої бурі. А ось ліжкова рама залишилася, і він досі може лежати на ній вдень. Він зрозумів, що витягнутися на спині, розкинувши руки і скинувши з себе простирадло, як святий, якого приготували до смаження, – це краще, ніж лежати на землі. Принаймні вітер обдуває тіло з усіх боків.

Нізвідки спливає слово: «мезозойський». Він його бачить, він його чує, але не може до нього дотягнутися. Він не може до нього нічого прив’язати. Таке останнім часом трапляється дуже часто – це розтавання значень, коли словникові статті з його заповітного переліку слів тонуть у порожнечі.

– Це просто спека, – він каже собі. – Мені стане краще, щойно задощить.

Він пріє так важко, що це йому майже чутно. Цівки поту сповзають по тілу, тільки іноді то не цівки, а комахи. Схоже, він притягує жуків. Жуків, мух, бджіл – неначе він мертвечина або одна з тих смердючих квіток.

Найкраще вдень те, що він забуває про голод – сама думка про їжу скручує йому шлунок, як шоколадний торт у лазні. Якби ж тільки він міг охолонути, висолопивши язика.

Зараз сонце світить найдужче – колись казали, що воно в зеніті. Сноумен лежить, розкинувшись на каркасі ліжка, у рідкому затінку, віддаючись на поталу спеки.

– Уявімо, що ми на канікулах! – цього разу це голос вчительки, жвавий і поблажливий. Панна Стреттон Звіть-Мене-Саллі, та, що з великим задом.

– Уявімо те, уявімо се.

Перші три роки школи вас вчили щось уявляти, а далі знижували оцінки за те саме.

– Уявімо, що я поруч з тобою, з великим задом і все таке, готуюся висмоктати твої мізки прямо через твій член.

Потроху встає? Він дивиться на себе вниз: анічогісінько. Саллі Стреттон зникає, та це й на краще. Треба знайти кращий спосіб займати свій час. «Свій час» – яка ж це непереконлива ідея, ніби йому дали коробку з часом, який належить тільки йому одному, і вона до країв набита годинами і хвилинами, які він може витрачати, як гроші. Справа тільки в тому, що в цій коробці дірки, і час збігає, на щоб він його не витрачав.

Він міг би щось вирізати, наприклад. Зробити шахову дошку і грати з самим собою. Раніше він грав у шахи з Деркачем, але вони робили це не справжніми фігурами, а через комп’ютер. Зазвичай вигравав Деркач. Десь має бути інший ніж. Якщо він поставить собі мету, піде шукати, пориється в недоїдках, він точно його знайде. Тепер, коли він подумав про це, його здивувало, що він не подумав про це раніше.

Він відпускає свої думки у час, який проводив з Деркачем після уроків. Спочатку все було досить невинно. Вони могли пограти у «Вимирафон» або в якусь іншу гру. «Тривимірний Вейко», «Навала варварів», «Динамічний Осама». Перемога в них потребувала схожої стратегії: потрібно було бачити наслідки своїх дій до їх виконання, а ще – куди цілив інший гравець. Деркач був майстром таких ігор, тому що він навчився вправно перескакувати навскіс. Проте Джиммі міг інколи виграти в «Динамічного Осаму», якщо тільки Деркач грав на боці Невірних.

Однак жодної надії вирізати таку гру. Доведеться обмежитися шахами.

Або він може завести щоденник і записувати свої думки. Купи паперу, мабуть, валяються в неспалених приміщеннях, які поки що не протікають, а ще ручки й олівці. Він помічав їх під час своїх вилазок, але жодного разу не потурбувався взяти. Він міг би позмагатися з капітанами кораблів у давні часи – корабель тоне під час бурі, капітан у своїй каюті, приречений, але безстрашний, заповнює свій судновий журнал. Про таке колись знімали фільми. Або як потерпілі на безлюдному острові, які ведуть свої журнали день за нудним днем. Списки запасів, примітки про погоду, зроблені дрібниці – то ґудзик пришили, то зжерли молюска.

Він теж, можна сказати, потерпілий. Він міг би складати списки. Це принесло б у його життя певний порядок.

