Вірджинія Вулф. Моменти буття. Рецензія

Дарма що в навчальній програмі на другому курсі серед інших було ім’я Вірджинії Вулф. Я запам’ятав лише її ім’я і її magnum opus. Лише згодом я наштовхнувся на таке поняття як «моменти буття». Назва інтригуюча, але я не став шукати тлумачення. Пройшло років п’ять чи більше, і я нарешті дізнався, що Вулф мала на увазі: на її думку, наше життя поділене на буття і не-буття (мова йде зовсім не про небуття), де не-буття – це рутина, яка займає більшу частину життя. Проте деякі моменти значно яскравіші за інші і завдяки певному стимулу – шоку, одкровенню тощо – закарбовуються в пам’яті. Їх вона й називає моментами буття.

Через багато років після смерті письменниці було опубліковано п’ять есе під спільною назвою «Моменти буття». Ці мемуари написані у різні періоди життя Вірджинії, але всі вони стосуються одного – її сім’ї. Мати її була відданою дружиною і намагалася всіляко догодити своєму чоловіку. Батько вважав себе генієм і з часом став залежним від жіночої уваги. Старша зведена сестра Стелла після смерті матері зайняла її місце, потім одружилася, але, звільнившись від ярма батька, не змогла сповна насолодитися свободою, тому що невдовзі сама пішла з життя. Місце Стелли у домі зайняла інша сестра – Ванесса, яка мала впертіший характер і тому змогла дати відсіч як батьку, так і зведеному брату Джорджу. Джордж був успішним кар’єристом, проте не помічав своїх вад, коли йому вказували на них. Тут також є згадки про інших членів родини, друзів і знайомих. Ці спогади може і не створюють портрет самої Вірджинії Вулф, однак безсумнівно дають зрозуміти, в якому оточенні вона жила, допомагають глибше зануритися в її думки, зрозуміти її почуття, зрозуміти її як людину, що безперечно допоможе повноцінніше сприйняти «Місіс Делловей», яка чекає на мене у найближчі кілька років.

«Напевно, це найбільша з відомих мені насолод. Я відчуваю піднесення, коли під час написання твору я ніби з’ясовую, що до чого відноситься, подаю епізод з найкращої точки зору, надаю дійовій особі завершений вигляд. На цій опорі тримається те, що я могла б назвати філософією, принаймні це тверде переконання, що під шаром вати прихована послідовність, що ми – маю на увазі всіх людей – ми маємо до цього якесь відношення, що весь світ – це витвір мистецтва, що ми є складовими цього витвору мистецтва»

«Це була невелика кімната, проте її стіни, мабуть, просякнуті наскрізь, якщо стіни фіксують зображення і накопичують зроблене і сказане разом із найяскравішими моментами того, що залишається виключно особистим, – сімейного життя»

«Але якою б не була причина, я дійшла висновку, що зображення епізодів з життя – це мій природний спосіб відтворення минулого. Епізоди завжди спливають нагору, вносячи порядок і подробиці. Це підкріплює мою думку – хоча вона ірраціональна і не витримає критики – про те, що ми герметичні посудини, які тримаються на поверхні того, що зручно називати реальністю. Часом без причини, без зусиль герметик дає тріщину – і всередину рине реальність. Це і є епізод. Такі епізоди не вціліли би протягом багатьох руйнівних років, якщо тільки вони не зроблені з чогось незмінного, і це доказ їхньої реальності»

Конні Вілліс. Вимкнути світло / Відбій тривоги. Рецензія

Конні Вілліс написала одну розповідь і чотири романи про подорожі у часі істориків з Оксфордського університету. Двічі читав (в оригіналі і в перекладі) першу книгу з цієї серії – «Книгу Судного дня» – яка справила на мене велике враження тим, як авторка вміє піднімати напругу з кожною сторінкою так, наче головні герої ось-ось зламаються під натиском усіх тих жахливих випробувань, які їх спіткають. «Книга Судного дня» залишається однією з моїх найулюбленіших і її, до речі, можна знайти у книжкових крамницях, сподіваюся (Книга Судного дня : роман / Конні Вілліс. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2015. – 576 с.).

Двотомник «Вимкнути світло» і «Відбій тривоги» зібрав той самий врожай нагород, що й «Книга Судного дня», – премії Х’юґо, Неб’юла і Локус. Другу книгу серії («Не кажучи про пса») я ненавмисно відклав на потім, про що жалкую, тому що, починаючи читати третю, я не міг збагнути деяких речей з теорії подорожей у часі, які ймовірно, були вже пояснені. Інша складність полягала в тому, що книги двотомника неможливо читати окремо одна від одної, як це зазвичай буває у подібних серіях, де на початку кожної окремої книги читача знову знайомлять з персонажами і попередніми подіями. Ні, насправді це один твір, який має обсяг «Війни і миру» і розділений надвоє лише у фізичному сенсі, але не за змістом.

