Я вже трохи знайомий із жанром детективу, оскільки читав декілька творів Спіллейна, Стаута, Гарднера. Однак я вирішив заглибитися у жанр нуар-романів, тому обрав для цієї мети саме цикл творів Реймонда Чендлера, який, судячи з опису і рецензій, найкраще відображає характеристики, притаманні жанру.
Першою книгою з циклу детективних романів про Філіпа Марлоу є «Вічний сон». У ній приватний детектив Марлоу розслідує справу про шантаж старого генерала Стернвуда і водночас шукає колишнього майже-зятя генерала, хоча половину книги взагалі заперечує, що займається цим. У генерала дві доньки, і обидві мають інтимні моменти з головним героєм. Варто зазначити, що із чотирьох жінок, які мали більш-менш суттєве значення для розвитку сюжету, три мали моменти близькості з детективом. Це або класика, або кліше.
Спочатку Чендлер детально описує будь-які подробиці – вигляд кімнати, риси обличчя, поведінку. Я би сказав, надто детально. Мабуть, намагався з перших сторінок упевнити, що Філіп Марлоу – це справжній детектив, подивіться, як він уловлює кожну дрібницю навкруги. Це виглядало наче зайве тицяння пальцем у все підряд, що не матиме значення потім. А потім він взагалі перестав тицяти пальцем, тільки під кінець вирішивши все пояснити на словах.
Мені здається, краще коли певні деталі, згадані протягом твору, згодом набувають нового сенсу. А тут таке відчуття, наче Марлоу сам розповідає, як все сталося. Сюжет при цьому розвивається надто прямолінійно, майже відсутня ретроспектива, посилання на минулі події. І ці події чомусь дивовижним чином розгортаються майже завжди саме навколо детектива: ось тут він натрапив на вбивцю, а тут – на грабіжника. А ось рекетир викладає йому все як на долоні.
Лише майже наприкінці Філіп Марлоу розповідає про свій шлях до розгадки. Я очікував, що впродовж усієї книги будуть тонкі натяки на те, як він доходить того чи іншого висновку. Проте складалося враження, що Марлоу випадково наштовхувався на деталі пазлу, наче притягуючи їх магнітом, і при цьому, мабуть, навіть не встигав робити аніяких умовиводів. Принаймні, роман був повен дій, а роздуми залишилися на заключні розділи. Під кінець книги виявилось, що він все ж таки щось розгледів, що він справді детектив.
Якщо подумати, то цей розділ (здається, передостанній) пояснив, чому половину книги Філіп Марлоу займається безпосередньо дорученою йому справою, а половину – шукає невловимого Расті Рігана. Саму справу після цього можна вважати побічним сюжетом, оскільки детектив не витратив для з’ясування істини жодних надзусиль, у той час як тема пошуків улюбленця генерала пронизувала твір, з’являючись деінде, створюючи тим самим головний сюжет.
А де власне дівся Ріган – детектива чомусь просто осяяло. Мені так здалося. Марлоу начебто кілька разів демонстрував спроможність робити якісь висновки, а цього разу це було більше схоже на здогадку.
Я зібрав кілька цитат, які впали мені в око. Просто так, просто вони мені сподобалися.
«Її посмішка тепер трималася за зуби і брови, та міркувала, що вона зачепить, якщо спаде з обличчя»
«Повз протягнувся ще один легіон неквапливих хвилин»
«З першого погляду, жоден із трьох пострілів, які я почув, не схибив. Він був дуже мертвий»
«Під шаром туману, що рідшав, хвилі закручувалися і пінилися, майже беззвучно, наче думка, яка прагне сформуватися на порозі свідомості»
«Він знову розплющив очі. Їхній пронизливий морок приголомшив, несподівано з’явившись на мертвому обличчі»
Немає коментарів:
Дописати коментар