Але навіть потерпілі в кораблетрощі розраховують на майбутніх читачів – тих, хто прийде згодом, знайде їхні кості і звіт, і дізнається про їхню долю. Сноумен не може на таке сподіватися, у нього не буде майбутніх читачів, тому що деркаченки не вміють читати. Всі читачі, які спадають йому на думку, вже в минулому.

На павутинці опускається гусінь, обертаючись повільно, як повітряний гімнаст, до його грудей. Вона нудотного, неприродно зеленого кольору, мов той мармелад, і покрита світлими волосками. Він спостерігає за нею, і його накриває раптова, незбагненна хвиля ніжності і радості. «Вона унікальна», – він думає. – «Вже не буде такої ж гусені, як ця. Більше ніколи не буде такого ж моменту, такого збігу обставин».

Такі думки підкрадаються до нього без причини, ці спалахи ірраціонального щастя. Мабуть, це авітаміноз.

Гусінь зависає, обстежуючи повітря навколо себе своєю тупою головою. Її величезні матові очі нагадують захисний екран на шоломах для спецпризначенців. Може, вона нюхає його, ловлячи його хімічний слід.

– Не гра, не сон, не лінь чекає нас, – він їй каже. – Складній й важкій роботі саме час.

Одначе, з якої напіввиснаженої цистерни в його мозку це взялося? З уроків основ самостійності в середній школі. Їх вів незграбний неоконсерватор-викидень з легендарних днів бульбашки доткомів, з доісторичних часів. До його лисіючої потилиці був приклеєний масний хвостик, на ньому була куртка зі шкірзамінника, а з горбкуватого, пористого носа стирчала золота сережка. Він втирав про упевненість, індивідуалізм і прийняття ризиків безнадійним тоном, наче він теж більше у них не вірив. Часом він виголошував якийсь стертий афоризм, приправлений іронією, від чого коефіцієнт нудьги не зменшувався. Або ж він казав: «Я міг бути претендентом», – і багатозначно вдивлявся на клас, неначе діти повинні були вловити якусь невловиму суть.

Подвійна віртуальна бухгалтерія, банкінг в один дотик, використання мікрохвильовки без детонації яйця, заповнення заяв про надання житла в тому чи іншому Модулі або заяв про прийом на роботу в тому чи іншому Компаунді, дослідження сімейної спадковості, вигідне укладання власних шлюбно-розлучних угод, генетично продумане парування, правильне використання презервативів для уникнення зараження біоформами, що передаються статевим шляхом, – такими були основи самостійності. Ніхто в класі не приділяв багато уваги цим заняттям. Учні або вже все знали, або не хотіли знати. Вони дивилися на урок як на велику перерву. «Не гра, не сон, не лінь чекає нас. Ми тут навчаємося самостійності».

– Та ну тебе! – каже Сноумен.

Чи замість шахів і журналу він може зосередитися на своїх побутових умовах. У цьому відношенні є ще що покращувати, багато чого. Більше джерел їжі принаймні. Чому ж він не зубрив параграфи про корінці, ягоди і пастки з кілків, на які нанизується дрібна дичина, і як їсти змій? Чому він марнував свій час?

– Ах, сонечко, не катуй себе! – жіночий голос засмучено зітхає йому на вухо.

Якби ж тільки він знайшов печеру, гарну, високу печеру з добрим провітрюванням і, може, протічною водою, йому жилося би краще. І справді, за чверть милі від нього є струмок зі свіжою водою і в одному місці він утворює озерце. Спочатку він ходив туди охолонути, але там, бувало, хлюпалися деркаченки і відпочивали на березі, і діти докучали його запрошенням поплавати, а він не хотів, щоб вони бачили його без простирадла. Порівняно з ними, він просто дуже дивний, через них він почувається потворою. Коли не люди, там можуть бути і тварини: вовкобаки, свинанти, рисенята. Місця водопою приваблюють м’ясоїдних тварин. Вони лежать вичікуючи. Вони ковтають слину. Вони хапають своїми пазурами. Не так вже й затишно.