Власне зміст книг також досить складно подати в цій рецензії, оскільки, хоча концепція Вілліс і виключає існування часового парадоксу, при якому дві версії однієї особи різного віку можуть існувати в один і той самий час (тобто ця особа може мандрувати лише у той час, в якому ще не була), однак певні дії цієї особи, зчинені нею в одному часовому відрізку, можуть впливати на неї ж, коли вона перебуває в іншому часовому відрізку. А враховуючи той масовий характер, який набули мандрівки у часі в 2060-ому році, коли відбуваються події книг, то виникає запитання, як часово-просторовий континуум здатен опиратися наслідкам цих дій, при тому, що головні герої були не лише свідками, але й безпосередніми учасниками історичних подій? Для відповіді дочитайте до кінця «Відбій тривоги», там все пояснюється. Цікаво те, як Вілліс вустами різних персонажів озвучує різні версії вирішення проблеми уникнення часових парадоксів.

Отже, події розгортаються довкола трьох студентів, які в Оксфорді 2060-ого року вивчають історію наочно, так би мовити. Поллі Черчилль під іменем продавця універмагу Поллі Себастіан вирушає вивчати реакцію жителів на перші тижні Лондонського бліцкригу. Меропа Ворд під виглядом служниці Ейлін О’Райллі у сільському маєтку доглядає за дітьми, яких евакуювали з Лондона. Майкл Девіс, прикидаючись американським репортером Майком Девісом, збирається спостерігати за цивільними, які на власних човнах рятували військових під час евакуації з Дюнкерка. Втрьох вони опиняються у 1940-ому році, через певний час розуміють, що не можуть звідти вибратися, і починають шукати одне одного, кожен у надії, що хтось з товаришів зможе їм допомогти. Однак після зустрічі у Лондоні вони доходять висновку, що застрягли тут, тому шукають інші способи вибратися – згадують інших істориків, які могли бути тут, посилають закодовані повідомлення у газетах і просто намагаються вижити під час Другої світової війни.

Крім трьох центральних персонажів, а також різних персонажів з минулого і майбутнього, деякі розділи присвячені іншим історикам, яким вдалося пробратися у той же період – це професор Джеймс Данворті, школяр (на момент відправлення студентів у минуле) Колін Темплер та інші студенти історичного факультету: медсестра Мері Кент і агент спецпідрозділу з дезінформації під кодовим іменем Ернест Вордінг. Важливо зазначити, що кожен розділ фокусується щоразу на різних персонажах, відбувається їхня постійна ротація. Цим чотирьом дійовим особам приділено менше уваги, ніж трьом головним, тому, читаючи розрізнені розділи, спочатку важко оцінити їхню важливість, особливо важливість Мері та Ернеста, до яких попри те, що вони перебувають не в 1940-ому році, розповідь повертається знову і знову, натякаючи, що вони теж зіграють свою роль.

Написавши стільки, я впевнений, що уникнув головних спойлерів навіть за такого об’єму. Втім, можливо, цього буде достатньо, щоб зіпсувати комусь читання, коли вони побачать все під іншим кутом, маючи мої підказки. У моє виправдання хочу сказати, що було дуже складно пояснити концепцію подорожей у часі, не зачепивши деталей, суттєвих для сюжету.

Невеликий відступ. Коли готував цей відгук, забув, чи вживалося в українському перекладі слово «скид», чи якесь інше. У книзі було довше шукати, ніж в Інтернеті, і саме так я наштовхнувся на цей допис у блозі – 237. Конні Вілліс "Книга Судного дня" (Оксфордські подорожі в часі #1). Шкода тільки, що це лише один з трьох відгуків про книгу, які я знайшов в україномовному Інтернет-просторі. Вілліс заслуговує на більше.

Наостанок, як завжди, ділюся уривками з твору. Сподіваюся, що інші книги колись також будуть перекладені, як це вже сталося з «Книгою Судного дня», адже Конні Вілліс не відступає від своїх традицій: коли Поллі, Майк і Меропа поступово втрачають надію, ненароком згадувалася Ківрін, як вона зневірялася, не маючи змоги врятувати хоч когось зі всього поселення, у якому вона опинилася, від Чорної смерті. Неможливо не співпереживати.

«Коли декілька геологічних віків потому нарешті почало світати, спочатку він подумав, що це ілюзія, спричинена задовгим витріщанням у темряву»

«Семюелс виявився ще гіршим учнем, переконаним, що може впоратися з "цією проклятою машиною" за допомогою грубої сили і богохульства, і Ейлін дивувало, що священик не полишив цю ідею, незалежно, чи залишилася леді Керолайн чи ні»

«Шукаємо продавця, подумала Поллі. Вимоги: охайна, ввічлива, незворушна під обстрілом»

«– Що відбувається? – спитав пацієнт, який лежав поруч з Фордемом. – Німці нападають, – відповів Фордем. – Знову. – О, тільки цього в біса не вистачало, – сказав пацієнт і заховав голову під подушку»

«Агата Крісті могла би стати їм у пригоді, однак Поллі мала сумніви, чи навіть вона змогла б розгадати Таємницю скидів, які не відкриваються»

«Раніше вона не помічала, що двері, в які Христос збирався постукати, були середньовічними. Ні вони, ні ліхтар, який він тримав у руці, ще не існували у 33-ому році нашої ери. Напевно, він такий самий мандрівник у часі, як і ми, подумала Поллі»

«Щось впало на мої ноги. "Весь світ – театр", і зараз, здається, він опинився на мені»