Жоріс-Карл Гюїсманс. На шляху. Рецензія

Жоріс-Карл Гюїсманс, автор, можливо, мого найулюбленішого роману, має у своєму доробку трилогію про письменника Дюрталя. Після подій першого роману, де головний герой поринає у вивчення сатанізму і окультизму, у другій книзі він осмислює пережиті страхіття, змінює свої переконання і стає на шлях католицизму. Однак Дюрталю цей перехід дається непросто: йому постійно заважають сумніви і спокуси. Він проходить тією ж стежкою, що й вселюдська теологія, тільки протяжність її зменшена зі століть до місяців, його цікавлять все ті ж богословські питання, що й церковних мислителів середніх віків і нового часу, і він знаходить відповіді у численних працях на подібні теми і в щирих поясненнях духовних осіб, поради яких він питає. Спокушають його перш за все спогади про плотські збочення і уявні діалоги із самим собою, в яких він намагається переконати себе у хибності обраного шляху. Ці дві перешкоди він долає завдяки смиренності й атмосфері блаженства в абатстві, куди він приїхав, щоби «знайти себе».

Взагалі, сенс всього роману – знайти себе, пізнати себе як зсередини, так і зовні. Я вже згадував уявні діалоги між однією стороною душі Дюрталя та іншою. Крім того, процес навернення протагоніста у католицизм допомагають пояснити численні посилання на богословські праці. Гюїсманс зарекомендував себе як неперевершений ерудит, і кожен його твір може претендувати на звання наукової праці – настільки досконало він заглиблюється у будь-що, за що береться. Коли Дюрталь повертає вбік, Гюїсманс неодмінно направляє його у вірне русло необхідними рядками з житія святих, мучеників чи блаженних.

Як і у двох інших книгах Гюїсманса, які я читав раніше, «На шляху» відзначається перш за все не сюжетом, насиченим подіями, а описом переживань героя. Сприйняття світу передається виключно з точки зору Дюрталя. Автор уміло відображає душевні метаморфози літератора, створює йому об’ємний образ в уяві читача. Не в останню чергу йому це вдалося тому, що Дюрталь – це ледь не автобіографічний персонаж: Гюїсманс написав його з себе, після того, як сам звернувся до релігії. Проте не слід розглядати цей роман лише як осмислення місця людини в релігії, радше як осмислення місця людини в житті загалом, оскільки будь-які пошуки свого «я» відбуваються так само, на шляху завжди постають ті ж перешкоди.

Переклад уривків взятий звідси: Жорис Карл Гюисманс. На пути / пер. Н. Зубкова. – М. : Энигма, 2010. – ISBN 978-5-94698-042-5. Українською я його книг не зустрічав, а французької, на жаль, не знаю.

«Что все-таки остается непонятным, так это изначальный, в каждом из нас заложенный ужас существования, но это уж такая тайна, которую ни одна философия не объяснит»

«И, растекаясь по крестообразному миру храма, толпа сама превращалась в огромный живой и многоглавый, мрачный и безмолвный крест»

«Все это пахнет париками и брыжжами, реверансами и расшаркиваньями, отдает Версалем: выходит мистика королевского двора, где восседает Христос, разряженный в костюм Людовика XIV»

«Дюрталь с аббатом шли вдоль большого пруда; среди глубокой дремы лесов только вода его жила наяву: луна, сиявшая в безоблачном небе, рассеяла в ней мириады золотых рыбок; и вся эта блестящая мелюзга подскакивала и опускалась, дрожала тысячами огненных чешуек, которые раздувались дуновениями ветра»

«И как, в самом деле, собраться, восстановиться, если жить придется на проходном дворе, с душой, открытой всем ветрам, доступной для посещения толпы расхожих мыслей?»

Говард Філіпс Лавкрафт, Ден Локвуд та інші. Антологія Лавкрафта (томи 1 і 2). Рецензія

«Антологія Лавкрафта» – це дві збірки коротких (і не дуже) творів Говарда Філіпса Лавкрафта, адаптованих у вигляді графічного роману (графічних оповідань?) під редакцією Дена Локвуда. У першу збірку входять наступні твори: «Поклик Ктулху», «Той, що у пітьмі сидить», «Жах у Данвічі» («Жахіття Данвіча»), «Колір з інших світів» («Барва з позамежжя світу»), «Тінь над Іннсмутом», «Щури у стінах», «Дагон». До другої збірки увійшли: «Натурник Пікмена» («Натура для Пікмана»), «Храм», «З позамежжя», «Він», «Гончак» («Пес»), «Безіменне місто», «Картина в будинку» («Малюнок у будинку»), «Свято», «Свідчення Рендольфа Картера». Назви взяв зі спільноти «Г.Ф. Лавкрафт - Аудіокниги українською!», з двох опублікованих томів видавництва Жупанського або переклав сам.

Над кожною адаптацією працювало по двоє людей – власне літературний адаптатор і художник. Щодо обидвох складових зауважень не так вже й багато. По-перше, в антології переважно використані уривки з однойменних творів Лавкрафта, а де їх потрібно було змінити (текст розповіді на репліку героя або скоротити його чи розірвати), там це майже завжди вдавалося зробити безболісно.