Хмари густішають, небо темніє. Крізь дерева він бачить небагато, але відчуває зміну в освітленні. Він зісковзує у дрімоту, і йому сниться Орикс, яка плаває на спині в басейні, її купальник, схоже, зшитий з тендітних білих пелюсток з пакувального паперу. Вони розгортаються навколо неї, розпускаючись і стискаючись, як тіла медуз. Басейн забарвлений у яскраво-рожевий. Вона посміхається йому і злегка рухає рукою, щоб залишатися на плаву, і він знає, що їм обом загрожує велика небезпека. Тоді лунає глухий рокіт, ніби зачиняються двері великого сховища.

Злива

Він прокидається від грому і пориву вітру – на нього насувається післяобідня буря. Він підхоплюється на ноги і хапає простирадло. Такі шторми налітають дуже швидко, і краще бути подалі від металевого ліжка. Він збудував для себе острівець з автошин у глибині лісу. Головне – просто присісти на них, щоб вони ізолювали його від землі, поки не скінчиться буря. Іноді йде град величиною з м’ячики для гольфа, але полог лісу сповільнює їх падіння.

Він досягає купи автошин, якраз коли починається буря. Сьогодні це просто дощ, звичайна злива, така сильна, що перетворює повітря на туман. Поки гримить блискавка, зверху на нього струменіє вода. Над головою метається гілля, а по землі неквапливо течуть струмки. Одразу ж стає прохолодніше, повітря заповнює запах свіжовимитого листя і вологого ґрунту.

Щойно дощ сповільнився до мжички і віддалився гуркіт грому, він тягнеться назад до сховища між цементними плитами, щоб забрати порожні пивні пляшки. Потім він пробирається до обірваного бетонного звису, який колись був частиною мосту. Під ним – трикутний оранжевий дорожній знак з чорним людським силуетом, який працює лопатою. Раніше це означало «дорожні роботи». Тільки подумати про нескінченну працю: копання, стукіт, нарізання, підйом, свердління – день за днем, рік за роком, століття за століттям. А тепер нескінченне руйнування, яке, очевидно, повсюди. Піщані замки проти вітру.

З отвору в бетоні ллється вода. Він стоїть під ним, роззявивши рота, і ковтає воду, густу від піску, гілочок та всього іншого, про що він не хоче думати, – мабуть, вона пробила собі шлях крізь покинуті будинки, смердючі підвали, забиті канави і хтозна що ще. Потім він обмиває себе і викручує простирадло. Від цього він не стає дуже чистим, але хоча б знімає верхній шар бруду. Шматок мила став би йому в пригоді; він постійно забуває стягнути його під час своїх грабіжницьких екскурсій.

І нарешті він наповнює пивні пляшки. Непогано було б знайти кращу посудину, термос або відерце – те, що може вмістити більше. А ще пляшки незручні – вони слизькі і їх складно підставляти. Йому досі ввижається, ніби він чує запах пива всередині, однак він просто тішиться мріями. «Уявімо, що це пиво».

Не варто було будити ці думки. Не варто себе катувати. Не варто розмахувати перед своїм носом тим, до чого не дотягтися, немовби він якась обвішана дротами піддослідна тваринка в клітці, приречена виконувати марні і збочені досліди на своєму ж мозку.

«Звільніть мене!» – лунає у нього в голові. Але він не замкнений, він не у в’язниці. Де ще знайти більше волі, ніж тут?

– Я не навмисно, – він каже голосом маленького скиглія, до якого вдається в цьому настрої. – Відбувалися речі, про які я не знав, я не міг нічого вдіяти! Що я міг зробити? Бодай хтось, будь-хто, вислухайте мене, будь ласка!

Яка дешева вистава. Він не здатен переконати навіть самого себе. Але ось він знову плаче.

– Важливо, – каже книга в його голові, – не брати до уваги незначні подразники, уникати безцільних поривань і спрямувати свою розумову енергію на безпосередню дійсність та поточні завдання.

Він точно десь це прочитав. Він ніколи б не домізкувався до «безцільних поривань», не без сторонньої допомоги.

Він витирає обличчя краєчком простирадла.

– Безцільні поривання, – він каже вголос.

Як це завжди буває, йому здається, наче його хтось підслуховує, хтось невидимий, схований за ширмою з листя, і підступно спостерігає.

4

Скунот

І все ж його підслуховують: це скунот, молода самичка. Тепер він її бачить – її світлі очі визирають на нього з-під куща.

