Айзек Азімов. Просто неба. Рецензія

Назва «Оголене сонце» мені не до вподоби, тому наступний роман із циклу Айзека Азімова я переклав як «Просто неба», оскільки саме це мав на увазі автор. У цій назві відсутня конотація, вкладена у фразу Азімовим, втім, вона і в оригіналі так само не відкриє свого секрету непідготовленому читачеві.

Слідчий Елайджа Бейлі після вдалого розкриття справи на планеті Земля, яка обертається у космосі кілька тисячоліть у майбутньому, справив враження на позаземців – представників людської раси, які у минулому колонізували п’ятдесят інших планет. На одну з них – Солярію – він запрошений розслідувати вбивство Рікена Делмарра, фетолога, тобто людини, яка піклується людськими ембріонами, забезпечуючи їхній здоровий розвиток без виникнення патологій.

Тут починається найцікавіше. Населення усієї планети складає всього 20 тисяч осіб, і всі вони, окрім дітей, живуть усамітнено на виділених для них ділянках, площею в десятки кілометрів, де їхні єдині компаньйони – слуги-роботи, близько 10 тисяч на кожного мешканця планети. І не дивно, що більшість жителів Солярії з відразою ставляться до фізичної присутності інших людей, а то й панічно її бояться. Тому або Делмарра вбив один із роботів, що суперечить трьом законам робототехніки, або хтось із людей потрапив до його будинку, що вкрай маловірогідно у подібному суспільстві, або його вбила його ж дружина Гладія – яка за дивним збігом обставин у той же день мала одну з рідких зустрічей з ним. Проте доказів і знаряддя вбивства знайти не вдалося. Саме тому Елайджу Бейлі викликали із самісінької Землі розплутувати справу без доказів, але з єдиною підозрюваною, у провині якої ніхто не сумнівається.

Цікавинка: роман виданий у 1957 році, в період, коли набирала обертів боротьба за права афроамериканців. У книзі так само  роботи зображені людьми другого сорту, вибачте, звісно ж не людьми, але суть зрозуміла. В той же час, є уривок, де говориться, що на Солярії все ще існує поділ на чоловічі і жіночі професії. І це десь у п’ятому тисячолітті нашої ери. У попередньому огляді я писав, що Азімов наче уникнув очевидних похибок у поглядах на майбутнє, але час для помилок настав.

«Раптом він уявив Землю у вигляді кам’яної кулі, покритої тонким шаром вологи і газу, відкритої з усіх боків для порожнечі, з Містами, які ледве врізані в її поверхню і тримаються на чесному слові між земною твердю і небесами»

«На Землі, де Міста були поховані від сонця, день і ніч, періоди активності і сну були встановлені людьми, які підлаштували їх під потреби громади і планети»

«Бейлі сів на вказане місце, відчуваючи лише легкий спротив шляхетності. У його голові промайнула бунтарська думка: "Чому б ні? Хай позаземка стоїть"»

«Брови Лібіга на секунду піднялися, і він сказав: "Якщо говорити простими словами, не вдаючись у подробиці, це означає, що слід посилити цинтеграл, який керує реакцією транзитного напрямку Сікоровича на рівні W-65"»

Айзек Азімов. Сталеві печери. Рецензія

Так само як видатні уми майбутнього колись створять сплав людської подоби і механічної начинки, Айзек Азімов у своїй книзі «Сталеві печери» створив сплав фантастичного і детективного жанрів.

Твір, написаний більше ніж півстоліття тому, залишається поза часом. Відсутні як чудернацькі пристрої, які сучасні люди вважатимуть промахом автора, так і відбитки минулого, поняття, які вже у наш час відходять в небуття: декорації і події є універсальними. Чесно кажучи, це більше детективний роман, аніж фантастична пригода. Надзвичайне тут відіграє роль або фону, або деталей, однак ніколи не виходить на передній план.

Слідчий з Нью-Йорка майбутнього Елайджа «Лайдж» Бейлі призначений розслідувати вбивство доктора Сартона – позаземця, який популяризував на Землі збільшення чисельності роботів і їхнього ширшого використання. Допомагати Лайджу в розслідуванні повинен робот на ім’я Р. Даніел Оліва – взірець нового типу роботів (Р. – скорочене від Робот, тавро, яке змушені носити механічні істоти на Землі), за зовнішнім виглядом і поведінкою максимально наближених до своїх творців-людей. Удвох їм доводиться долати ворожий опір медієвістів – не тих, хто вивчає середні віки, а тих, хто тримається думки, що у «старі добрі часи» жилося набагато краще. Втім, людей, які застрягли у минулому і всіляко агітують за їхнє повернення, вистачало завжди.

