Дата: 26 листопада –
10 грудня 2018
Організатор: Університет Лідса
Лектор: Бетан Девіс
Формат: онлайн-курс
Конспект:
Що відрізняє мову
від діалекту? Мова – це система спілкування, яка складається з відмінної
граматики, фонетики і лексики. Діалект – це регіональний або соціальний
різновид мови, який вирізняється своєю вимовою, граматикою або словниковим
складом. Для носія певної мови діалекти є зрозумілими, а інші мови – ні;
лінгвістичні відмінності не перешкоджають носіям різних діалектів розуміти одне
одного.
Погляд, що слова
набувають для нас значення через поняття, які вони представляють, був
висловлений швейцарським лінгвістом Фердинаном де Сосюром в 1916 році. Він
стверджував, що, коли ми спілкуємося, ми використовуємо мовні знаки. Ці знаки
містять символ, який ми використовуємо, посилаючись на поняття, і саме поняття.
Сосюр застосовував термін «позначення», говорячи про символ, і термін
«позначене», говорячи про поняття. Позначення – це звукоряд, який ми
використовуємо, посилаючись на поняття, а позначене – це мисленнєва модель
цього поняття у нашій голові.
Антрополог
Бенджамін Лі Ворф запропонував теорію мовної відносності. Він вважав, що мови і
культури нерозривно пов’язані, що мова, якою ми розмовляємо, впливає на наше
сприйняття світу. Однак не ясно, до чого саме він схилявся: чи мова цілком
визначає наше розуміння (мовний детермінізм), чи просто впливає на нього
(мовний релятивізм). Тобто, чи можливо вирватися з моделі світу, нав’язаної
мовою, якою ви користувалися?
Художні тексти
становлять особливі складнощі для перекладачів. Враження від роману або п’єси
часто залежить від образів або описів, які пробуджують певну реакцію в читача.
Автори підводять читачів до того, щоб вони робили певні висновки про героїв
через їхні слова або дії. Письменники також залишають підказки в тексті про те,
як розгортатиметься сюжет.
Всі ці елементи
потребують від перекладача особливої уваги. В своєму розпорядженні перекладачі
мають два основні засоби – одомашнення і очуження.
Одомашнення – це
заміна невідомої речі або поняття якимось приблизним відповідником в мові
перекладу. Ця стратегія дозволяє перекладачу полегшити сприйняття тексту
читачем. Це допомагає зробити контекст максимально звичним і сприяє розумінню
повідомлення тексту.
Очуження – це
введення нової речі або поняття в цільову культуру. В цьому випадку переклад
зберігає незвичність оригіналу. Перекладач вдається до такої стратегії, якщо
вірить, що читачу сподобається відчуття чужоземності або це збагатить його
читацький досвід.
Мови і культури
характерні для того часу і місця, в якому вони використовуються. Якщо ви
спробуєте зрозуміти тексти поза часом або місцем, в якому вони написані, вам
може знадобитися переклад певних слів або понять. Редактори і видавці, які
працюють над новими виданнями старих творів, повинні зважати на мовні і
культурні відмінності між сучасними читачами і першими читачами тексту. Це
нагадує підхід перекладачів.
То як редактори
справляються з такими змінами? Найпоширеніший спосіб – використання приміток
або глосаріїв для пояснення незрозумілих слів і понять. Однак надлишок
додаткового тексту може відволікти читача від подій в оповіданні.
Більш
екстремальний підхід – це «перекласти» текст у форму, більш доступну для
сучасної публіки. Недолік цього методу в тому, що новий текст може бути ледве пов’язаний
з оригінальним або втратити у якості, якщо його перекладають ніби на іншу мову.
Мовознавці
переконані, що на наше судження про ввічливість впливають декілька факторів.
Вони стосуються аспектів соціального контексту – чим ми займаємось, з ким ми
говоримо і що ми намагаємося досягти. Вирішальним тут є тип соціальної
діяльності, в якій ми залучені. Один і той самий гурт людей в різних контекстах
може мати різні думки про те, що вважати ввічливою поведінкою. Наприклад, думки
можуть відрізнятися в залежності від того, чи знаходяться вони на робочій
нараді, чи на заході у неробочий час.