– Ходи, дівчинко, ходи, – він вмовляє її.  Вона задкує у підлісок. Якби він доклав зусиль, якби справді постарався, може, йому вдалося би приручити одного з них і тоді йому було б з ким розмовляти. Мати з ким розмовляти – це чудово, так казала йому Орикс.

– Тобі варто якось спробувати, Джиммі, – вона казала, цілуючи його у вухо.

– Але я розмовляю з тобою, – він заперечував.

І ще один цілунок.

– Невже?

Коли Джиммі було десять, батько подарував йому домашнього скунота.

Як виглядав його батько? Сноумен не може на ньому зосередитися. Джиммова мати залишається чітким зображенням, повноцвітним, з глянцевою, білою паперовою рамкою навколо неї, як Полароїд, але свого батька він може згадати тільки в деталях: адамове яблуко, яке то піднімалося, то опускалося, коли він ковтав, ореол навколо вух, коли він стояв проти кухонного вікна, ліва рука, яка лежала на столі, розрізана манжетою. Його батько нагадує пастиш. Можливо, Джиммі ніколи не вдавалося відійти від нього достатньо далеко, щоб побачити всі клаптики водночас.

Приводом для подарованого скунота, мабуть, був його день народження. Він витіснив спогади про свої дні народження з голови – для нього не влаштовували великих святкувань, тим паче коли пішла Долорес – філіппінка, яка жила з ними. Поки вона жила в них, вона ніколи не забувала про його день народження; вона пекла торт чи, бувало, купувала його, але, хай там як, ось він стояв, справжній торт з глазур’ю і свічками – це ж правда? Він хапається за справжність цих тортів; він заплющує очі, викликає їх в уяві, вони зависають всі у ряд, їхні свічки палають, виділяючи свій солодкий, заспокійливий аромат ванілі, як і сама Долорес.

Його мати натомість, здавалося, ніколи не могла згадати, скільки років було Джиммі чи якого числа він народився. Йому доводилося нагадувати їй за сніданком; тоді вона виходила з трансу і купувала йому якийсь принизливий подарунок – піжаму для малят з кенгуру і ведмедиками на ній, диск, який нізащо не слухатиме ніхто молодший за сорок років, білизну, прикрашену китами, – і загортала в подарунковий папір, і звалювала це на нього за вечерею, усміхаючись своєю дедалі химернішою усмішкою, неначе хтось крикнув «Усміхнись!» і вколов ззаду виделкою.

Тоді його батько змушував їх всіх вислуховувати незграбне вибачення за те, що ця дуже, ну дуже особлива і важлива дата якось просто випала з його голови, і питав Джиммі, чи все було гаразд, і надсилав йому електронну вітальну листівку – стандартний дизайн ОрганІнку з п’ятьома крилатими свинантами, вишикуваними паровозиком, і підписом «З днем народження, Джиммі, хай здійсняться всі твої мрії» – і наступного дня вигадував подарунок, який був не подарунком, а якимось інструментом або грою для розвитку інтелекту чи з іншою прихованою потребою, якій він мав відповідати. Але відповідати чому? Стандартів ніколи не було; або були, але такі туманні і неосяжні, що ніхто їх не бачив, а особливо Джиммі. Жоден з його здобутків не був доречним або достатнім. За математико-хіміко-прикладно-біологічним мірилом ОрганІнку він, мабуть, здавався до нудьги нормальним – можливо, саме тому його батько перестав казати йому, що в нього вдасться значно краще, якщо він тільки спробує, і почав хвалити його з таємним розчаруванням, ніби у Джиммі був пошкоджений мозок.

Тому Сноумен забув усе інше про десятий день народження Джиммі, крім скунота, якого батько приніс у переносній клітці. Він був крихітним, найменшим з приплоду, який дало друге покоління скунотів-нащадків першої пари, яку спаяли разом. Решту приплоду розхопили у мить. Джиммів батько вдав, ніби йому довелося витратити тонну часу, натиснути на потрібні важелі і потягнути за багато ниточок, щоб роздобути його, але всі зусилля були варті цього дуже, ну дуже особливого дня, який, як завжди, вже пройшов.