Як слідчий не найнижчого рангу, Бейлі мене не надто вразив. Звичайно, на хід його думок безпосередньо впливала спільна для усіх землян недовіра до роботів, але це не привід двічі безрозсудно звинувачувати свого партнера Р. Даніела у вбивстві доктора Сартона, який, до речі, створив цього робота за своїм образом і подобою. Зрештою, нестандартний слідчий опинився у стандартній детективній історії з гонитвами, підозрами, часто хибними, і несподіваним вбивцею. Я лише радий, що знову можу насолодитися процесом перекладу стилістично яскравих уривків після попереднього напівпідручника з історії. Зміна часу подій на моє задоволення ніяк не впливає.

«Жодне по-справжньому високоорганізоване суспільство неможливо підтримувати у належному стані через тиск, спричинений вічною "боротьбою за бакс". (Знавці висували різні тлумачення слова "бакс", але були одностайними щодо значення фрази в цілому.)»

«Ми не вузькоспеціалізовані тварини, пане Бейлі, якщо не брати до уваги нашу нервову систему і кілька окремих органів. Якщо потрібна конструкція, здатна виконувати безліч цілковито різних завдань і всі достатньо добре, найдоречніше зімітувати саме людське тіло»

«Те, у що він не хотів вірити, було правдою, було відвертою правдою, було беззаперечною правдою»

«Бейлі не міг повернутися, щоб побачити вираз обличчя Клюсарра, але він був певен, що на ньому відобразилася стійка відраза, що він нерухомо сидів осторонь, якомога далі від Р. Даніела»

«Щось поза його єством, щось зовсім чужорідне вхопило події цього дня і попереднього дня, і дня до того, і почало жонглювати ними. І знову деталі почали ставати на свої місця, почав проступати малюнок»

Террі Джонс, Алан Ерейра. Життя у середньовіччі Террі Джонса. Рецензія

Не дуже часто, але інколи я читаю ще щось, крім художньої літератури. Особливо я цікавлюся медієвістикою, яка фокусується на побуті та культурі середніх віків. Однією із книг, присвячених цій темі, є «Життя у середньовіччі Террі Джонса». Террі Джонс – член британської комік-групи «Монті Пайтон», втім, хочу попередити, що він разом із співавтором Аланом Ерейрою подбали про те, щоби перш за все книга була історично достовірною. Будь-яких жартів тут обмаль.

Книга в подробицях описує життя різних верств населення – селянин, менестрель, розбійник (вигнанець), монах, філософ (алхімік), лицар, незаміжня дівчина, король постають у незвичному для сучасної людини світлі. Автори спробували відшарувати від правди вигадки романтиків XIX століття і голівудських режисерів. У підсумку отримали те, що відомо науковцям, але насилу вкладається в голові тих, хто вчив історію лише в загальноосвітній школі, – середні віки були не краще і не гірше, ніж звичайна людина їх собі уявляє, вони були просто інші. Дещо нам було складно зрозуміти, тому ми вигадали щось на заміну, а деякі речі зрозуміти просто, але зручніше було їх спотворити. Саме так і виникло середньовіччя, яке існує у загальній свідомості.

Кілька уривків, насправді не дуже характерних для книги, сторінки якої все ж рясніють цитатами з першоджерел, а не прикладами дитсадкового гумору. На мою думку, градус пристойності в цілому витриманий.

«Старий феодальний лад було зруйновано, і землевласники зрозуміли, що якщо селяни тепер не мають жодних зобов’язань перед ними, то вони так само вільні від будь-яких зобов’язань, які стосувалися б опіки над селянами. Ось так селяни віч-на-віч зустрілися зі своїм найлютішим природним ворогом – вівцями»

«Заможні люди мали змогу справлятися із системою правосуддя, даючи хабара – казали, що зашморг здавлював їхній гаманець так само, як здавлював шию бідняка під час повішання»

«Абатства ніколи не виходили заміж і ніколи не помирали, тому їхні землі ніколи не потрапляли на ринок і залишалися поза середньовічною каруселлю перерозподілу землі шляхом насильницької смерті та конфіскації маєтків»

«Монастирі – молитовні фабрики – стали комерційними підприємствами і, як наслідок, вони просто не могли виконувати свою початкову функцію»

«Однак участь у хрестовому поході тепер вважалася спокутою самою по собі: лицар міг врятувати свою душу, влаштувавши різанину»

«Можливо, Вільгельм Завойовник заохочував до шлюбів з англійцями, щоб закріпити своїх людей у їхній новій країні, але Крістіна не мала наміру ні з ким закріплювати стосунки у ліжку»

Реймонд Чендлер. На вихідне положення. Рецензія

Останній роман про Філіпа Марлоу, який встигнув вийти у світ ще за життя Реймонда Чендлера, – «На вихідне положення». Багатьма він вважається найгіршим у серії, і я поділяю їхню думку. Після об’ємної за сторінками і за змістом шостої книги сьома читається швидше за всі попередні, оскільки не обтяжена подробицями. Роздуми і висновки головного героя лежать на поверхні, втрачається загадка розслідування.

