Давно я настільки глибоко не занурювався у
читання, не шкодуючи свого часу. Дванадцять випусків коміксу «Провіденс»
наситили мене враженнями більше, ніж будь-яка книга за багато-багато місяців. Треба
трохи розповісти про сюжет, проте істотних спойлерів не буде, починаючи з третього
випуску. Втім, все одно вийде набагато більше, ніж «трохи».
Цікава структура кожного випуску. У
«Подвір’ї» всі роздуми головного героя були присутніми майже на кожній сторінці
й чергувалися з репліками діалогів. У «Провіденсі» вони записані в кінці
кожного випуску і мають вигляд щоденника, який веде Роберт Блек. Це доволі
слушне рішення – винести все, що має бути поза діалогами, у кінець на сторінки
щоденника. Все ж таки Блек є журналістом/письменником і було би природно подати
допоміжній матеріал у подібному вигляді.
Але почну з початку. Журналіст газети
«Нью-Йорк Геральд» Роберт Блек мріє написати книгу на тему, якої ніхто раніше
не наважувався торкнутися. Одного дня, шукаючи матеріал для чергової статті,
він бере інтерв’ю у доктора Альвареса, який наштовхує Роберта на думку про цілий
світ, прихований під оболонкою суспільства, про людей, не таких, як інші, які,
однак, вміють тримати це у таємниці. Щоби розвинути свою ідею, додати до неї нових
барв, Блек залишає свою роботу у газеті і концентрується на книзі.
Він отримує новий поштовх, прийшовши додому
до знавця ізотерики Роберта Зюйдама, де той дає Блеку ще одну наводку для його
історії – діяльність організації Stella Sapiente («Мудрість зірок»
латиною). Коли Зюйдаму доводиться ненадовго відлучитися, Блек необачно спускається у
підвал будинку, а звідти у якесь підземелля, де з ним трапляється перша
незбагненна річ з усіх, які ще випадуть на його долю. Вибравшись з підвалу і врешті-решт
залишивши будинок Зюйдама, Роберт Блек подорожує до Салема, Атола і Манчестера
– провінційних містечок Нової Англії – де стикається з численними випадками
дегенерації тамтешнього люду, недомовленостей і очевидною для читача гри слів,
про яку він не усвідомлює, бо – що іронічно – сам не знайомий з творчістю Лавкрафта (є тут
алюзії на «Холодне повітря», «Тінь над Іннсмутом», «Колір з інших світів», «Сни
у відьомському домі», «Натурника Пікмена» та інші твори, які за роки змішалися
в моїй голові в одне ціле).
«Провіденс» багато в чому повертається (повертається
у майбутнє) до подій «Подвір’я Алана Мура» і «Неономікона». До речі, тут
нарешті Мур дав пояснення щодо купола над Нью-Йорком. Геніально. Так само геніально розвинута концепція йр нахнгр
у шостому випуску. Іноді здається, що комікс переобтяжений посиланнями на
Лавкрафта і Ко, оскільки в кожному випуску Роберт Блек стикається все з новими
чудасіями. Таке враження, наче весь світ сповнений ними. В реальності ми навіть
привидів не кожен день зустрічаємо, отак. Проте ступінь дивовижності цих
чудасій підвищується поступово, цеглинка до цеглинки вибудовують цитадель
божевілля, а не обрушуються на голову за одну мить. Це майже еталонний
безособовий Лавкрафт, якщо так можна сформулювати.
Щоби не відривати сюжет від дійсності – маючи
і без того купу надприродних явищ і подій – Мур і Берроуз не забувають раз по
раз підкидати історичні факти, як-от підписання Версальського мирного договору,
рух феміністок, теорії Юнга і Ейнштейна, впровадження «сухого закону». Автори
прискіпливо поставилися до кожної деталі – на кожній панелі то певна історична
локація, то алюзія на одного з персонажів Лавкрафта, тощо. Ось тут можна знайти
подробиці кожної сторінки кожного випуску –
Факти стосовно «Провіденса» Алана Мура
(англійською).
Ну і літературно смачних уривків на один
квадратний сантиметр аркушу чимало. Нижче наведено декілька з них. Чи трохи
більше, ніж декілька.
«На мій погляд, якщо ти не любиш, то марнуєш своє буття. Навіть життя –
це пусте поряд з любов’ю»
«В мене своя таємниця, а у Вас, гадаю, своя. Так само в інших… Отже,
існує потайна країна, прихована за картиною суспільства, яку бачить світ…
Незручна правда криється під удаваною дійсністю»
«Навіть газ спалахує страйком. Всю країну може рознести на друзки, як
Росію…»
«Га? Тіки не для паскуд з Коннектикуту, якби мені дали право на слово,
а мені його, либонь, не давали»
«Деякі мандрівники розповідають про демонів, які все ще живуть під
могилами, чия подоба нагадує собачу морду з примарною посмішкою, чи про безжальних
людей-риб і їхніх прекрасних жінок-риб, які живуть у діамантових містах під
водами південних морів, і не думай, о чоловіче, що це є плоди пустої уяви,
оскільки світ має дві маски, які він надягає по черзі, так що там, де колись
був край зловісної слави, тепер лише сон, так само як настане час, і сон буде для
всіх людей вотчиною, коли прийде Спокутувач, чия рука наведе на Землі лад»
«Я також дійшов висновку, що ми, тендітні люди ніколи по-справжньому не
втрачаємо розум, наче це відбувається випадково, – ми позбуваємося його
навмисно, дозволяючи йому вислизнути між пальцями у буревій буття, коли ми вже
не витримуємо тягаря його вмісту»
«Мої мандри часто мають нічний характер, хоча і ніч дарує миттєвості:… коли
вмираючі, останні промені блищать на древній кам’яній стіні… і Провіденс
вагається на самому порозі світу… іншого, ніж… цей»
«Ось, дивіться, личинка старіючого лускокрилого, яке зараз стоїть перед
Вами, хай як кволо»
«Карл, я… я не думаю, що це одна з цих історій. Більше не
йдеться про те, чого хочуть люди… Я думаю, слід плисти за тією ж течією,
що й Іннсмут… Думаю, треба вчитися жити серед чудес і величі до кінця своїх
днів»