Скуноти з’явилися з позаурочних розваг одного з розумників з біолабораторії ОрганІнку. В ті дні було багато дуркування: створювати тварин – це так весело, казали ті, хто цим займався; це давало змогу відчути себе Богом. Результати деяких експериментів знищували, тому що їх було небезпечно тримати поруч, – кому потрібна була жаба-ага з чіпким хвостом, як у хамелеона, яка могла пролізти крізь вікно у ванній і осліпити вас, поки ви чистили зуби? Ще був зміцюк – невдалий гібрид змії та пацюка: його довелося позбутися. Але скуноти прижилися як хатні тварини серед працівників ОрганІнку. Вони не прийшли із зовнішнього світу – світу за межами Компаунду – тому не мали чужорідних мікробів і були безпечні для свинантів. Крім того, вони були милими.

Маленький скунот дозволив, щоб Джиммі підняв його. Він був чорно-білим – чорна маска, біла смужка вниз по спині, чорні і білі кільця навколо його пухнастого хвостика. Він облизав Джиммові пальці, і Джиммі в нього закохався.

– Він не пахне, не те що скунс, – сказав Джиммів батько. – Це чиста тварина з приємною вдачею. Сумирна. З дорослих єнотів ніколи не виходило гарних домашніх улюбленців, вони ставали дратівливими, вони могли порвати будинок на шматки. Ця істота має бути спокійнішою. Побачимо, як впорається цей малюк. Правда, Джиммі?

Останнім часом Джиммів батько почувався перед ним винним, ніби він покарав Джиммі за те, чого той не робив, і жалкував про це. Він забагато повторював: «Правда, Джиммі?» Джиммі це не подобалося – йому не подобалося роздавати хороші оцінки. Він також міг обійтися без кількох інших жестів свого батька – ударів жартома, куйовдження волосся, того, як він вимовляв слово «син», трохи глибшим голосом. Дружність його розмов ставала нестерпнішою, наче його батько прослуховувався на роль Тата, але без великої надії. Джиммі сам прикидався достатньо, щоб помічати, коли це роблять інші, зазвичай. Він гладив маленького скунота і не відповідав.

– Хто буде його годувати і чистити лоток? – спитала Джиммова мати. – Тому що я не буду.

Вона сказала це не зі злості, але відособленим, сухим голосом, мов була спостерігачем, який дивиться збоку; мов Джиммі і обов’язок доглядати за ним, і його невдоволений батько, і суперечки між нею і ним, і дедалі важчий багаж всіх їхніх життів не мали з нею нічого спільного. Здавалося, вона більше не злилася, вона більше не вилітала з будинку в капцях. Її дії стали повільними і зваженими.

– Джиммі тебе не просив. Він сам це робитиме. Правда, Джиммі? – сказав його батько.

– Як ти його назвеш? – спитала мати.

Вона не дуже хотіла знати, вона хотіла якось надокучити Джиммі. Їй не подобалося, коли його цікавило будь-що, що давав йому батько.

– Не кажи, що Бандитом.

Це було саме те ім’я, про яке думав Джиммі, через чорну маску.

– Ні, - він сказав. – Це нудно. Я назву його Убивця.

– Чудовий вибір, синку, – сказав його батько.

– Що ж, якщо Убивця намочить підлогу, не забудь витерти, – сказала його мати.

Джиммі піднявся з Убивцею до своєї кімнати, де скунот зробив гніздо в його подушці. Він все ж мав слабкий запах – незвичний, але не гидкий, шкіряний і виразний, як брусок дизайнерського мила для чоловіків. Він спав, обгорнувши його своєю рукою і притиснувши свій ніс до його маленького носика.

Мабуть, пройшов місяць або два після того, як він отримав скунота, коли Джиммів батько змінив роботу. Його завербували до НовоШкіри і поставили на рівні першого заступника – рівні Відступника, як називала його Джиммова мати. Лаборантка Рамона з ОрганІнку перебралася з ним; вона була частиною угоди, тому що була безцінним активом, сказав Джиммів батько; вона була його найближчою посестрою. («Жартую», – він казав Джиммові, щоб доказати, що він знає, що вона йому не сестра. Але Джиммі це і сам знав.) Джиммі був більш-менш радий, що міг бачити Рамону під час обіду, – принаймні вона була знайомим обличчям – попри те, що батько обідав з ним дедалі рідше.