Детектива наймають слідкувати за жінкою на ім’я Бетті Мейфілд. За нею він прямує до курортного містечка Есмеральда, де і розгортається дія роману, на відміну від попередніх книг, дія яких розгорталася майже виключно в межах Бей-Сіті.

У ході розслідування Марлоу зустрічається зі спостережливим пенсіонером Генрі Кларендоном IV, який вдається до філософських роздумів. Цим також Чендлер відійшов від канонічного уявлення про свої романи. Очевидно, автор намагався внести щось нове в усталений образ – це було помітно ще по шостому роману – проте в сьомому він помилився з вибором шляху, надавши перевагу лаконічності і очевидності.

Наостанок завершальна порція цитат, сповнених скептицизму і цинізму. Поки не бачу сенсу читати і писати рецензію на «Пудл-Спрінгз», восьму книгу серії, написану через 25 років після сьомої майже повністю іншим автором.

«На танцполі півдюжини пар кидалися у різні боки із несамовитістю нічного сторожа з артритом»

«Подейкують, іноді люди вбивають тих, кого люблять більше за все. Чому ж він не міг вбити сам себе?»

«Хлопець був відрізаний від реальності, він перебував у долині спокою, де час уповільнився до повної зупинки, де світ – це самі кольори і музика»

«Я не надто звик до копів, які ставилися до мене, наче я мав право бути живим»

«Якби я не був твердим, я не вижив би. Якби я не міг хоч іноді бути лагідним, я не заслуговував би на життя»

Реймонд Чендлер. Довге прощання. Рецензія

«Довге прощання» – шостий роман із циклу Реймонда Чендлера про детектива Філіпа Марлоу. Найдовший і, на мою думку, найкращий серед інших. Варто пояснити, що я маю на увазі під словом «найкращий».

Кількість сторінок зросла, питома вага насичених цинізмом описів, притаманних нуару взагалі і Чендлеру зокрема, зменшилась і звільнила місце подіям, які слугують фундаментом розслідуванню. Отже, роздумам головного героя стає більше на що cпиратися, більше фактів, які можна брати до уваги, не вислизають з поля зору читача і тому висновки детектива стають зрозумілішими.

Філіп Марлоу зустрічає нового товариша в особі Террі Леннокса, англійця із загадковим минулим. Ця дружба є дивною, непередбачуваною і міцною, але їй настає кінець після того, як дружину Террі було вбито. Трохи пізніше Марлоу відмовляється працювати охоронцем-нянькою для відомого письменника Роджера Уейда, але все ж починає регулярно навідуватися до його маєтку, мимоволі безкоштовно виконуючи роль, за яку йому обіцяли платити. Справа в тому, що, з одного боку, на знак дружби Террі залишив йому майже (на той час) безкінечні запаси фінансів. З іншого боку, як зазвичай у Чендлера, справи Леннокса і Уейда виявилися переплетеними.

Додам, що це єдина робота з циклу, де злочини не спровоковані шантажем. Він тут присутній, але без нього сюжет жодним чином не постраждав би.

Хоча Чендлер змінив тенденцію у напрямку збільшення інформативності тексту, його об’єм все одно дозволив назбирати більше цитат, ніж зазвичай.

«Вона відхилилася від нього на своє сидіння, але її голос лунав зі значно більшої відстані»

«І ось ти сидів у темряві до самого літнього світанку, не маючи, чим зайнятись, – тільки спати, якщо зможеш, курити, якщо у тебе є що курити, і думати, якщо у тебе є над чим і ти не будеш почуватися гірше, не думаючи про це взагалі»

«А від реклами знудило б і козла, відгодованого колючим дротом і розбитими пивними пляшками»

«У цьому і різниця між злочинністю і бізнесом. У бізнесі нікуди без капіталу. Іноді мені здається, що це єдина різниця»

«Жестом він дозволив мені проїзд і пішов назад до припаркованої машини. Як справжній коп. Вони ніколи не розказують, чому вони роблять те чи інше. Так ніхто не дізнається, що вони самі не знають»

«– В Айдл-Веллі стане краще, – я заспокоїв його. – Туди дістається океанський бриз. – Я радий, що їм дісталося ще щось, крім п’яниць»

«Здавалося, я чув звідкись рівномірне цокання, але вдома не було нічого, що могло би цокати. Цокало в моїй голові. Я одноосібно охороняв смертника, відраховуючи, коли прийде його час»

«Смерть. Як же холодно, чорно і тихо звучить це слово будь-якою мовою. Пані мертва»

«Він був усе тим же довгим тонким міцним представником втомленого роду людського без емоцій на обличчі, як і в ту ніч, коли він підвіз мене з в’язниці»