Реймонд Чендлер. Дама в озері. Рецензія

Недарма існує слово «хитросплетіння». Американський письменник Реймонд Чендлер у своєму романі «Дама в озері», мабуть, вперше у своїй серії детективів про Філіпа Марлоу вибудовує настільки складну систему подій, свідчень і доказів.

Мені згадалася перша книга серії – «Вічний сон» – де головного героя під завісу твору мовби осяяло. Тоді Чендлеру не вдалося вміло і переконливо підвести читача до розгадки у супроводі із самим приватним детективом, тоді автор щось впустив. Цього разу осяяння сталося у мене, коли Філіп Марлоу почав поєднувати ті деталі, які траплялися йому на шляху до розгадки (зізнаюся, моє ім’я навіть віддалено не звучить як «Шерлок»). І це осяяння здалося природнім – все написане збігалося.

Отже, впливовий бізнесмен Дерейс Кінгслі звертається до Філіпа Марлоу з проханням за щедру винагороду знайти його жінку Крістал, яку востаннє напевно бачили у місцевості під назвою Літл Фон Лейк. В озері, яке дало назву цій місцині, Марлоу знаходить тіло жінки, яка віддалено нагадує місцеву жительку. У ході справи він наштовхується на ще кілька вбивств і смертей, які очевидно також були вбивствами. Попри те, що тіло в озері було знайдене на ранньому етапі розслідування, розгадка цього злочину спливає значно пізніше. Недарма книга носить саме таку назву - це є ключовий момент твору.

Щодо сюжету. Зберігається фішка Чендлера – розплутуючи одну справу, Марлоу опиняється втягнутий у іншу. Ці дві справи у певний момент знаходять дотичну. Марлоу стикається з шантажем, невдалим коханням, протагоністами і антагоністами в одному обличчі, смертельними небезпеками, що не заважає йому довести справу до кінця.

Щодо стилю. Чендлер знову почав вдаватися до більш поетичних описів, ніж у третій книзі. Однак їм все одно стає приділятися менше уваги, а все більше – сюжету. Марлоу стає все більше цинічним, атмосфера все більше відповідає атмосфері нуару.

«Один ковток потрапляє в порожнину глотки – і такі ж рожеві перлини починають падати на тебе, мов літній дощ»

«Хвилини проходили навшпиньки, прикладаючи палець до своїх вуст»

«Я зжер те, що називалося стандартним обідом, залив його склянкою бренді, щоби втримати всередині, і попрямував до головної вулиці»

«Я підсунув коліна під себе і якийсь час постояв рачки, фиркаючи, наче собака, який не в змозі з’їсти все до кінця, але й залишати нічого не хоче»