НовоШкіра була дочірньою компанією ДумЗдору, тому вони переїхали до Компаунду ДумЗдору. Цього разу їхній будинок був у стилі італійського Відродження зі склепінчастим портиком і великою кількістю глянцевої плитки землистого кольору, і закритий басейн був більше. Джиммова мати називала Компаунд «ця клуня». Вона скаржилася на прискіпливу охорону на воротах ДумЗдору – охоронці були грубішими, вони нікому не довіряли, вони полюбляли проводити обшук з роздяганням, особливо для жінок. Їм це було в прикол, вона казала.

Джиммів батько казав, що вона робила з мухи слона. У всякому разі, він казав, був один випадок за якихось кілька тижнів до того, як вони переїхали, – якась фанатичка з небезпечною біоформою, прихованою в балончику лаку для волосся. Якась жорстока спайка Еболи або Марбурга, один з тих збагачених геморагічних вірусів. Вона обсмалила з балончика охоронця, який необачно зняв свою захисну маску через спеку всупереч наказам. В жінку одразу поцілили зі струменевої рушниці і знезаразили у хлорній ванній, а бідного охоронця вимели у відділення для небезпечних біоформ і запхнули в ізолятор, де він розчинився у калюжу слизу. Нічого гіршого не сталося, але охоронці, звісно, ходили сполохані.

Джиммова мати казала, що вона все одно почувалася, як у в’язниці. Джиммів батько казав, що вона не розуміє реальності ситуації. Невже вона не хоче жити у безпеці, невже вона не хоче, щоб її син жив у безпеці?

– То це заради мого ж блага? – вона сказала. Вона нарізала підсмажену грінку на рівні кубики, не поспішаючи.

– Заради нашого блага. Заради нас.

– Що ж, так вийшло, що я не погоджуюсь.

– Нічого нового, – сказав Джиммів батько.

За словами Джиммової матері, за їхніми телефонами і електронною поштою стежили, а міцні, неговіркі прибиральники ДумЗдору, які приходили двічі на тиждень, – завжди вдвох – були шпигунами. Джиммів батько казав, що це вже параноя, і, в усякому разі, їм нічого ховати, тож нащо про це турбуватися?

Компаунд ДумЗдору не лише був новішим, ніж в ОрганІнку, але й більшим. Тут було два торговельні центри, а не один, краща лікарня, три танцювальні клуби, навіть своє поле для гольфа. Джиммі ходив у середню школу ДумЗдору, де спершу він нікого не знав. Попри самотність на початку, все було не так погано. Взагалі це було добре, тому що він міг повторно вдаватися до своїх старих номерів і жартів, – діти в ОрганІнку вже звикли до його витівок. Він перейшов від сцени з шимпанзе до вдаваного блювання і удушення до смерті – обидві були популярні – і штуки, коли він малював оголену дівчину у себе на животі, щоб її проміжність була там, де його пупок, і вертів нею.

Він більше не приходив додому на обід. Його підбирав уранці шкільний фургон, який їздив на етанолі та сонячній енергії, і повертав увечері. У школі був світлий і веселий кафетерій зі збалансованими обідами, національними стравами – вареники, фалафелі – і кошерними стравами, і соєвими продуктами для вегетаріанців. Джиммі так подобалося, що він може обідати, а батьків немає поруч , що у нього паморочилася голова. Він навіть набрав трохи ваги і перестав бути найхудішим у класі. Якщо обідня перерва ще не закінчилася і не було чим зайнятися, він, бувало, ходив до бібліотеки і дивився старі освітні диски. Папуга Алекс з «Класики дослідження поведінки тварин» був його улюбленим. Йому подобався епізод, де Алекс вигадував нове слово – «коріх» замість мигдалю, тобто горіх з корою – а найбільше епізод, де Алексу набридла вправа з синім трикутником і жовтим квадратом, і він казав: «Все, я йду. Ні, Алексе, ану, повернися! Який з цих трикутників синій… ні, синій трикутник?» Але Алекс вже пішов. П’ять з п’яти Алексу.

Одного дня Джиммі дозволили принести Убивцю до школи, де вона – тепер це офіційно була вона – викликала фурор.

