При розгляді книги «Дім на перетині світів»
Вільяма Хоупа Ходжсона порівняння з Лавкрафтом, в моєму випадку, неминуче. З
іншими авторами жахів я знайомий щонайбільше уривчасто (передусім це Дерлет і
Кінг), а ось із татусем космічного хоррора Говардом Філіпсом я знайомий доволі
непогано і в часовому вимірі від Ходжсона він не настільки віддалений. Проте
порівняння буде потім.
Двоє англійців – Тоннісон і Берреггног –
прибувають до ірландської глибинки для відпочинку і риболовства. Одного дня
вони натрапляють на велетенську прірву з озером посередині. Поблизу прірви вони
обшукують давні руїни, серед яких знаходять рукопис безіменного автора, якого заради
зручності називають Самітником. У своєму щоденнику він описав фантастичні
явища, свідком яких йому довелося стати у домі, який раніше стояв на місці
прірви. У рукописі міститься кілька пригод самітника, але головним чином увага
приділяється двом із них.
Перша – це класичні жахи. Одного дня, подорожуючи
садом, який ріс навколо дому, Самітник зустрів свиномордого монстра, якого,
захищаючись, поранив. Вночі вже ціла зграя подібних півзвірів-півлюдей взяла в
облогу будинок. Врешті-решт йому вдалося відбити їхній напад. Друга пригода –
суто фантастична. Одного разу Самітник помітив, що час поступово прискорюється.
День і ніч почали змінювати одне одного все швидше, допоки роки не стали пролітати,
наче секунди. Так промайнули мільйони років, наше сонце згаснуло, на зміну йому
прийшла зелена зірка, яка теж наприкінці припинила своє існування.
Ми дізнаємося, що після прочитання рукопису Тоніссон
і Берреггног дізналися у найближчому селі, що сталося з домом Самітника. Дуже
давно, покоління тому селянин, який час від часу підвозив туди харчі, на місці
дому просто знайшов прірву, на краю якої він колись стояв і в яку потім впав.
Розповідь Ходжсона набагато переконливіша за
розповіді Лавкрафта. Він не скупий на деталі і кожен його хід виглядає
логічним, тільки під кінець він починає трохи захоплюватися фантазіями. Загалом
цей роман написаний краще, ніж будь-який Лавкрафтів, проте перший автор програє
другому у відсутності цілого уявного всесвіту. Виявилося, що лише писати гарно –
недостатньо. Треба ще вигідно відрізнятися чимось від інших. У Лавкрафта було
чим. У Ходжсона – ні.
«І ось я, крихкий пластівець душі-пилинки,
замерехтів беззвучно через безодню, покинувши далеку синь і пірнувши у гладінь
невідомого»
«Це все було настільки дивно і неймовірно.
Вночі я мав ще досить сил, хай і був підстаркуватим, а тепер, лише через кілька
годин!.. Я глянув на невеличку купку пилу, на яку перетворився Димок – кілька
годин! – і засмівся немічно і гірко. Це було пронизливе ґелґотіння, яке вразило
мої затуманені відчуття»
«На певний час сила-силенна думок заполонила
мою голову, і я був здатен тільки сліпо витріщатися перед собою. Здавалося,
мене поглинуло море сумніву, здивування і скорботних спогадів»
Немає коментарів:
Дописати коментар