«Останнє королівство» Бернарда Корнвелла має
свої плюси і мінуси. Серед переваг – люба мені епоха середньовіччя; дія
відбувається в Англії дев’ятого століття, так глибоко в історію я ще не
занурювався з точки зору художньої літератури; книга містить подробиці з життя людей
того віку, про які мені раніше було невідомо; сюжет нерозривно зв’язаний з
історичними подіями, нехай їх і деформує на свою вигоду; правдоподібні, не
ідеалізовані персонажі, навіть головний герой – це типовий представник
середньовічної знаті, яка любила випивку і жінок, думала перш за все про себе
і, якщо доля обходилася з ними несправедливо, жили помстою, яку проносили крізь
роки.
Серед недоліків – не надто правдоподібний
сюжет, коли герой вважає чоловіка, який вбив його брата, названим батьком, а після смерті
цього псевдо-батька все ж іде війною на його народ; сюжету бракує непередбачуваності;
стиль розповіді пресухий. Цікавіше вже було би прочитати якийсь нон-фікшн про
життя історичної фігури тієї епохи. Яскравий приклад – «Далеке дзеркало:
багатостраждальне 14-те століття» двічі лауреатки Пулітцерівської премії Барбари
Такман.
За сюжетом книги, елдорман (англосаксонський титул, який
передував нормандським «ерлам-графам») Утред Беббанбурзький вбитий данськими
завойовниками під час битви за Еофервік/Йорвік/Йорк (відповідно вимова саксів, данів і сучасна), а його десятирічного сина
Утреда молодшого захопив у полон один із данів, Рагнар Безстрашний. Єдиною
причиною, чому Рагнар не стратив хлопчика, стало те, що той єдиний насмілився
кинутися на нього зі своїм ледь не іграшковим мечем, шукаючи помсти за свого
старшого брата, якого Рагнар вбив трохи раніше. Рагнар вирішив, що це прояв
відваги малого, і залишив йому життя.
З часом Утред став для Рагнара наче сином. Та
й сам Утред уже не міг вирішити, ким він себе відчуває, – англом або даном.
Рагнар бере його із собою у похід Великої
армії, яка за кілька років завойовує три з чотирьох англійських королівств –
Нортумбрію, Мерсію і Східну Англію. Проте ставши свідком того, як Рагнара
Безстрашного спалюють живцем у його ж маєтку, Утред розуміє, що обірвалася та нитка, яка досі найміцніше зв’язувала його з данськими загарбниками. Він присягає на
вірність королю Вессексу, останнього англосаксонського королівства на острові,
Альфреду, який знаходить в особі парубка надійного союзника. Врешті-решт, у
двадцять років Утред перемагає у своєму першому серйозному бою із застосуванням стіни щитів, тобто
стає справжнім воїном.
Те незначне, що вдалося вицідити з цілої
книги.
«Чи знав я це все в одинадцять? Гадаю, що до
певної міри. Воно було в моєму серці, несформоване, невиражене, але міцне, наче
камінь. З часом воно буде поховане під чимось іншим, напівзабуте і нерідко
заперечене, але воно завжди було там»
«Альфред ставився до всього серйозно, навіть
до маленького хлопчика, і він оглядав мене довго і ретельно, наче намагаючись
виміряти глибину моєї незрілої душі»
«Правда полягає в тому, що я впав у колодязь страждань,
мене спокушав відчай і сльози безперервно наверталися на очі»
Немає коментарів:
Дописати коментар