– О Джиммі, тобі так пощастило, – сказала Вакулла Прайс, перша дівчинка, на яку він запав. Вона гладила Убивцю своєю коричневою долонею з рожевими нігтями, і Джиммі проймав трепет, ніби її пальці пробігали по його власному тілу.

Джиммів батько проводив на роботі дедалі більше часу, але розмовляв про неї дедалі менше. В НовоШкірі, як і на Фермах ОрганІнк, були свинанти, але менші, і їх використовували для розвитку біотехнологій, які стосувалися шкіри. Головною метою було знайти метод заміни старого епідермісу на новий – не лазерне або дермабразійне короткострокове фотоомолодження, а справжня нова шкіра, яка була б позбавлена зморщок і дефектів. Для цього непогано було б виростити молоду і здорову клітину шкіри, яка ковтала би зношені клітини у шкірі тих, на кого вона посаджена, і замінювала б їх на свої копії, як водорості, які ростуть у ставку.

Здобутки у випадку успіху будуть велетенськими, пояснював Джиммів батько, виконуючи відверту розмову, як з дорослим, до якої він віднедавна почав вдаватися з Джиммі. Яка заможна і колись молода та вродлива жінка – або чоловік – накачана гормональними добавками і по зав’язку наколена вітамінами, але зупинена невблаганним дзеркалом, не продасть свій будинок, свою віллу в містечку для пенсіонерів з цілодобовою охороною, своїх дітей і свою душу, щоб повернути собі сексуальну зовнішність? НовоШкіра для старих – звучав дотепний слоган. Не те щоб вже знайшли цілком дієвий метод: з дюжину змучених оптимістів, піддослідних-добровольців, які нічого не заплатили, але офіційно відмовилися від права позиватися, вилізло від них, виглядаючи, як драглиста істота з «Далекого космосу», – з нерівномірним зеленувато-коричневим відтінком і шкірою, яка злазить нерівними смужками.

Але в НовоШкірі були й інші проекти. Одного разу Джиммів батько пізно повернувся додому трохи п’яний, з пляшкою шампанського. Джиммі лише мигцем поглянув на нього і зник у своїй кімнаті. Він сховав крихітний мікрофон за картиною морського узбережжя у вітальні і ще один за настінним годинником на кухні – за тим, який видавав щогодини інший дратівливий пташиний щебет – щоб він міг підслуховувати за тим, що його не стосується. Він склав мікрофони на уроках неотехнології в школі. Він використав стандартні деталі міні-мікрофонів для бездротового комп’ютерного диктування, які, з незначним налаштуванням, годилися для підслуховування.

– А це з якого приводу? – сказав голос Джиммової матері. Вона мала на увазі шампанське.

– Ми це зробили, – сказав голос Джиммового батька. – Я думаю, не завадить трохи відсвяткувати.

Якийсь шум: можливо, він спробував поцілувати її.

– Зробили що?

Постріл корка.

– Ну, що ти, воно не кусається.

Пауза: мабуть, він наливає. Так: дзенькіт келихів.

– За нас!

– Зробили що? Я маю знати, за що п’ю.

Ще одна пауза: Джиммі уявляє, як його батько ковтає, його адамове яблуко піднімається і опускається, глить-глить.

– Це проект із нейрорегенерації. Тепер у нас справжня тканина людського неокортекса росте у свинанті. Нарешті, після всіх цих промахів! Тільки подумай про можливості, про жертв інсульту і…

– Цього ще нам бракувало, – сказала Джиммова мати. – Ще більше людей зі свинячими мізками. Невже недостатньо тих, які вже є?

– Ти можеш хоча б раз сказати щось позитивне? Весь цей негатив, «погано те, погано се», ніколи не буває нічого гарного, за твоїми словами!

– Позитивне про що? Що ви вигадали ще один спосіб обідрати людей у відчаї? – запитала Джиммова мати тим новим повільним голосом, позбавленим злості.

– Боже, яка ти цинічна!

– Ні, це ти. Ти і твої розумні товариші. Твої колеги. Це неправильно, вся ця організація – це неправильно, це духовна клоака і ти це знаєш.

– Ми можемо дати людям надію. Надія – це не здирництво.