Найвпливовішу
модель ввічливості в 1987 році запропонували Браун і Левінсон. Вона описує
теорію обличчя і стратегій, які ми використовуємо, щоб захистити своє обличчя і
чужі обличчя. Згідно з ними, негативне обличчя (невтручання) – це наше бажання
бути автономними, робити те, що ми хочемо і коли хочемо, і щоб інші не
змушували нас чогось робити. Позитивне обличчя (схвалення) – це наше бажання,
щоб нас прийняли, навіть полюбили, інші члени нашого суспільства. Ми хочемо,
щоб до нас ставилися, як до членів тієї ж групи, і хочемо бачити, що наші
бажання і потреби поважатимуть інші.
Отже, якщо одна
людина хоче сказати щось, що загрожуватиме «обличчю» іншої людини, вона часто
обиратиме слова обережно, щоб зменшити загрозу. Так буває, якщо ця людина хоче
змусити іншу зробити щось або якщо вона критикує те, що інша людина вже
зробила.
Браун і Левінсон
стверджували, що їхня модель є універсальною. Це не значить, що люди з різних
культур прийматимуть однакові рішення в однакових ситуаціях. Радше люди усвідомлюють
потребу співрозмовника «зберегти своє обличчя», незалежно від культури, до якої
вони належать. Тому ми всі приймаємо рішення відповідно до місцевого розуміння влади,
класової різниці та обов’язків.
Є різні причини,
чому суспільства залишають певні мови позаду. Одна з головних причин втрати
мови – це міграція. Коли люди переселяються в іншу країну або регіон, мова
більшості там може відрізнятися від тієї, яку використовували в їхньому
попередньому місці проживання. Для того щоб зайняти місце в новому суспільному
контексті, мігранти повинні вивчити і користуватися новою мовою, принаймні поза
домом.
Втрата мови також
може статися всередині громади. Це називається мовною асиміляцією. Прикладами є
Уельс і Бретань, де відповідно валлійська і бретонська мови зазнавали утисків –
їх навмисно прибирали з навчальної програми та інших офіційних сфер.
Мовна асиміляція
(прийняття населенням інших мов) може призвести до зникнення мови. Мовознавці
стверджують, що мовне різноманіття знаходиться під такою ж загрозою в
глобалізованій економіці, що й екологічне біорізноманіття. За підрахунками
Девіда Кристала, 96% мов припадає тільки на 4% населення, а більше половини мов
має 6 тисяч носіїв або менше, що означає, що ці мови знаходяться під ризиком.
Зміни у
лінгвістичному складі групи, яка тримає владу у певній країні (або
націоналістичних сил, які виставляють одну мову як національний стандарт),
можуть мати схожий ефект. В цьому випадку мова, якою розмовляло суспільство,
часто починає оцінюватися негативно – її можуть розглядати як мову минулого або
мову селян чи провінціалів. Часто головним інструментом є вибір мов, які
використовуються в освіті. Коли мову прибирають з навчальної програми, то вона,
мабуть, має невелике значення. Це обмежує ступінь володіння письмовою мовою
серед учнів.
Мови національних
меншин часто прибирають з інших суспільних сфер – судів, ЗМІ, робочого місця
тощо. Це означає, що мова більшості стає частиною суспільного життя, а мова
меншості обмежена використанням у побуті. Експерт з мов, що вимирають, Джошуа
Фішман називає це «фольклоризацією» мови – процесом, коли вона перестає
вживатися у політично важливих контекстах і тому нею можна нехтувати.
Культура і історія
певної громади записана в – і за допомогою – її мови. Втративши доступ до цієї
мови, ми повністю втрачаємо доступ до цієї культури. Ця втрата є остаточною,
якщо цю мову не вивчали і не кодифікували. Навіть дуже вправні переклади – це не
те ж саме, що мати доступ до тексту в його оригінальному вигляді.
Немає коментарів:
Дописати коментар