По-друге, єдиним виключенням із неперевершеної роботи ілюстраторів є, на мою непрофесійну думку, «Свідчення Рендольфа Картера» у недолугому стилі Нікелодіен. Усім художникам вдалося передати не тільки жах, який має матеріальне втілення, але й страх перед невідомим, насичення яким якраз притаманне творчості добродія Говарда Філіпса. Монстрів вміє малювати будь-хто. Але ж тільки подивіться, що запропонували художники – від бридоти до сюрреалістичних зліпків нічних жахіть: порівняйте хоча б сім’ю Гарднерів з «Кольору з інших світів» і близнюка Вілбура Вейтлі з «Жаху у Данвічі».

У школі, коли ми не мали часу чи бажання читати весь твір, ми шукали його короткий зміст. Ця антологія є чимось подібним, оскільки тут залишили найсуттєвіше, а ще й не зущалися над авторським стилем. До того ж, ілюстрації сприймаються і запам’ятовуються краще, ніж сухий текст.

«Наймилосердніша річ у світі – це неспроможність людського розуму встановлювати зв’язки між тим, що він у собі вміщає. Ми живемо на безтурботному острові незнання посеред темних вод безмежжя, і нам не судилося запливати далеко… Проте колись, збираючи докупи розрізнені знання, нам відкриються настільки моторошні горизонти дійсності, що ми або збожеволіємо, або поринемо у нові темні віки, шукаючи у них прихисток»

«Годинами я блукав поміж рядами покинутих халуп… Ці ряди потойбічних кубел, відданих на поталу павутинню, спогадам і хробаку-завойовнику, народжують страхи, які навіть холоднокровний філософський підхід не в змозі розвіяти»

«Лише істинному генію з його всебічним розуміння світу відома справжня анатомія жахливого чи фізіологія страху»

 

Йохан Хейзінга. Осінь середньовіччя. Рецензія

«Осінь середньовіччя» нідерландського автора Йохана Хейзінги довелося читати у російському перекладі Дмитра Володимировича Сильвестрова (втім, в електронній книзі ім’я перекладача не зазначено). Нідерландської мови не знаю і перекладати з перекладу не бачу сенсу, тому наведені в кінці уривки залишив також російською мовою.

У підзаголовку книги зазначено, що це – дослідження форм побуту і форм мислення в XIV і XV століттях у Франції і Нідерландах. Простіше – яким бачили світ тогочасні люди. Ми більш-менш здатні сприйняти культуру іншої країни, віддаленої від нас просторово. Так само ми можемо зрозуміти світогляд попереднього покоління. Значно складніше уявити, яким був світ для людей, віддалених від нас у часі на декілька віків. Головним чином Хейзінга опирається на дані про життя у Бургундському герцогстві, до якого крім власне Бургундії, належали землі на території сучасних Франції, Бельгії, Нідерландів і Німеччини, тобто тодішніх Французького королівства і Священної Римської імперії. До того ж, герцогство певний час було союзником Англії у боротьбі за французьку корону. Хоча б подібне заплутане для звичайної людини нашого часу геополітичне становище підтверджує, що у середньовіччі погляди на будь-який аспект життя були іншими. Війна, релігія, кохання, побут – все було відмінним. Опинитися у той час для нас було б тим самим, що й опинитися на іншій планеті.

Рекомендую завзятим поціновувачам історії. Не рекомендую широкому загалу. Книга могла бути вдвічі коротшою, якби автор залишив у ній численні уривки з історичних джерел, але прибрав ще численніші просторі абзаци, де конкретики обмаль. Однак, книга дійсно допомагає зрозуміти, чим жили ті люди. І мені пощастило, що було за що зачепитися – кілька разів спливало ім’я Ангеррана де Кусі, історичної фігури, про життя якої мені відомо з книги «Далеке дзеркало: багатостраждальне 14-те століття» Барбари Такман. Також мені здається, що я трохи перенаситився середньовіччям і непогано було би знайти що-небудь про Темні віки і Відродження: перше пояснить появу середньовічного світогляду, а друге – перший крок до появи сучасного.

«Рыцарь и его дама сердца, герой ради любви – вот первичный и неизменный романтический мотив, который возникает и будет возникать всегда и всюду. Это самый непосредственный переход чувственного влечения в нравственную или почти нравственную самоотверженность, естественно вытекающую из необходимости перед лицом своей дамы выказывать мужество, подвергаться опасности, демонстрировать силу, терпеть страдания и истекать кровью, - честолюбие, знакомое каждому шестнадцатилетнему юноше»

«Так усталая аристократия смеется над собственными идеалами. Когда с помощью всех средств фантазии и художества она пышно нарядила и щедро украсила страстную мечту о прекрасной жизни, мечту, которую она облекла пластической формой, именно тогда она решила, что жизнь собственно, не так уж прекрасна. И она стала смеяться»

«Примечательно, что романтика святости во все времена в гораздо большей степени питалась действовавшими на воображение крайностями уничижения и воздержания, нежели выдающимися деяниями, определявшими рост религиозной культуры. Святым делали не церковно-социальные заслуги, как бы велики они ни были, но удивительное благочестие»

«Если окинуть взором франко-бургундский мир XV столетия, то вот каково будет основное впечатление: во всем царит какая-то мрачность, повсюду – варварская роскошь, причудливые и перегруженные формы, немощное воображение; таковы приметы духовного состояния Средневековья в период заката. При этом забывают, однако, что и здесь Ренессанс подступает со всех сторон; но он еще не господствует, он еще не может изменить основное настроение этой эпохи»