– За цінами НовоШкіри – це здирництво. Ви розхвалюєте свої товари, забираєте всі їхні гроші, тоді в них закінчується готівка і вони залишаються без лікування. Хай вони гниють, що вам до того? Пам’ятаєш, про що ми говорили, все, чого ми хотіли? Робити життя кращим для людей – не тільки для людей з грошима. Ти був такий… у тебе були ідеали, колись.

– Авжеж, – сказав Джиммів батько втомленим голосом. – Вони досі в мене є. Тільки я не можу їх собі дозволити.

Пауза. Джиммова мати, мабуть, обдумувала сказане.

– І все ж, – вона сказала, і це був знак, що вона не збиралася здаватися. – І все ж, порівнювати два різні дослідження – недоречно. Те, чим ти займаєшся… ці речі зі свинячим мозком. Ти граєшся з будівельними блоками життя. Це аморально. Це… блюзнірство.

Удар по столу. Не рукою. Пляшкою?

– Я не вірю своїм вухам! Від кого ти таке почула? Ти ж освічена людина, ти сама цим займалася! Це просто білки, ти сама це знаєш! Немає нічого священного в клітинах і тканині, це просто…

– Я знайома з теорією.

– У всякому разі, це оплачує твою кімнату і проживання, це приносить їжу на твій стіл. Навряд чи ти маєш право ставити питання етики.

– Знаю, – сказав голос Джиммової матері. – Повір мені, якраз це я добре знаю. Може, знайдеш собі роботу, де будеш займатися чимось чесним? Щось просте.

– Наприклад, яку і де? Ти хочеш, щоб я рився в канавах?

– Принаймні, твоя совість була б чистою.

– Ні, твоя. Це ти тут відчуваєш невротичну провину. Чому б тобі самій трохи не поритися в канавах, хоча б розімнеш свій зад. Тоді, може, ще й кинеш курити – ти фабрика емфіземи в одній особі, плюс ти самотужки підтримуєш тютюнові компанії. Подумай про це, якщо ти така етична. Це вони хапають шестирічних на гачок до кінця життя, роздаючи пробники.

 – Я все це знаю.

Пауза.

– Я курю, тому що пригнічена. Мене пригнічують тютюнові компанії, мене пригнічуєш ти, мене пригнічує Джиммі, він перетворюється на…

– Випий якісь таблетки, якщо ти така в біса пригнічена!

– Не треба лаятися.

– А я, думаю, треба!

Крики Джиммового батька не були чимось новим, але в поєднанні з лайкою привернули повну увагу Джиммі. Може, щось станеться чи буде бите скло. Йому було страшно – той холодний клубок знову підкотився до горла – але він відчував, ніби мусить слухати далі. Якщо станеться катастрофа, якийсь остаточний крах, він мусив бути його свідком.

Проте нічого не сталося, був тільки звук кроків, які вели з кімнати. Хто з них? Хто б це не був, він зараз підніметься нагору, щоб переконатися, що Джиммі спить і нічого не чув. Тоді вони зможуть викреслити цей пункт зі списку Дбайливого Виховання, який вони обидва носять всередині своїх черепів. Джиммі сердило не те погане, що вони робили, а гарне. Те, що мало би бути гарним або чого мало би вистачити для нього. Те, за що вони гладили себе по голівоньці. Вони про нього нічого не знали – що йому подобалося, що ні, чого він бажав. Вони думали, що він – не більше, ніж вони бачать. Милий хлопчик, але трохи дурник, трохи фігляр. Не найрозумніший у світі, не тримає чисел в голові, але ти ніколи не отримуєш всього, чого хочеш, і він хоча б не був цілковитим невдахою. Він хоча б не був п’яницею чи наркоманом, як багато хлопців його віку, тому постукайте по дереву. Він навіть чув, як його батько казав: «постукай по дереву», – ніби Джиммі зобов’язаний обісратися, збитися зі шляху, але він до цього поки не дійшов. Про іншу, таємну особу, яка жила всередині нього, вони не знали нічого.

Він вимкнув свій комп’ютер, висмикнув навушники, погасив світло і ліг на ліжко, тихо, а ще обережно, тому що на ньому вже лежала Убивця. Вона була біля ніг, їй там подобалося; вона почала облизувати йому ступні, щоб злизати сіль. Йому було лоскотно; засунувши голову під ковдру, він здригався беззвучним сміхом.